Переможців не судять

РОЗДІЛ 19 СЕЛО СТАСІВ. ЛИПЕНЬ 1941 РОКУ

Славуня захворіла. Це сталося через кілька днів після того, як у Стасів увійшли німці. Як у таку спеку вона вмудрилася захворіти?! Ясна річ, немовля невинне, то десь матуся не догледіла, полишила дитинку на протязі, і ось зараз маєш! У маленької був жар, вона лежала нерухомо, мабуть, не маючи сил поворушити ані ручкою, ані ніжкою. Марійка не відходила від неї ні на хвилинку, навіть їла похапцем поруч із ліжечком, де лежала донька. Ніхто їй не дорікав за недогляд, але вона себе картала щомиті. Фельдшерка, яка не покинула хворих із приходом німців і нікуди не поїхала, помацала у малої чоло, похитала головою та сумно глянула на Марійку:

— Потрібні ліки, але у мене нічого нема. А вони потрібні терміново, бо, не дай Боже, виникне запалення легенів!

На клаптику паперу написала кілька слів по-латині:

— Ось, візьміть, — простягнула папірець Марії.

— А… — розгублено запитала Марія, — де можна їх знайти?

— Ну, не впевнена, що щось залишилося у Кулинецькій лікарні. Мабуть, мусите їхати до Тернополя. Шукати треба тільки там. І не баріться! Бо якщо почнеться запалення легенів, то ніщо не допоможе…

Фельдшерка пішла з хати вже під вечір. За вечерею влаштували родинну нараду: що ж робити? Поїхати до Тернополя можна. Можна туди навіть пішки сходити, справа не в тому. Але де і як придбати ліки? Адже там також, мабуть, німці. Ні лікарні, ні аптеки… Та й гроші радянські німцям не потрібні, а німецьких поки що нема! А час не чекає! Мала горить жаром, аж дивитися не можна. Обтирання оцтом на якийсь час жар збиває, але ж це не лікування! Так, тимчасове полегшення…

Прийшли Марійчині батьки. Усі сиділи пригнічені, бо не бачили виходу.

— Ось що, — раптом сказав Василь, — є одні гроші, котрі ходять в усі часи та в усіх країнах…

Він стягнув з пальця золоту обручку і обережно поклав на стіл.

— Нащо воно мені, якщо Славуні не буде? Ми і без обручки проживемо. Правда, кохана?

Марійка тут же кинулася до шкатулки, у якій зберігалися її золоті сережки, намисто з перлин, і теж стягнула з пальця обручку. У кожного знайшлась якась золотинка, яку тут же поклали на стіл.

— У Тернопіль поїду я! — неочікувано сказала Марія.

— Доню!.. — охнула мати, — це ж небезпечно! Зараз всюди бозна-що робиться!

— Навпаки, — заперечила Марія, — до кого в першу чергу присікаються німці? До дівчини чи до хлопця? Хлопець може бути і перевдягненим дезертиром, і оточенцем, і шпигуном. А дівчина є дівчина. Крім того, я у Тернополі хоч трохи, а жила. А ніхто з вас міста добре не знає.

Василь щось хотів заперечити, але жінка так блимнула на нього очима, що він зрозумів: не відступиться. Вона згребла золото в долоньку і висипала його в кишеню на спідниці, туди ж поклала акуратно складений папірець із назвою ліків.

— Все. Лягаймо спати, завтра мені рано вставати.

Марія прокинулася ще вдосвіта. Як звичайно розпалила піч, приготувала сніданок, поклала собі в торбу півхлібини, кусень сала, завернутий у чисту шматину, три варених картоплини, і лише потім торкнулася плеча чоловіка, який ще спав.

— Василю, коханий, я пішла. Пробач мені, якщо можеш…

— А?.. Що?.. — спросоння скинувся Василь, — ти це… Ти що?..

Він не одразу второпав, про що йдеться, а коли очуняв і зрозумів, про що казала дружина, за нею і слід прохолов.

Марія, вискочивши з дому, метнулася городами, бо боялася, що чоловік кинеться навздогін. Він таки кинувся, але та заховалася у кущах бузку, що росли за городом. Василь походив, походив та й плюнув:

— А побігла таки…

Дочекавшись, поки чоловік повернувся у хату, Марія вийшла на дорогу й швиденько покрокувала через центр села у напрямку Тернополя. їй було страшно. Що вона може зробити, якщо на неї, наприклад, нападуть? Що вона зможе зробити проти чоловіка, до того ж, озброєного, бо зараз майже усі вони при зброї? Та нічого… Уся надія на Бога… Вийшовши з-за церкви, вона побачила невеликий натовп. Стояли чоловіки зі зброєю. Про вовка промовка… Ось вони! Але підійшовши ближче, побачила, що зібралися усі свої, стасівські. У кожного на лівій руці біліла пов’язка, у кожного за плечима стирчало дуло гвинтівки.

