Переможців не судять

РОЗДІЛ 7 СЕЛИЩЕ КУЛИНЦІ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ
ОБЛАСТІ. СІЧЕНЬ-ЛЮТИЙ 1940 РОКУ

Ввечері до «попівського дому» завітав Смикалюк. Він був дуже заклопотаний. Ще б пак! Завтра треба проводити націоналізацію власності торгівців[19]. Смикалюк вже другу добу, в умовах страшенної таємності, радився з кількома членами повітвиконкому про те, кого мають, як він висловився, трусити. До наради покликав навіть не всіх членів повітвиконкому, а тільки своїх друзів, у котрих був впевнений, що ті ніде нічого зайвого передчасно язиком не ляпнуть. Поховають тоді усе добро — зі собакою не знайдеш! Треба було накрити усіх зненацька і водночас. З друзями Смикалюк склав по Кулинцях та селах, що були на території повіту, перелік, чиє добро підлягало націоналізації. Викликали голів сільрад, радилися з ними, брали розписку про збереження таємниці та відпускали додому. Смикалюк знав далеко не всіх, кого ті включали у список по селах. Може, то були й справді заможні торгівці, а може, й ні, може, насолив хтось чимось колись майбутньому голові сільради, а зараз той і віддячив так страшно… Розбиратись із кожним прізвищем часу та можливості не було. По селах, де мала проводитися націоналізація, планувалося відправити наряди міліції чи бійців з роти НКВС, на всяк випадок. Хто його знає, що може відбутися під час цієї акції? Хтось може і за зброю схопитися…

Обговорюючи усі ці справи, Смикалюк наче ядро горіха вилущив із купи сміття, добув один дуже цікавий фактик. Він пам’ятав про прохання Скворцова поритися та понюхати, хто мав бажання чи мотив здати Ковалишина. І ось, випадково, але такий мотивчик він все ж знайшов. Завершивши усі термінові на цей вечір справи, Смикалюк поквапився до «попівського дому».

— О! Власть пожаловала! Здравствуй, голова и все ее тело! — пожартував Скворцов, — с чем пришёл?

— Усе жартуєте? А мені не до жартів. Другу добу, як проклятий…

— Знаю, знаю… Но национализация — это не вопрос государственной безопасности и я туда не полезу, извини… Для этого тут рота НКВД стоит.

— Я не про це… Тут одна дуже цікава обставина намалювалася.

— То есть?

— Пам’ятаєте, ви цікавилися, хто міг здати Олеся Ковалишина?

— Ну-ка, ну-ка… — Скворцов навіть примружив очі, очікуючи на те, що зараз скаже Смикалюк.

— Так ось, наразі Ковалишин не жонатий.

— Тьфу ты! Открыл Америку! Так это я и без тебя знаю!

— Але в нього шалене кохання з однією дівчиною, як то кажуть, кохання до нестями, і справа вже йшла до весілля, але тут втрутилися ви, і хлопець сів. Коли там буде суд і скільки йому світить?

— Какой там суд? Тройка рассмотрит, лет десять припаяют, как положено, и полетит он белым лебедем для страны лес валить… А может, золото добывать, это уже не мой вопрос. Только я не понимаю, какое отношение имеют все эти факты к тому, что его сдали?

— А таке, — тут Смикалюк підвівся та підійшов до вікна, того самого, через яке Скворцову здали молодого хлопця, — ту дівчину кохає ще один парубок і теж до нестями…

— Постой, постой… — Скворцов теж підвівся, підійшов до вікна і глянув Смикалюку прямо в очі, — а вот это уже интересно. Это что же, нашими руками кто-то устранил соперника? Вполне… Вполне… Поэтому и других не сдал… И сам светиться не хотел! Это ты молодец! И кто же этот герой-любовник?

— Є у нас тут такий Костянтин Мазур. Батько його тримає у Кулинцях великий склеп. Мабуть, єдиний, торговець не еврей на усе селище. Ми його завтра плануємо того… націоналізувати.

