Переможців не судять

РОЗДІЛ 2 _{СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ.}

По сільській дорозі йшли танки, мигтіли білі номери на круглих баштах. Під брязкіт гусениць посміхалися танкісти. Командири висувалися з башт і намагалися ловити букети осінніх айстр, які кидали деякі захоплені глядачі, а з відкритих люків шкірилися замурзані водії. Уздовж дороги стояло майже все населення Стасова, але тішився небагато хто, більшість дивилася на машини стривожено.

Село Стасів невелике й старовинне. За його історію мешканці бачили багато що крім, мабуть, одного — волі. Починаючи з чотирнадцятого століття, коли село уперше згадане в одному з літописів, воно було то під Польщею, то під Литвою, то під Австрією, то під Росією, то знов під Польщею. Так і жили… Півсела поляків, півсела українців, півсела ходить у католицький храм, півсела у грекокатолицький, півсела розмовляє українською, півсела польскою, півсела — вільні хазяї, півсела на рідній землі живуть, мов на чужині.

А зараз по Тернопільщині сунула військова машина небаченої потуги, збудована трударями неосяжної радянської імперії під страхом батога та заманливого, хоча й досить черствого, пряника. Радіти приходу совєтів, чи сумувати? Члени підпільної організації комуністів відверто раділи. Аякже! Прийшли свої! Зараз буде їхня влада! А всім відомо: чия влада, той і на коні! Зараз вони зададуть перцю усім своїм ворогам! А члени організації націоналістів нічого радісного у цьому пришесті не бачили. Яка різниця? Були одні окупанти, прийшли інші, ну то й що? З чого радіти? Що з того, що прийшли слов’яни? Поляки ж бо теж не німці, а хіба при них було так вже й добре?

Марійка стояла біля свого подвір’я, проводжаючи поглядом танк за танком, що рухалися нескінченою колоною, залишаючи глибокі сліди від сталевих траків на вологій після вчорашнього дощу землі. їй недавно виповнилося вісімнадцять. Середнього зросту, ладна, завжди усміхнена, метка до роботи, матусина улюблениця.

Наприкінці серпня, перед нападом німців на Польщу, Марійку на вулиці зустрів пічник Василь. Секретом, що він — керівник сільського відділку ОУН, так званий станичний, було лише для польської поліції.

— Ось що, Марічко, зайди до мене надвечір, треба побалакати.

— Добре, вуйку, обов’язково прийду.

Увечері того ж дня дівчина постукала в хату станичного та несміливо привіталася:

— Слава Йсу…

— Слава навіки, доню, заходь, сідай…

Марійка всілася на краєчок стільця.

— Ось що, доню, я хтів у тебе запитати. Як ти відносишся до того, що наш народ, вельми працелюбний та талановитий, досі не має власної держави? Все по нас хтось топчеться: чи то австріяки, чи то поляки, чи то москалі… І все нами хтось керує, а ми власного слова й сказати не можемо?

Коли станичний покликав її на розмову, Марійка щось подібне очікувала, але все ж завмерла. Пригадалося, як вони з хлопцями та подругами обговорювали страту оунівців Василя Біласа та Дмитра Данилишина, що відбулася кілька років тому.

— Нічого ти, Марійко, не розумієш! — гарячкував Василь Когут, — вони — справжні герої! І що з того, що пошту пограбували? Пошта чия? Ляхівська? Ото ж бо!

— Але ж загинула людина!

— Ну то й що? І взагалі, не людина, а лях!

— А хіба поляки не люди?

— Люди то люди, але ж окупанти! А гроші куди пішли? На боротьбу з тими ж ляхами! А те, що поляка вбили, так ніхто їх сюди не кликав, хай забираються звідси… Бо будемо їх ще вбивати! Багато вбивати, доки не полишать нас у спокої!

— Отже, вони зробили усе правильно?

— Певен! І загинули за Україну, отже вони — герої! — І Василь рубонув повітря рукою, наче козак шаблею. Марійка запам’ятала цю розмову і ось зараз теж має змогу долучитися до цієї боротьби, у якій можна насправді загинути. А чи має сенс після смерті, герой ти, чи ні? Хіба тобі, мертвому, не однаково? А може, й не однаково… Матусю тільки шкода…

— Про що замислилася, доню? — перепинив її роздуми станичний, — що відповіси на моє питання?

