Переможців не судять

РОЗДІЛ 11 СЕЛИЩЕ КУЛИНЦІ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ
ОБЛАСТІ. БЕРЕЗЕНЬ 1940 РОКУ

Коли наступного дня Скворцов повернувся до Кулинців, на нього чекала несподівана новина: поки він був у Стасові, Шиманський заарештував голову повітвиконкому Смикалюка. Про це розповів йому Гребінкін, який і провів арешт голови. Виявилося, що Смикалюк зігнорував рішення повітвиконкому та повернув Моргусу Шворнаху будинок та один склеп.

— Как это возвратил? На основании чего возвратил? Этот еврей даже драку устроил во время национализации! Смыкалюк что, с ума сошел?

— Вот так… Взял и возвратил! — і Гребінкін знизав плечима.

Подія була непересічна. Скворцов одразу пішов до Шиманського. В нього теж уже виникали деякі підозри, а крім того був ще лист з обласного управління держбезпеки. Може, треба було за цим Смикалюком краще послідкувати? А чи не поспішив Шиманський? У листі чітко було вказано: встановити таємний нагляд!

— Где он?

— Да у нас, в подвале… — Гребінкін шморгнув носом, мабуть десь застудився.

Як не кортіло Скворцову одразу побалакати зі Смикалюком, він втримався і не став цього робити. По-перше, треба обговорити ситуацію з начальником відділу. А хто його зна, що воно і як? Усе ж таки голова повітвиконкому! А по-друге, Скворцов був з ним у непоганих стосунках. Тому будь-який необережний крок може кинути підозру й на самого Скворцова. І він поквапився до Шиманського. Той читав розкладені на столі папери.

— А… Скворцов! Здорово! Ну, много сена накосил в своем Стасове?

— На полк наскрёб, однако… Может, чуть меньше! Жлобы они, эти западенцы, честное слово! Давить их надо! Все они в первую очередь о себе думают! Ну, ничего… Мы их научим Родину-мать любить! Для этого мы здесь и поставлены.

— Вот-вот, — підхопив Шиманский, — тебе уже сказали, что я Смыкалюка взял?

— А как же… Как его угораздило Шворнаху дом вернуть?

— Вот и я удивляюсь… За какие такие красивые глаза? Да еще в придачу с магазином! Может, надеялся на чью- нибудь защиту?

Капитан кинув на Скворцова погляд, наче прицілювався. У душі в того дунув крижаний протяг. Ось вона, небезпека!

«Что же я тебе плохого сделал? — подумав лейтенант, — только хрен ты меня возмёшь!»

А вголос промовив:

— И я о том же подумал! Допрашивал уже?

— Ещё нет, но можем организовать! Он же у тебя?

— У меня, — відповів Скворцов, і впевнився, як правильно зробив, що не став допитувати Смикалюка сам, — не зря… Ой, не зря Шиманский засадил его ко мне в «поповский дом»! Что-то он задумал… А чего к себе не посадил? Что у него, места в камерах нету?

— Тогда идём… — запропонував Шиманський.

Удвох вони пішли до господарства Скворцова. Колишнього голову привели за хвилину. Він підтримував руками штани, бо згідно правил в нього забрали ремінця.

— Товаришу капітан…

— Какой я тебе товарищ?!! — визвірився Шиманський.

— Ага… — подумав собі Скворцов, — во-первых, обратился к тебе первому, а во-вторых, назвал товарищем! Хрен ты меня возьмёшь!.. Вот-вот, а теперь ещё и рот затыкаешь…

Шиманський підскочив до колишнього голови і затопив йому в пику. Той зойкнув і, наче пір’їнка, відлетів у кут кімнати.

— Смотри мне! Товарищ…

— За що? — простогнав Смикалюк.

— А вот это уже другое дело, — по-діловому промовив Скворцов та крикнув варті: — Гребенкина сюда!

Гребінкин заскочив у кімнату, наче чекав під дверима, а може, так і було.

«Подслушивал, сволочь…» — неприязно подумав Шиманський.

«Молодец, — подумав Скворцов, — в случае чего имеется свидетель!»

А вголос сказав:

— Садись, будешь протокол писать!

Гребінкин прилаштувався за стіл, дістав бланк протоколу допиту та почав писати:

— Фамилия… Имя… Отчество…

— Тов… Пане… Громадянине капітан, за що мене? Що я таке зробив? Це помилка! Жахлива помилка, слово честі!

