Переможців не судять

РОЗДІЛ 28 ТЕРНОПІЛЬЩИНА. ТРАВЕНЬ 1945 РОКУ

— Гордію, у нас тут сусіди з’явилися.

— Які ще сусіди? — той здивовано звів брови.

— Загін якогось Чуба.

— Чуба? — перепитав Гордій, напружуючи пам’ять, — щось не пам’ятаю такого… Чуб… Звідки узявся?

— А хто його зна, — знизав плечима Назар, який після загибелі кума Миколи узяв собі псевдо Месник, — тиждень тому у Баворові хтось ляхів пощипав, пришили якогось місцевого вчителя та ще когось… Наші, начебто, туди не ходили… А вчора, в Струсові, влаштували великій гармидер і теж не наші. До того ж там вбили голову сільради…

— Лагоду вбили?

— У тому й справа! Вони полізли туди, де нічого не знають. Вважають, що роблять добру справу, а насправді лише шкодять. Я відправив розвідку рознюхати туди-сюди, та й у лісі під Драганівкою здибалися. Невеличкий такий загін, штиків на сорок… Кажуть, що з Станіславщини, рейдують… Ну, розвідники їм і сказали, що нема чого тут рейдувати, тут і без них є кому порядки наводити, нехай краще на схід ідуть, на Вінниччину чи Житомирщину. А цей Чуб гонористий! Каже, ви мені не командувач, де хочу, там і рейдую! І зажадав зустрічі з тобою.

— Вони знали, хто я?

— Звісно, ні. Сказали, що будуть розмовляти лише з нашим командиром. Ось розвідка і прийшла з такими новинами. Що будемо робити?

— Ну що ж, зустрітися можна. Але спершу ти сам з ними зустрінься. Помацай, чи нема там якоїсь халепи?

— Добре, Гордію, помацаю…

Месник відправився на зустріч із Чубом з двома досвідченими розвідниками. За половину дня вони дісталися лісової галявини, де півкругом стояли декілька куренів.

По центру горіло вогнище, над яким висів великий казан, у ньому булькало щось апетитне, мабуть, куліш із салом. Чіпкий погляд Месника одразу відмітив, що вогнище розкладено грамотно, диму від нього майже немає, у таборі порядок. Метрів за триста їх окликнув вартовий, і лише коли розвідники сказали хто вони, звідки і назвали пароль, про який домовлялися ще при зустрічі із хлопцями Чуба, їх пропустили до табору, та й то, під пильним наглядом охоронців. Така строгість сподобалась Меснику і він схвально кивнув головою.

— Друже командир! — покликав один з тих, хто привів їх до табору.

З крайнього куреня вийшов невисокий чолов’яга років сорока, вдягнутий у форму радянського офіцера, тільки без погон. Туго підперезаний паском, на якому висіла кобура з пістолетом. Чоботи начищені і блищать так, що можна дивитися, наче в дзеркало. Чолов’яга окинув прибулих строгим поглядом і коротко запитав:

— Хто такі?

— Від Гордія, — так же коротко відповів Назар, — мене звуть Месник.

— Чуб, — назвався господар, — прошу до куреня.

Командирський курінь було обладнано дуже просто: стіл та дві лави на вкопаних у землю нетовстих колодах. Одразу було видно, що надовго таборитися господар тут не збирався. На столі лежали радянські та німецькі цигарки, попільничка, вирізана з чудернацького кореня, ось і все.

— Сідайте, друзі…— ввічливо запросив Чуб, сідаючи напроти. Поруч із ним сіло двоє здорованів.

— Начальник штабу Крук, — той, що сидів праворуч, кивнув головою. — Начальник розвідки Хмара. Мабуть, зголодніли з дороги?

Назар схвально кивнув:

— Щось попоїсти б не завадило, але трохи згодом. У першу чергу — справа.

— Нехай буде так… Слухаю вас.

— Друже Чуб, ви з’явилися у нашому районі й одразу, не погодивши з нами, провели акції у Баворові та Струсові.

Чуб кивнув, погоджуючись:

— Була така справа, друже Месник.

