Переможців не судять

РОЗДІЛ 23 ТЕРНОПІЛЬЩИНА СІЧЕНЬ-ЛЮТИЙ 1945 РОКУ

Скворцов сидів у своєму кабінеті, за столом, на якому стояла порожня пляшка горілки, поруч з якою лежав надкушений шматок хліба із салом. Підполковник напився. Мабуть, уперше за роки війни він так напився, що не міг звестися на ноги. Привід був. Сумний привід: вбито Гребінкіна. З Іваном вони пройшли всю війну, а служили разом іще з довоєнних часів, і ось на тобі! Не від хитромудрого фашиста, не на фронті, а тут, у глибокому тилу загинув його бойовий товариш! До перемоги залишилося зовсім трішки, і ось на тобі!

Гребінкін очолив групу, яка поїхала у Кулинецький район для організації обліку населення. На ночівлю зупинилися у Стасові, селі, яке він добре пам’ятав ще з довоєнних часів. Вночі на село напала банда. Оунівці точно знали, де ночують представники обласного управління НКВС. Вартового тихо задушили, а хату, де ночували Гребінкін і ще три члени групи, закидали гранатами. Усі були вбиті на місці. Голову сільради бандити повісили на власному подвір’ї на високій груші. До Кулинців, де перебувала рота НКВС, зателефонувати можливості не було, бо бандити перед нападом обрізали телефонну лінію.

Скворцов заснув у кабінеті, важко схиливши голову на стіл. Прокинувся уночі, не одразу здогадавшись, де він, а коли зрозумів, то згадав, що сталося учора в Стасові. Думки ще плуталися, ще не цілком тверезий, він звівся і застиг, заплющивши очі. Підполковник намагався осягнути те, що Івана більше нема і ніколи не буде. Потім прийшла думка, що такий злочин не можна залишати безкарним. А вже потім, наче витягнутий невидимою ниткою, з’явився здогад: адже бандити точно знали, у якій хаті ночує група. Отже, хтось із місцевих дав їм знати! А раз так, виходить, що мешканці села винні! І мають бути покарані! Не можна дозволяти безкарно вбивати офіцерів НКВС, не кажучи вже про те, що це був Іван Гребінкін, майже його друг! Та чому майже? Бойовий друг, побратим… 1 не дивлячись на годинник, що показував другу годину ночі, він узяв у долоню холодну слухавку:

— Роту НКВД в ружьё!

До Стасова колона критих вантажних машин дісталася о четвертій годині ранку. Стояла прозора морозна ніч. Село спало міцним сном у теплих хатах, адже в морозну ніч добре спиться, коли хата напалена, усі справи зроблено, а з вечора хтось ще й трохи хильнув міцнючого самогону. Трошки, щоб краще спалося. Місяць заливав садиби холодним світлом, і зорі… Великі, великі! Вони дивилися на землю точнісінько так, як і сто, тисячу років тому, байдуже і відсторонено, хоч насправді були свідками. Були, є і будуть… Вічні свідки нічних злочинів…

Скворцов стояв біля сільради, байдужий і холодний, наче ті нічні січневі зорі. Поряд з ним стояли з десяток бійців і командир роти, решта чатувала в оточенні. Треба було дати бойове завдання, а в голові нічого, жодної думки. От привів він роту туди, де учора обірвалося життя Івана, їхав — горів від люті та ненависті. Думав, приїде — спалить цей чортів Стасів ущент, а приїхав — не знає, що робити. Нарешті спало на думку, що треба починати з влади, але ж голова покараний на горло… Та залишився секретар сільради! Активісти, врешті решт! І Скворцов скомандував:

— Лейтенант, ломитесь в любую хату, выясняйте, где живет секретарь сельсовета и члены сельсовета, и кто там ещё… И тащите их сюда.