Заклопотана хворобою доньки, Марія пропустила прихід німців та усі події, пов’язані з цим. Ні, вона знала, що це відбулося, що її праця була немарною: совєти вигнані з її землі. Але все це відбувалося якось поза її життям, було тлом, на якому відбувалося найважливіше: хвороба Славуні та боротьба за її одужання. Марія на вулицю не виходила кілька днів і досі не знала, що у Стасові утворена поліція, у яку записалося до десятка односельців. Серед натовпу вона побачила Назара Глинського. Як завжди, біля нього, як вірний зброєносець, крутився Микола Лисевич.

— Куди ви зібралися? — запитала Марія, підходячи до Назара.

— Та зараз до Кулинців жидів та комуняків повеземо.

— До Кулинців?! — зраділа Марія, навіть не подумавши, навіщо туди везуть заарештованих односельців, бо гурбувалася лише про своє: якомога хутчіш добратися до Тернополя, а добратися до Кулинців — це майже половина справи, — Назаре, ти візьмеш мене зі собою? Мені треба добратися до Тернополя! Ліки мені потрібні, розумієш? Донька хвора…

— Маріє, у чому справа? — почувся голос.

Вона рвучко обернулася. З будинку вийшов Пан Коцький. На поясі у нього висіла кобура з пістолетом, а за плечима стирчало дуло гвинтівки.

— Щось тебе стало не видно, наче десь поділася… Що трапилося?

— Так, вуйку, трапилося. В мене доня захворіла, ото йду до Тернополя, по ліки. Може, візьмете мене до Кулинців?

— А… Ось воно що… А я збирався когось до тебе послати, взнати, у чому справа, але ж закрутився та й забув. Авжеж візьмемо… Завантажимось та й поїдемо…

У цей час з будинку почали виводити заарештованих. Першим вели колишнього голову сільради Мирослава Зенюка. За ним, кульгаючи на ліву ногу, мабуть, поранену при арешті, йшов Моня Кацман. При советах його крамницю, у якій торгував харчами, націоналізували, але з хати не вигнали, мабуть, Мирослав Зенюк отримав доброго хабара! І ось зараз їх ведуть разом… За Монею йшла його дружина, ведучи за руку дванадцятирічного сина. Ще вели директора сільської початкової школи Івана Локтева. Він приїхав до села наприкінці сорокового року і навіть не встиг перевезти дружину. Все жалівся, що сільрада не може створити для нього належних умов, і він ніяк не може забрати її до себе. На щастя, так і не створили тих умов а то, напевне, йшла б зараз дружина поряд з ним… За директором ішов уповноважений із сінозаготівлі Гриць Протинин, ще кілька євреїв, які жили у селі… Усі вони були похмурі, бо нічого доброго від цього арешту не чекали.

— Ага… Доплигалися! Зайчики… — вишкірив зуби Микола Лисевич, — без вас повітря чистіше буде! У!.. — він підбіг і копнув Моню Кацмана, — жидяра…

Ніхто нічого йому не сказав, але від того, що він так повівся з безпорадною людиною, усім стало ніяково. Марія відвернулася, Назар зайнявся своєю гвинтівкою, станичний скривив губи.

— Ой, горе мені горе… — застогнав Моня, його жінка пригорнула до себе сина, закрила йому долонею очі й лише хлюпала носом.

— Плач, плач… — знущався далі Лисевич, — це тобі не в крамниці гроші рахувати! Начувайся, гадюко… А ти чого баньки вилупив? Зараз тобі вже ніхто м’яса не відріже! — і влупив прикладом Зенюка проміж лопаток!

— За що?! — крикнув від несподіванки колишній голова.

— За все! — і ще раз…

— Миколо, припини! — нарешті видушив Назар.

— А що? — не вгамовувався Лисевич, — мало з нас цей пес смердючий крови випив? І жиди ще ці…

— Припини! — неголосно, але владно кинув пічник, — люди дивляться!

— А хай знають, хто зараз влада!

— Разве власть так поступает? Это беззаконие… — почав Локтев.

— Ну ось, і про закони згадали! Нарешті… — здивувався Назар, — слава тобі Боже! А ви їх дуже дотримувалися? Мало народу до Сибіру доправили? Та на той світ? От зараз до них у гості й поїдеш! Мовчи вже, наволоч!

Незважаючи на вранішній час, біля заарештованих почали збиратися односельці, посипалися питання: кого, за що та куди…

— Вантажте вже… — поквапив поліцаїв станичний.