— Але ж замість користі такі, не погоджені дії, можуть лише зашкодити. Адже в Струсові ви покарали за зрадництво голову сільради Лагоду, а це була наша людина.

Обличчя Чуба посуворішало:

— Мені шкода… Я не знав.

— Про що й мова.

— А з іншого боку, я не знав нічого і про вас. Адже представник УПА-Захід майор Шелест, коли відправляв нас у рейд, нічого про ваш загін не казав. Тому так і сталося…

— У вас є зв’язок із майором Шелестом?

— Ні. Але ми маємо зв’язок з нашим куренем «Смертоносні», а вони вже…

— Он як…

Раптом хтось на галявині загорлав:

— Ура!!! Ура!!! Перемога!!! Німці капітулювали! Перемога!!!

Назар перезирнувся із друзями і схопився за пістолет, але господарі виявилися швидшими. Гримнуло два постріли. Назару куля влучила прямо у лоба, одного з розвідників поранило у праве плече, а другий розгубився і як тримав руки на столі, так і не сіпнувся, тому залишився неушкодженим. Чуб спересердя сплюнув:

— Який йолоп там загорлав? До мене дурня!

— Товаришу командир! — до куреня забіг радісно збуджений радист, — перемога! Німці капітулювали! Кінець війні! Кінець, товаришу командир!!! — осікся, побачивши, що на землі лежить нерухоме тіло, а поруч корчиться від болю ще один прибулий, — Ой…

А потім махнув рукою і знов загорлав:

— Перемога! Товаришу командир! Ось, радіо отримав! Ось… — і простягнув рукою, яку били крупні дрижаки, сірий клаптик паперу.

Командир вихопив його і почав читати:

«Срочно. Командиру спецотряда Чубу. Поздравляю с окончанием войны. Сегодня, 9 мая, в Берлине представителями союзников и фашистской Германии был подписан акт о безоговорочной капитуляции. Поздравляем с победой! Данный факт используйте по своему усмотрению. Напоминаю, что главная ваша задача — банда Гордея. Фастовский». Фастовський — це псевдонім начальника управління.

— Що ж ти так? Усю справу нам завалив!

— Та вибачте вже, товаришу командир! Не втримався! Таке діло! Таке діло… Перемога!

Чуб перейшов на російську:

— Это у них там, в Германии, победа! А у нас война, понял? И чёрт его знает, сколько ещё здесь воевать придётся, может, год, а может, и все пять! Поэтому, погоди радоваться… Не время ещё! Вон их тут по лесам сколько! Кровушки еще прольётся, чует моя душа! Поэтому варежку закрой и в следующий раз думай, что делаешь.

А потім повернувся до «гостей». Той, що був поранений, стогнав та тер плече долонею, а другому вже в’язали руки за спиною.

— Заберіть цього… Рану перев’яжіть…

Залишилися удвох, лише біля виходу вартував боєць. Чуб довго розглядав полоненого, той нервував, утупивши погляд у землю, раз по раз блимаючи очима на Чуба. Витримавши чималеньку паузу, коли полонений вже не знав, на що чекати, коротко запитав:

— Де банда?

— Яка банда?

— Де ховається Гордій?

— Я не знаю…

— Не бреши! — перервав його Чуб.

— Ні, я правда не знаю!

— Вартовий! Розстріляти! Якщо він не знає, нащо він нам?

— Слухаюсь, товаришу командир! Піднімайся… Відкоптив ти своє на цьому світі! — і бачачи, що полонений не квапиться виконувати наказ, стукнув його прикладом по спині, — Йди, стерво… Бандюк недобитий!

— Эй, кто там есть? Давайте сюда раненого! — наказав Чуб.

— Стійте, — хрипким голосом сказав полонений, — я скажу.

— Ага… Жити хочеш?.. Це добре. Де Гордій?

У цей час до куреня завели пораненого.

— Грицю, не кажи їм нічого! Грицю!

Чуб різко повернув голову до входу. Конвоїри зрозуміли і виштовхали пораненого з куреня.

— Кажи! — знов звернувся до Гриця Чуб.