— Та-а-ак… — протягнув Скворцов, — а ты можешь мне этого Ромео незаметно показать, а еще лучше, дать послушать? Только чтобы он ничего не заподозрил, это очень важно!

— Як це? Вас же у Кулинцях кожний собака знає! Ну, підете ви туди на націоналізацію, хіба це не викликає запитання: чого це сюди держбезпека припхалася? Краще викличу я його до себе, а ви будете у кімнаті сидіти, тільки ви у цивільне вдягніться.

— Ну, ты, голова, и даешь! Откуда у меня гражданка? Хотя, постой… Вроде старый костюм какой-то был! Я сяду в твоём кабинете, как будто из области приехал. Ну, проверяющий, или ещё кто… А ты с ним о чём-нибудь поговори, один чёрт о чём, мне бы только его голос услышать, ладно? Давай завтра, часиков на десять утра, а?

— Ні, завтра нічого не вийде! Завтра треба проводити націоналізацію. А відмінити нічого не можу, бо і міліція буде, і енкаведе… Післязавтра, о десятій…

— А семейство этих мазуриков после национализации не разбежится кто куда? Попробуй найди потом этого Костю!

— Вважаю, що ні. Тут у них є де перебитися: батьки та інші родичі… Ні, Мазур не такий! Він обов’язково спробує повернути добро! По властях стане ходити, заяви писати… При Польщі так вже було…

— Ну, ну… Пусть попробует, это ему не при пшеках… Ладно, договорились. Послезавтра в десять!

Наступного дня, ранком, до повітвиконкому прийшло з двадцять бійців з роти НКВС під командою командира роти старшого лейтенанта Коваля. Ще вдосвіта по інших селах повіту, де були передбачені такі ж націоналізації, були відряджені бійці під командою де сержантів, де лейтенантів. Лейтенант, привітавшись із Смикалюком, заклично кивнув головою:

— Ну, так что, пойдем? Холодно, чёрт возьми…

У Кулинцях мали націоналізувати майно шістьох торгашів. Водночас до кожного з них пішли по троє бійців та представник повітвиконкому. Сам Смикалюк завітав до найбагатшого торгівця Моргуса Шворнаха. Шворнах торгував продуктами, тканинами та взуттям, мав великий двоповерховий будинок і два склепи. До нього пішли з чотирма бійцями на чолі зі старшим лейтенантом. Обидва склепи, які ще були зачинені, бійці узяли під варту. Сам Смикалюк, лейтенант та один із бійців пішли до садиби Шворнаха. Хвіртка була зачинена, за парканом загавкав собака. Не чекаючи, поки господар відчинить хвіртку, Коваль засадив по ній ногою, взутою у хромовий, з великою товстою підковою на підборі, чобіт. Дзенькнула клямка, відлетіла та пірнула у сніг, наче злякалась такого брутального поводження. Собака, величезний, з жовтими страшними очима, стояв дибки на довгому ланцюгу, перегородивши шлях до господи, і вже не гавкав, а хрипів напівзадушений міцним ошийником, показуючи величезні ікла. Чи то ошийник не витримав, чи ланцюг, тільки собака раптово отримав волю, застиг на мить, спантеличений, наче не вірячи сам собі, а потім стрибнув прямо на лейтенанта, що стояв найближче до нього. Поки той кинув руку на кобуру щоб витягти вірний ТТ, собака вже вдарив його усією вагою у груди та збив із ніг. Смикалюк притиснувся до хвіртки, а боєць не розгубився та вперіщив собаку, наче дрюком, гвинтівкою, бо часу смикнути затвор не було, загриз би той вовкодав командира. Собака на мить відлетів і кинувся на бійця, за що й поплатився життям: Коваль встиг вихопити пістолет і впритул двічі пальнув у собацюру, той навіть не заскавчав. Все це сталося так блискавично, що господар обійстя, гладкий і чорнявий Моргус Шворнах, навіть на ґанок вийти не встиг і з’явився перед очима голови повітвиконкому лише тоді, коли лейтенант вже підводився на ноги.

