Переможців не судять

РОЗДІЛ 5 СЕЛИЩЕ КУЛИНЦІ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ
ОБЛАСТІ. СІЧЕНЬ 1940 РОКУ

Ввечері, у останній день п’ятиденки, коли вже зовсім стемніло, в шибку кабінету хтось легенько постукав.

— Чёрт забери этого часового! — пробурмотів Скворцов, рвучко стрибаючи за шафу та вихопивши пістолета, — морду набью!

У вікно знов постукали. Скворцов зрозумів: якби хтось бажав його пристрелити, то навряд чи стукав би, скоріш засадив би з гвинтівки чи жбурнув гранату.

— Что нужно? — запитав він, обережно виглядаючи з-за шафи, але одразу ж вилаяв себе.

Той, хто стукав, не буде кричати на всю вулицю, щоб Скворцов почув крізь зачинене вікно. Сплюнув, бо мав таки підійти до вікна, хоч це й було небезпечно. Тримаючи напоготові пістолета, повільно, у будь який час готовий пустити його в дію, вийшов із-за шафи та прочинив шибку. Той, хто стояв на вулиці, зробив крок назад, у темряву плетива гілок бузкового куща, ховаючи обличчя від світла.

— Гей, офіцере! — голосно прошепотів невідомий із темряви, — до Олеся Ковалишина у вихідний бандери пошту принесуть. Він чекатиме у церкві, біля ікони Божої Матері, о дев’ятій годині.

— А ты кто такой? — тут же запитав Скворцов.

— Не має значення. Знаєш Ковалишина? А… Все одно… Знайдеш, як матимеш бажання… Бувай!

— Эй! Погоди! Да постой ты, ёлки-палки!

Але в кущі прошелестіло й усе стихло.

— А, что б твою… Часовой, зараза! Часовой!!!

Старшому лейтенантові довелось іще двічі гукнути вартового, поки той не почув і не підбіг до вікна.

— Ты куда смотришь?!! Ты куда, спрашиваю, смотришь?! Мне сейчас в окно чуть гранатой не замантулили!

— Товарищ старший лейтенант, я же один! Хоть тресни, а со всех сторон не успею!

— Молчи, засранец! Охранять нужно не только глазами, но и ушами! Я тебя уже минут десять докричаться не могу.

— Виноват, товарищ старший лейтенант…

— Виноват… Виноват… Кусков бы не собрали, мать твою… Смотри мне тут… Под трибунал отдам, часовой хренов!..

Скворцов грюкнув вікном. На шум до кімнати забіг Гребінкін, якій ще не встиг піти додому.

— Что-нибудь случилось, товарищ старший лейтенант?

— Вот что, сержант, сгоняй-ка ты в повитисполком, найди этого… голову…

— Смыкалюка?

— Вот-вот, его самого. Скажешь, срочное дело есть. Тащи его сюда в любом случае, пусть даже он и в сортире сидит, понял? — вже зовсім весело закінчив Скворцов.

Чуттям досвідченого опера він відчув, що йому таки поталанило: випав шанс захопити місцевого бандерівця, від якого може потягнутися ниточка до всієї Кулинець- кої організації і, що було особливо важливим, вийти на зв’язкового, а від того ниточка може потягнутися ще далі, може, й до самого клубочка. Адже невідомо, від кого прийде зв’язковий! Може, і від крайового проводу?

— Ах, если б часовой не прогавил! — подумав Скворцов, — да еще б того стукача ущучить. Работал бы на нас, как миленький… С такого человека можно было бы много пользы поиметь! Тут и к тёте Маше ходить не надо, и так ясно…

За ті кілька місяців, відколи Німеччина та СРСР раздерибанили Польщу, бандерівці вже оговтались від несподіванки і стали піднімати голову. Найгірше, що вони знаходили підтримку в місцевого населення. Приходом радянської влади була задоволена дуже невелика його частина. Нечисленні комуністи та ті, хто отримали якісь посади. Усі інші незадоволено бурмотіли — вголос висловлювати своє незадоволення було вкрай небезпечно, з незадоволеними нова влада не церемонилася. Націоналізували підприємства, крамниці, як називали їх місцеві мешканці, — склепи. Забирали землю, а земля на Тернопільщині — це життя. Дехто важко працював усе життя, відкладаючи кожну копійчину, щоби придбати клаптик грунту в один-два гектари, а наразі цей клаптик забрали. Потихеньку почали забирати чи примусово закуповувати за мізерними цінами хліб, адже армію треба було годувати. Це породжувало багатьох незадоволених новою владою, а дехто вже потягся і до зброї. Виявляти таких, потенційно ворожий елемент, і було головним завданням НКВС.

У двері постукали.

— Товарищ лейтенант! Можно?

До кабінету зайшов Гребінкін, за ним — голова повітвиконкому Смикалюк.

— A-а… Смыкалюк! Заходи, власть…

Смикалюк був трохи нашорошений та скутий. А хто в такій ситуації не буде скутий? Хіба кожного дня до НКВС запрошують? Хоча, яке там запрошення… Схопили за роги і наче бика у стійло…

— Присядьте, — запросив голову повітвиконкому начальник відділу, вказуючи на стільця, — товариш Смыкалюк, есть срочное и очень важное дело. Знаете ли вы некоего Ковалишина?

— Котрого з них? У Кулинцях їх декілька… Одні Ковалишини мешкають біля церкви, ще одні за «Просвітою», ще одні…

— Олеся Ковалишина, — Скворцов уважно дивився на Смикалюка.

Голова на мить заплющив очі, почухав лоба і нарешті кивнув головою:

— А… Це мабуть з тих Ковалишиних, які біля ставка! Авжеж, знаю… Точно, Олесь в них є! Такий собі хлопчина, років двадцяти п’яти, може, трохи молодший… А що трапилося? Він щось накоїв? Як на мене, то непоганий хлопець!

— Не наделал, так наделает, если его вовремя не остановить! Вот что, председатель, его нужно тихонько взять. Но так, чтобы никто ничего… Понял?

— Як це взяти? Заарештувати? У буцегарню?

— Хорошее словечко: буцегарня! Именно в буцегарню! Смыкалюк, мы с тобой по-хорошему… Ты ж партийный, и должен понимать: там, где начинаются интересы партии, все остальное побоку! Он — националист! Он завтра тебе нож в спину воткнёт, понял? А ты не бзди, мы и не таких брали!

— Дідько його забирай… — Смикалюк витер лоба, що миттю вкрився великими краплями поту, наче у хаті було спекотно, немов у пеклі.

Арешти та висилки до Сибіру в Кулинцях уже були і до цього, але якось вони проходили без його участі, а тому здавалося, що це його не стосується взагалі. Десь, когось… А йому яка до цього справа? Не виступайте проти нової влади, і все буде добре! І от уперше особисто йому потрібно було здати людину, односельця. І якщо раніш він був перед усіма мешканцями Кулинців чистий як, до речі, і перед новою владою, то зараз інша справа! Зараз він буде пов’язаний з новою владою кров’ю, як мале дитя пуповиною з матір’ю. І не розірвати цей зв’язок ніякою силою, окрім однієї, смерті.