Повільно, наче пускав з рота не слова, а важенні каменюки, Гриць вичавив із себе:

— Під Великою Прошевою… У лісі.

— Скільки вас? Тобто їх?

— З двісті чоловік.

— Зброя?

— Здебільшого автомати. Є декілька кулеметів, гармат нема… Два міномети.

— Відведеш?

Той мовчки кивнув. За куренем ляснув постріл. Гриць здригнувся і заплющив очі.

— Що ти, немов інститутка! Не викаблучувався би, був би живий! Ось ти, наприклад, усе зрозумів правильно?

— Я зрадив…

— Дурень ти! Кого зрадив? Своїх проводирів? Та вони усі за кордоном, жирують, сволота, поки ви тут по лісах у схронах гниєте заживо… І всі махають прапорами: ми за Україну! Незалежну та самостійну! Єдину та соборну! А чого ж тоді вони усі за кордоном?

— Не всі…

— Не всі, то майже всі! Хай їдуть сюди та допомагають відновлювати країну. Глянь довкола, усе зруйновано, скільки людей побито, а вам усе мало!

— Ми воюємо на своїй землі! Йдіть звідси, і ми якось дамо тут лад…

Чуб, бачачи, що його спроба переконати Гриця дає зворотний ефект, замовк. — Хто його зна… Ще передумає допомагати, шукай потім цього Гордія, наче голку в копиці сіна.

Але Гриць не передумав, та й запізно вже. Головне було сказано: банда Гордія ховається у лісі біля Великої Прошеви.

— Вартовий! Заберіть та пильнуйте. Головою відповідаєте. Радиста до мене.

За хвилину прибіг захеканий радист. На його обличчі блукала щаслива посмішка: він все ще був під враженням радіограми про кінець війни.

— Друже командир…

— Кончай маскарад! Радио Фастове кому: «Срочно. Гордей в лесу возле Великой Прошевы. Двигаюсь туда. Имею языка. Встречаемся на западной опушке леса завтра, десятого мая, в семь ноль-ноль в квадрате восемь двенадцать. В отряде примерно двести штыков. Вооружены автоматами и пулемётами, имеют два миномёта. Чуб». Поторопись. Через полчаса будем выступать.

Загін підняли по тривозі. За годину вже рухалися прискореним маршем у бік Великої Прошеви. Проходячи повз села, маскувалися ще ретельніше, ніж тоді, коли стояли у лісі та чекали на зустріч з бандерівцями. Чуб напрямки сказав, що якщо хтось зірве операцію, піде під трибунал. По тону, яким були сказані ці слова, усі зрозуміли: командир не жартує. А воювати не хотілось! Адже все! Усе! Перемога! Зараз би налляти по сто грам наркомівських та гарно відсвяткувати цю справу, а вони біжать у повній викладці, зі зброєю та набоями у мішках за спиною! А не хотілося… Бо ж перемога!!!

Завдяки тому, що командир гнав загін у три шиї, встигли вчасно. Розмістилися на узліссі, трішки відпочили, погризли при примарному світлі нічних зірок хто сухарі, хто відкрив банку консервів, багаття розводити командир заборонив, палити лише в невеличкому ярку, щоб не дай Бог, не помітив ніхто завчасно. На світанку на узлісся прибули машини із солдатами. Почався слабкий гамір, гавкнув собака, на якого одразу цитьнули, а може, й вдарили по загривку, бо він ледь чутно заскавчав.

Чуб обговорював план військової операції з командиром полку НКВС, котрий прибув з Тернополя та заступником начальника управління підполковником Скворцовим. Узгодивши деталі, він вишикував загін:

— Бойцы! Солдаты! Вы все знаєте, что война закончилась. Но этой земле не дают спокойно жить фашистские наймиты, бандеровцы, украинско-немецкие националисты. Не нравится им мирная жизнь, не нравится им социалистический строй! Мы добили фашистскую гадину в её же берлоге, как учил нас товарищ Сталин! Так добьём же и эту гадину в ее же берлоге! Не хочется рисковать вашими жизнями после того, как закончилась война. Поэтому принято решение отправить к Гордею парламентёров и предъявить ультиматум. Если ультиматум не будет принят — пойдём и уничтожим банду. Вокруг леса создано кольцо, никуда они отсюда не денутся. Парламентёром пойду я. Если со мной что-нибудь случиться, командиром назначается лейтенант Кондрашов.