Він поволі підійшов до дверей сільради, яка була зачинена на велику колодку, й легенько смикнув за ручку. Замок відповів тихим дзеньканням. Несподівано для себе він зробив крок назад і з усієї сили підбором хромового чобота вгатив по скобі, на якій висіла колодка. Ще раз! З жалібним зойком скоба відскочила, і двері розчахнулися. Кімната, де, мабуть, і мешкав покійний голова сільради, вже вистигла. Підполковник мерзлякувато пересмикнув плечима:

— Эй, кто-нибудь!

Позаду одразу хтось відгукнувся:

— Слушаюсь, товарищ подполковник!

— Печку затопи! Задубеем…

— Есть, товарищ подполковник! Вахромеев! Иди сюда…

За півгодини в сільраду привели секретаря, а потім по одному стали приводити інших активістів. Спочатку Скворцов залишився віч-на-віч із секретарем.

— Председателя убили?

Секретар мовчки кивнув головою.

— А тебя не тронули. Почему?

— Та звідки ж я знаю? — відповів переляканим голосом секретар, немолодий чолов’яга, у старому потертому кожусі.

Він уже зрозумів куди веде цій моложавий підполковник у формі НКВС.

— Тогда я тебе скажу. Потому, что ты с ними сотрудничаешь. Это ты им сообщил о приезде Гребёнкина?

— Та ви що, товаришу підполковник… — секретар перелякався ще більше, адже розумів, що переконливо відповісти, чому його не вбили бандити, просто неможливо, — та я нікому нічого…

— Брешешь, сволочь… Лейтенант, поставь в соседней комнате охрану и всех задержанных туда.

— Есть, товарищ подполковник.

— Вот так вот… Этого — він кивнув убік секретаря, — под охрану.

— Есть…

— Давай следующего.

Усього заарештували дев’ять чоловік. Поки йшла справа, на дворі розвиднилося. Під сільрадою зібрався невеличкий натовп родичів заарештованих. Хтось плакав, а хтось уже й голосив, наче за небіжчиком. Натовп потихеньку зростав, поки біля сільради не зібралося майже все село. Чим далі, тим галас здіймався більший. Нарешті підполковник допитав останнього та вийшов на ґанок. Усі замовкли і з очікуванням дивилися на енкаведиста.

— Вчера ночью у вас в селе были убиты представители советской власти. Кто-то из ваших односельчан сообщил бандитам об их приезде, и где они остановились на ночлег. Это предательство, а предательство должно быть наказано. Проведенным мною следствием установлено, что… — підполковник витяг із кишені зібганий аркуш, розгорнув його та прочитав, морщачи лоба, — что это сделали Кухмистренко и Вайтруба. Поэтому они будут немедленно расстреляны как бандпособники, остальные вместе с семьями отправлены на выселение. Лейтенант, привести приговор в исполнение!

«Чёрт, влепят мне за превышение… Ну и хрен с ним, такое попускать нельзя, потом совсем распояшутся!» — подумав він.

На падвір’я вивели секретаря сільради і ще одного чоловіка, які не розуміли, чого і куди їх ведуть. Натовп не встиг нічого второпати, як сухо тріснули два постріли.

— Аххх!..

— Богдане!!! — якась жінка, мабуть, дружина когось із розстріляних, зомліла і впала просто на сніг, ніхто й підхопити її не встиг.

Підполковник стояв незворушно. Обличчя його наче закам’яніло. Тим часом оточення зі солдат НКВС потихеньку стискувалося, і незабаром на майдан зібрали усе населення Стасова. Підполковник, побачивши, що оточення села перетворилося вже на оточення майдану, схвально кивнув головою:

— Продолжим…

Далі, швидко і без балачок, були складені списки усіх, хто наразі перебував на майдані; призначені дільничні та десятихатські; узяті потрібні розписки, словом, виконаний увесь наказ по обласному управлінню НКВС. Ніхто не протестував, ніхто не сперечався, бо фігура підполковника красномовно стовбичила на ґанку сільради кілька годин, поки виконувалася ця марудна справа. Усі вже позмерзали, ляскали руками та тупотіли ногами, а його наче й мороз не брав, стояв, мов кам’яний, хоча б з ноги на ногу переступив, і лише коли усе було зроблено, коротко запитав:

— Всё? — і почувши ствердну відповідь, зійшов врешті з ґанку і пішов уздовж натовпу, пильно вглядаючись у обличчя. Зупинився біля одного й запитав: — Грамотный? — Той з переляку навіть сказати нічого не зміг, лише ствердно кивнув головою, — будешь за председателя сельсовета. Пока район с вами не разберётся, кого куда назначать. Понял? И смотри у меня! Да… Завтра на подводах отправишь семьи арестованных в Тернополь, в областное управление НКВД. С вещами. Понял? В помощь оставляю четырёх бойцов.

— Я?.. — пробелькотів новоспечений голова, — я?.. А як же… Я не можу! Я не…

Підполковник поклав йому руку на плече і різко повернув обличчям до того місця, де в снігу лежали розстріляні.

— Ты туда посмотри, а?

Із сільради вивели заарештованих і завантажили у машину, у натовпі знову здійнявся крик, але ніхто на це не зважав. Підполковник мовчки мерз у кабіні. Допити він провів недаремно, дещо таки взнав. На село напала банда Гордія. Це псевдо вже було відоме в управлінні. Розумний бандит. Розумний, обережний та передбачливий, ще й зухвалий! Виникає нізвідки та зникає у нікуди, причому завжди завдає удари там, де його не чекають. Завжди передбачені шляхи відходу, жодного разу не вдалося заскочити його зненацька, по усьому видно, проінформований надзвичайно добре. Мабуть, має широко розгалужену агентурну мережу, інакше його давно б накрили, як шкідливого кота мокрим рядном. Але на цей раз Гордій передав куті меду, на цей раз…

«Возьмусь я за этого гада по-настоящему! Я ему смерть Гребёнкина не прощу!»

Пошукова група, котру, як тільки розвиднілося, одразу відправили по слідах, має повернутися до Тернополя, при можливості зв’язавшись з командуванням по телефону. Що ж, будемо чекати. Сліди в снігу не сховаєш, кудись та приведуть!

Зі Стасова Гордій повів свій загін поруч із гостинцем. По-перше, тут була зручна широка стежина, а по-друге, який же йолоп шукатиме їх у такому місці? За двадцять метрів від дороги? І лише коли відійшли кілометрів зо п’ять від села, Гордій звернув на занедбаний лісовий шлях. Снігу намело, як то кажуть, по самі вінця. У них був час відірватися від можливої гонитви, але на снігу слідів не сховаєш! І за добу, і за дві сліди залишаться! Тому взимку Гордій виходив на операції вкрай рідко, дуже обережно і, малим складом. Зазвичай на зиму вояки поверталися до осель, збираючись лише в особливих випадках. При собі Гордій держав тільки тих, кому йти було нікуди. Цього разу вони дуже вдало влаштувалися у Розумниці, в шпиталі. Поранені видужали, і шпиталь був порожній, тому тут і зробили основну базу. Василину тимчасово відпустили і вона, дуже задоволена, що побачить онуків, мало не побігла додому. Для того, щоб розмістити решту вояків, ще одну криївку викопали в лісі, за кілометр від хати. У шпиталі розташувалися шестеро вояків, і в лісовому схроні ще восьмеро. Ото й усі сили. Але коли зійде сніг, тоді зберуться усі. Ого! Весняний ліс кличе!

Розумниця, як письменна, була прийнята працювати на пошту, тому мала можливість користуватися телефоном. У Стасові, на пошті, також була своя людина, котра й повідомила, що в село приїхали енкаведисти робити якийсь облік населення. Розумниця в обідню перерву поквапилася додому, щоб погодувати дітей, і одразу переказала новину Гордієві, а той втриматися не зміг. По-перше, рідне село, а по-друге, не так часто випадає можливість прихопити енкаведистів.