Лейтенант дивився на нього, і його зіниці дуже скидалися на два пістолетних дула, з яких ось-ось мала вилетіти смерть, а жити хотілося…

— Ну? — незрозуміло, чи заохотив чи пригрозив Скворцов.

— Добре, — нарешті наважився Смикалюк, відчуваючи, як міст за його спиною, який довгий час лише тлів, вщент зруйнувався та рухнув у безодню, — я викличу його вранці у повітвиконком.

— Сейчас же! Немедленно! — одразу відреагував Скворцов.

— Зараз? Та наче запізно…

— Не выкручивайся! Не так уж сейчас и поздно! Взять его надо немедленно! Это не обсуждается! Так что думай, под каким предлогом его лучше вызвать.

— Та й посильний уже пішов додому… — ще раз спробував потягнути час Смикалюк.

— Вызовешь! Иди к себе, я через двадцять минут к тебе своих подошлю. Вызывай, как хочешь, но чтоб этот Ковалишин через полчаса был у тебя!

Лише за Смикалюком зачинилися двері, Скворцова наче вітром здуло.

— Гребенкин!!! — прогорлав він, — за мной!

Обидва, поспіхом вдягаючи шинелі, побігли в темряву холодного січневого вечора.

— Товарищ лейтенант, а что случилось? — біжучи, поцікавився Гребінкін.

— Объявился тут один бандеровец… К нему завтра связная должна почту принести…

— Так зачем его сейчас брать? При передаче и взяли бы!

— Не скажи, не скажи… Передача должна быть в церкви, а там на службе знаешь сколько народу? А почту передать — только ладонями прикоснуться, и свищи потом, кто передал! Его до утра надо взять и сломать! Чтобы передача была под нашим контролем. Вот тогда всё будет, как тётя Маша нагадала!

— А куда же мы торопимся? Если Смыкалюк его в повитисполком вызовет, то там и возьмём.

— Вот именно: если! Молод ты еще, Гребёнкин, и ни хрена не понимаешь! Во-первых, Смыкалюк местный, а значит верить ему надо с оглядкой. Ты уверен, что он сейчас не пойдёт и не предупредит этого самого Ковалишина? А потом пошлёт курьера, а тот придёт и пожмёт плечами: нету Ковалишина дома, и где он — никто не знает. Да и курьеру тоже верить нельзя, он ведь тоже местный… А во- вторых, Ковалишин по дороге смыться может? Может! Почует неладное, сиганёт в кусты, и ищи ветра в поле! Нет… Рисковать нам нельзя… Мы его у хаты возьмём. А заодно Смыкалюка проверим и к нам покрепче привяжем. А то он слишком задумчивым был, а когда человек начинает думать — это нехорошо! Это, Гребёнкин, очень даже плохо. Так что мы сейчас у повитисполкома подождём, пока кто-нибудь к этому Ковалишину не отправится, а там… Повяжем мы этого Олеся вдвоём?

Усе відбулося так, як спланував лейтенант. Якби вони затрималися на кілька хвилин, то прогавили б кур’єра. Мабуть, то був перший-ліпший хлопчина, який потрапив під руку Смикалюку. Він легко збіг з ґанку і впевнено покрокував уздовж вулиці. Біля ставка хлопчисько завернув наліво та пішов уздовж берега. За весь час він жодного разу не озирнувся, слідкувати за ним було саме задоволення. Дві темні постаті майже нечутно супроводжували його на усьому короткому шляху від повітвиконкому до хати Ковалишиних, де саме у цей час при тьмяному світлі гасової лампи вечеряли.

Олеся узяли метрів за сто від хати. Ніхто нічого не бачив, навіть хлопчина, якого Смикалюк послав до Ковалишиних, бо той не став чекати, доки Олесь одягнеться, і побіг собі додому. Парубок був нівроку, спочатку намагався пручатися і заспокоївся лише тоді, коли Скворцов тицьнув йому в обличчя важким ТТ.

— Тихо мне, пацан… Разговор есть. Если не хочешь получить пулю в свою дурацкую башку, иди спокойно, и всё будет, как тётя Маша нагадала… Ты всё понял?

Оскільки Олесь не відповів, Скворцов знов підніс до його очей пістолета:

— Ну? — з погрозою запитав він.

Юнак мовчки кивнув головою.

— Вот и хорошо. А то цирк тут вздумал устраивать… У нас, понимаешь, с этим строго…

Ковалишина завели до кабінету Скворцова, заламали руки за спину та вдягнули наручники.

— Это на всякий случай. Чтобы ты глупостей не наделал, — пояснив Скворцов і повернувся до Гребінкіна, — давай Смыкалюка сюда! С подворной книгой!

— Це… Як його… — розгубився Смикалюк, побачивши Олеся у кабінеті й, мабуть, від цієї розгубленості, недоречно привітався, — доброго вечора, Олесю…

Той криво посміхнувся:

— Ви таке скажете, вуйку Оресте…

Смикалюк промовчав, а Скворцов весело разреготався:

— Твоя правда, голова, вечер действительно ничего себе! Я бы даже сказал, что неплохой вечерок получается!

Ковалишин, имеются сведения, что ты являешься членом оуновского подполья. Так? Нет?

— Не знаю, про що пан мовить. Ні про яке оунівське підпілля мені не відомо.

— Брешешь ты, как сивый мерин! Тут даже к тёте Маше ходить нечего. Брешешь ведь, а?

— Ні, панове, ніц не брешу. Яке підпілля? — у Ковалишина був такий чесний вираз обличчя, що гріх було йому не повірити.

— Ах ты, козёл! — спалахнув Гребінкін, — ты нас, советских офицеров, панами обозвал?! — та так врізав Ковалишину під дих, що той наче пір’їнка злетів з табурета.

— Прекратить! — гримнув Скворцов, — дурак! Кто тебя просил?

— А чего он обзывается? Разве не знает, что у нас за пана по морде бьют?

— Я тебе самому сейчас морду начищу, как праздничный сапог! — а потім до Ковалишина, — Извиняться не буду, заработал. Ты мне рака за камень не заводи! Я всё знаю, даже то, что к тебе завтра связной придёт, в церковь, а ты должен ждать его возле иконы Божьей Матери, в девять утра. Что, не так?

— Зрада, — промайнуло в Олесевій голові — хтось зрадив! Але хто? Хто ж та падлюка? Усе знають… Достеменно… Навіть про ікону! А може, і не все?

— Ковалишин, у тебя семья большая? Смыкалюк, подворную книгу! Хорошо… А ну, открой, где там Ковалишины?