— Ну, сволочь! — з погрозою сказав Коваль невідомо на чию адресу, вільною рукою обтрушуючи від землі та снігу синє галіфе, в іншій все ще тримаючи пістолет: а хто його знає, може, у цього жида ще десь якийсь собака захований?

— Що? Що сталося? Оресте… — розгублено запитав Шворнах і, побачивши мертвого собаку, враз почервонів від люті, — собаку навіщо? Хто вам дав право? Вилупки…

— Який я тобі Орест? — Смикалюк відліпився від хвіртки і зробив крок уперед.

— Ах ты, блядь!.. — Коваль одним рухом дострибнув до господаря і зацідив йому в обличчя кулаком, у якому був затиснутий пістолет.

Моргус злетів з ґанку й розтягнувся на землі. Боєць клацнув затвором, заганяючи патрон у патронник. З дверей вискочила Моргусова жінка, охопила все одним поглядом, мертвого собаку, чоловіка, який лежав на землі, військових, Смикалюка та зарепетувала:

— Ой, вей!.. Ґвалт! Рятуйте, люди добрі! Вбивають!!.

Але крик її був не відчайдушний, не впевнений, наче жінка відчула: кричи, не кричи, нічого змінити вже не можна, все це буде без толку, бо прийшла біда, велика неминуча біда.

— Заткнись! — рявкнув на неї лейтенант, — убирайтесь отсюда!..

— Як це? — не зрозумів Шворнах, сідаючи на землю та трусячи головою, намагаючись припинити дзвін у вухах, — куди забиратися?

— Під три чорти! — пояснив Смикалюк, — це мене не стосується, куди ти зі своїм виводком будеш забиратися. Усе це, — він зробив округлий жест рукою, — віднині належить державі, твої склепи теж.

Коваль рішуче відсторонив Шворнахову дружину і, все ще тримаючи пістолет у руці, зайшов до хати. На шум до коридору вискочили обидва Шворнахові сини, років по сімнадцять-вісімнадцять, міцні широкоплечі парубки. Жінка ззаду плигнула лейтенантові на плечі:

— Не пущу!!! — загорлала зі всієї сили, — щоб ви усі повиздихали!

Коваль, не обертаючись, струснув плечима, жінка відлетіла, вдарилася об стінку та поволі сповзла на підлогу.

— Мамо!? — скрикнули сини і собі кинулися на лейтенанта.

Зав’язалася коротка бійка. Лейтенант з усієї сили рукою зі затиснутим пістолетом в’їхав одному з хлопців по пиці, і той непритомним впав на підлогу. Іншого огрів прикладом гвинтівки боєць.

— Це свавілля! — знов зарепетував Шворнах, який вже прийшов до тями та вбіг у коридор, — я буду скаржитися у Тернопіль!

— Ось тобі рішення повітвиконкому! — сунув йому під ніс папірця Смикалюк, — можеш скаржитися, я не заперечую. Досить тобі з людей кров пити, пішов геть звідси!

Шворнах рукою, що тряслась наче у лихоманці, взяв папірця і намагався його прочитати, але очі вихоплювали з тексту лише окремі слова:

— Моргус Шворнах… Склепи… Націоналізувати… Із синами та жінкою… — в очах його потемніло, і він гепнувся на підлогу.

Для обшуку в якості понятих запросили сусідів. Смикалюк у обшуку участі не брав, цим займалися бійці з роти Коваля. Ходили по кімнатах, заглядаючи усюди, де тільки можна було, але ані золота, ні грошей не знайшли, не враховуючи пари обручок та ланцюжка, прикраси господині. Гроші, власне кажучи, були й не потрібні. Злоті перетворилися на непотрібні папірці, а радянських грошей назбирати ніхто ще не встиг. Більш за все шукали золото. Обшукали все, навіть земляну підлогу в льосі поштрикали багнетами — усе марно.

Коваль приступив до Шворнаха:

— Где золото?

— Яке золото? Ви що, пане офіцере, жартуєте? Яке золото може бути у бідного єврея?

— Это ты то бедный?