— А що, вуйку Василю, хіба може бути на це запитання якась інша відповідь? Звісно ж, погано! Це ж наша земля!

— Правильно кажеш, доню. За це ми і боремося, щоб на своїй землі хазяйнувати. Отже так, Марійко, нам зараз потрібна зв’язкова. Нічого складного у цій справі немає: тут взяла, туди віднесла й усе. Більше нічого від тебе не потрібно, і знати більше тобі теж не потрібно, зрозуміло?

— Так…

— Добре! Отже приходь у неділю до мене після Служби Божої. Присягнеш на вірність нашій справі. І май на увазі, доки ще не пізно: якщо присягнеш, то зворотнього шляху не буде. А за порушення присяги у нас одне покарання: смерть!

У неї від цих слів похололо у грудях. Здалося, що біля скроні погрозливо свиснула куля, на вістрі якої маленькою цяточкою чорніла та сама смерть, про яку казав зараз пічник Василь. У відповідь вона спромоглася лише на те, щоб кивнути головою: зрозуміла.

Увесь наступний день Марійка ходила тиха та задумлива. Мати помітила, що з дочкою діється щось не те, але запитала лише надвечір:

— Доню, якась ти не така… Щось трапилося?

— Ні, мамо, нічого… Просто замріялася.

Мати подумала, що доня сумує за кимсь із хлопців.

— Ой, доню, не журися! Хлопців на твій вік ще вистачить! Які твої літа? А якщо твій Василь…

— Який ще Василь?

— Марійко, та хіба я очей не маю? Чи в іншому селі живу? Півсела вас вже оженили, а інша половина навіть і розлучити встигла!

— Ну, матусю, ви вже скажете…

— А шо? Незабаром, мабуть, Когути сватів будуть засилати? Наче, самий час, га? — мати посміхнулася.

Марічка почервоніла:

— Ну, мамо… — а сама подумала, — ой, мамусю, не знаєте ви, на яку справу донька згодилася! Може, доведеться не до вівтаря йти, а на цвинтар мене везти… Та й чи буде та могилка? — і важко зітхнула.

— Ой-йой-йой, доню… — уважно поглянула мати, — щось тут не теє… Не гаразд…

Але як не допитувалася, нічого донька їй не сказала, пам’ятала пересторогу пічника.

У неділю після служби, коли відкалатали дзвони на високій дзвіниці, Марійка крутнулась, мов дзиґа, війнула подолом святкового платтячка і зникла у натовпі односельців, не давши матері змоги запитати, куди це вона зібралася. За кілька хвилин постукала в двері знайомої хати.

— Заходь, Марійко, заходь… Я вже чекаю на тебе.

На її подив у хаті більше нікого не було. Марійка збентежилася. Станичний одразу зрозумів її почуття, наче бачив наскрізь.

— А ти думала, що тут повна хата гостей, столи накриті, музики грають і танці до упаду? Ні, доню. Те, чим ми займаємось, вимагає повної таємниці, тому жодної зайвої пари очей чи вух ні зараз, ні потім. Те, що ти зв’язкова, будуть знати лише ти, я та той, до кого ти понесеш пошту. А той, до кого пошта, буде знати лише твоє псевдо, яке ми зараз вигадаємо.

Станичний посміхнувся, побачивши, що обличчя у Марії від цих слів видовжилося. А вона ж думала… А вона ж мріяла… Нікому в житті вона не розповіла б про що мріяла, та і самій їй було соромно, але ж мати мала рацію! Ой, мала, коли говорила про Василя Когута! А Василь наче й не бачив її на вулиці, коли йшла мимо. Так… Поведе оком та знов з хлопцями балакає чи зі своєю конякою вовтузиться, хай їй грець! Щоб у тої коняки усі підкови повідпадали! А коли б Василь узнав, хто Марічка насправді! Що вона геройськи за Україну бореться, за щасливе життя готова голову скласти, от тоді б він подивився на неї зовсім по-іншому!

— Ну, то що, не передумала? Останній раз тебе запитую.

— Hi, — твердо відповіла дівчина та труснула головою, аж волосся сіпнулось.

— Тоді добре, ходи до тої кімнати, — вказав на прочинені двері.

Зайшли. У напівтемряві побачила стіл, накритий білою скатертиною, ікону, біля якої горіли дві свічки, а на столі лежав аркуш паперу.

