Переможців не судять

РОЗДІЛ 29 ТЕРНОПІЛЬ. 1945–1953 РОКИ

Скворцов, заступник начальника обласного управління НКВС, проглядав справи заарештованих німецьких посіпак та бандерівців перед тим, як передати їх до суду. Цю групу привезли з Кулинецького району. Спершу проглядав бандерівців. Одна зі справ його зацікавила. Погляд вихопив абзац із протоколу допиту, де згадувались Гордій та якась Розумниця. Ну, Гордій був фігурою відомою. Два тижні тому здавалося усе, накрили його, як кошака мокрим рядном, але і тут спритник викрутився. Як він зміг прослизнути крізь потрійне кільце оточення — лише Богу відомо, але прослизнув же, дідько його забирай! А ось Розумниця! Хто така? Судячи з усього, хтось із найближчого оточення. Якщо вийти на цю Розумницю, можливо, можна буде вийти й на Гордія? Він уважно вчитався у протокол допиту, якій проводився майже місяць тому:

— Когда вы в последний раз встречались с Гордеем?

— З Гордієм останній раз я зустрічався за кілька днів до свого арешту, точного числа не пам’ятаю.

— Где состоялась эта встреча и при каких обстоятельствах?

— Його курінь… тобто банда, була розбита, а його самого поранено. Він зайшов до нашого чоловіка у Драганівці, щоб той дав йому харчів та перев’язав рану. Там був і я. Тоді він сказав, що його банда розбита, і він мусить десь відлежатися, щоб загоїлась рана і найліпше, мабуть, це зробити у Розумниці. Але хто така і звідки — не сказав.

— Хто ваша людина з Драганівки і хто така Розумниця?..

— Про Розумницю нічого не скажу, бо не знаю…

Далі вже Розумниця не згадувалася. Скворцов викликав начальника слідчого відділу:

— Вот что, майор. Мне здесь встретилась некая Розумница. Я что-то не припомню такого псевдо, а по всему кто-то из близких знакомых Гордея. Он у неё собирался отлеживаться после ранения. Посади своих хлопцев, пусть пошерстят дела и соберут всю информацию на эту Розумницу. Надо подумать… Если мы на неё выйдем, то, вполне возможно, и Гордея прищучим.

— Есть, товарищ подполковник!

За дві доби працівники відділу перетрусили купу справ і по крупинках зібрали інформацію про Розумницю. Її виявилося дуже мало. З усього виходило, що це молода красива жінка, що вона утримувала на своєму обійсті у Великій Прошеві підпільний шпиталь. Хто тримав шпиталь у Великій Прошеві було відомо: Марія Дацьків, але та зникла, і як насправді було її ім’я і звідки вона була — невідомо. У хаті разом із нею мешкало двоє діточок, дівчинка і хлопчик. Були то її діти чи ні — теж невідомо. З усього виходило, що Розумниця і Марія Дацьків — одна і та ж особа, але це не полегшувало справи. Жодної ниточки до неї відшукати не змогли. Спробуй, знайди жінку за такими прикметами: молода, красива, має сина та дочку? Дурня…

Скворцов узяв першу-ліпшу теку зі стосу сірих тек, що лежали на столі:

— Вот тебе пример… Мария Дмитриевна Когут, в девичестве Грицай, двадцать пять лет, двое детей, фашистская пособница… Служила в полиции… Отрицает… Конечно! Как же не отрицать, если тут двадцать лет прямо на лбу нарисовано! Могла она в бандеровцах быть? Откуда? Из Стасова… Вряд ли… Двое детей, непыльная должность секретарши в сельского старосты… При муже… Зачем ей это всё?

І підполковник закрив папку, не перегорнувши ще однієї сторінки. А там було написано, що у жовтні сорок третього року чоловік Марії, Василь Когут, вбив начальника Стасівської поліції, зарубав сокирою за те, що той убив його батьків. Уникаючи помсти з боку поляків, родина вимушена була тікати із села. Може, підполковник і згадав би, що дуже схожу історію йому розповідала торік солдатка з Великої Прошеви, на імя Марія Дацьків? Але аркуш не був перегорнутий, і таємниця псевдо «Розумниця» так і залишилася нерозкритою.

