Переможців не судять

РОЗДІЛ 21 ВЕЛИКА ПРОШЕВА, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ
ОБЛАСТІ. СЕРПЕНЬ-ВЕРЕСЕНЬ 1944 РОКУ

— Марусино! Гей, Марусино! — хтось легенько стукав у шибку.

За вікном стояла глуха ніч. Марія міцно спала, бо цілісінький день важко працювала. Попервах у колгоспі, який був утворений одразу після того, як на Тернопільщину повернулася Червона армія. Ніхто навіть і рипнутися не встиг, та й нікому було рипатися, майже усіх чоловіків забрали в армію, в селі залишилися жінки, діти та старі. А подекуди, де чоловіків не було, брали й жінок, адже на війні усім роботи доста… Багато хто воювати за совєти не бажав і пішов у ліси, у повстанці, хтось ховався, але ж довіку ховатися не будеш! І всі дуже швидко опинилися у колгоспах, бажали вони цього чи ні. А після праці на колгосп, працювала ще вдома. Восени на городі багато роботи — адже дітей треба було чимось годувати. А тут ще нова біда: почали набирати контингент для роботи в донецьких шахтах. Згоди не дуже питали.

— Країні потрібне вугілля! Для перемоги потрібні сталь, чавун, хліб… А цього не виробиш без вугілля! А шахти усі німцями затоплені, а шахтарі: хто загинув, хто в армії… Треба, розумієте?

Хто не розумів, брали силою, відправляючи у теплушках точнісінько так, як ще півроку тому німці відправляли на примусові роботи в Німеччину.

— Марусино, прокинься!

Нарешті вона почула стукіт, прокинулася і з трудом розліпила очі.

— Марусино! — настирливо стукали у шибку.

— А щоб вам! І вночі спокою від вас нема… — вона спустила ноги на прохолодну підлогу і лише потому второпала, що її назвали так, як не називали вже майже з початку війни.

— Хто там?

— Марусино, відчини! Світла не запалюй!

— Хто ви? Щось не впізнаю… Мати Божа! Пан Коцький!

— Ну, ну, Марусино, я вже давно не Пан Коцький, ниньки я Гордій. Про Коцького забудь. Ну, як ти тут? Давно ми не бачилися!

Марія сумно посміхнулася. Псевдо Пан Коцький нагадало їй часи, коли були живими і тато з мамою, і Любко… Невгамовний непосидючий Любко… І Василь був вдома, а з ним затишно та спокійно.

— Маріє, чув, що Василя забрали в армію? Тяжко самій дітей годувати?

— Та хіба лиш я бідую? Усі зараз так живуть. Війна!

— Так, Маріє, війна. А на війні, буває, і вбивають, а буває, і ранять. Ми зараз тут неподалік базуємося. В останній сутичці двох наших поранило, їм би десь перепочити та підлікуватися.

— Та де ж у мене?.. — жінка розгублено окинула поглядом помешкання: піч займала мало не третину кімнати, де стояв стіл із двома вузькими лавами. З кухні можна було зайти ще в одну кімнатку, зовсім маленьку. Там стояло ліжко, на якому спали Марія з дітьми. Льох біля хати з невеличким сарайчиком для дров і старенький хлів, що вже покосився — ось і все обійстя. Де ж тут поранених сховати? Гордій одразу зрозумів вагання господині. Давно її знав, жінка розумна та обачна, абияк нічого робити не буде, тому й вагається.

— Ми в тебе тут криївку зробимо.

— Криївку? Коли? Як? А сусіди помітять?