Смикалюк гарячково зашурхотів сторінками товстої книги, знайшов нарешті та простягнув книгу Скворцову:

— Ось…

— Ого… — протягнув той, — целое кубло! Семеро несовершеннолетних! Да дед с бабой… На одну вашу семейку целый вагон понадобится! А ты знаешь, сколько стоит прогнать вагон отсюда до Сибири?

— А за що до Сибіру?

— За то, что думаешь долго, понял? Ну, так пойдешь на встречу в церковь? Постоишь рядом с иконой Божьей Матери? Или плюнешь на свою собственную мать? Ну?

— Слово чести, товаришу офіцер, не знаю я про ніяке підпілля і відношення до нього не маю.

— Ври, ври… В конце концов, если ты не из организации, то тебе какая разница? Ну, постоишь в церкви, так ты же каждый выходной туда ходишь! Чего упираешься? Но имей в виду, если кому-нибудь хоть подморгнёшь — всех в Сибирь!

Голова Ковалишина звісилася нижче плечей:

«Що? Що робити? Сибір — це смерть! Усіх… Маму, Ганнусю, Вітька, Романчика… Усіх… Падлюки! Гидота… Що робити? А може… Про ікону, може, й не усе знають? Може, так спробувати?»

Марійка швиденько йшла уздовж шляху. Було холодно. Мороз щипав за щоки та носа, сніг голосно рипів під валянками, наче скаржився на своє нелегке життя: і вдень і вночі на морозі… Вона йшла зі «штафеткою» у Кулинці. «Штафеткою» називали пошту, туго скручений аркуш тоненького паперу. Що було у пошті, не знала. Коли ходила з нею у перші рази, їй дуже кортіло прочитати, що ж вона несе, але потім зрозуміла, що краще цього не знати. До того ж Пан Коцький щодо збереження таємниці попередив її окремо: не сунь носа туди, куди не треба! І взагалі, як виявилося, бути зв’язковою не так уже й легко. По- перше, потрібні молоді та міцні ноги. Невдовзі вона вже добре вивчила усі маршрути, якими мала носити пошту. Усі села були за п’ять-сім кілометрів від Стасова, і навідатись у Велику Прошеву чи у ті ж Кулинці туди та назад, та ще й узимку — зовсім нелегка справа, ноги потім гудуть, наче телеграфні дроти під вітром, та ще й намерзнешся… По-друге, треба бути надзвичайно обережною. Її вже добре знали за всіма адресами, але лише як Марусину, ніхто не знав, хто вона й звідки. Правила з Декалога: про справу не говори з тим, з ким можна, а лише з тим, з ким треба, вона дотримувалася дуже ретельно, навіть більше того, при зустрічах намагалася слова зайвого не казати. Після того, як до Тернопільщини прийшли москалі, працювати у підпіллі

стало дуже складно. Держбезпека усюди понатикала своїх очей та вух, сексотів та запроданців. Маленька похибка — і ти за ґратами, і не просто за ґратами, а щонайменше років так на десять. Держбезпека знала свою справу добре, тож ліпше бути кримінальним злочинцем, аніж політичним. Тим, як соціально не ворожому елементові, таких термінів не давали.

Марійка несла пошту до Ворона. Хто він такий, де жив і як його звали насправді — вона не знала і знати не бажала. Менше знаєш — краще спиш. Зустрітися вони мали у церкві, під час Служби Божої. Ворон мав чекати на неї зліва від ікони Божої Матері рівно о дев’ятій годині. Щоб Марійка не запізнилася, станичний дав їй навіть свого кишенькового годинника, що зараз бовтався у кишені теплого легкого кожушка та, наче підбадьорюючи, легенько постукував по стегну. Вона прийшла до села вчасно, за півгодини на дев’яту, і, не поспішаючи, покрокувала до храму, куди вже прямували тутешні мешканці. Марійка прилаштувалася позаду компанії з чотирьох дівчат, які були також вдягнуті у такі ж, як вона, кожушки, і зовсім не відрізнялася від тутешньої молоді. Ось, нарешті, і церква. Без десяти хвилин дев’ять. Можна бути надворі, але вона змерзла. Ліпше почекати в храмі. Дівчина зайшла всередину та пошукала поглядом знайому ікону. Біля неї нікого не було. Нічого, почекає… В храмі назбиралося вже доста народу. Вона прилаштувалася неподалік від ікони, потерла змерзлі долоньки та засунула їх глибше у кишені. В одній пальці намацали годинника, і вона ледь його не витягнула, щоб глянути, котра година, але вчасно схаменулася. У другій кишені пальці натрапили на щільно складену «штафетку». Марія затиснула її у долоньці.

«Де ж Ворон? Мабуть, вже дев’ята… І на годинника не поглянеш! Звідки у молодої дівчини кишеньковий годинник? Це одразу приверне увагу… Доводиться чекати… Нарешті! Слава Богу, йде… Але… Тихо… Не квапся! На місці! Стояти на місці!!!»

Ворон, хлопчина старший від неї на рік-два, вдягнутий як і всі, у кожушок та чоботи, що аж сяяли, начищені перед Службою, підійшов до ікони, але став не з лівого боку, як це мало б бути, а з протилежного, правого. Марійка, яка вже збиралася зробити крок назустріч хлопцю, заклякла на місці. У цей час з воріт вівтаря вийшов священик. По церкві пройшов слабкий шерех, і всі обличчя повернулися до нього, але Ворон дивився в протилежний бік, наче подавав їй якийсь знак. Краєчком ока, вдаючи, що уважно глядить на святого отця, вона оглянула всіх, хто стояв поряд та неподалік від Ворона. Наче нікого підозрілого не побачила, але почуття небезпеки вже зародилося у її душі й не відпускало. Щось було не так… Тоді вона зробила кілька кроків убік, наче вибираючи краще місце, і це дало змогу оглянути тих, хто стояв поблизу виходу. Погляд зачепився за двох молодиків. Її увагу привернуло те, що вони обидва були в білих однакових сорочках. Не у вишиванках, не в старих, сірих від прання, а в новеньких біленьких сорочках. І стояли вони так, щоб перекрити вихід з церкви. їй стало усе зрозуміло: поруч із Вороном нікого не було тому, що з церкви був лише один вихід. Ці обидва стояли так, щоб у разі чого перекрити вихід, а по-друге, спостерігати за людьми: хто вийде на зустріч з заарештованим. Те, що Ворон заарештований, у неї вже не було ніякого сумніву. Він як зміг попередив зв’язкову про небезпеку, але все ж таки, мабуть, виявився слабкодухим: при затриманні не застрелився, не вчинив самогубства якимсь іншим засобом.

«А може, не мав змоги? Тоді чого ж у церкву погодився прийти? — розмірковувала Марійка, — синців наче на пиці немає… А може, на чомусь зламали? Енкаведисти можуть!»

Вона дуже хотіла втекти від небезпеки якнайшвидше, але боялася привернути до себе увагу, залишаючи храм під час Служби.