Особливого співчуття від односельців арештовані не дочекались: ані москалів, ані євреїв тут не любили. Наказала нова влада привезти їх до Кулинців, отже, так треба. Тим часом поліцейські усім арештантам зв’язали руки за спиною, щоб по дорозі не повтікали, розсадили на вози і валка нарешті рушила.

Марія раділа удачі. Бодай половину дороги проїде під надійним захистом, збереже сили та час. На возі, на якому вона їхала, неголосно рипіло та мотилялося колесо, залишаючи хвилясту лінію на дорожній куряві. Поруч з Марією щось бубоніла Сара Кацман, мабуть, молитви своєму єврейському богові. А що їй ще залишалося? У Моні наливався синець під оком, а Йося приліпився до матері і боявся відірватися бодай на мить. Мати завжди його захищала, навіть батько її слухався коли мова йшла про покарання сина за якусь шкоду, тож хто захистить зараз, як не вона?

— Мамо, а куди нас везуть? І навіщо?

— А ти поспи, Йосю, ось так… Вмощуй голівку на мої коліна та поспи… Шлях тривалий, часу достатньо… Поспи, синку, поспи… — і тихенько заспівала колискову на своїй мові.

Складна вона, єврейська мова, донесена до двадцятого століття з давніх давен. І вбивали євреїв, і гонили їх в усі

часи та в усіх народах, а не відреклися вони від своєї мови, зберегли… І колискову, протяжну і тужливу, яку, мабуть, співали тисячу років, а може, й більше. Тому зараз наспівувала Сара своєму Йосі на цій самій, незрозумілій Марії, мові.

Марія кидала оком на хлопчика і думала, як неправильно влаштований цей світ:

«Ось везуть невідомо куди… Та ні, відомо! Не бреши вже самій собі! У Кулинці їх везуть! І не задля того, щоб пригостити цукерками! І вся провина цього малого лише в тому, що він народився євреєм! Не українцем, не росіянином, а євреєм… І тому він не має права на життя! І не захистити його ніяк! А воно ще таке мале, але очі вже тужливі, тужливі… А в Славусі? Які оченята у неї? Заплющені, бо сил немає дивитися на білий світ! Ні! Свою доню вона нікому не дасть скривдити! Очі видряпає, а не дасть! Бо вона сильна! А Сара? Вона ж, мабуть, теж вважала себе за сильну? І ось везуть… На возі, під яким хитається та рипить колесо…»

У Кулинцях Марія швиденько подякувала хлопцям і пішла уздовж дороги на Тернопіль. Вона не бачила, як на ґанок будинку, де розташувалася Кулинецька поліція, вийшов німецький офіцер, пан обер-лейтенант Штольц. Послужливий перекладач почав пояснювати йому, заглядаючи у папірці, надані станичним, хто є хто серед стасівських арештантів.

— Та що тут дивитися! — затараторив Федько Гірка, — жиди та комуняки! Пане офіцер, дозвольте, я їх просто тут, га?

Він пересмикнув затвор на гвинтівці. Своє бажання поліцай виконав, але трохи згодом, на узліссі, на околиці Кулинців. Там усіх і закопали в землю. Йосю, який трохи ворухнув пальцем тоді, коли страчених кидали до ями, Федько добив пострілом у голову.

Мосіков та Самсонов довго йшли уздовж залізничної колії. За плечима у Самсонова бовтався речовий мішок із залишками їжі, яку вони взяли в якомусь селі, поранивши при цьому когось із господарів хати. І не хотіли, але так сталося. Совість їх не гризла. Якби їх не гонили в кожному селі, а давали щось попоїсти, то й вони нікого б не боялися і нікого б з переляку не вбили. Та і їжу не відбирали б. А так що ж виходить? Вони тут свою кров проливають, захищаючи кордони рідної Батьківщини, а тутешні німцям їх здають? То чому це їх совість після цього має мучити?

— Мужика зря ранил…

— Да ладно тебе, Самсон… Оно, конечно, так… Но война же! Ой, сколько смертей ещё будет! И кровищи… Не выхлебать! Так что топай, Самсон, и не бери дурного в голову, а тяжелого на грудь. Если завтра война, если завтра в поход…[40] Вот оно, завтра-то… И настало… Где-то наши?.. Кажется, что немчура уже полстраны заняла! А наши-то, что?

Мосіков важко зітхнув і надовго замовк. Так вони й крокували по ледь помітній стежці уздовж залізниці, аж поки не вийшли до околиць якогось міста. Тричі за цей час по залізниці хтось проїжджав. Спершу проїхала дрезина. Обережно й повільно вона сунула по колії. Два автоматники тримали напоготові зброю, насторожені, готові миттєво пустити її у дію. Почувши ще здалеку якийсь незвичний звук, обидва оточенці плюхнулися на землю і заховалися у траві. Дрезина проїхала, солдати нічого не помітили, і оточенці полегшено зітхнули. Почимчикували далі. За дрезиною повільно пройшло два ешелони. Один складався усього з кількох вагонів і йшов теж повільно, як і дрезина.