— А що? Ви хочете сказати, що я зараз багатий? Немає нічого, усе в товарі, а товар ви забрали, щоб вас… вам…

Шворнаха із родиною викинули на вулицю, біля його господарства залишили охорону — одного бійця із роти. Незадоволені поверталися до повітвиконкому. Коваль та Смикалюк зайшли до кімнати голови, а боєць залишився надворі.

— Дідько його забирай, того Шворнаха, є в нього золото, не може не бути! Погано шукали…

Коваль пройшовся по невеличкій кімнаті, глянув у вікно, посміхнувся, розчахнув кватирку та гукнув:

— Смирнов! Иди сюда!

У кімнату зайшов боєць та почав рапортувати:

— Товарищ…

— Отставить! Выворачивай карманы на стол! Выворачивай карманы, говорю! — і бачачи, що боєць стоїть нерухомо, підійшов до нього та сам заліз у кишеню, — ах ты, паскудник! На что позарился? — і кинув на стіл золоті сережки та каблучку, — сволочь… Неделю сортир мыть! Нет, две недели! Золотарь… Вон на улицу, воняешь тут… А это, — Коваль підсунув золоті дрібнички до Смикалюка, — оприходуй, как положено! Вот же падаль! Хоть бы воровал по крупному, засранец…

До повітвиконкому почали поволі сходитися інші активісти, які брали участь у націоналізації. У всіх були різні враження від дійства, у якому вони брали участь упродовж дня. Хтось розказував про це із захопленням, явно задоволений своєю владою та правом вирішувати чужі долі, інші зі зловтіхою, хтось з острахом, бо наслухались прокльонів та погроз. Зносили та вивалювали на стіл золото: монети, браслети та обручки, ланцюжки, знайшовся, навіть, невеличкий золотий зливок із царським двоголовим орлом. Набагато пізніше, ближче до ночі, почали повертатися ті, хто описував товар у крамницях. Поки усе перерахуєш та перепишеш! Біля усіх склепів на ніч була виставлена охорона, назавтра з ранку повинні були приїхати з Тернополя, щоб приймати у державну власність усе це добро.

Кулинецький повітовий Лось таки добре попорпався в оточенні Ворона. Про Костю Мазура випитали у дівчат, подружок нареченої Ковалишина, хлопці з п’ятірки заарештованого. Костя теж був у організації, мав псевдо Летун, але про зв’язкову взнав випадково, підслухавши розмову старшого п’ятірки із Вороном. Це Лось вирахував сам, зіставляючи дані, які добули хлопці. Треба було лише взнати, де був Костя Мазур у той час, коли старший п’ятірки ставив завдання Ворону. З’ясувалося, що Ворон отримав завдання біля склепу, що належав Мазурам, а сам Костя у той час був саме там, приймав товар. Отже, дуже просто міг підслухати, про що йдеться у розмові між двома хлопцями. Повітовий не став радитися ані з Паном Коцьким, ані з Зубом. Про що мова? Мазур зрадив, порушив присягу, і його має бути покарано так, щоб інші надалі тричі подумали: давати присягу чи не зв’язувати свою долю з такою небезпечною справою, як боротьба за волю. Лось доручив виконати присуд хлопцям з п’ятірки Летуна. Це вирішили зробити вночі, але вдень почалася націоналізація, і родину Мазурів вигнали зі своєї хати, увесь план було зведено нанівець. Дуже швидко придумали новий. Костянтину, який іще не підозрював, що його підла участь в арешті Ворона відома, треба було передати наказ старшого п’ятірки прийти пізно увечері до свого колишнього обійстя, наче, щоб порадитися, як можна дошкулити клятим советам і завадити використання мазурівського майна. Тут справа загальмувалася: адже якщо хтось побачить, хто саме викликає на розмову Костю, чи він сам випадково скаже, хто до нього приходив, то такий гонець буде першим підозрюваним. Його неминуче заарештують. Треба було направити до Мазура когось незнайомого. Але кого? І тут Лось згадав зв’язкову зі Стасова Марусину. У Кулинцях її не знають, вона мало не потрапила в пазурі енкаведистам саме із-за цього закоханого дурня. Незважаючи на те, що насувалася ніч, до Стасова був відправлений молодий хлопак, щоб терміново викликати дівчину.