— Бери та читай, вголос читай. Це Декалог націоналіста, твоя клятва, в разі порушення якої… — він значуще замовк.

Марічка з острахом взяла аркуш.

— «Я — дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя»… — вона несміливо глянула на пічника, — це про що?

Василь посміхнувся:

— Потім зрозумієш…

Марічка знову опустила погляд на аркуш і вже не відволікаючись продовжила:

«1. Здобудеш Українську Державу, або загинеш в боротьбі за неї.

2. Не дозволиш нікому плямити ні слави, ні честі Твоєї Нації.

3. Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань.

4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.

5. Пімстиш смерть Великих Лицарів.

6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.

7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

8. Ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів своєї Нації.

9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.

10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української держави»[4]. Все…

— Підписуйся, — пічник простягнув дівчині олівця. — Ну, ось… Наша організація стала потужніша на одну дівочу силу… — пожартував, — а наразі запам’ятай. Для всіх ти залишилася Марійкою Грицай, але в іншому світі, у нашому, ти зватимешся… Марусиною. І всім, до кого будеш приходити в нашій справі, ти будеш називати саме це ім’я. Ніякої Марійки Грицай у нашому світі нема. Затямила?

Марічка мовчки кивнула головою.

— Це робиться для твоєї ж безпеки. Ніде ніяких виключень. Марусина!

— А вас як звуть у цьому світі?

— Молодець! Швидко вловила. Тут мене звуть Пан Коцький.

— Як-як? — здивувалася Марійка, згадавши дитячу казочку про винахідливого кота.

— Саме так: Пан Коцький…

А танки сунули і сунули, потім покотили вантажівки з солдатами у кузовах, за деякими підплигували невеличкі гармати на гумових колесах. Здавалося, що колоні не буде ні кінця, ні краю.

— Эй, молодка! — загорлав хтось із кузова, — смотри, сколько женихов приехало! Приходи на свидание! Зацелую!

Солдата зареготали. Назустріч війську в село зайшла інша колона. Сірі, наче земля, обличчя, деінде біліли брудні пов’язки з бинтів, хто з конфедератками, хто голомозий, усі сумні, обличчя долу… Що ж це сталося з молодцюватими польськими жовнірами? Що сталося з офіцерами? Де недавній лоск:

— Прошу, панночку! Целую ваші пйонткі, кохана пані!.. Прошу на мазурку…

А зараз йдуть, наче на страту, під охороною енкаведистів у синіх кашкетах. Марічка дивилася на полонених зі зловтіхою. Вона пам’ятала, як жовніри проводили на початку тридцятих років так звану «пацифікацію». їй було років сім, ще не доросла, але ж і не така вже маленька! Тому добре пам’ятала, як це було. А було ось як…

Теперішнє протистояння населення Західної України та Польщі почалося з березня 1921 року, коли між нею та РРФСР був укладений мирний договір, згідно з яким до Польщі відійшли території Західних Білорусії та України, а вже в квітні забастували тридцять тисяч робітників нафтовидобувної промисловості. Далі — більше. У відповідь на утиски польської влади, українці почали організовувати спротив. У вересні двадцять першого вже стріляли у маршала Польщі Ю. Пілсудського, влітку та восени наступного, 1922 року, на Західній Україні запалали сотні польських фільварків, по Тернопільщині почав гуляти партизанський загін із колишніх чотарів УТА Степана Мельничука та Петра Шеремета. В жовтні загін був розгромлений польськими військами, Шеремета і ще декілька керівників попали в полон і в листопаді страчені польською владою. У березні 1923 року Львів потрясла величезна демонстрація супроти рішень Паризької конференції послів Англії, Італії та Японії, яка закріпила за Польщею окуповані українські землі. До речі, Москва рішень цієї конференції не визнала і чим могла допомагала визвольному комуністичному рухові. У ті буремні роки щомісяця щось та траплялося. Когось заарештовували, когось страчували, когось вбивали. Не було миру на окупованих землях і не могло бути. Польща намагалася заселити їх своїми громадянами, а це значило, що в українців треба було цю землю забрати, а кому це може сподобатися? З 1919 по 1929 роки польським колоністам, так званим «осадникам» (головним чином офіцерам польської армії, які вийшли у відставку), було роздано більш ніж шістсот тисяч гектарів української землі. На тлі цих подій у 1929 році й була створена Організація українських націоналістів під проводом Є. Коновальця. Після цього боротьба стала ще жорстокішою. У січні тридцять першого у Рава-Руському повіті польською поліцією розстріляна демонстрація на річницю смерті Леніна, вбито дві людини, натомість ОУН здійснила три одночасних пограбування поштових транспорті в. Тоді ж, у тридцятому, на Галичині спалахнуло повстання. Українські селяни почали палити польські фільварки. Лише у липні було двісті двадцять таких підпалів. Під приводом боротьби з терористичною діяльністю Української Військової Організації польський уряд почав так звану «пацифікацію». Заарештовано близько двох тисяч учасників заворушень, п’ятдесят вбито і більше ніж чотири тисячі покалічено, попалено майже п’ятсот садиб. Закрито українські гімназії у Тернополі і Рогатині. А далі все покотилося, наче сніг із гори. Націоналісти вбивали, і їх вбивали…