— Колею, сволочи, проверяют… — прошепотів Мосіков.

— А чё, шепотом? — удивился Самсонов.

— А чёрт его знает…

Ешелон пройшов, бійці звелися, але тієї ж миті знов плюхнулись на траву: почувся звук ще одного ешелону. Той йшов трохи швидше, ніж попередній, але напроти бійців почав гальмувати.

⁴⁰ Слова з популярної наприкінці тридцятих років пісні.

— Ну-ну… — знову прошепотів Мосіков, — ТЫ взрывчатку не посеял?

— С какой стати я буду добром разбрасываться? Тут она, — Самсонов труснув мішком.

— Тише ты! Еще жахнет преждевременно!

— А чего ей жахать? Я запал вытащил.

— Долбанём стрелку? Лучше, конечно, мост какой- нибудь, да где его тут взять? Да и взрывчатки маловато… А вот на стрелку вполне хватит!

— Надо подождать.

— Почему?

Самсонов пошкріб потилицю:

— А пусть поезда быстрей пойдут! Если на скорости долбануть, тут вагоны все так перепашут…

— Твоя правда. Полденька подождём.

Вони заховалися у кущах, у сотні метрах від колії. Попоїли трохи, перекимарили, а потім стали спостерігати за колією. Потяги значно додали у швидкості, мабуть, все, що було потрібно, вже перевірили, пошкодження відремонтували. Фронт потрібно було забезпечувати всім необхідним, отже ремонт залізниці мав дуже важливе значення. Мосіков і Самсонов пам’ятали, як бомбардували бронепоїзд, і тоді кілька бомб вцілило в самісіньку колію, правда, дякувати Богові, позаду стальної фортеці на колесах, а то як би потім бронепоїзд виходив з оточення?

Раптом десь удалині почувся гавкіт.

— Этого не хватало! — занервував Самсонов, — сейчас как учует!

На колії з’явилися четверо солдатів у формі мишачого кольору. Один вів вівчарку на повідку. Оточенці причаїлися, навіть дихати припинили.

— Думаю, не учует… — шепнув Мосіков, — ветер на нас… Не боись, проскочим…

— Твои слова да Богу в уши.

Собака й дійсно не почув оточенців і пробіг, навіть не повернувши голови в їхній бік.

— Хорошо, что мы взрывчатку не заложили. Точно бы унюхал, стерва…

— А вот как стемнеет, так и заложим!

— Будут ли ночью поезда ходить?

— Подождём!

— А если снова псина?

— Волков бояться, в лес не ходить!

— И то правда…

Сонце, здавалося, завмерло на небі, наче чимось при шите. Нетерплячка гризла обох, наче іржа залізо. Кілька діб вони тільки те й робили, що корилися обставинам. Але сьогодні вперше прийняли рішення щось зробити всупереч їм. А тут ніяк вечір не наступає! Сонце висить і висить над небокраєм… Вже простукав колесами третій ешелон, а сонце все не сунеться з місця, най його мамі!

Легенько перекусили. Не тому, що їсти не хотілося, з апетитом якраз було все в порядку, просто їжі в мішку ставало все менше та менше, і заощадливий Мосіков залізною рукою припинив скиглення товариша:

— Заткнись! Терпи.

Врешті почало сутеніти. Німці з собакою більше не з’являлися.

— Ну что, айда?

Пригнувшись, вони побігли до колії, впали, захекавшись, на брудний гравій і поспіхом почали рити ямку для вибухівки якраз там, де стрілка переводить рейки з однієї колії на іншу. Самсонов заштовхнув у ямку невеликий брикет і лише тоді вставив у нього запал, саме у те місце, де він стояв і раніше.

— Вот так… — пробурмотів він не дуже розбірливо, — они нас, а потом мы их…

— Ты о чём? — не розібрав бурмотіння Мосіков.

— А вот… Друг друга подрываем одной и той же взрывчаткой. То немчура нас, то мы немчуру…

— Ну-ну… Философ… Как думаешь, сколько времени эта штука гореть будет? — узяв бікфордів шнур.

— Да чёрт его знает… С минуту наверное, а может, и десять секунд. Я что тебе, сапер, что ли? Саперы, они все на бронепоезде тю-тю… Стой! А спички?

— Да есть… Есть спички. Вот, — і Мосіков витяг із кишені старий потертий коробок, відкрив його і пополотнів, — одна… Единственная… Ладно, будем обходиться од ной, всё равно выбора нет.