Марія саме помилася на ніч. Минуло лише з півгодини, як із хати пішли свати. Дарма, що свято було зіпсоване приходом незваних гостей, на душі було тривожно і радісно: життя її мало зробити крутий зигзаг, і відтепер усе повинно змінитися. Геть усе, навіть прізвище. І буде вона незабаром не Марійкою Грицай, а Марійкою Когут. Дівчина кілька разів прошепотіла своє нове прізвище:

— Марія Когут… Марія Когут… Марія…

Але тут хтось постукав у шибку.

— Це що таке? — незадоволено промовила мати.

Батько із гостями добряче хильнув, приліг та й міцно заснув на Марійчиному ліжку, тому вона, щоб не турбувати його, лягла на канапу в кімнаті, де звичайно спали батьки.

— Марійко, ти ж засватана, хто це до тебе по ночах у шибки стукає? Я зараз цьому стукуну!..

Стук почув собака і, наче відчуваючи свою провину, що проґавив чужого, зайшовся злим гавканням. Марійку наче хтось штовхнув десь під серце: по справі. Це до неї по справі!

— Мамо, я зараз… Це, мабуть, до мене!

— Марійко! Ти ж майже заміжня! Доню… Май сором!

— Мамо, це по справі, — не знайшла що сказати дівчина, вихором знялася з ліжка, накинула на плечі кожушка, сунула ноги у валянки та вискочила на ґанок:

— Хто тут?

— Марусино…

Її псевдо було паролем. Якщо її покликали цим ім’ям, це означало: людина своя, її треба вислухати й зробити те, що вона вимагає.

— Дівчино, терміново збирайся, треба пройтися до Кулинців та зробити одну невеличку справу.

— Куди? Зараз? Проти ночі? Я не можу… Мене сьогодні сватали, а я вночі кудись…

— Марусино, пам’ятай присягу! Треба, розумієш? Пам’ятаєш, як тебе у церкві ледь енкаведисти не схопили? Так ось, ми знайшли зрадника. Він здав Ворона лише для того, щоб завадити його весіллю, бо сам кохав дівчину, на якій той мав одружитися. І тебе здав, і якби не винахідливість Ворона, сватали б тебе зараз енкаведисти, зрозуміла? Ми того зрадника маємо покарати так, щоб іншим не кортіло порушувати присягу. Для цього потребуємо твоєї допомоги. То ти допоможеш? Пам’ятай, Ворон зараз у буцегарні через того зрадника!

Марійка пригадала, як їй було страшно в церкві, як бігла додому з Кулинців, як плакала на плечі у свого Василя у той день…

— Допоможу. Почекай, я зараз вдягнуся…

— Хто там, доню? — запитала мати, коли та повернулася до кімнати й тихенько зачинила за собою двері.

— Мамо, я маю хутенько збігати по справі…

— Куди? Глупа ніч надворі! Доню, годину тому свати пішли з дому… Що ти робиш?!..

— Мамо, то по справі, — твердо відповіла Марія, і почала вдягатися, навпомацки знаходячи свої речі, — я намагатимуся не затримуватися. Мамо, не думайте нічого поганого.

Мороз пощипував у носі, сніг рипів так само, як і того пам’ятного дня, коли вона йшла зі «штафеткою» у Кулинці. По дорозі гінець розповів, що знав про зраду Кості Мазура. На місце дійшли за годину з чвертю. Хлопець, так і не назвавши свого імені, залишив її у темряві біля копиці сіна, а сам кудись побіг, звелівши трохи почекати. Стояти справді довелося недовго.

Скворцов вже ліг, за день втомився, ноги гуділи й були важкими, наче до них хтось причепив величезні гирі. Ліг і одразу підхопився. Як же він про це не подбав!

«Пустят петуха! Запросто! Если не мне, то никому!.. Я и сам бы в такой ситуации свой дом спалил, честное слово! Вот дурак…»

Він миттю вдягся, швиденько намотав онучі, вколотив ноги у чоботи, накинув шинель, і вибіг на мороз. Ой, і не хотілося ж знову йти та хапати дрижаків, а що робити?