Марія спускалася крутими сходами. Її привезли до Тернопільського обласного управління НКВС.

Перед відправкою, після довгих клопотів, Василь добився побачення з дружиною. Вони сиділи в невеличкій кімнатці під пильним оком конвоїра. Стурбований її подряпаним обличчям, з величезним синцем під лівим оком, Василь запитав:

— Марічко, тебе били?

— Та що ти, Василю! Ніхто навіть і пальцем не зачепив.

— А на обличчі, що?

— Де? — так чесно здивувалася Марія, що Василь засумнівався, може, синці та подряпини цс якась мана? Конвоїр уважно стежив та слухав, Марія начебто посміхалася, але було не зовсім зрозуміло, чи то її губи скривилися від болю, чи дійсно в неї якась чудернацька однобока посмішка… Кілька хвилин побачення промайнули наче мить,і ось Марійку виводять. Ось останній подих, останній погляд, останній несміливий жест рукою… Усе. Грюкнули тюремним холодом залізні двері. Василь заплющив очі з відчаю…

— Гражданин! Освободите помещение! Быстренько!

I ось зараз її ведуть вузьким коридором підвалу обласного управління НКВС. Важкий металевий засув брязнув, наче велетенський затвор від гвинтівки, аж луна пішла під низьким важким склепінням. Від цього звуку по шкірі пробігли мурашки, таку безнадію він пророкував. Вузький коридор, двері покриті бляхою, а сморід… Ох, і сморід…

— Лицом к стене! Руки за спину!

Рипіння замка, брязк дверей. Марія спочатку отетеріла та розгубилася: перед нею стояла суцільна стіна з жіночих тіл. Зайти в камеру було неможливо, але конвоїр силою штовхнув її міцною долонею в спину.

— Давай, давай…

Камера була приблизно п’ять на три метри, з невисокою півкруглою стелею, а жінок напхано… Марійка нарахувала двадцять дві і збилася з ліку. Сісти було нікуди, усі стояли. Були страшна задуха та сморід. Пройшла година, дві, день… У Марії виникло почуття, якщо це негайно не скінчиться, то вона чи збожеволіє, чи щось зробить: почне галасувати, битися, рвати на собі волосся… Але нічого не припинилося, і вона якось стрималась, бачачи, що жінки терплять і чекають невідомо на що. Нарешті гримнули двері:

— Всем спать! Быстро!

Підлога була вистелена неструганими дошками, на яких було накидане сіно. Ні нар, ні матраців, ні, тим більш, подушок, нічого такого в камері не було й поготів. Марію як новеньку випхали до самої параші, що смерділа в кутку.

— Не так! — сказала якась жінка, яка вмощувалася поряд, — на лівий бік треба…

— Чому? — здивувалася Марія. Чого це вона має лягати обличчям до цього смердючого баку?

— Бо всі хочуть поспати.

— Та хіба ж я кому заважаю?

— Авжеж… Якщо кожний буде лягати як забажає, то всі просто не помістяться.

— А-а… — вона озирнулася навкруги. Дійсно, всі вкладалися на лівий бік, щільно притулюючись одна до одної, наче оселедці в бочці.

— Быстрее… Сейчас всех подниму!

Нарешті Марія вмостилася, мало не впираючись у парашу обличчям. Хтось жебонів, хтось молився Богу, а хтось уже захропів. Вона з насолодою простягнула ноги, які за цілий день втомилися і гули, коліна крутило…

«Боже, боже… — думала Марія, — скільки можна так витримати? День? Два? А ці жінки…»

Її думки перебив брязкіт дверей, на порозі виросла постать солдата:

— Савчак! На допрос! Пошевеливайся!

Неподалік від Марії почала підводитись літня жінка. Саме вона молилася ще кілька хвилин тому. Важко звівшись на ноги, вона спробувала пройти до дверей, але їй це не вдалося — не було куди ступити, так щільно одна до одної лежали жінки.