— Помилка… Помилка… Ошибка, что ли? Какая еще ошибка! Ты чего этому… как его… Мордехаю…

— Моргусу, — виправив Скворцова капітан, — Моргусу Шворнаху.

— Вот-вот… Шворнаху этому самому, дом возвратил? Да еще с магазином! Что, сука, взятку взял?

— Я?!! — зробивши великі чесні очі, здивувався Смикалюк, — я? Хабара? Та нізащо! Ви б запитали по-людськи! Був лист з облвиконкому. У Києві було прийнято рішення що теє… Невеликих торгашів не чіпати, а те, що забрали — повернути. Лист у мене в кабінеті лежить! А ви битися одразу!

По тому, якими чесними у Смикалюка були очі, Скворцов одразу вирішив, що голова бреше. Він мав багатий досвід, його так просто не обдурити! Хоча, треба визнати, відповідь Смикалюка його трохи збентежила, але лише на мить.

— Гребенкин, а ну, пошли кого-нибудь… Пусть письмо поищут…

Гребінкин прожогом кинувся в коридор. Було чутно, як він давав комусь команду, що треба знайти в кабінеті голови повітвиконкому.

— Я вот что тебе скажу, — казав далі Скворцов, — может такое письмо и вправду есть, только что ж ты мне, гад, мозги паришь? Это Мордехай-то…

— Моргус… — знов поправив його Шиманський.

— Да хрен с ним! Моргус, Мордехай…. Какая разница? Пусть будет Моргус! В каком сне ты видел, что это мелкий торговец, а? Наум, слышишь, а ведь золотишко-то у Мордехая этого так и не нашли… Смыкалюк, нашли у него золотишко? Чего молчишь? Может, этот Моргус поделился с тобой маленько, а?

Скворцов звівся зі стільця і, наче тигр, м’яко та нечутно, підійшов до Смикалюка:

— Ну? Что молчишь? А почему мы связную в церкви упустили? Ты же видел, что эта девка не ваша, не кулинецкая? Почему промолчал? А кто сказал бандеровцам, что мы Костю Мазура утром брать будем? А его потом грохнули! Ну?!

Скворцов нахилився і заглянув Смикалюку прямісінько в зіниці, а той відчув, наче йому в очі заглянули два бездонні дула, з яких за мить вилетить смерть. Він замружився. У кімнату вбіг боєць, якого посилали за листом.

— Товарищ капитан, вот… — простягнув теку з документами, — вот тут письмо.

Капітан почав уважно вивчати документ. Скворцов підійшов іззаду і теж взявся читати. То було рішення Раднаркому УРСР від 9.12.1939 року, де йшла мова про недоліки в справі націоналізації. Дійсно, там було вказано на те, що часто-густо націоналізують майно дрібних підприємців, а їх самих разом з родинами виселяють на вулицю без надання іншого житла і відбираючи геть усе. Це викликає обурення значних верств населення, що зараз недоречно. Місцевим органам влади пропонувалося таким підприємцям житло та майно повернути.

— Ну, бачите? Що я не так зробив? — запитав Смикалюк, коли енкаведисти, нарешті, закінчили читання документа.

— Я тебе ещё раз повторяю, ты… С какой стати ты взял, что это торговец мелкий? Два магазина и дом в два этажа! Ничего себе! Взятку взял?

— Та ви що! — запротестував Смикалюк, — якого ще хабара?

— Не хабара, а взятку! Не знаю, насчет хабара, но взятку взял точно! Наум Лазаревич, а сходим в гости к этому самому Мордехаю?

— К Моргусу…

— Да хрен с ним…

Заарештованого відправили до камери, а самі поїхали до Шворнаха. Той саме був у склепі, впорядковуючи крам після того, як його «порахувала» комісія.

— Ой, вей… — хитав головою торговець, занотовуючи збитки: майже третина товару була розкрадена. Він вже прикидав, наскільки має підняти ціни, щоб хоч якось відшкодувати втрати. Саме у той час, коли визначився, що це має бути щонайменше десять відсотків, двері розчахнулися, і на порозі стали дві найстрашніші у Кулинцях людини. Шворнах закляк. Скворцов поглядом господаря окинув крамницю.

— И вот это нынче называется маленький магазинчик? Собирайся, Шворнах, поедешь с нами!

— За що?!! — заволав торговець, — я ж за все розрах… — і замовк, зрозумівши, що зопалу бовкнув зайве.

Скворцов і Шиманський насторожилися.