— Попалят, честное слово попалят… — шепотів він по дорозі.

За десять хвилин один із взводів роти НКВС було піднято по тривозі. Бійців вишикували та поставили бойову задачу: посилити охорону націоналізованих склепів та хат.

— Смотрите! — раптом крикнув хтось із бійців, вказуючи за спину Скворцова. Той різко обернувся: за деревами слабко розгорялася заграва.

— Чёрт! Опоздали! Рота, по назначенным объектам бегом марш! — скомандував Коваль.

Бійці кинулися у всі боки. Назустріч їм біг Смикалюк, за котрим Скворцов послав посильного одразу, як тільки прийшов до роти.

— Що? — кричав той, — що сталося?

Скворцов мовчки тицьнув пальцем на заграву, яка мало- помалу збільшувалася. Смикалюк вдарив руками в боки:

— Мерзотники! Які мерзотники!

— Дом Мазуров в той стороне? — запитав Скворцов.

— В тій… — проказав Смикалюк, — а що?

— Хочеш поспорим, что горит именно их дом! Чёрт, там же один часовой!.. Как бы его не того… Побежали!

Вони побігли навпростець, городами, грузнучи у снігових кучугурах, лякаючи собак, причому Скворцов раз по раз матюкався, згадуючи то чиюсь матір, то тітку, то невідомо яких родичів, а Смикалюк Матку Боску і ще когось, Скворцов не чув кого саме. Вони вибігли на вулицю, за рогом вже було видно пожежу. Тут на них натрапила якась дівка.

— Стой! — гукнув Скворцов, — ти кто?

— Я по допомогу… Пожежа… Там пожежа, і хтось лежить! Начебто забитий… Я так перелякалась… І по допомогу!

Дівчина дивилася на Скворцова переляканими очима, а той вже рвонувся уперед. Вартовий! Саме його, мабуть, вбито!

Марійка зробила усе так, як їй і наказали. Хвіртка потрібної хати була незамкнена, рипнула, коли її відчинили. З буди мляво гавкнув ледачий собака.

— Тихо… — звеліла йому дівчина, і той пововтузився у буді й затих.

Вона постукала в шибку, як її навчили: двічі, а потім, за мить, ще двічі. За хвилину відчинилися двері та почувся хрипкий зі сну чоловічий голос:

— Хто тут?

— А хай Кость вийде.

— Це що ж? Зовсім вже сорому дівка не має! Глупа ніч надворі, а ти по хлопцях вештаєшся… Хвойда!

— Я по справі! — твердо відповіла Марійка, і хоча дуже розлютилася, але промовчала. Ще чого! Її, Марійку, Василеву наречену, хвойдою обізвали, але що робити?! Найперше за все — справа!

— Зараз… — пробурмотіли в дверях.

Нарешті вийшов Кость, глянув незадоволено на дівчину, висякався та запитав:

— Чого припхалася?

— Летуне, на тебе чекають, треба порадитися.

— Про що?

— Не знаю, то не моя справа. Збирайся швидше, я відведу.

— А ти хто така? Я тебе досі не бачив…

— Хай тебе не обходить. Збирайся…

— Ну, добре… Зачекай.

Марійка привела Летуна до хати, з якої ранком його разом із родиною випхали на вулицю кляті совєти. На городі, під темними кущами, на Костю чекали четверо хлопців, у яких він впізнав членів своєї пятірки, трохи далі стояв ще хтось, але хто саме видно не було.

— Летуне, як ти вважаєш, справедливо то буде, якщо совєти користуватимуться майном твоєї родини? Тим, що будували твій дід, прадід, батько та й ти сам? А може, півня підпустити?

Той з радістю пристав на таку пропозицію. Нічого він не бажав зараз із такою силою, як «віддячити» новій владі. Придивившись до того, хто стояв окремо, він упізнав Івана, завідувача Кулинецькою поштою.