— Ану встать! — скомандував солдат, — всем встать, мать вашу!

За півгодини після Савчак на допит викликали якусь Кандибу, потім ще когось, потім ще. За три години з допиту привели Савчак, вона плакала та стогнала, ще когось забирали, і когось повертали. Кожного разу, коли рипів ключ і брязкали двері, всі на мить затихали: кого? А коли нещасну жертву виводили, то всі знов намагалися заснути. Раз на годину старша по камері командувала:

— Повертайсь! — і тоді всі одночасно поверталися на інший бік, бо інакше повернутися було неможливо. Годині о третій ночі, точно визначити було складно, Марія почула стишений постріл, за десять хвилин ще один, а потім ще…

— Що це? — пошепки запитала сусідку. За рухами Марія здогадалась, що та лежачи перехрестилась.

— Що, що… — також пошепки відповіла вона, — когось розстріляли…

— Великий Боже… — прошепотіла вражена Марійка, бачачи, що ніхто в камері на постріли більше не відреагував.

Тут, зараз, за стіною, позбавили життя кількох чоловік, і ніхто не здригнувся, не закричав, не заплакав, а лише сусідка непомітно перехрестилася і то лежачи, бо підвестися змоги не було…

За три місяці, котрі Марія провела у тюрмі, її викликали на допит лише двічі. Допитували її різні офіцери, задавали одні й ті ж питання. На її щастя, ніхто так і не запитав, де ж вона мешкала після того, як втекла з дітьми з Улісовичів. Це було єдине питання, на яке вона б не змогла відповісти, завдяки саме цьому питанню слідчий міг би вийти на підпільний шпиталь, а це вже серйозно… А так їй шили, що вона служила в поліції, але доказів слідство майже не мало. Марія твердо стояла на своєму: їхала добувати ліки, на возі її лише підвезли до Кулинців. І це була чистісінька правда.

За три місяці населення камери майже повністю змінилося, і Марійка на правах старожила вже мала місце в іншому кутку камери, якнайдалі від параші. Тут також смерділо, але все ж таки спина впиралася не в смердючий бак, а в стіну, холодну, проте відносно чисту. Вона вже не те, що чекала на суд, а мріяла про нього. їй здавалося, що до кінця життя свого просякла цією смердотою, яка йшла від параші, давно не митих жіночих тіл, тютюнового диму, протухлої їжі і багато ще чого. Вона давно вже припинила здригатися від пострілів, бо стала, як і всі, вважати, що розстріл це не покарання, а звільнення від нелюдського життя, в цих невеликих камерах, заповнених людськими тілами так щільно, що здавалося, тут перебуває одне величезне чотирикутне тіло, з багатьма ногами, руками і головами. І ось нарешті їй оголосили, що назавтра має відбутися суд. Засідання суду відбувалося у Кулинцях, куди Марію і ще декого з кулинецьких мешканців, які служили у місцевій поліції, спеціально привезли з Тернополя. Марія впізнала лише Федора Гірку та Юрка Левковича. З ними вовтузилися довго, бо на їх руках було багато крові. По одному з перших епізодів, саме по розстрілу заарештованих зі Стасова у липні сорок першого, і проходила Марія. Дехто, засліплений ненавистю до поліцаїв, свідчив, що Марія тоді була озброєна пістолетом, котрий потім раптом перетворився на гвинтівку, і навіть про те, що вона особисто розстрілювала нещасних, але свідчення ті були не дуже переконливі. У залі суду Марія побачила Василя, який із заплющеними очима хитав головою, наче у нього боліли зуби, а губи ворушилися. Марія так і не змогла зрозуміти, що він говорить: чи то молиться, чи в чомусь намагається себе переконати, а може, кається, що тоді відпустив Марійку до Тернополя? Може, якби поїхав сам, то нічого зараз не було б? А жили б вони у своїй хаті, і все було б добре?

