Переможців не судять

РОЗДІЛ 13 СЕЛО МЕШКОВИЧІ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ
ОБЛАСТІ. ТРАВЕНЬ 1940 РОКУ

Розвиднилося. У кущах, де вночі ледь не попали у засідку Марія із чоловіком, затріщало гілля, хтось голосно позіхнув.

— Тихо ты!

— Так, товарищ сержант… За километр же никого! Светло уже…

— Засохни! Тебя не спросил, светло или темно… Сам вижу!

— Я пойду, отолью?

— Иди, только не светись!

— Есть не светиться!

Щось зашурхотіло, гойднулися гілки, і раптом почувся приглушений зойк:

— Товарищ сержант! Тут следы… Вроде совсем свежие!

— Где?

Цією засідкою командував Гребінкін. Він миттю підбіг до бійця, якій роздивлявся на малесенькій галявинці пляму прим’ятої трави.

— Вроде, спал кто-то…

Гребінкін насторожився, наче мисливський собака, що внюшив дичину. Він мовчки уважно оглядав галявинку. Спершу зім’яту траву навколо, кущі, а потім пішов по колу, вздовж кущів.

— Погоди, погоди… А там что? — запитав він невідомо кого, і обережно обходячи прим’яту траву, підійшов до протилежного краю галявини.

Як він побачив зламану маленьку гілочку? Боєць тільки плечима знизав він подиву, але Гребінкін, не гірш ніж розшуковий собака, вже пішов по ледь помітних слідах і метрів за десять наштовхнувся на велику калюжу, й одразу побачив у ній глибокий слід. Хтось уночі оступився просто в глевке багно. Боєць ішов за командиром слід у слід. Гребінкін заглянув у багно:

— Там вроде что-то есть… Ану, пошарь…

— Так грязь же, товарищ сержант!

— Что?! — не зрозумів Гребінкін, — где грязь?

— Есть! — тут же охолов боєць і поліз у багно, намагаючись не затоптати слід і не надто забруднити чоботи. Засукавши рукав, він заліз у слід рукою і щось там намацав.

— Есть, товарищ сержант! — придушеним від хвилювання голосом скрикнув він і витяг з багна жіночу туфлю.

— Таааак… — протягнув Гребінкін, — похоже на то, что кто-то уходил в спешке и в темноте, а иначе кто туфлю просто так бросил бы? А это значит, что кого-то мы с вами профукали, вот что это значит! Этой ночью тут кто-то был, скорее всего, когда мы приехали, а потом ушёл, а мы проворонили! Вот зараза!

За годину туфлю розглядав старший лейтенант. Її помили колодязною водою, і вона сиротливо стояла на столі. Мабуть, жодної жіночої туфлі у своєму житті Скворцов не вивчав так уважно. А виглядала вона звичайнісінько: сірого кольору, низенький підбор, не нова. Розміру, як кинув оком Скворцов, десь тридцять шостого. Ось і вся інформація.

— Золушка хренова! Это что же? Теперь прикажете на всех окрестных баб туфлю одевать? Ну как же так, Гребенкин? Как же вы ее упустили?

— Не могу знать, товарищ старший лейтенант! Ничего не слышали! Тихо было. Ночью да в кустах не нашуметь — дело невозможное. Может, они до нас оттуда ушились? Машину заслышали и дёру! А мы, пока разгрузились да позицию занимали, вполне могли их прошляпить.

— Не могу знать… Не могу знать… Эх, вы… Снова какая-то девка вырисовывается… А вдруг это одна и та же? И там, в церкви, и когда этого Ковалишина грохнули… Интересные дела…

Десь по обіді в оселі станичного з Мешковичів Буревій зібралися Кулинецький повітовий Лось, станичні з Великої Прошеви Зуб, з Лодчина Чогар і зі Стасова Пан Коцький. Ще у хаті були два незнайомці. Усі розсілися за столом. Господиня поставила на стіл кілька тарілок зі смаженою картоплею, солоними огірками, кислою, дрібно пошаткованою капустою з тоненькими стрічечками моркви. Капусту господиня засмачила пахучою олією, від чого в хаті запахло насінням. Мали і печеню. Господар придбав пару кілограмів свіжини в сусіда, який напередодні заколов кабанчика. У центрі стола, наче вісь, навколо якої крутиться усе застілля, стовбичила літрова пляшка самогону, закоркована кукурудзяним качаном. Кинувши оком, чи все зроблено так, як годиться, господиня ледь помітно вклонилася гостям та тихо зачинила за собою двері. Забравши із собою дочку, вона вийшла на вулицю. Сіли удвох на ослінчик та почали лузати насіння, тихенько розмовляючи між собою. Така була зараз їхня дуже важлива справа: лузати насіння та дивитися навколо: чи не з’явиться хтось підозрілий. У такому випадку негайно дати знати батькові, тихенько заспівавши «Несе Галя воду…».

А тим часом у хаті йшла важлива розмова. До Мешковичів, на шляху у Тернопіль, завітав представник Центрального Проводу з Кракова. Він ніс повідомлення надзвичайної ваги.