— Костю, — раптово запитав його той із темряви, — навіщо ти здав енкаведистам Олеся?

Від несподіванки хлопець здригнувся, бо не очікував такого запитання, адже пройшло вже понад три тижні з тієї клятої ночі. Наче все було тихо, і він вже трохи заспокоївся, тільки довго не засинав: на душі було паскудно.

Наче розум у нього затьмарився тоді… Може, йому це наснилося у жахливому сні? Може, цього взагалі не було, примарилося… Боже, що він зараз не віддав би, щоб повернути ту мить та все зробити інакше! А Христя, яку він так кохав, ради якої зганьбив своє ім’я навіки, наче щось відчула і взагалі припинила розмовляти з ним, тільки дивилася з ненавистю, а очі в неї так горять, так палають, що можна цигарки припалювати… Нічого у нього не вийшло, тільки став зрадником, негідником… Він відчув, що зараз має статися, але раптово в ньому прокинулося таке бажання жити! Жити, дихати, бачити світ, знати, що десь поруч живе Христя, хай з іншим, але поруч! Живе! Ходить влітку по траві босоніж… Він навіть побачив краплини роси на травинках, по яких легко, майже невагомо, йде вона… У вишитій сорочці, гладенько зачесана і всміхнена… Посмішка… Вона посміхається, але не йому.

«Кому? Олесь! Он де він стоїть! За деревом…» — і не розуміючи, що робить, чи все це привиділося йому, чи відбувається насправді, він рвонувся до Олеся. Йому потрібно було сказати, що не винен! Слово честі, не винен!

— Ах ти, гад… — і Костя відчув, як по його животі заструменіло щось тепле, а на губах зненацька посолоніло, з краєчка губ потекла цівкою кров, чорна вночі. Він ще стояв із заплющеними очима, невідомо за що тримаючись, а кожен з п’ятірки підходив та бив його ножем, а вуйко Іван, головний поштар у Кулинцях, стояв поруч і мовчав, здригаючись від кожного удару, наче то били його самого. Нарешті Костя заточився, у нього підігнулися ноги, і він впав у сніг, який почав чорніти біля грудей, і чорнота ця розповзалася все більше й більше.

— Відлітався Летун… Ходімо, — хрипко сказав Лось, — треба довести справу до кінця.

Вартового, який сховався від морозу, притулившись до стосу дров, задушили, закинувши зі спини на шию мотузку, а ще за десять хвилин будинок Мазурів запалав, підпалений із чотирьох боків.

За вікном вагона потихеньку згасав день. Давно десь позаду залишився Тернопіль, у вікні темними тінями миготіли дерева та стовпи. Петро Миколайович ще разок приклався до стаканчика, просто Марія теж зробила вигляд, що ковтнула трохи коньяку. На якийсь час у купе запанувала тиша.

— Ви ж не з Тернополя? — неочікувано запитала просто Марія.

— Почему вы так решили?

— Ну… Взагалі… У Тернополі російською майже не розмовляють.

— Маєте рацію, — на досить пристойній українській відповів Петро Миколайович, — але ви помилилися. Зараз я дійсно не мешкаю у Тернополі, але прожив на Тернопільщині… Скільки ж я прожив тут? Здається, років з дванадцять. Ще з довоєнних часів, але знаєте… Російська моя рідна, тому віддаю перевагу саме їй. А що, це вас турбує? Вам неприємно? — він посміхнувся, — чи ви мене не розумієте?

Просто Марія заплющила очі, зробила щелепою рух, наче щось жувала, і твердо промовила:

— Так, мені це не подобається. Як на мене, то це чужинська мова.

— Да? — вражений такою відвертістю, Петро Миколайович знов почав розмовляти російською, — то єсть я, проживший на этой земле чуть ли не шестьдесят лет, чужинець?

— А я звідки знаю? Я казала не про вас, а про мову, а мова ця — чужинська. Наш народ на ній не розмовляє.

— Но я тоже народ!

— То вивчіть його мову!

— Но она не может стать моей родной! Язык, как и родителей, не выбирают!