Усе приготувавши, вони причаїлися у невисокій траві поряд з колією і стали чекати. Не пройшло й півгодини, як почули шум ешелону, що наближався. Коли до паровоза залишилося метрів з двісті, Мосіков рвонув до колії. Сліпуче світло прожектора чітко висвітило його фігуру на тлі темної липневої ночі. На паровозі тривожно озвався гудок, пронизливо зарипіли гальма. Не було сумнівів — Мосікова помітили, і машиніст робив що міг, аби зупинити ешелон та запобігти аварії. Якби прожектор не засліпив очі, то Мосіков, може, й побачив би, як із кабіни вискочив солдат з автоматом, та почав поливати темряву кулями, навмання, аби зробити бодай щось… Мосіков упав: куля влучила йому в груди… Пачку сірників, що випала з його онімілої руки, в ту ж мить підхопив Самсонов. Паровоз вже навис над ним, коли він, більше за все на світі боячись, що згасне єдиний сірник, приклав маленьке полум’я до бікфордового шнура, і той відповів йому радісним шипінням. Це було останнє, що почув Самсонов у цьому житті. Чорна стрімка громада змахнула його з колії, наче пушинку, навіть не помітивши, наче ніколи в світі не існувало такого собі Самсонова Миколи Івановича, тисяча дев’ятисотого року народження, безпартійного, несудимого, одруженого, що мав двох дітей, доньку та сина, уродженця деревні Просниця, що неподалік від міста Кірова, колишньої Вятки.

Потяг продовжував гальмувати і цс його згубило, бо вогник добіг до своєї мети і передав передсмертну жагу помсти маленькому олівчикові запалу. Вогонь горів рівно п’ятнадцять секунд. А потім бахнуло! Насип у цьому місці був метровий. Паровоз та перший вагон проскочили місце вибуху неушкодженими, другий вагон скинуло задніми колесами з рейок, але наступний злетів із високого насипу та перекинувся, на нього впав іще один, потім ще, ще… Щось загорілося, потім щось вибухнуло, і за хвилину на місці катастрофи палало велетенське багаття, у якому народжувалися вибухи, наче з кратера вулкана, догори злітали якісь уламки, ганчір’я, шматки людського м’яса, покручені та розпечені залізяки…

Гарний салют влаштували по собі скромні бійці робітничо-селянської червоної армії Мосіков та Самсонов.

Казимир Грабовський, якого в січні сорокового року разом з молодою дружиною відправили на спецпоселсння до Сибіру, до місця призначення не доїхав. Того ж дня, коли їх підводами повезли до залізничної станції, тендітна білявка Марта захворіла. Чи то від горя, що ось так, раптово і брутально, переламало їм життя, чи то застудилася, поки везли до холодного товарного вагона, який наскрізь продувався крижаним вітром, тільки вже ввечері вона почала горіти, а за два дні тихо вмерла, наче заснула. Ніякої медичної допомоги в ешелоні, звісно, не було і єдине, чим міг допомогти коханій жінці Казимир, це міцно обійняти їі та загрівати своїм тілом. Але цього, мабуть, виявилося замало. На наступній зупинці те, що було колись Мартою, викинули з вагона наче якийсь непотріб. З очей молодого поляка котилися сльози, але вдіяти він нічого не міг. І хоча з вигляду був спокійний, у його душі вирувала буря, з якої раз по раз виринало обличчя молодого українця, колишнього односельця, який наче наврочив: усі ви там виздихаєте, в тому Сибіру! А потім першим кинувся грабувати його хату. Уся ненависть Казимира за все, що сталося, на цю країну, на тих енкаведистів, що їх виселяли, на цей холодний вагон, де померла Марта, на все його незграбне життя, уособилась в цьому обличчі. Воно пекло йому і не давало спати. І тоді Казимир вирішив втекти. За добу невеличким ножиком, обдираючи у кров руки, він вирізав з підлоги вагона дві дошки. Дивлячись на шпали, які миготіли у дірці, ніхто не наважився на такий вчинок. Казимир знизав плечима і окинув друзів по нещастю вогненним поглядом:

— А я піду. Однаково, я вже мрець…

Його здорово побило, і він ледь не влетів під колеса. Здерло шкіру на колінах, закривавило долоні, порвало штани та пальто, але він залишився живим, і це було найголовніше. Коли останній вагон прогуркотів над головою, він ще кілька хвилин лежав, приходячи до тями і усвідомлюючи, що вільний. Від шпал тхнуло неприємним та різким, але це був запах волі. Він звівся і пройшов метрів з п’ятдесят уперед, поки не натрапив на мішок з речами, який слідом за ним у діру викинули друзі. Закинувши його за плечі, він спустився з насипу, побачив невеличку стежину, що вилася поруч з колією, і пішов у зворотньому напрямку.