Поліцейським дали кому розстріл, кому двадцять п’ять років таборів, Марійка, дякувати Богові, відбулася лише десяткою.

— Василю, Сталін помер! — крикнув Дмитро просто з порога.

— Як то? — не одразу зрозумів зять.

Адже Сталін був богом, а боги не вмирають! Сталін був завжди. До тридцять дев’ятого року, коли Тернопільщина була під поляками і після, коли прийшли совєти, і під німцями, і після німців, завжди, тихіше чи голосніше лунало це грізне ім’я: Сталін. Чорна тарілка радіо, яка зараз висіла майже в кожній хаті, не давала забути про те, що весь радянський народ живе та дихає лише завдяки тому, що є на світі великий вождь усіх часів та народів товариш Сталін. І ось на тобі!.. Виявляється, що він не бог! Адже боги не вмирають… І що ж зараз буде? ЯК ЖЕ МИ БЕЗ НЬОГО?

Може, тому, що Дмитро був старший за віком, а може, що не служив в армії, і йому не втокмачили те, що мало не кілком забили в голову Василеві, але старий думав зовсім про інше.

— Василю! Сталін помер! А раз так, то, може, і Марії полегшення буде?

У того аж серце зайшлося, про це він якось не подумав і подумки себе вилаяв. Він завжди пам’ятав про дружину і не раз плакав, обернувшись обличчям до стіни. За всі ці роки він не зустрічався з жодною жінкою, віддавши себе дітям, дбаючи про них, наче справжня мати. Вони виростали, оповиті любов’ю тата, а його серце розривалося, коли маленький Данилко кричав, наслідуючи Славуню, услід військовим з аеродрому:

— Москалі!.. Віддайте маму!

Пройшов місяць, другий, наступило літо, і ось нарешті оголосили амністію, але ніякого полегшення для Марії і для таких, як вона, не було. Ворошилов та Берія, керуючись якимись своїми, невідомими Василю, цілями, випустили на волю лише злодюг та бандитів. І тоді він наважився й написав листа до Голови Президії Верховної Ради СРСР Ворошилова. Лист був коротенький і зміст його зводився до того, що у Марії вдома росте двоє маленьких дітей, майбутніх громадян Радянського Союзу, а Василь, інвалід війни, не може дати їм справжнього радянського виховання, бо йому не дозволяє здоров’я. Нікому нічого не кажучи, він відвіз листа до Кулинців та кинув у поштову скриньку.

Був листопад. З яблунь, що росли біля хати Грицаїв, облетіло майже все пожовкле листя. Ранками калюжі подекуди прихоплювало тоненькою плівкою криги, а вітерець приносив запах морозу, поволі колишучи гілки кущів та траву в білих іскрах срібного інею. Усе йшло до зими.

Килина поставила біля стіни рогач, витягши з пічки баняк із борщем, і застигла на місці, бо зі спини почула:

— Мамо…

Цей голос вона впізнала би з тисячі, та що там із тисячі! Вона б його впізнала будь коли і будь де! Але як упізнав цей голос Данилко? Він ще був зовсім маленьким, коли Марію забрали. Як?

— Мамо!!! — вереснув, наче щеня, якому випадково прищемили хвоста у дверях чи необачно наступили на лапу, голосом високим та пронизливим, — мамо! Тату!!! Москалі віддали маму!!!

Потяг пролетів станцію, і за вікном знову запанувала пітьма. Рівномірно постукували колеса, погойдувало вагон. У купе було душно, провідниця вочевидь передала куті меду з опаленням.

— Мария! Как вам, не жарко? Может, купе проветрим? Я в такой жаре и не усну, наверное…

— Можна і провітрити… Хоча мені подобається, коли тепло, але тут і справді занадто, — не розплющуючи очей, відповіла попутниця.

Петро Миколайович прочинив купейні двері, стало трохи свіжіше.

— Не холодно?

— Ні, дякую.