— Тоді можна поїхати у країну, де усі розмовляють вашою рідною мовою.

— Теоретически да, а практически… Кому мы, старики, нужны? Да и зачем?

Невідомо від чого, але бабуся важко зітхнула, мабуть, згадала щось, і сказала тоном, у якому, крім непримиренності, почулося навіть скрите співчуття:

— Тоді вам не поталанило у житті… Маєте розмовляти на нерідній мові, як на рідній.

— Зачем? — ще раз спитав Петро Миколайович, — разве вы меня не понимаете?

— У своїй країні я не бажаю чути чужинську мову!

— Но вы же не возражаете против английского языка! Вон сколько рекламы на английском!

— Англійці проти нас не воювали!

У купе знов запанувала тиша. Петро Миколайович мовчки дивився у вікно, супутниця відкинулася на спинку сидіння та заплющила очі. На якусь мить, мабуть після краплини коньяку, задрімала, зробила необережний рух хворою ногою і здригнулася від болю. Вона навіть простогнала, правда, ледь чутно, але достатньо, щоб супутник її почув.

— Вам плохо?

— Нічого, вже минулося… Так… Зачепила хвору ногу.

Петро Миколайович знов втупився у вікно, але то вже було зовсім інше мовчання. Якщо до цього вони почували себе ніяково, то після того, як хвороба пані Марії нагадала про вік обох, атмосфера у купе стала трохи іншою.

— А что с ногой? — запитав він, — что-нибудь серьезное?

— Так… Відгомін важкої молодості.

— Да-да, — погодився Петро Миколайович, — оно всегда так! Чем больше расходуешь себя в молодости, тем меньше сил остаётся на старость. В пригороде Киева, в Ирпене, есть очень приличный военный госпиталь. Начальник центра нетрадиционных методов лечения, полковник Варламов, мой старый знакомый. Не скажу, что там делают чудеса, я в это просто не верю, но лечат и вправду хорошо. Могу посодействовать. Судя по возрасту, простите уж, пожалуйста, что затронул столь деликатный для каждой женщины вопрос, вы участница войны?

— Це з якого боку глянути. Для когось — так, а для когось — ні.

— Это как? A-а… Участница УПА?

— І пишаюся цим.

У купе знов запанувала тиша, яка порушувалася лише перестукуванням вагонних коліс.

— Может такое быть, — порушив тишу Петро Миколайович, — что именно я гонялся когда-то за вами.

На цей раз здивувалася Марія. Вона закліпала очима й здивовано перепитала:

— Себто як?

— Тогда я служил в госбезопасности.

— Ось у чому справа! Енкаведист!

— Именно так, но немножечко не так! — майже весело відповів їй попутник, — госбезопасность.

— Не розумію, що ж тут веселого? — здивувалася Марія.

— Ну, как же! Это же как сюжет из дурацкого фильма! Свести в одном купе энкаведиста и националистку! Как говорит мой внук: обалдеть можно! Сейчас откроется купе и войдут Эркюль Пуаро и вечный его помощник капитан… как там его? На букву «Г»… А утром им придется расследовать кровавое преступление: бывший энкаведист, зарезанный бывшей националисткой! Как вам сюжетик?

— І зовсім не смішно… Дурня якась… Потрібно мені вас різати!

— А могли бы? Рука поднялась бы?

— Зараз? — Марія знизала плечима, — зараз, мабуть, ні. Стара вже…

— И только? А тогда? В сороковых?

— А хіба ви нас не вбивали тоді? Ви — нас, ми — вас…

— Или наоборот: вы нас, мы вас…

— Не треба було приходити! Хіба вас хтось кликав?

— А разве нас кто-то спрашивал? Был приказ, обязан подчиняться!

— Так гітлерякам теж наказували, але ж із них вини ніхто не знімає! А ви за наказ ховаєтесь… Прийшли, завоювали та дивуєтесь, чого ж це проти вас народ піднявся? А якщо було б навпаки: ми вас завоювали, то ви б себе як поводили?

— Так ми ж вас от польских панов освободили!

— У Польщі Сибіру нема!