Той, кого звали Круком, узяв під козирок:

— Слухаюсь, товаришу командир.

— Ну що, Грицю, гайда на гостину до твоїх друзів?

Той заплющив очі й хитав головою, наче в нього болів зуб. Він розумів… Все розумів, бо давно був в УПА. Знав, що відплата за зраду — смерть. Не втримався… Там, у курені, перший раз злякався, бо ніколи ще чорне дуло не заглядало в його очі так близько… Страшне це темне провалля смерті! Бездонна прірва пітьми, ступив у неї і будеш падати й падати без надії, без порятунку! А він вже ступив! І він вже падає! Так яка різниця, зараз чи за годину? І він сів на землю і проказав хрипким голосом:

— Нікуди я не піду. Краще вже тут пристрельте…

— Оце такої! — сплеснув руками Чуб, — ти бачиш, скільки народу через тебе сюди приїхало, а ти зараз кажеш — не піду! Ти, навпаки, своїх друзів врятувати можеш. Підемо на перемовини, хлопці складуть зброю та залишаться живими. А так усі загинуть! З оточення не вирветься ніхто, це я тобі обіцяю…

«А може, й правда? — подумав Гриць, — може й справді залишаться живими? А так усіх поб’ють… Он їх скільки! А ще навколо лісу… А так будуть живі… Колись самі подякують… Може бути…»

Він не розумів, що виправдовує свою зраду, що вже майже виправдав себе у думках, і вголос сказав:

— Добре. Йдемо. Лише ми вдвох.

— Ясна річ, удвох.

І вони пішли.

«Как не хочется рисковать в первый мирный день, — думал Чуб, — ведь всё-таки мир! Уже мир! А здесь всё ещё война, будь она проклята! И меня вполне могут убить! А деваться некуда… Надо воевать… Наплевать, сколько там положат бандитов! Разве считают убитых бешеных собак? А наших? А я?»

«Жити хочеться… Жити! Може, промине? Може, якось…» — думав Гриць.

Вони вийшли на розпуття, і Чуб завагався, куди йти, — ні, тут праворуч.

За півкілометра їх окликнули:

— Стій! Ані руш! Хто такі?

— Слава Україні! Хмелю, чи ти не бачиш? Це ж я, Гриць!

— Героям слава! Тепер бачу, а хто із тобою?

— Це Чуб. Командир загону, до якого я ходив на перемовини.

— Добре. Проходьте.

У лісі стояла тиша, навіть вітер перестав шуміти у верхівках дерев. Було десь о сьомій ранку, і сонце зійшло уже височенько. Замовкли навіть невгамовні птахи. Може, передчували біду? А може, їм просто набридло цвірінькати, і вони усі разом замовкли, щоб насолодитися тишею весняного ранку? Хто зна… Але ось у лісову тишу вплівся сторонній звук. Чуб насторожився та прислухався. Рука миттєво витягла пістолет.

— Сховайте. Це ні до чого. Ви ж бо до друзів йдете…

Чуб кривувато посміхнувся:

— Авжеж…

Нарешті дісталися лісової галявини, на якій Чуб побачив табір. Він був на диво невеличкий. Він спершу здивувався, а потім зрозумів, що загін розташований по схронах, яких одразу й не помітиш. А зверху — кухня, пара куренів, мабуть, для нарад чи їдальня… Він уважно озирнувся навкруги й подумав, що табір влаштований ретельно і зі знанням справи, схрони добре замасковані, і зразу їх й не побачиш.

— Веди до Гордія, — наказав він Грицеві.

Але той сам вийшов з куреня, де саме снідав.

— Слава Україні! — привітався він.

Чуб промовчав у відповідь, що трохи спантеличило господаря, але все ж таки він зробив гостинний жест рукою:

— Прошу до столу!