— Что-что? Что за «розрах»? За что «все розрах»?

Скворцов зробив крок і опинився за прилавком. Він вихопив «ТТ» та приставив Шворнаху до скроні:

— Или ты, падла, сейчас же скажешь, за что и с кем ты «розрах», или я тебя при попытке к бегству! Имей в виду: Смыкалюк уже сидит в моём подвале!

Шворнах заплющив очі.

— Ну! — наче вперіщивши батогом, рикнув на нього Скворцов.

— За що це все мені… — простогнав Шворнах і тут же, без будь-якої паузи додав, — заплатив я Смикалюку… Золота дав… Хай він здохне!..[25]

Два сержанти, Гребінкін та Тур, довго гамселили Смикалюка, вибиваючи з нього зізнання, з ким він зв’язаний у місцевій організації ОУН, але так і не вибили. Розумів голова, що просто хабар — це життя, а політична стаття — це вже майже смерть. Вперся може вперше в житті, і витримав усі тортури: нікого з ОУН не знає і крапка. Сержанти захекались, Скворцов плюнув та наказав повернути його в камеру. Хто їх знає, цих западенців? Може, й справді нікого не знає? У невеличкій кімнаті, що правила за камеру, крім Смикалюка було ще з десяток чоловіків. Хто сидів, хто лежав на брудному сіні, накиданому на підлогу. Колишній голова довго приходив до тями, лежачи на крижаній долівці. Ніхто йому не допоміг, ніхто не сказав доброго слова. Багато хто сидів тут завдяки йому, тому співчуття годі було чекати, лише хтось кинув зневажливо:

— Приїхали, пане голово…

Вже тиждень Любко мешкав у Тернополі, у знайомих Пана Коцького. Ніхто нічого його не питав. Прийшов чоловік і живе, наче нікого це не стосується. Зранку йде, з’ївши кілька картоплин, ввечері приходить. Знов пара картоплин і спати. Весь день він стежив за дівчатами з педшколи Галиною Перебийніс та Тетяною Бачинською. За Тетяною слідкувати було нецікаво. Гуртожиток — педшкола, педшкола — гуртожиток, ось і всі маршрути по яких вона ходила. Ну, ще у склеп зайде, придбає щось на вечерю. Правда останні два дні з’явився один хлопчина, який ускладнив Любкові задачу. Він також вчився у педшколі, але був тернополянином. Любко мусив одного разу провести його аж додому, навіть взнав, у якій квартирі той мешкає, але нічого підозрілого ні за Тетяною, ні за цим хлопчиною не помітив. За Галиною слідкувати було значно складніше, а тому й веселіше. Та після занять гасала по всьому місту. То співала у якомусь хорі, то зустрічалася з молоддю, яка потім роз’їжджалася на усі боки, спробуй, прослідкуй за всіма! Але за цей тиждень саме у той цегляний двоповерховий будинок, про який говорив пічник, вона таки ні разу не заходила. У понеділок Любко вирішив послідкувати саме за цим будинком. Стежити було важко. Невеличкий дворик, де ніде заховатися і все, як на долоні. Тоді він пройшовся туди-сюди по вулиці, придивляючись до перехожих. Але ніхто в будинок не заходив і з нього не виходив. Довго вештатися біля нього теж не виходило, бо не можна було допустити, щоб хтось помітив, що він за кимсь стежить. Треба залишатися непомітним будь-що, так вчив станичний. Тому він кружляв навколо, поглядаючи у бік будинку майже цілий день. Надвечір почали повертатися з роботи мешканці. Сутеніло, й подекуди вже почали освітлюватися вікна. Поміркувавши, Любко вирішив скористатися темрявою і вперше зайшов до під’їзду. Крадучись, щоб, не дай Боже, якась сходинка не рипнула під ногою, він піднявся на другий поверх. В будинку було шість помешкань, по три на поверх. У п’ятьох були ознаки життя: чулися кроки, розмови, а в одній навіть сварка. Жінка дуже голосно сварила чоловіка, він невиразно белькотав у відповідь. Лише квартира на другому поверсі праворуч була тихою. Любко вийшов з будинку та глянув на вікна — темні. І він наважився. Піднявшись знов на другий поверх, постукав у сусідню квартиру. У дверях з’явилася жінка років сорока, у фартуху, домашньому халаті та капцях.

— Прошу?

— Вибачте, пані, я шукаю Галю.