Те, що він проїхав за три дні, долати прийшлось майже півтора року. Найважчим було здобути документи, але тут йому поталанило. На п’яту добу після втечі, голодний, змерзлий мало не до смерті, брудний та неголений, більше схожий на дикого звіра, аніж на людину, він причаївся у кущах біля якогось пивної на околиці невеличкого містечка. Мріяв поживитися бодай недоїдками, але марно. Тоді, дочекавшись сутінків, напав на якогось п’яничку, вдарив того товстою палицею по голові. Поваливши на сніг, Грабовський швидко обшукав його кишені, витягнув гаманця і темно-зелений паспорт. Потім підняв шапку та здер із жертви теплого кожуха, хижо посміхнувся: зараз не пропаде! Засунув у кишеню гаманець та паспорт і кинувся навтьоки у пітьму лютневої ночі. Лише відбігши з кілометр, біля якогось тьмяного ліхтаря, уважніше розгледів здобич. У гаманці було кілька карбованців, купити хліба і ще що-небудь, перекусити. Він роздобув паспорт. Причому чоловік, який дивився з фотографії, був навіть чимось схожий на нього.

— Глот Василь Васильович, — прочитав він, — ну що ж, Глот, так Глот! Яка різниця? Все одно я Казимир Грабовський, а жінка моя — Марта Грабовська! А вони нехай усі повиздихають!

Наступного ранку він придбав квиток на перший ліпший потяг, що йшов на захід, та приїхав до Львова, де знайшов свого давнього приятеля, який і допоміг йому влаштуватися на завод. На заводі Казимир, тепер Василь, почав працювати спершу прибиральником у цеху, а потім, закінчивши тримісячний курс навчання, став до верстата. Після нападу німців на СРСР, Василь-Казимир покинув завод та поїхав назустріч совєтській армії, яка стрімко відкочувалася під ударами німецького вермахту. Він ішов назустріч колонам солдат, валкам підвід, на якіх їхали ті, хто за будь-яку ціну прагнув уникнути життя під німцями, не очікуючи від цього нічого доброго, неорганізованим групам оточенців, які вже мало були схожі на бійців кадрової армії… Він ішов назустріч їм усім, і це часто було дуже небезпечно, бо виглядало дивним, а все, що було дивним у тій ситуації, одночасно було й небезпечним. Але він не зважав на небезпеку, бо його вела жага помсти. На своєму шляху він убив трьох бійців, які виходили з оточення. Це виявилося дуже просто: вбити людину! Один-два рухи, і все… З першої жертви, молодого лейтенанта, якого він при нагоді задушив, накинувши ззаду на шию зашморг із тонкої, але міцної мотузки, Казимир зняв пістолет із запасною обоймою. Поклав у кишеню і тримав його там завжди напоготові, навіть на запобіжник не ставив. Двох інших він застрелив, обох зі спини, приставивши пістолет до лівої лопатки мало не впритул. Ані перший, ані другий навіть озирнутися не встигли. Одного вбив біля колодязя, коли той, нахилившись над відром, пив чисту холодну воду. Мабуть, куля влучила у легені, тому що з рота одразу потягнулася цівка крові, впала у кришталь води, завмерла на мить, а потім стала розповзатися на різні боки, утворюючи криваве коло. Іншого поклав біля якоїсь річки, коли той, у білій спідній сорочці голився, прилаштувавши на зламаній березі уламок дзеркальця.

— Це хто там? — запитав він, почувши кроки, заглянув у дзеркальце та заспокоївся, побачивши відображення, — а, ти, Василю…

І це були його останні слова.

Совість Казимира не мучила. Вони усі винні! Вони усі винні в смерті його Марти! І не лише Марти, адже вона була на третьому місяці! Тому вони винні і в смерті його ненародженої дитини! І цього він нікому не подарує! Нікому!

По ночах він скреготав зубами, коли у сні знов і знов бачив, як його тендітну Марту, у якої шкіра була ніжною, мов оксамит, а губи… І волосся… Волосся, золотаве, наче стигла пшенична солома… Його Марту з вагона жбурнули у сніг! У крижану темряву ранньої зимової ночі… І там з неї миттєво стягнули легенький кожушок, вигашуваний її ж тоненькими пальчиками, а їй же було холодно! Хіба може не змерзнути людина зимою у легенькій сукні? Зві

рюки! Нема їм прощення! Нема і не буде! Якби міг, то вбив би їх усіх! За одну сльозинку маленької Марти…

Він дістався Тернополя за два тижні, коли там уже хазяйнували німці. Не любив німців, адже вони напали на Польщу, але ще більше йому не подобалися совєти. Він їх ненавидів, бо вони вбили його Марту й ненароджену дитину. І ще він ненавидів українців, бо вони пограбували його полишену хату, і він це бачив на власні очі. Не могли зачекати? Як мародери грабують мерця… Як кожушок із Марти, вигаптуваний її руками… Тому в Тернополі він пішов і записався у німецьку поліцію, вперше за півтора року назвавши своє справжнє ім’я — Казимир Грабовський. Йому не одразу повірили і лише тоді, коли на першій же акції він з посмішкою розстріляв двох євреїв та двох колишніх робітників облвиконкому, повірили остаточно, видали зброю, набої та призначили пайок. За три дні після того, як він став поліцейським, на в’їзді у Тернопільський вокзал підірвали стрілку. Наступного дня, зранку, на центральному майдані зробили облаву. В оточення поліцейських потрапило майже двісті осіб.