— Не за что…

“Может, к проводнику сходить, попробовать место поменять? — раптово подумав Петро Миколайович, — вроде как еще не очень поздно… ”

Він вийшов з купе та притулився чолом до темного холодного вікна. “А таки схожу… ” — і пішов по коридору, похитуючись разом з вагоном.

Провідниця сиділа у службовому купе та читала книжку.

— Извините…

— Прошу, пана?

— Нельзя ли мне перейти в другое купе? Может быть, у вас есть где-нибудь свободное место? Желательно, на нижней полке?

Провідниця на мить замислилася:

— Даруйте, пане, немає.

— Очень жалко…

— Вам щось заважає?

— Нет, ничего. Извините ещё раз.

— Прошу…

“Может, это и к лучшему, — подумав він, — ведь просила дочка… Нет, внучка… Как ее? Леся? Вроде Леся… позаботиться… Пока брат в Киеве придёт… Да… И ехать надо, и деваться некуда!”

Він повернувся у купе хвилин за двадцять. Марія вже лежала, поклавши руки поверх простирадла і прикривши очі. Подумав, що сусідка спить і незадоволено поморщився: не встиг перевдягнутися. Знімати штани в присутності жінки не хотів. Марія наче прочитала його думки:

— Перевдягайтеся, я відвернуся. Все одно я вийти не можу.

— Спасибо. Можно подумать, что вы читаєте мысли…

Марія повернулася обличчям до стіни. Петро Миколайович витяг із сумки спортивний костюм, поспіхом перевдягнувся, вимкнув світло та розтягнувся на полиці. Спати було зарано, але й робити було нічого. На столі щось тихенько дзенькало і це дратувало. Він навпомацки знайшов вимикач світильника, сів та глянув на столик: склянка з-під чаю і недопита пляшка коньяку стояли надто близько.

— Не спиться? — запитала попутниця.

— Нет.

— Тоді дайте відповідь. Тільки спокійно, без серця… От нащо ви прийшли до нас у тридцять дев’ятому?

— Мы воссоединили Украину. Разве не так? Разве была бы сейчас Украина в таких границах?

— Петре Миколайовичу, не брешіть! Ви не возз ’єднували Україну, а розширювали територію СРСР. А з ким ви возз’єднали Литву? Латвію? Естонію? Точнісінько так само ви загарбали й Західну Україну. І доки цього не зрозумієте, доти будемо розмовляти, наче двоє глухих. Ми були іншими, ми були не совєтизованими українцями, розумієте? І хотіли жити самі! Без Польщі, без Москви чи Берліна.

В її словах бувалий енкаведист відчув правду, але щось йому заважало погодитися зі старою жінкою, на ім ’я Марія. Він наморщив чоло, намагаючись здогадатися, у чому ж справа, і нарешті зрозумів:

— Наверное, вы правы… Но тогда и вы должны понять, что никто не уполномочивал вас говорить от имени всей Украины. Мы ещё слишком разные…

— Ще? — перепитала Марія.

— Да, ещё, — відповів попутник, — время лечит всё. Вот скажите, — загорівся він новою ідеєю, — разве кто-то рвёт сейчас друг другу глотки по поводу войны с Наполеоном? О-го-го, когда это было… Так же будет и с этой войной. Когда-нибудь всё уляжется и всё это сделается просто фактом. Без всяких эмоций. Просто фактом. И наши внуки, а может, и правнуки, не будут уже такими разными, а? Факт — он и есть факт, рви на себе рубашку, или не рви!

— І не будуть кликати один одного западенцем чи москалем… — погодилася Марія, — однак мова буде одна — українська!

— На тебе! Говорили-балакали…

Потяг рівномірно стукав колесами, вагон легенько погойдувало. Марія мабуть заснула, лежачи обличчям до стіни, а Петро Миколайович все сидів біля столика та розмірковував, дивлячись у темне вікно.

“Мы такие разные… А купе одно — и нужно ехать, а места поменять не получается. И все-таки надо ехать, что ж тут поделать?”

— Треба жити… — раптом пробурмотіла Марія уві сні.

Петро Миколайович кинув погляд на жінку, що спала.

— В самую точку…