«Що ж робити? — у розпачі подумала вона. — Якщо енкаведисти не дурні, а вони не дурні, це вже відомо, то на виході стоїть хтось місцевий, і він одразу вкаже на неї — це не наша, це — зайда!»

В обличчя їй гостро війнуло небезпекою. Марія не поспішаючи озирнулася довкола. З лівого боку стояв гарний, чорнявий, міцної статури парубок. Попереду — дівчина в квітчастій хустці, з-під якої вибивалося пасмо світлорусявого волосся. Чорнявий парубок раз по раз кидав на це пасмо зацікавлений погляд. І Марійка наважилася. Вона зробила маленький крок уперед, взяла дівчину під руку. Та здивовано обернулася.

— Слухай мене уважно, не озирайся, — ледь чутно прошепотіла Марійка, — на мене полюють енкаведисти, мені потрібно вибратися з церкви. Допоможи…

Дівчина на знак згоди кліпнула очима. Марійка прошепотіла їй ще кілька слів, а потім зробила маленький крок назад. Тепер треба було знищити пошту. Легеньким рухом, наче прикриваючи рота долонькою, вона вкинула в нього щільний малюсінький паперовий пакуночок, почекала, доки папір розмокне від слини, та проковтнула його.

Біля дверей храму чатували Гребінкін і ще один сержант на прізвище Тур. Він був із Хмельниччини, присадкуватий, з широкими плечима і постійно примруженими очима, наче у когось цілився. Скворцов стояв на ґанку, поруч із Смикалюком. Усі завмерли в тривожному очікуванні. Гребінкін не зводив уважного погляду з Ковалишина. Наче нічого особливого в його поведінці він не помітив. Той прийшов, став біля ікони, ніяких знаків нікому не подавав, але й зв’язковий до нього не підходив. Годинник показував п’ятнадцять на десяту. Раптом усередині натовпу почалося якесь сум’яття. Священик припинив проповідь та незадоволено запитав:

— Що там трапилося?

— Дівчині стало зле…

— Допоможіть їй хтось!

Дівчину до виходу під руки повели чорнявий міцний парубок та струнка русява дівчина. У церкві, незважаючи на січень, і справді стояла задуха від великої кількості народу, тому ніхто цій події не здивувався. Гребінкін, кинувши байдужий погляд на зовсім молоденьку дівчину, майже дівчинку, знов почав уважно спостерігати за Ковалишиним, а Тур обмацував поглядом натовп. На ґанку трійці заступив шлях Смикалюк:

— У чому справа? Що сталося?

— Та ось… Зле стало. Задуха у храмі, не приведи Господи…

Голова зомлілої дівчина лежала ледь не на грудях, а коліна підламувалися.

— Потри ей лицо снегом, помогает, — порадив Скворцов.

— Добре, так і зробимо…

Увесь шлях від Кулинців до Стасова вона майже пробігла. Ніколи ще за своє, таке недовге життя, Марійка так не лякалась. Ніколи ще вона так близько не відчувала смерті. Думка про те, що завтра може й не бути, а замість нього буде чорна пустота, чорне ніщо, у якому не буде ні її, ні Василька, ні мами, ні Любка, була такою приголомшливою, що вона мало не запанікувала. Коли її вивели з церкви незнайомі чорнявий парубок та дівчина, вона одразу ледь не побігла світ за очі, але усе ж стрималася. Її довели до якогось подвір’я, де біля паркану стояв невеличкий ослінчик. Зненацька дівчина відчула, що ноги її не несуть. Вона впала на той ослінчик. Мабуть, обличчя у неї змінилося, бо юнак та дівчина перезирнулися:

— Тобі що, і справді зле? — спитав юнак.

— Нічого… Нічого… Дякую вам… Я зараз оговтаюсь та піду собі… Я вам дуже…

— Якщо на тебе й справді енкаведисти полюють, то я би тут довго не сидів, — розсудливо зауважив юнак.

Дівчина поправила пасмо волосся, з якого під час служби не зводив погляду юнак, і кивнула головою:

— І я так вважаю. Ти бачив? Біля дверей Смикалюк стояв! Чого б це він до храму поперся? Ніколи ж не ходив, комуняка недорізаний, а тут приперся!

— Смикалюк? А це ще хто? — запитала Марійка.

— Голова повітвиконкому, наша нова влада. До совєтів голодранець голодранцем був, а тут ти ба! — юнак зневажливо сплюнув, — боягуз, яких мало! Цвяха в дошку вбити не вміє, а влада! Слухай-но, дівчино, не знаю як тебе звати, але тобі дійсно треба хутенько ушиватися звідси. Служба триватиме ше з годину, за цей час маєш зникнути, бо потім вони кожну хату труситимуть. Що-що, а шукати вони вміють вправно! Ти вулицею не йди, а он тамки, за другою хатою, буде стежина направо, а там городами і на шлях. Вулицею, воно здалеку видно, а городами нічого… Ну, бувай!

— Дякую вам…

Так, городами, Марійка і вислизнула з Кулинців. Шукали її після Служби у храмі чи ні, не знала. Діставшись Стасова, вона спершу побігла не додому і не до станичного, а до хати Когутів. Не зважаючи на собаку, який гарчав та рвався з ланцюга, постукала в двері.

— Марійко? — здивувалася мати Василя, — що скоїлося? Щось ти змарніла… Покликати Василя?

Не в змозі вимовити ані слова, та закивала головою.

— Василю, тут до тебе Марійка! — покликала мати сина, — заходь до хати, доню…

— Дякую… Я швиденько… Я краще тут.

— Ну, як знаєш. Василю, накинь щось на плечі, бо надворі зимно, — і жінка залишила молодих наодинці.

— Васильку… — Марійка несподівано для хлопця та й для себе, міцно пригорнулася до нього, — Васильку… Мені сьогодні було так страшно, так страшно… Васильку, я так перелякалась, що ніколи не пізнаю як це — кохати… Васильку, жінки кажуть, що нема на світі нічого кращого, ніж годувати немовля, а я… А мені…

Вона відчула, як по її щоках течуть сльози, такі пекучі, такі солоні, такі великі, наче море, якого вона ніколи не бачила.

— Васильку, візьми мене… Васильку, коханий…

Ошелешений Василь нічого не міг зрозуміти, лише гладив Марійку жорсткою від щоденної праці долонею по русявому волоссі.

— Ну що, Васильку? — вона довірливо дивилася на нього знизу вгору вологими від сліз очима.

Нарешті він отямився і поцілував по черзі в обидва ока:

— Кохана, що сталося? Не плач уже… Я нікому не дозволю тебе скривдити.

— Ледь не сталося, але я не можу розповісти, вибач мені, то не моя таємниця…

Він цілував її знову та знову. Спочатку в заплакані очі, потім у щоки, збираючи губами солоні сльозинки і, нарешті, дістався губ. 1 коли їхні вуста, не сухі, а вологі від ледь стримуваної пристрасті, торкнулися одні одних, наче блискавка вдарила між ними. Марічка заплющила очі, але все одно в них стояло таке сліпуче сяйво, на яке не можна було глядіти. Воно так притягувало, що не було в світі сили, яка б могла зараз відірвати Марійку від хлопця.