Марія встигла вискочити з того оточення в останню мить і то лише завдяки щасливій нагоді: поліцейський спіткнувся і не встиг його замкнути. Вона кинулася у під’їзд, який, як виявилося, мав запасний вихід на подвір’я, а звідти в провулок, що вів у плутанину приватних садиб. Марія тільки дісталася до площі, а звідти мала пройти ще два квартали туди, де, як пам’ятала, на перехресті двох вулиць була велика аптека. І ось на тобі! Але в аптеку йти все одно треба. Зачекавши хвилин з двадцять, вона повернулася до під’їзду та глянула з прочинених дверей на майдан. За ці двадцять хвилин на площі все змінилося. У центрі стояв натовп, оточений поліцейськими з гвинтівками напоготові. А навколо поліцейських стрімко розростався натовп мешканців міста. Відбувалося щось незвичне й незрозуміле. Бачачи, що поліцейські нікого більше не чіпають, вона вийшла з під’їзду та покрокувала на другий бік площі. Коли проходила поряд з оточеними людьми, її погляд вихопив із натовпу знайоме обличчя. Вона не повірила власним очам: це був Любко! Марія застигла на місці, наче її вдарила блискавка.

— Любку! — рвонулася до оточених, але поліцейський брутально відштовхнув її.

— Пішла геть!

— Любку!!!

Він почув її.

— Марійко! Сестро! — винувато посміхнувся і в розпачі розвів руками, наче кажучи: бач, як сталося? І вдіяти нічого не можу… — Марійко, ти чого опинилася у Тернополі? — перекрикував гамір натовпу.

— Славуня!.. Славуня захворіла! Ліки потрібні! — голосно відповіла Марія.

У цей час до натовпу наблизився німецький офіцер. Поруч із ним ішов перекладач, який почав голосно перекладати команди офіцера. Спершу, наказано обшукати затриманих. Потім офіцер виголосив коротку промову про непереможний вермахт і про злочинців, які намагаються зашкодити його переможній ході. Такі злочинці учора ввечері підірвали військовий ешелон. Для того, щоб надалі таких випадків не траплялося, а також для того, щоб усі знали, що жоден злочин у Великій Німеччині не залишається безкарним, сьогодні буде розстріляний кожен десятий із цього натовпу. Офіцер тицьнув убік оточених людей. Натовп охнув, хтось заплакав, хтось просто закричав від жаху. А офіцер, не звертаючи ніякої уваги на крики, пішов уздовж затриманих, вишикуваних у три шеренги. Все відбувалося так швидко, що Марійка навіть не встигла злякатися.

— Айн, цвай, драй… — рахував офіцер.

— Перший, другий, третій… — наче папуга повторював за ним перекладач.

Трійцю, яка виявлялася десятою, поліцейські хапали, витягували із шеренги та шикували окремо.

Брат стояв у першій шерензі. Миттєво порахувавши, Марія полегшено зітхнула: він був дев’ятим.

Як Любко не витягував шию, ніяк не міг порахувати, який же він за рахунком. Напроти стояв поліцейський із гвинтівкою напоготові й уважно дивився, здавалося, саме на нього.

«Чого йому потрібно, цьому бовдуру? Що, я йому карбованця чи дойчмарку винен? Наволоч…»

І собі втупився поліцейському в обличчя. Просто від того, що в нього була така вдача: ніколи нікого не лякатися. Поліцейський на нього дивиться? То й ми на нього подивимося! Хто кого передивиться!

«Ага… Першим здався!» — подумав Любко, побачивши, як той заплющив очі.

«Він! Це він!!! Це він кричав: хай ви усі повиздихаєте у тому Сибіру! От Марта і померла… А потім першим до хати побіг… Тієї хати, де вони так щасливо кохали один одного… Це він!!!»