Збиралися, наче на пожежу. Гордій навіть не став чекати вечора, а вивів людей зі схрону серед білого дня, правда, по одному і мерщій до лісу, куди заздалегідь була проторована стежина: мешканці села ходили нею у ліс по дрова. І хоча голова сільради казав, що самостійна вирубка лісу заборонена, на цс ніхто не звертав уваги. Адже топити груби чимось треба! Зима ж надворі! От по цій стежині й шмигонули до лісу, а далі вже уздовж шляху, а далі стемніло, то можна було йти і шляхом. Назад поверталися вдень, тому мали йти засніженим лісом, лише де-не-де виходячи на нечасті протоптані стежки. І вже біля лісового схрону знов повернулися на стежину. Частина загону спустилася у схрон, який добре замаскували, закидавши снігом сліди та вхід. Нарешті й Гордій із залишком загону добрів до села і з насолодою впав на ліжко.

«Це скільки ж ми пропіхотурили? — подумав, — літом по дорозі туди тридцять та й назад тридцять, а зараз і того більше… Одначе!»

Увечері пішов сніг, великий та лапатий.

— Це нам сам Бог допомагає! — посміхнувся Гордій назустріч Марії, котра спустилася у схрон із баняком, повним вареної картоплі. — Що, Розумнице, чи є там десь медична заначка? Добру справу зробили!

Жінка сумно похитала головою.

— Що таке? — насторожився він, — ну, кажи вже!

— Енкаведисти розстріляли Кухмістренка та Вайтрубу, ще сімох відправили до Сибіру.

Гордій спохмурнів.

— Зворотний бік перемоги! За Кухмістренка помстимося. Жорстоко помстимося!

— Йому це не допоможе. Та й родині теж, їх у Сибір…

— Звірі! Чисті звірі! Дітей та жінку за що? А взагалі — війна… А на війні гинуть! Розумнице, ти це розумієш? Війна! Нас вбивають, і ми вбиваємо, бо інакше не визволимо свого краю. Вони ніяк не можуть второпати, що ми не такі, як вони. Ні москалі, ні німці, ні поляки, ні східняки… Не можуть чи не хочуть… Ми самі по собі! Бажаємо жити самі! Нам ніхто не потрібен! Більшовики повабили владою народу, збрехали! Німці повабили самостійною державою, теж збрехали. А поляки навіть і вабити нічим не збиралися! Ну їх усіх під три чорти, нікому не маю віри! Зачекай, зійде сніг… Швидше б… Задушливо мені тут, Розумнице!

Пошукова група ще до сутінків прибула до околиці Великої Прошеви, а далі пішов густий сніг, і сліди засипало на очах.

— Не везёт! — командир групи, сержант, матюкнувся, — а с другой стороны, мы теперь знаем, что их база где-то здесь, в селе. А это уже немало.

Невеличкий загін зайшов у село. Стемніло дуже швидко, як це буває взимку. Тільки-но був сірий зимовий день,

а вже й темно. Добре, хоч темрява у лісі не застала, а то було б… Хоч вовком вий! Постукали до першої хати. На стук із льоху вийшла молода вродлива жінка. Побачивши озброєних людей, злякалася. Заклякла на місці, не зводячи з них великих, широко розплющених очей.

— Эй, молодка! Не бойся, мы свои! Ты нам подскажи, телефон тут есть где-нибудь? Нам бы в Тернополь позвонить.

— Я телефон… — розгублено відповіла жінка, — тобто це… Я на пошті працюю, там телефон є…

— А где почта? Может, проводите?

— Я… Я не можу. У мене діти малі, не можу полишити.

— А муж?

— Нема…

— В банде, наверное? — пожартував хтось.

— Чого це у банді? — сердито блимнула очима жінка і гордовито скинула голову, — У Червоній армії він! Ще з літа!

— В армии — это хорошо! Ну, так как нам пройти к почте?