— Це наша земля, — твердили націоналісти, — нехай поляки забираються з неї.

— Це наша земля і вона належить нам за мирним договором. Європа цей договір визнала, — твердили поляки.

У тридцять першому році бойовики В. Білас та Д. Данилишин вбили польського політичного діяча Т. Голувка, згодом, у 1932 році, при нападі на пошту у Городці Ягеллонському їх було схоплено, але вони встигли вбити двох поліцейських. Після суду обидвох страчено. Вересень тридцять першого — заворушення у Калуші, жовтень — у Львові згідно з вироком польового суду страчено за підпали двох селян.

У тридцять другому, в березні, бойовик Березінський застрелив комісара львівської поліції Чеховського. Влітку спалахнуло повстання на Львівщині, для придушення якого урядом скеровані армія та поліція, загальною чисельністю до семи тисяч осіб, близько 800 учасників заарештовано. Тоді повстання спалахнуло на Волині, а в серпні у Львові почався страйк, у вересні — страйк нафтовиків.

Радянська газета «Правда» писала 31 жовтня 1932 року:

«По сведениям, поступившим из Западной Украины, там назревают крупные революционные события. Борьба против польской оккупации принимает все более угрожающие для польского фашизма размеры. Подавление повстанческого движения в Лисском уезде (Западная Украина) летом текущего года сильно заострило положение во всей Прикарпатской области. Крестьянские массы, истощённые голодом, поразившим эти местности, экономическими болезнями, массовой безработицей (3/4 всех лесопильных заводов области закрыты) и непосильным налоговым гнетом доведены до отчаяния. Крестьяне целыми группами бегут в горы и леса. В северо-восточной части Ковельщины и восточной части Полесья борьба украинских масс против оккупации приняла характер партизанских выступлений…».

Акціями керували оунівці та комуністи, які мали підтримку Радянського Союзу. Між собою вони теж ворогували, тому що кожний мав у цій боротьбі свою мету: комуністи воліли приєднати Західну Україну до Радянського Союзу, націоналісти — мати власну державу.

У 1934 бойовик ОУН Мацейко вбив міністра внутрішніх справ Польщі генерала Б. Перацького, відповідального за політику пацифікації. Польська дефензива розгромила провід ОУН у Галичині, заарештувавши 1024 активісти, та утворила перший у країні концтабір у Березі-Картузькій. І так щорічно…[5]

Щось Марійка чула по радіо, про щось балакали люди, про щось читала у газетах, які виписували на «Просвіту», будинок якої був неподалік. Там була непогана бібліотека, і Марійка забігала туди мало не через день. І чим більше польські газети кляли Організацію українських націоналістів, тим більше дівчина цю організацію поважала, бо ОУН викликала ненависть у поляків не пустими балачками, а боротьбою за волю, у тому числі, і її власну, за прагнення жити на своїй землі так, як бажала вона, а не так, як диктують чужі тут поляки.

І ось зараз все змінилося: прийшло радянське військо. Як то воно буде? Вона чула про голод на початку тридцятих у східних областях Радянської України. Подейкували, що голод був зорганізований зумисно, за що в 1933 році у Львові якийсь студент застрелив когось з Радянської амбассади[6]. А чи не буде у них, на Тернопільщині, такого ж голоду? А чи не позабирають землю? Чи не позаганяють у колгоспи? Лячно… Боязко… Невідомість…