— Не хвилюйся. А робити почнемо зараз. Ти, головне, за дітьми приглянь, щоб, не дай Боже, не побачили. Дитина, вона ж і є дитина, ляпне де не треба, і біда буде. Зрозуміла? Ти не переймайся! Зробимо у тебе шпиталь на кілька ліжок, і тобі трохи легше буде. Харчами допоможемо, одягом і взагалі… Згода? Авжеж, згода! Ми ж із тобою стільки років поруч…

Хата стояла на околиці села, ліс неподалік, що й казати, зручно! А коли Гордій взнав, хто мешкає у цій оселі, то й зовсім зрадів. Про таке він і не мріяв! 1 взагалі, побачити вірну бойову подругу тут, у Великій Прошеві, було неочікувано. Коли йому довелося зникнути зі Стасова, він загубив Марусину у вирі подій. Потім, коли вже влаштувався з невеличким загоном неподалік від Великої Прошеви, то поцікавився, як там справи у Марії, і взнав жахливу звістку про смерть свекра та свекрухи від рук Казимира Грабовського і про те, як жорстоко помстився полякові Василь. Відтоді родина Когутів зникла. Гордій не шукав Марію, розуміючи, що це марна справа, і відклав це діло на потім. І ось, раптом, така зустріч!

— Отже так, Маріє… Змінимо тобі псевдо. Як бажаєш називатися?

— Та мені байдуже…

— Ти завжди була розумною, тому бути тобі Розумницею. Розумниця, ось як ти віднині будеш називатися. Добре, похрестили тебе. Криївку почнемо копати вже. Гайда на подвір’я, оглянемо, що і як.

Вийшли на невеличке подвір’я. Ніч була темна, як завжди буває у серпні. Небо чорне, наче сажа з пічної труби, накрило землю і лише підморгувало біло-блакитними цяточками зірок. Чиркнула на мить та згасла падаюча зірка, і тієї ж миті ще одна… Десь у сусідів, мабуть, спросоння, гавкнув собака, погарчав і замовк, і знову запанувала над селом тиша. Гордій важко зітхнув:

— Глянь, яка краса… А ми вчора трьом полякам та парі москалів життя вкоротили. Чому? Тому, що ця земля така гарна… А вони сюди лізуть і лізуть… Ніби тут медом намащено! Це наша земля! Га, Розумнице?

— Так, Гордію. Це — наша земля…

— Тому хай вони вшиваються звідси, а то усіх поріжемо! Гей, хлопці!

Наче з-під землі на городі з’явилися темні тіні та безшумно підійшли до хати.

— Нумо, дивіться, де можна криївку під шпиталь влаштувати.

За кілька хвилин подвір’я ретельно оглянули. Зазирнули у кожну шпаринку, обнишпорили кожен куточок та одностайно вирішили, що найкраще влаштувати вхід до схрону з льоху. У льосі вхід замаскувати якоюсь діжкою чи ще чимось. Там темно, а свічкою чи ліхтариком багато не насвітиш, тому і вхід побачити буде важко. Хлопці одразу взялися до роботи. Все, що потрібно, принесли із собою: саперні лопатки, плетені корзини, щоб відносити викопану землю подалі, кілька невеличких колод та дощок для укріплення стелі…

А Марія-Розумниця повернулася до хати і довго не могла заснути, вдивляючись у нічну стелю широко розплющеними очима. Лежала, лежала, а потім сльози самі покотилися з очей, збігаючи по щоках на тверду подушку. Васильку, Васильку… Де ж ти там, ріднесенький! Чи живий? Як же без тебе тяжко… Одиноко та сумно! Де ж ти, коханий? Васильку, Васильку…

Скворцов, морщачи лоба, читав політінформації, які були передані в обласне управління з облвиконкому. Таких політінформацій у нього була ціла тека. Куди б їх не адресували, вони опинялися в управлінні НКВС, а потім потрапляли до нього. Як заступник начальника обласного управління, саме він відповідав за боротьбу з бандитизмом. Наразі читав чергову інформацію[41]:

^{СЕКРЕТАРЮ ТЕРНОПОЛЬСКОГО ОБКОМА КП/б/У}

^{ТОВ. КОМПАНЕЦ}

^{ПРЕДСЕДАТЕЛЮ ИСПОЛКОМА ОБЛАСТНОГО СОВЕТА}

^{ДЕПУТАТОВ ТРУДЯЩИХСЯ ТОВ. АРТЮЩЕНКО}

^{О проявлениях и действиях к/p бандгруппировок и политикоморальном состоянии населения Тлустенского района.}

^{ПОЛИТИНФОРМАЦИЯ}

^{После продвижения фронта и в/частей вперёд, в районе начали активно себя проявлять к/p бандеровские группировки, которые деморализуют нормальную жизнь и деятельность района. Достаточной борьбы с проявлением бандгруппировок в районе не ведётся.}

^{Местные органы НКВД малочисленны своим составом, — не в силах своевременно принимать меры по ликвидации бандгруппировок. Отряды по борьбе с бандитизмом в нашем районе также положительных результатов не дали.}

^{Так например: 24–25 сентября с/г Золотопотокского района банда в количестве до 500 человек прошла 3 села нашего района, причем в ночь с 24 на 25 августа в лесу в 2-х километрах от села Садки нашего района, банда делала отдых. Несмотря на то, что банду преследовал запасной полк, а также отряд ОблНКВД, все же после некоторых потерь с нашей стороны, банда обманчивым маневром с леса ушла и бесследно пропала.}

^{Следует полагать, что главные силы банды ушли с нашего района, оставив соответствующие бандгруппы для определённой работы.}

^{Наличие бандгрупп в нашем районе подтверждается фактами появления в ночное время в селах Летяче, Садки, Воргуленци. Слободка, Буряковка и др. по 15–20 человек вооруженных, которые главным образом занимаются террорами над сельским активом, так например: в ночь на 1/ІХ-44 г. бандгруппа в количестве 15–17 человек одетые в польской военной форме и в форме работников НКВД с орденами и медалями СССР около 10 часов вечера зашли в село Буряковка, отрекомендовали себя работниками НКВД, собрали актив села, после чего по заранее подготовленным спискам отобрали:}

^{В селе Буряковка — 4 человека:}

^{Подольський Федор Антонович, 1927 г. р. — поляк.}

^{б) Могилюк Павел Семенович, 1922 г. р. — поляк.}

^{в) Павлыш Василий Максимович, 1920 г. р. — поляк.}

^{г) Костин Федор Яковлевич боец польской армии.}

^{В селе Слободка — 4 человека:}

^{а) Чернявский Илья — секретарь с/совета.}

^{б) Илюф Ислава — секретарь перв. Комсомольск, организации.}

^{в) Куличковский Максим Королевич — мельник.}

^{г) Велен Кузьма — кузнец — которых в том же селе зверски убили.}

^{С 22-го июля по 5-е сентября 1944 года к-p бандгруппами убито советского актива в районе — 4 человека, уведено живьём 7 человек.}

^{В результате активного проявления в районе контрреволюционных банд, группировок, политико-моральное состояние населения района не здоровое. Незначительная часть населения особенно в селах Слободка, Буряковка, Садки к действиям бандитских банд относятся сочувственно, имеют связи и оказывают помощь бандгруппам в продуктах питания, что подтверждается проверенными данными органов НКВД.}

^{Большинство населения района по отношению к проявлению бандгруппировок относятся враждебно и по существу деморализовано, в следствии чего активность крестьян приняло форму пассивности, особенно в выполнении госпоставок хлеба, мяса, молока и т. д.}

^{Пассивность объясняется тем, что крестьяне боятся проявлять себя активно, так как банд, группировки угрожают убийством лицам, активно проявившем в выполнении мероприятий советской власти.}

^{Советский актив и особенно председатели с/советов как правило дома не ночуют, на ночь уходят в конспиративные места, а в практической работе, особенно за последнее время со стороны руководящих товарищей села и сельского актива так же значительно заметно их пассивность, что объясняется боязнью.}