— Ні, — раптом сказав Василь.

— Що, ні? — здригнулася наче від удару Марійка.

— Хіба ми тварини, щоб ось так, без церкви, без вінчання… Чекай на сватів! У наступну неділю… тьху ти… Чи як там вона зараз зветься…

Марійка ще міцніш пригорнулася до коханого.

Націлувавшись до знемоги, вона нарешті залишила Василя і заспокоєна та щаслива побігла до Пана Коцького. Родина станичного саме обідала, коли Марійка постукала у вікно.

— Вуйку Василю!

Станичний, побачивши, хто прийшов, не поспішаючи накинув на плечі кожуха та вийшов надвір.

— Марійка? Що сталося?

Дівчина присунулася ближче і зашепотіла йому мало не на вухо:

— Ворона заарештовано! Він стояв не з лівого боку, а з правого…

— Чекай, чекай… Якій бік? З чого ти взяла? Кажи зрозуміліше!

Марійка, яка вже майже оговталася від вранішньої пригоди, розповіла про те, що сталося у Кулинецькій церкві. Пан Коцький мовчки похитав головою, дивуючись кмітливості та винахідливості дівчини, подумав трохи, і перепитав:

— Ти певна що Ворона заарештовано?

— Так, — твердо відповіла дівчина, — чого б тоді на церковному ґанку той Смикалюк чатував?

— Твоя правда, доню! Мені той товариш добре відомий, його до церкви налигачем не затягнеш…

— З ним ще хтось поряд стояв, але хто то був — не знаю, — дівчина знизала плечима.

— Добре. Діяла ти правильно, те, що в першу чергу знищила пошту — молодець! Завжди в першу чергу думай про нашу справу!

Марійці стало соромно. Її похвалив станичний, але він не знав, що в першу чергу вона усе ж побігла не до нього. А про справу тоді вона навіть і не думала…

Скворцов був лютий до нестями. Тримати все в кулаці та так ганебно проґавити! Дочекавшись кінця Служби й не виявивши зв’язкового, він наказав Гребінкіну та Туру блокувати двері, а Смикалюку — придивлятися до кожного, кого випускали з церкви. Тих, кого той не впізнавав, затримували й відпускали лише тоді, коли їх впізнавали друзі чи родичі. Окремо допитали чорнявого парубка та русяву красуню про те дівча, яке вони виводили з церкви.

— Та хто її зна… — знизав міцними плечима парубок, — дівці стало зле, священик велів вивести, от ми і вивели. А хто вона, чого вона — звідки я знаю?

Окремо допитана дівчина розповіла те саме слово в слово, та й сам Гребінкін чув, як священик наказав вивести дівча з церкви.

— Черт бы вас всех забрал! — вилаявся Скворцов.

Від Ковалишина вони так нічого й не добилися. Той уперто стояв на своєму: нічого не знаю, нікого не чекав, його хтось оббрехав, а хто оббрехав, за що, а головне навіщо — поняття не має. Йому добре натовкли пику, але це нічого не дало. Ах, як Скворцову зараз була потрібна та людина, яка приходила до нього вчора ввечері! Допитати б його! Пожартував той так невдало, тоді по ньому буцегарня плаче, а якщо ні — то вибити якісь додаткові свідчення. І справа була зовсім не в тому, винен чи не винен Ковалишин. Раз опинився у відділі НКВС — отже винен. Відпускати його Скворцов не збирався ні при якому розкладі. Справа була в тому, що наразі він точно знав — у Кулинцях є організація ОУН. А по-друге, маючи реальний шанс дістатися цієї організації, він його проґавив! І за це вже начальство його по голівці не погладить! Та й, за великим рахунком, і начальство тут ні до чого. Йому було прикро, що його, особисто його, пошили у дурні! І цілком можливо те саме дівча, яке так і не змогли відшукати. Дівчисько! Його! Старшого лейтенанта держбезпеки! З люті він щосили вгатив кулаком по столу. Від несподіванки Гребінкін здригнувся.

— Ну, поймаю!..

— Кого? — не зрозумів сержант.

— Девчонку…

— Какую?

Але старший лейтенант лише вишкірив зуби.

Скворцову наснилася якась чортівня. Ніби він за кимсь ганявся, когось шукав, а той, невловимий, весь час реготав над ним. Скворцов чув той регіт і шаленів, але ніяк не міг побачити, хто ж це над ним регоче. А невловима постать постійно зникала у пітьмі. Лейтенант, як не намагався, не міг її розглядіти. А потім невідомо звідки взялася молоденька дівчина, тицьнула в Скворцова пальцем та образливо посміхнулася:

— Ну, ти і слабак! Хіба ти того шукаєш? — і знов посміхнулася, показавши бездоганні рівні білі зуби.

Після цих слів Скворцов прокинувся і сів. Спустив ноги на підлогу, здригнувся, бо та була крижаною, і прибрав їх на ліжко.

«Как девушка изо сна говорила? Разве того ищешь? Я ищу связного и того, к кому он шел. Связная ушла… Как вьюн между пальцев! Хитрая, зараза, оказалась… Ковалишин молчит, доказательств против него нет, и он это знает. Ну, посидит месяц, второй, припаяю ему срок, но на организацию все равно не выйду! Так того ли я ищу? Права девка из сна, черт ее возьми, ой права… А если попробовать поискать того, кто сдал Ковалишина?»

Спочатку ця ідея Скворцову здалася не такою вже й вдалою, але добре обмізкувавши ситуацію, він зрозумів: наразі іншого виходу немає. Тоді почав пригадувати, яким був той молодик із темряви. Середнього зросту, неабияка, а прикмета, середньої статури, голос наче молодий, схожий на юнацький. Отже, треба шукати молодого парубка середнього зросту та статури, а голос його він запам’ятав, голосу не сховаєш! І ще… Якась думка промайнула тоді у нього в голові, якась дуже важлива думка. Вона стосувалась хлопця, що стояв у темряві за вікном.

«Что же я тогда подумал? Он отошел в тень, а я удивился… Ах, да! Зачем ему в тень уходить, если он сам пришел, добровольно? Зачем прятаться? Если ты хочешь сотрудничать с нами, так сотрудничай, а он лицо спрятал! Скорее всего, он хотел сдать именно этого Ковалишина, а больше никого другого. Значит, дело не в сотрудничестве, а дело, надо думать, в личных отношениях. Либо этот Ковалишин ему чем-то насолил, либо в чём-то мешал, словом, был лишним. Значит, искать надо в окружении Ковалишина. Хоть Кулинцы и большое село, но это все-таки не город, тут все о всех знают, надо только потолковать по душам!»

Задоволений результатом нічних роздумів, він з легкою душею заснув, і ніякі сновидіння його більше не бентежили.