Чуб похитав головою:

— Гордію, ліс оточено. Вирватися у вас жодного шансу. Пропоную скласти зброю. Зі свого боку від імені радянського командування гарантую усім вам життя.

Брови Гордія здивовано полізли догори:

— Що?! Грицю, а де Месник?

Той сумно опустив голову, Гордій усе зрозумів:

— Як же ти так, Грицю?

Хлопець опустив голову ще нижче, хоча здавалося, що це вже неможливо. Гордій скрипнув зубами. Він кидав погляди то на табір, який ще нічого не знав про смертельну небезпеку, що нависла над ними усіма, то на Чуба.

— Вартовий! — неочікувано наказав, — вишикувати курінь!

— Правильне рішення, — схвалив Чуб.

Гордій промовчав у відповідь, лише посміхнувся, і ця посмішка дуже не сподобалася Чубу. Лиховісна то була посмішка. Збиралися вояки. Були вони одягнені хто як, і зброю мали таку ж різноманітну. У когось радянський ппш, у когось німецький «шмайссер», у багатьох на поясах висіли кобури з пістолетами. На галявину все прибувало та прибувало народу. Чуб уважно спостерігав за тим, що відбувалося, намагаючись зрозуміти, що ж це задумав Гордій. Вояки питань не задавали, шикувалися мовчки й швидко.

— Дисципліновані… — подумав Чуб.

— Брати! — нарешті почав Гордій, — ось перед вами колишній ваш друг, такий же вояк, як і ви всі, що билися і б’ються проти поляків, німців та москалів. Але він зрадив. Він привів сюди енкаведе. Нам пропонують здатися. Нам пропонують добровільно піти у в’язницю, у сталінські табори! Гнити там, поки ці зайди будуть плюндрувати нашу землю. Я відкидаю ультиматум. Я буду битися навіть сам! Назад шляху немає! Грицю, ти зрадник. Ти знаєш наш закон. Для зрадника одне покарання — смерть. Розстріляти його!

Вирок був виконаний тут же, негайно. Гриць, ще хвилину тому живий та здоровий, дивився у весняне високе небо невидющими очима, віддавав землі своє останнє тепло.

— А ти… Не знаю, як тебе насправді, та й знати не хочу…

Увесь час, поки Гордій очікував, доки вишикується курінь, поки розстрілювали зрадника і навіть тепер, коли вже звернувся до Чуба, він не знав, як з ним вчинити. Вбити? Але парламентарів не вбивають! І потім скажуть, що вояки УПА варвари, які не дотримуються ніяких законів. А відпустити цього Чуба, значить навести енкаведистів одразу на табір. І так зле, і так погано…

— А ти… Ти… Твоє щастя, що ти парламентар! У мене руки так і сверблять рознести тобі довбешку, але… Ось що, зв’яжіть йому руки та ноги, кляп у рота і зачиніть у якомусь схроні. Виживе — його щастя, ні — на наших руках його крові не буде, ніхто нам не дорікне, що ми вбили парламентаря…

Не дочекавшись повернення Чуба, війська почали операцію. З усіх боків почали прочісувати ліс. Він наповнився брязкотом зброї, гавкотом собак, криками та лайками військових. Загін УПА скупчився уздовж невеликого яру, порослого сосниною. Коли ланцюг радянських солдатів з’явився у цьому яру, з обох боків вдарили кулемети та автомати. Вояки рвонули донизу, в надії раптовим ударом прорвати ланцюг у цьому, зручному для нападу, місці і вийти з оточення яром, але нічого не вийшло. Кільце з солдатів НКВС стискалося все дужче та дужче, з одинарного воно перетворилося на подвійне, а потім і на потрійне. Бій гримів до самого вечора, вислизнути з кільця вдалося одиницям. Коли почали впізнавати вбитих, то Гордія серед них не виявилося.

— Вот зараза! — вилаявся Чуб, — и тут ушёл!

— Жалко… — підтримав його заступник начальника управління Скворцов, — его бы вздёрнуть надо было в первую очередь… Да Бог с ним! Что он сейчас? Без своих воякив он никто, а новых набрать… Сейчас это не так просто!