^{РК КП/б/У и Исполком Райсовета просят оказать помощь органам НКВД района в пополнении состава аппарата, а также постоянно действующей вооруженной группы-отряда при райотделе НКВД, а также разрешить вопрос в части в вооружении сельского актива и организации истребительных групп при сельсоветах.}

^{Секретарь РК КП/б/У /Зинченко/}

^{Пред. Райисполкома /Чирва/»}

Більше за все Скворцова турбував той факт, що бандерівців підтримувало населення. Як би цього не було, усе вирішувалося б просто. По-перше, тоді вони б точно знали, коли та де перебувають бандити, а по-друге, без харчів, без теплого одягу, ліків і багато чого іншого не повоюєш! Це усе доводиться десь брати! От тільки вийшли з лісу, а тут би одразу хтось про це повідомив кого треба! Швидко би цим бандюкам шию скрутили! А так, замість допомоги НКВС, допомагають бандитам, ще й наводять їх то на гроші, то на майно, то на зброю!

— Людей режут ни за что, ни про что! Звери, не люди!

Він знов глянув на початок документа:

— Вот, убили четырёх поляков. Эхо волынской резни[42], надо думать… Режут поляков, актив режут… И не сидят на одном месте, всё время круги наматывают по всей Западной Украине, оставляя за собой широкий кровавый след! А местные поддерживают, потому что поляки им тоже сала за воротник залили… Не без этого, конечно! Но как же они ненавидят друг друга! Что б вот так мужиков, женщин, детей в одну кучу… Всех пересадить! К черту, дьяволу! И бандеровцев, и аковцев, и вообще националистов всех мастей! Опору надо выбивать! Чтобы население их не поддерживало, а ненавидело! Или чтобы населения не было! Тогда и поддерживать было бы некому… Прав товарищ Сталин: есть человек — есть проблема, нет человека — нет проблемы! Количество спецотрядов увеличить, что ли? Очень эффективное средство, только контроль за ним нужен! И на высылку! Чуть кого заподозрили — в Донбасс, в Сибирь!

Скворцов згадав, як наприкінці липня їх збирали у наркоматі та знайомили з повідомленням про цю форму боротьби з націоналістами:

^{НАРКОМУ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ СССР Л. БЕРИИ.}

^{26.07.1945 Г. № 8/156451.}

^{СООБЩЕНИЕ}

^{об организации и результатах работы специальных групп для}

^{борьбы с оуновским бандитизмом в западных областях Украины.}

^{Часть бандитов УПА, которые явились с повинной, используют сначала как отдельных агентов-боевиков, а позднее в боевых группах особого назначения, названных нами специальными группами.}

^{В тех случаях, когда агент-боевик, который влился в банду или в подполье ОУН, не имел возможности физического уничтожения или захвата руководителя-главаря, его заданием была компрометация главаря банды или местного подполья для усиления и активизации разложения банды или местной организации ОУН.}

^{Комплектование спецгрупп при оперативных группах НКВД УССР проводилось по принципу подбора агентов-боевиков, которые были проверены на исполнении заданий ликвидации оуновского бандитизма (в том числе убийств населения, которое сочувствовало ОУН-УПА).}

^{В Ровенской и Волынской областях в состав специальных групп вливались также бывшие партизаны-ковпаковцы, хорошо знакомые с местными условиями, которые имели большой опыт борьбы с оуновским бандитизмом.}

^{По своему внешнему виду и вооружению, знанию местных бытовых особенностей, языка и конспиративному способу действий личный состав специальных групп ничем не отличался от бандитов УПА, что вводило в заблуждение аппарат живой связи и главарей УПА и оуновского подполья.}

^{В случаях угрозы расшифровки или невозможности осуществления захвата определенных планом главарей ОУН-УПА участники спецгрупп уничтожают последних, к тому же во многих случаях создают такое впечатление в оуновской среде и среди населения, что уничтожение руководителей ОУН-УПА осуществлено бандитами СБ[43].}