Зранку послав за Смикалюком. Той прийшов не одразу, був похмурий, злий та якийсь засмиканий, начебто його довго шарпали у натовпі.

— Ты чего это такой задёрганный? — запитав його Скворцов.

— Та мало правець не вдарив! 3 Тернополя такі вказівки надсилають, що здуріти можна!

— Но-но! Ты тут не очень! За такие слова знаешь?.. И загреметь можно!

Смикалюк здригнувся та втягнув голову в плечі.

— Вот так вот… — задоволено промовив Скворцов, — а то болтаешь чёрте что!

— І зовсім не бозна-що! — несподівано викрикнув Смикалюк.

Мабуть таки допекло його до живого, бо не стримався. Скворцов здивовано відірвав погляд від паперів на столі та втупився у голову повітвиконкому:

— То есть, как?

— Дуже просто. З Тернополя прийшла вказівка: забезпечити біженців житлом, їхніх дітей оформити до школи, дати сіна худобі і таке інше…[10] А хтось запитав мене, де це усе брати? А хтось кошти мені на це виділив? А пишуть: під особисту відповідальність…

— Ты что несёшь, Смыкалюк? Это же наши люди! Такие же украинцы, как и ты!

— Може бути, але все одно сіна у мене нема! Розумієш? Не-ма! І житла не-ма! Де я його візьму? Це ж не на добу чи дві, це ж на постійне мешкання! А ще лист: віднайди приміщення для пошти і обов’язково у центрі Кулинців![11] Добра справа — пошта та телефонний зв’язок, але де я за тиждень це приміщення знайду? Виселяти когось?! До Сибіру?! Дід Конопельський валянки робив, кому він заважав? Заборонили![12]

Смикалюк вже не говорив, а кричав, бризкаючи на Скворцова слиною. Мабуть, добре таки допекло йому за ці пару днів, відколи Скворцов його не бачив.

— Вам люди дорікають за усі ці дурниці? Я віддуваюся… Мене дід Конопельський сьогодні костуром вперіщив! А ви парканом відгородилися, мать вашу!!!

Вперше Скворцов почув, як спокійний, навіть трошки боязкуватий, Смикалюк, матюкнувся. Взагалі впадало в очі, що люди у Кулинцях майже не матюкалися. Для Скворцова, який звик підкріпляти свої накази перченим слівцем, це було в дивину, але через деякий час він із подивом помітив, що ніби й сам став матюкатися менше.

— Ладно, Орест, не кипятись… Что ты, в самом деле, разошелся, как самовар! — але, бачачи, що той не вгамовується, рикнув, — заткнись, дурак! Ты что, людей на улице бросишь? Люди советской власти поверили, а ты их на улице бросишь? А то, что связь — вопрос политический, и не только политический, но и военный, это ты понимаешь? А шерсть — это шинели и валенки для армии! Что, не соображаешь? Может, твоєму деду Конопельскому поставки в армию поручить? Сопли мне здесь развёл! Если кто другой услышит, так и к тёте Маше ходить не надо, чтобы твоё будущее узнать! Дали тебе власть, так крутись! Назвался груздём — груздись и не хрен мухоморствовать! Ты еще попа пожалей, которого я из этого дома выселил! Как вон мой Гребёнкин!

Скворцов підійшов до шафи, витяг із темної глибини пляшку горілки та налив півстакана.

— На! — тицьнув гранчака Смикалюку, — закусить, к сожалению, нечем. Лопай так!

Смикалюк кілька разів коцнувши зубами по склу, двома великими ковтками випив горілку та заплющив очі. Хвилини зо дві посиділи мовчки. Горілка зробила свою справу. Голова припинив тремтіти і глянув на Скворцова одразу почервонілими очима.

— Ну? Що цього разу потребує держбезпека?

— Вот это другой розговор. Позавчера я не рассказывал тебе, как вышел на этого Ковалишина. Мне его сдали.

— Як це? — перепитав голова.

— А вот так! Пришли вечером, постучали в окошко и сказали, где, когда и кому принесут бандеровцы почту. Только стукача этого я не разглядел, он, гад, специально в темноте спрятался. Так вот, голос его я запомнил, фигуру и больше ничего. Надо пошерстить окружение этого Ковалишина, кто на него зуб имеет, проще говоря, у кого есть мотив, чтобы от него избавиться. Ясное дело, мне никто ничего не скажет, а вот тебе, или кому-то из твоих друзей — вполне могут. Кто сдал Ковалишина — вот что меня сейчас интересует! А опознать его — я опознаю, хоть он и прикрывался тёмной ночкой… Ясна задача?

— Ви мене наче до свого штату зарахували…

— Зарахували, зарахували… Мы всю страну в свой штат зарахували… Задачу, спрашиваю, понял?

У селі Велика Прошева, що за вісім кілометрів від Стасова, відбувалася зустріч Стасівського станичного Пана Коцького, станичного з Великої Прошеви Зуба та Кулинецького повітового Лося. Було абсолютно незрозумілим, що спричинило провал Ворона, і це було найголовнішим. Адже, якщо стався один провал, може статися інший! Треба було неодмінно знайти причину арешту хлопця. Усі троє сиділи за столом. Для «як годиться» на стіл була виставлена пляшка горілки та щось із закуски, але все це стояло незайманим, бо було не до того. Адже лише кмітливість Марусини не дала змоги енкаведистам зірвати важливу операцію. Планувався напад на пошту: організації були потрібні гроші. Стало вже звичним добувати їх при нападах на банки або пошти. Так було за поляків, і ніхто не бачив підстав відмовлятися від цієї практики при советах. У тому листі, що несла Марусина, був план саме цієї операції. Якби енкаведисти зробили на пошті пастку, наслідки годі й уявити! Але, слава Богові, план до їх рук не потрапив. Отже, де міг проколотися Ворон? Те, що він не зрадник, було вже зрозумілим. Адже не виказав дівчину, хоча знав її в обличчя? Більш за те, зміг попередити, ставши по інший бік ікони. І зі своєї п’ятірки він нікого не здав, ніхто не заарештований. Отже, він не зрадник. Тоді, мабуть, хтось його виказав. Хто? Лось добре знав усіх, хто входив у п’ятірку, до якої належав Ворон. Як правило, члени п’ятірки інших членів організації не знали, тому було дуже сумнівним, щоб Ворона зрадив хтось із іншої п’ятірки. Запроданцем, швидше за все, був хтось з тих чотирьох, хто залишився на волі, але усі четверо були надійними перевіреними хлопцями. Лось навіть припустити не міг, що хтось із них може виявитися зрадником.

— Ні, хлопці, так не піде! — сказав Лось, — ми гадаємо, наче ворожка на воді.

— Можна усіх чотирьох відсторонити від роботи в організації, — запропонував Зуб, — нехай погуляють, а далі побачимо.