— Галю? Яку Галю? А прізвище? Хоча Галі в нашому будинку наче нема…

— Прізвища не знаю, але мені сказали, що вона мешкає у шостій квартирі.

— У шостій? Я взагалі не знаю, хто там мешкає… Приходить якийсь пан, але доволі рідко… Я навіть не знаю, як його звуть… Дівчину якусь бачила разів зо два, але хто вона — також не знаю. Ні, у нашому будинку Галі немає…

— Даруйте, пані…

— Прошу…

«Сумнівна квартира… Слово честі, сумнівна…» — так думав Любко, повільно ходячи в вечірній темряві туди- сюди повз будинок. Він дочекався, коли світло у вікнах почало гаснути, бо люди вкладалися спати, та й пішов собі. Треба було відпочити, адже завтра знову мав провести на ногах цілий день. Станичний правильно сказав: у селі всі один одного знають змалечку, а тут зовсім незнайома людина. Перш, ніж залучати її до справи, треба дуже добре до неї придивитися.

Лише на дев’ятий день Любкового перебування в Тернополі, Галина Перебийніс пішла до двоповерхового будинку. Сутеніло. Дівчина впевнено крокувала тротуаром, лунко цокаючи підборами. Хлопець непомітно крався за нею. Будинок за будинком вони наближалися до мети. Коли повернули в сторону залізничного вокзалу, Любко вже був впевнений, куди вона йде і в яку квартиру. Він і сам не знав, звідки та впевненість узялася, але вона з’явилася і не зникала. Все сталося так, як і передбачав. Вікна в «сумнівній» квартирі світилися, це він побачив ще здаля. Галина процокала підборами на другий поверх, це він почув, коли нечутною тінню прокрався за нею у під’їзд.

— Ну, наконец-то…

— Добрий вечір!

Що було далі, він не чув, бо двері зачинилися. Зараз йому нічого не залишалося робити, тільки чекати. Любко вийшов надвір та обійшов навколо будинку. Як же він одразу не подумав! Дерево! Поруч з будинком росла стара висока липа. Перехожих не було, підстрибнув, вхопився за товсту гілляку, підтягнувся та сховався у плетиві темних гілок. З липи було гарно видно, що відбувалося в одній із кімнат «сумнівної» квартири. За столом сиділи двоє: Галина та чолов’яга років сорока, в сірому костюмі. Про що йшла мова, звісно, було не чутно. Галина щось розповідала, а чолов’яга занотовував, час від часу перепитуючи. Розмова тривала з годину, після чого він кудись вийшов, повернувся з пляшкою та коробкою цукерок у руках. Пляшку відкоркували, випили вина й почали цілуватися.

«Та-а-ак… — подумав Любко, — це, може бути й цікаво, але справи не стосується.»

Парочка підвелася і вийшла. Якщо Любко й розмірковував, то лише півмиті. Він пробіг по гілці, опинився біля підвіконня і заглянув у відчинену кватирку. Ще мить знадобилася, щоб скинути кожушок, який нечутно впав на землю. Хлопець прослизнув у кватирку. З-за ледь прочинених дверей спальні неслися тяжке дихання і зойки.

— От сучка… — Любко підскочив до столу.

Зошит, у якому «сірий чолов’яга» робив нотатки, лежав на столі. Достатньо було погляду, щоб зрозуміти, що саме занотовував Галинин співбесідник.

«… студент другої групи… сказав… вчитель сказав… ще хтось щось сказав…»

Любкова рука вже піднялася, щоб забрати зошит, а потім він передумав. Зойки в сусідній кімнаті стали голосніші.

«Час вшиватися, — майнуло в голові, — все що треба — зроблено.»

Він підскочив до вікна, швиденько відчинив його, в обличчя війнуло нічною березневою свіжістю. Миттєво перебрався на карниз, на секунду затримався, подумавши, може, все ж варто забрати зошита, потім махнув рукою, закрив вікно й плигнув донизу. Саме в цей час двері в сусідню кімнату прочинилися, і звідти вийшов чолов’яга. Він вже був без костюма, навіть без трусів. Не підозрюючи, що за короткий час у кімнаті побували гості, пересмикнув плечима:

— Ба, яка гаряча… — потім налляв у стакани вина, забрав цукерки та повернувся до спальні.

Наступного ранку Любко поїхав додому.

А ще за тиждень педшкола була вражена жахливою новиною: Галину Перебийніс знайдена біля двоповерхового будинку застреленою. На грудях — записка: «Таке чекає на всіх сексотів».