Щось промайнуло в голові у Любка, якась думка, навіть тінь думки. Чиїсь палаючі очі… Чиїсь сльози… Щось схоже на каяття…

«Що ж там було? Де це було? І взагалі, що трапилось? Чому у грудях стало так гаряче, а ноги не тримають тіла? І підгинаються… Підгинаються…»

Він побачив майдан та натовп наче зі сторони, усе стало віддалятися і зникати в суцільний чорноті, яка оповила його, наче пелюшка оповиває немовля, і все-все перестало бути…

І вже не віддаючи собі звіту, що робить, Казимир пересмикнув затвор гвинтівки і, майже не цілячись, вистрелив Любкові в груди. Підстрибнув від несподіванки офіцер, заклякли поліцаї, страшно закричала Марія, охнув натовп. Підбігли поліцаї, схопили поляка за руки.

— Ти що, з глузду з’їхав? — горлав на нього командир загону.

Казимир був наче неживий, спокійний та блідий. До нього підбіг офіцер і через перекладача запитав, що трапилося.

Казимир мовчав. Само небо дало йому можливість помститися. Само небо… Відтепер Марта може спати спокійно, він помстився… За неї, за дитя… Тепер їй не буде холодно, бо він помстився. Нарешті до нього дійшло, що хтось його тормосить, хтось щось питає…

— Зараз їй не холодно, — спокійно і твердо глянув прямо в очі офіцерові, — тепер, ні. Бо він — вказав на мертвого Любка, — мертвий.

Хтось із поліцейських покрутив пальцем біля скроні. Офіцер махнув рукою, мовляв, одним більше, одним менше, яка різниця? Відібраних десяткуванням, тут же, під крики, плач та сльози, розстріляли.

Марію хитало. Вона йшла вулицею і не бачила, куди йде. Спробувала пробитися до вбитого Любка, але її не пустили. Усіх страчених завантажили на вози і кудись повезли. Натовп сунув за валкою возів, які, залишаючи по собі криваві позначки на чорній бруківці, повезли мертві тіла невідомо куди. Мабуть, Марія теж пішла би за возами, щоби взнати, де поховають брата, але їй було потрібно до аптеки. Цього вона не забувала ні на мить: гаяти часу не можна. Любко помер, і йому вже не допоможеш, а Славуня чекати не могла. Марія намагалася не думати, як вона скаже матері про смерть молодшого брата. Прийде час, і якось скаже, а зараз треба думати про живих, про доню, яка горить хворобою у Стасові. Вона вжахнулася, коли побачила на дверях аптеки величезний замок. Ноги підкосилися, і жінка сіла на сходи. Що робити? Де узяти ліки?

— Господи Боже… — прошепотіла, — бідна Славуня… Бідний Любко… Це я їх сюди привела… І вони вбили Любка. Не той божевільний! А ці… Боже, Боже, що ж я наробила? Славуня… Це, мабуть, Божа кара…

— Маріє, це ти? Маріє… Ти чуєш мене?

— Хто? Що? Таню?..

Перед нею стояла Тетяна Бачинська, колишня подруга, з якою вона мешкала в одній кімнаті, коли вчилася у педшколі.

— Тетянко… — Марія не витримала, вткнулась обличчям подрузі у груди та заплакала, важко, з надривом, не маючи змоги зупинитися.

Тетяна зрозуміла, що розпитувати зараз нема сенсу, і терпляче чекала, поки подруга виплачеться. Нарешті ридання припинилися, плечі перестали здригатися, і Марія важко перевела подих. Лише тоді Тетяна коротко запитала:

— Ну? Кажи, що сталося? Чого це ти опинилася в Тернополі?

І Марія стисло розповіла їй усе: і про хворобу донечки, і про те, як мало не потрапила в облаву, і як побачила в натовпі затриманого брата, про десяткування і неочікуваний постріл божевільного на площі. Тетяна лише хитала головою, слухаючи, що довелося пережити подрузі.

— Ось що, Марійко. Тут недавно відкрився німецький шпиталь. Там працює медсестрою моя подруга. Гайда до неї, може, вона допоможе, бо аптеки в місті давно зачинені.

За дві години справу було зроблено. Подруга, глянувши на рецепт, який виписала фельдшерка, розуміючи кивнула головою:

— Можна придбати. Я думала, що у німців залізний порядок та дисципліна. На Бога!.. Заробляють, хто на чім може! Але чим ти платитимеш?

Марія витягла з кишені хусточку, у якій було зав’язане зібране золото. Подруга переглянула все, посміхнулася та сказала:

— Я вважаю, що це забагато.

Вона відібрала сережки і невеличкий перстень із камінчиком, а все інше знов зав’язала у хустинку.

— Ось що, дівчата, я запропоную ось це, — вказала поглядом на долоню, де лежали золоті дрібнички, — а якщо буде мало, то щось запропоную і з цього.

Усе вдалося. Незабаром Марія, поклавши в одну кишеню дорогоцінні ліки, а в іншу залишки золота, майже бігла додому.