— Ага, енкаведисти тобі лише подякують! Замість одного вивели зі строю аж чотирьох. Не годиться! Та й зрадника треба не лише знайти, а й покарати, так, щоб нікому не кортіло! Показово покарати! Раз прийшов в організацію — виконуй клятву! Який сенс тоді її давати?

— А може, так: кожному дати якусь інформацію. Не важливо яку, головне — різну, — Пан Коцький аж зачастив від нетерпіння, — наприклад, одному ненавмисно бовкнути, що завтра беремо пошту у Стасові, іншому — у Прошевій, третьому — ще десь… Де енкаведисти клюнуть, той і зрадник! Яку інформацію — це вже техніка справи, головне не прогавити наслідків!

— Слушна думка! — одразу погодився Лось, — дуже добра!

І вони заходилися розробляти операцію із викриття зрадника. Брехня була ретельно продумана, щоб не викликати підозри ні у нього, ні в енкаведистів. Коли про все домовилися, Лось відкоркував горілку:

— Давай по чарчині! Заробили!

Організацію перевірки узяв на себе повітовий.

— Є для цього люди, — загадково промовив він, так і не розповівши станичним, хто ж буде займатися цією складною та небезпечною роботою.

Ніяких наслідків перевірка не дала, на жодному з об’єктів енкаведисти не з’явилися. І хоч на перевірку пішло декілька днів і зрадника не виявили, Лось був задоволений: було доведено, що ніхто з хлопців з енкаведистами не злигався. Але питання залишалося: як провалився Ворон? Знов зібрались у хаті в Зуба. Як і того разу, на стіл поставили пляшку горілки та щось із закуски.

— Не вийшло, — похмуро проказав Лось, — або хтось дуже хитрий, або ж не з цієї п’ятірки.

— Слухай, Лосю, а хто передавав цьому Ворону наказ прийняти пошту? — раптом спитав Пан Коцький.

— Старший п’ятірки, а тому — я.

— Тобто, ти сказав старшому, щоб пошту прийняв саме Ворон?

— Це ти до чого ведеш? — підозріло запитав повітовий.

— А все ж таки?

— Ні, я про Ворона нічого не казав, це справа старшого п’ятірки визначати, хто на зв’язок піде.

— Тоді треба ретельно допитати старшого. Певен, хтось підслухав їхню розмову або сам старший десь язиком ляпнув!

— Взагалі, маєш рацію… — повітовий задумливо втупився в стелю, — і треба добре покопирсатися в оточенні Ворона. Може, він комусь на заваді стояв? Або насолив чимось? Ось йому і помстилися! Добре, я дам доручення декому, нехай рознюхають…

Натовп біля сільради гудів. Зібралася добряча третина мешканців Стасова, а може, й більше. По селу пройшла чутка, що у селян будуть забирати землю для будівництва аеродрому. Земля на Тернопільщині завжди цінувалася, бо земля — це життя, бо вона годувала. Навколо ж Стасова територія рівнесенька, наче стіл. Таких ґрунтів на Тернопільщині небагато, більшість території — пагорби. Рівнину обробляти легше і цінувалася вона дорожче. Та місцина, на жаль, сподобалися льотчикам.

— Що ж це воно таке, га? Людоньки!

— Все життя по злотому відкладала…

— Та я ж її ось цими руками…

— Постріляю, гадів, а на свою землю не пущу!..

Такі балачки точилися у натовпі скрізь. Чекали на голову сільради, у кабінеті якого зараз було начальство з області. Біля ґанку стояла начальницька чорна «емка» з нудьгуючим водієм у кабіні. Водій вдавав, що спить, але уважний спостерігач помітив би, що насправді той прислуховується до розмов.

Як люди взнали, що до голови сільради приїхало начальство з Тернополя, було загадкою, тільки натовп зібрався одразу ж, як начальство зайшло до хати. Голова сільради Мирослав Зенюк, червоний та спітнілий, перед начальством спини не гнув:

— Себто як? Ви пропонуєте, щоб я зараз пішов до громади і сказав, що в них відбирають сто вісімдесят гектарів найкращої землі[13]? І ви думаєте, що після цього я повернуся живим? Нема дурних, товариші, ви вже якось самі…

Гості перезирнулися.

— Товарищ не понимает… — промовив один із них зі «шпалою» у петлицях.

— Наверное, — погодився інший, у цивільному. — Поймите, наконец, — почав він пояснювати, наче розмовляв із малюком, — сегодня аэродром гражданский…

— Тобто, який? — не зрозумів голова.

— Для гражданской авиации, то есть, не военный…

— Ага, — зрозумів голова, — цивільний.

— Не понял? — перепитав військовий.

— Тобто не військовий.

— Я же и говорю: гражданський, а завтра всё может быть… Тут же до границы камнем докинуть можно, это же понимать надо! А вы тут церемонии разводите! Вы боитесь? Своих односельчан боитесь? Так зачем вы здесь нужны? Тогда я сам с народом поговорю.

Військовий розстебнув портупею та зняв шинель. На кітелі блиснула Золота Зірка Героя Радянського Союзу. Він попрямував до виходу, відсторонивши зі свого шляху Мирослава. Побачивши прогонистого, підтягнутого військового із Золотою Зіркою на грудях, натовп загув ще голосніше. Військовий підняв руку, закликаючи до тиші.

— Граждане! Рядом с вашим селом будет построен аэродром.

У гудінні натовпу почулися загрозливі нотки. Військовий знов підняв руку і, не чекаючи, поки настане тиша, продовжив:

— Это вопрос решённый. Другой ровной земли рядом с Тернополем нет, вам будет предоставлена земля в другом месте. На этом считаю собрание закрытым, прошу всех разойтись.

Якщо хтось і почав протестувати, то військовий цих протестів не чув, не чекаючи на них він повернувся у сільраду. У кімнаті притулився спиною до теплої пічки:

— Холодно, однако… Председатель, пиши решение общего собрания… Несогласных не оказалось…

Увечері куми, Назар Глинський і Микола Лисевич, сиділи за столом. Микола, піднявши чарку, запитав:

— Назаре, а чи не бажаєш ти з кимось повоювати?

— Я? Чи ти з глузду з’їхав? Нащо мені?

— Ось і я так думав. На цю землю дід мій наймитував, батько хребет гнув і лише я спромігся придбати отой клапоть за шляхом, а її раз і все… — він перекинув у рота гранчак, — і наразі я собі думаю, а чи не зібратися та не повоювати з кимось, щоб землю мою не чіпали, га?

А на Стасів вже сунула нова біда: селяни почали різати худобу[14]. Кожного вечора на якомусь подвір’ї мукала приречена корова чи кувікав підсвинок.

— А навіщо я її буду тримати? Все одно совєти у колгосп заберуть! Ліпше я її сам з’їм, пішли вони під три чорти!