Марія вже трохи заспокоїлася. Раптова поява енкаведистів біля хвіртки дійсно налякала її, і спершу вона розгубилася. Але це була лише хвилина. Хвала Господу, вона наче нічим себе не виказала. Солдати пішли шукати пошту, а Марія мерщій спустилася до схрону.

— Енкаведисти, прямо з лісу… Тут… Питали, де телефон, пішли до пошти.

Усі миттю похапали зброю. В руках Гордія теж опинився «шмайсер», а ще за мить він поклав автомат на ліжко. Ні, тут влаштовувати бій не годилося. Потім почнуться повальні обшуки, і знайдуть шпиталь, а це зовсім не потрібно.

— Тьху ти! — він аж сплюнув спересердя, — не можна тут, а жаль. Скільки їх?

— Та, мабуть, чоловік з десять.

— Хоча б снігу не було! Добре, потерпимо… Це, мабуть, вони по наших слідах припхалися. Добре, що сніг пішов…

Пошукова група викликала по телефону машину з Тернополя, а поки розташувалися у приміщенні школи. Тут було тепло. За дві години віддихалися, відігрілися, стали трохи веселішими. Почалися теревені. Усі мріяли, як заживуть, коли скінчиться війна.

— Слышь, Васька, тебе сейчас сколько?

— Двадцать два.

— О! А в двухтысячном году сколько будет? Семьдесят семь? Вполне можешь дожить… А что? Вон, мой дед помер в восемьдесят три, и то потому, что водки перепил… А так бы, может быть, и до сих пор землю топтал! Живучий был! Говорил, вы меня дубиной не добьёте! А вишь, как получилось! От водки сгорел… Представляешь, как мы будем жить в двухтысячном?

— Ну как… Знамо, как! Коммунизм построим! Всего от пуза! А, главное, никто никого убивать не будет! Нет, правда, мужики! Империалистов к тому времени пролетариат везде к ногтю прижмёт! А значит и войны закончатся, а?

— А мне б только до победы дожить! Приеду домой, а там девок незамужних… Табуны! Ах, мать честная!..

— А мне детишек приласкать… Да жену… Клаша у меня такая нежная! Как тростиночка! По жизни не скажешь, что у нее двое детишек, а она, как девочка…

— Эт правильно… Эт верно… Нет ничего лучше, чем запах дома… Как зайду, как понюхаю…

— А в магазинах, без всяких карточек жратвы будет навалом! И кино бесплатно! Даже не верится, честное слово! Дожить бы только!

За розмовою не помітили, як пройшов час. Крізь шибку блимнули фари вантажівки.

— О! Это за нами! Выходи строиться! — скомандував командир.

Вантажівка стояла на майдані. З кузова, з автоматами напоготові, вистрибнуло двоє автоматників, насторожено вглядаючись у нічну пітьму.

— Эй, мы здесь!

Обмінялися паролями і лише потому заспокоїлися. У машині їхали мовчки. Хтось заснув, не відчуваючи, як вона підстрибує на бруківці, хтось просто вже не мав сил на розмови. День видався важким, і ще ніч, майже безсонна… А сили в людині не безкрайні, люди вони і є люди, вони ж не машини…

Гордій хропів, наче двигун без глушника. А таки втомився, бігаючи по снігу! Поруч на нарах спали інші вояки загону, теж видаючи рулади, як і належить чоловікам, які втомилися до краю.

— Гордію, треба звідси йти.

— Чого? Це хто тут? Хто тут, питаю?

Нарешті він продер очі та у тьмяному світлі запаленої свічки побачив Марію.

— Чого тобі? Що сталося?

— Треба йти звідси, Гордію… Серце біду чує! Вони прийдуть сюди зранку… Чи пізніше, але обов’язково прийдуть! І перевернуть село догори дригом!

— Сніг іде?

— Ні.

— Погано… І куди йти? У другий схрон, хіба… Там пересидіти?

— А мені з дітьми?

— Питаннячко… На снігу сліди не сховаєш!

— А може, того… їх взагалі не залишати?

— Себто як?