^{В состав каждой спецгруппы входит от 3 до 50 и больше лиц, которые в зависимости от легенды и задания представляют собой особую «свиту» вымышленного бандитского руководителя.}

^{По состоянию на 20 июня 1945 г. всего в западных областях Украины действует 156 спецгрупп с общим количеством участников в них — 1783 человека.}

^{Нарком внутренних дел УССР — Рясный».}[44]

Скворцов звівся та пройшов по кабінету, виглянув у вікно. З третього поверху було добре видно все подвір’я, і він згадав, як у квітні ледь не вбили його вірного помічника Гребінкіна. Водій таки загинув, застрелений якимось недобитим бандерівцем прямо в машині. Його тоді знайшли та підірвали гранатою, а водія поховали… І він потім сам писав листа його родині… Хлопець три роки провоював, смерть його минала, а тут на тобі! Непомітно пролетіло літо. Вже і вересень завершується, а в області як вирувало, так і вирує! Як лилася кров, так і ллється… І нічого зробити не можна, бодай би всі вони повиздихували!!!

Криївку зробили швидко. Оглядаючи подвір’я, ніхто не міг навіть припустити, що тут викопано схрон на дві великі кімнати та ще й з маленькою вбиральнею, де стояло спеціальне цебро з кришкою. Криївку обладнали вентиляцією та запасним виходом у дровітні. При будівництві дуже поспішали, бо мали йти у рейд, а поранених треба було залишити десь у надійному місці. За два дні до початку рейду в сусідньому селі розтрощили крамницю райспоживспілки, вбили охоронця, у якогось поляка забрали теличку, яку не гаючи часу прирізали, привезли до шпиталю два вози продовольства і трохи грошей. Все це робили по ночах, надзвичайно обережно, тому в селі ніхто й не здогадувався, що відбувається в хаті, де мешкає молода Марічка Дацьків, яка одна плекає двох діточок. Під виглядом біженки у Марії поселилася літня жінка, що мала надавати пораненим медичну допомогу. Василина Карпівна Процько, так її звали, була сільською фельдшерицею, яка вміла все: і прийняти пологи, і вилікувати ангіну, і дати раду вогнепальній рані. Усе доводилося робити їй за довге нелегке життя. Гордій не дуже питав, погоджується вона працювати у шпиталі чи ні…

— Треба! — жорстко сказав, і на цьому обговорення скінчилося.

Василина зібрала найнеобхідніше та й сіла на воза. Її повезли за тридцять кілометрів від родини, від онуків… А спробуй відмовитися, коли за спиною командира стоїть ще з десяток озброєних парубків і дивляться на неї важкими поглядами.

Перших поранених привезли вночі. Василина швиденько оглянула хлопців, важко зітхнула та похитала головою:

— Невже не можна було хоча б сечею продезинфікувати? Про чисті пов’язки я вже мовчу! — і заходилася поратися біля них.

Деякі медикаменти привезли наступної ночі. Де їх узяли, ніхто не сказав, а Марії було нецікаво. Після цього загін вирушив у рейд. Марія швидко зійшлася з Василиною і почала навчатися у неї нелегкої медичної справи. Як воно сталося, що місцеві мешканці взнали, що Василина «дохтурка», було невідомо, але за кілька днів біля хатини завжди стояло кілька чоловік. Василина нікому не відмовляла, лікувала усіх. Грошей за лікування не брала, та й що можна було на ці копійки купити? Але від продуктів ніколи не відмовлялася, адже, крім себе, треба було нагодувати і Марію з дітьми, та й тих, хто лікувався у таємному шпиталі. Її послугами стали користуватися навіть військові та дільничний міліціонер. Так і пішло: вдень вона лікувала енкаведистів, а вночі поранених ними ж оунівців. Жінкам було страшно, але вдіяти вони нічого не могли. Нікому з пацієнтів відмовити було просто неможливо…