Грицаї теж забили теличку-однорічку, вночі, щоб ніхто не чув. Подейкували, що з області прийшла вказівка,

щоб того, хто буде різати худобу, штрафувати, в то й взагалі до тюрми садити. Правда це чи ні, батько не знав, але ризикувати не бажав. Теличці замотали морду, щоб не мукала, та швидко і вправно зарізали. М’ясо засолили, бо продавати батько боявся, та й взагалі… Різали багато, тому ціни впали. Вирішили краще присолити та заховати у льосі. Буде що їсти місяці зо три. Наварили холодцю, сальтисону, наробили ковбас, хоча яка ковбаса з телиці? На це діло потрібна свинина, соковита, із салом, що тане у роті наче свічка ввечері від власного маленького полум’я. Сало… Сало — це продукт! Його треба розуміти! За ніч усе зробити не встигли, а наступного дня до хати принесло Мирослава Зенюка. Чого він опинився о сьомій ранку саме біля хати Грицаїв, хто його знає, але унюхав своїм великим носом свіжину і без всіляких церемоній розчахнув двері ногою.

— Так, Дмитре… М’ясо варимо?

У хаті від несподіванки усі заклякли, не розгубився лише Любко:

— І варимо! А що, не можна?

— Любку! — простогнала мати.

— А що, Любку? Наша теличка? Наша! Що захотіли, те й зробили!

— А ви не знаєте, що худобу різати заборонено?

— Не знаємо, — отямився нарешті батько.

— Ото ж і зле, що не знаєте. Штраф за це належить, ось що.

— Який ще штраф?! — обурився Любко, — ідіть ви зі своїм штрафом!.. Наша теличка? Що…

— Мирославе… Любку, зачекай… Помовч, тобі кажу! — прикрикнув Дмитро, бачачи, що син ніяк не вгамується, — Мирославе, вийдемо надвір…

Вони вийшли з хати, а за кілька хвилин батько повернувся, приніс із комори чистого мішка, засунув туди лопатку кілограмів на п’ять, сплюнув та прошепотів:

— А хай удавиться… — та виніс мішок із хати…

Ще зо два місяці Зенюк збирав данину з тих, хто різав худобу й необережно давав змогу голові про це взнати. Молоду худобу в Стасові вирізали дощенту.

Потяг стрімко набирав швидкість. Петро Миколайович підняв полицю та витяг із сумки поліетиленового пакета.

— Ну что, просто Мария, не желаете подкрепиться? Сесть в поезд и не подкрепиться — это ненормально, это против традиций.

— Переломити хлібину, так би мовити? — посміхнулася Марія.

— Что? — не одразу зрозумів попутник, — а, ну да… Преломить хлеб…

Петро Миколайович виклав на стіл пару курячих стегенець, кілька стрілок зеленої цибулі, нарізаний чорний хліб та великого червоного помідора. Складаним ножиком вправно розрізав помідор на маленькі часточки і дістав із пакета темну баночку із сіллю, пляшку коньяку та два одноразових стаканчика.

— Ну, так как, просто Мария, преломим хлеб?

Шумно відчинилися двері, й до купе зайшла провідниця:

— О! — здивувалася вона, — оперативно! Не встигли від їхати, а у вас вже й стіл накритий! Ваші квитки, будь ласка!

— Конечно, оперативно! Мы и есть оперативники, только бывшие… — Петро Миколайович простягнув провідниці свій квиток.

— Мій на столі… — промовила Марія.

— Может, с нами? — запропонував провідниці Петро Миколайович.

— Та ні! Що ви! Я ж на роботі! Дякую, але не можу… — відповіла та, ховаючи квитки в товсту шкіряну книжку.

— Ну, так как? — ще раз запитав Петро Миколайович, коли за провідницею зачинилися двері.

— А що? — неочікувано сказала Марія і навіть головою струснула, — якщо помирати, то з музикою!

Вона повільно звелася і обережно спустила на підлогу хвору ногу. Після того справа пішла легше. Марія акуратно посунулася по лаві й опинилася за столиком.

— Мені лише краплину…

— Хорошо, — погодився Петро Миколайович, — капельку так капельку.

Він розлив коньяк, підняв свій стаканчик і глянув на Марію:

— Ну, за что выпьем?

— За здоров 'я друзів, а вороги наші нехай згинуть! — запропонувала Марія.

— Ого! Серьёзный тост! Неужели у вас есть враги, которым вы желаете смерти? В наши годы принято больше думать о Боге, а Бог завещал прощать и любить всех…

— А ви віруюча людина?

— Это сложный вопрос. В наши годы каждый человек становится немножко верующим. С верой умирать как-то легче, не так ли? Вроде как умрешь, а душа твоя, то есть ты сам, оказывается бессмертна. Вот и получается, что смерть обманул… А ее обмануть всегда приятно… Тут и к тете Маше ходить не надо!

— До якої тьоті Маші?

— Тёте Маше? A-а… В детстве была у нас в деревне гадалка, тётей Машей звали. Чуть где какой вопрос — все шли к ней! А она гадала… Кому по руке, кому на картах. Так и осталось по жизни: если чего не знаю, значит к тёте Маше, пусть погадает.

— Зрозуміло. А якщо при житті нагрішив? Тоді пекельні муки до скону віків… Це теж від Бога! Цього не боїтеся? Адже, якщо вірите у Бога, повинні приймати не тільки рай, але й пекло. Це ж шлях, по якому їдуть не лише до вічного життя у раю, але і в інший бік… До чортів із киплячою смолою… Чи маєте надію на свою тьотю Машу?

Петро Миколайович замовк. Бабуся, як виявилося, була не така вже й проста, з філософським підходом бабуся… Сидить мовчки, уважно дивиться на нього і чекає на відповідь, а той навіть не знає, що ж їй відповісти. В нього виникло таке почуття, що сусідка бачить його наскрізь.

— Ну, то як, Петре Миколайовичу, є гріхи?

— Пусть тот первым бросит камень, кто сам без греха, — відповів цитатою з Біблії супутник.

— Он воно як… Тож пан і у Святе Писання заглядав? По моді чи за велінням душі?

— Как это по моде? — не зрозумів Петро Миколайович, кинувши погляд на стаканчик, у якому плескалася у такт руху вагона коричнева рідина.

— Ну, якщо не бажаєте випити за те, щоб вороги наші згинули, вип ’ємо за те, щоб вони жили, — неочікувано промовила Марія, обережно відпила зі стаканчика і прикрила очі, — бачила би це зараз Леся! Ох, і було б мені на горіхи… А по моді це так, — наче й не припиняла розмови, — це ще, мабуть, російський Єльцін показав. Усе життя був комунякою, у Бога не вірив і раптом бачу: у святому храмі хреститься, а за ним і вся його свита, хто як! Хто зліва направо, хто знизу догори… Сміх та й годі… Обреготалася… Але ж хрестяться, бо ж начальство це робить!

— Вы закусывайте, — запропонував Петро Миколайович.

Марія взяла скибочку червоного помідора та відламала окрайчик хліба.