За великим столом, за яким зазвичай збиралася уся родина станичного, зараз зібралися його друзі, побратими у важкій боротьбі за волю рідного краю, також родина, але трохи іншого плану. Вони прийшли послухати, що їм скаже представник Проводу. Він був зовні непоказною людиною: невеличка борідка, коротко острижене волосся, звичайна статура, побачиш одного разу, вдруге можеш і не впізнати. Його супутник навпаки — виділявся широкими плечима, міцною статурою, різкими рисами обличчя. Наче сокирою на поліні був прорубаний навкіс обличчя рот, очі весь час не мали спокою, без упину оглядаючи кожного присутнього, одна рука його постійно лежала на коліні, мабуть десь там, на мускулястому тулубі, була захована зброя. Нараду почав представник:

— Друзі, я приїхав до вас від Центрального Проводу, з-за кордону. Мене звуть Вітер, а це мій друг та охоронець Мовчазний.

Присутні у відповідь теж назвали свої псевда. Вітер продовжив.

— Мене направив Провід із двох причин. По-перше, я маю проінформувати вас про те, що сталося останнім часом у Кракові, а по-друге, виробити план майбутніх дій на рік-два наперед. У Кракові стався розкол. Революційний Провід відмовився виконувати директиву голови ОУН Мельника, і я вам зараз поясню, у чому тут справа, — представник перевів подих і оглянув усіх присутніх.

«А чи підтримують вони нас? — подумав він, — чи зрозуміють?»

А вголос продовжив:

— Очільник надіслав через свого уповноваженого Романа Сушка директиву утриматися від активних дій проти москалів з огляду на те, що, як він вважає, не за горами виступ Німеччини проти Радянського Союзу. Він певен, як тільки Гітлер покінчить із Англією, то він одразу атакує Сталіна. Якщо старанно проаналізувати ситуацію, то так воно і є. Адже після окупації Польщі Німеччина і СРСР підішли впритул! Сталін загарбав Естонію, Латвію, Литву, Буковину, Галичину, а Гітлер майже усю Європу! Хіба вони помиряться один з одним? — невідомо кого запитав Вітер, і сам же відповів, — та ніколи! Вони зжеруть один одного, ось що вони зроблять. Що нам з того? А нам з того те, що коли німці виб’ють совєти з України, ми матимемо шанс отримати самостійність. Наразі німці постійно демонструють свою прихильність до наших ідей. Он, у Кракові під нашу церкву віддали костьол, у Хелмі православний храм теж віддано під нашу церкву, а архієпископом призначено професора Огієнка і таке інше. На підставі усього цього Мельник вважає, що німці піднесуть нам самостійність у подарунок, а потому виникає питання: чи варто зараз боротися? Чи варто нести жертви, якщо усе за нас можуть зробити німці?

— Хм… — недовірливо хмикнув Пан Коцький, — з якого це дива? Чого б це німцям воювати за нашу Україну?

— От-от! І ми про те ж! Але Мельник прислав директиву: зупинити усі акції, накопичувати сили і чекати. Ми не згодні із такою позицією! Степан Бандера вважає, що ніхто нам волю не подарує, а надто німці. Хіба для того вони завойовували усю Європу, щоб дати волю хоча б одній завойованій країні? Тому наразі треба подвоїти наші зусилля. Якщо Європа стоїть напередодні війни між советами та Німеччиною, то ми не повинні склавши руки чекати на неї. Мусимо використати її для досягнення своєї мети як і будь який інший фактор. Наразі Степан Бандера проголосив іншу політику. По-перше, активізувати наші дії на українських теренах. По суті, ми маємо самі звільнитися від совєтів, використовуючи німецьку підтримку. По- друге, підтримати німців, якщо підготовка до війни проти совєтів матиме місце. Більш того, всіляко сприяти підготовці цієї війни. І згодом використати її для досягнення самостійності України.

— Це правильне рішення! — не втримався повітовий Лось, — підійдуть німці до, наприклад, Тернополя, а тут і проголосимо Українську державу. Не будуть же вони з Україною воювати!

— Це як сказати… Що їм Україна? Німеччина понад усе! — ось що у них найголовніше, — задумливо проказав Пан Коцький.

— Згоден! — докинув Буревій, — цілком згоден. Ось ти, друже Лось, погодився б воювати за Угорщину?

— До чого тут Угорщина? — не зрозумів той.

— Достеменно так! — кивнув головою Буревій, — Україна відноситься до Німеччини точнісінько так, як Угорщина до України, тобто ніяк.

— Ну, про Тернопіль, мабуть, мова не йде, — продовжив провідник, — скоріш за все говорити треба за Львів. Так чи інакше Бандеру підтримала уся наша молодь. Виходячи з цього, Провід прийняв його пропозицію щодо підготовки збройного повстання на Галичині. Якщо усе тут запалає, якщо під ногами московських окупантів загориться земля, то німці не зможуть утриматися. В усякому разі ми зможемо звернутися до них за допомогою. Але тоді вони прийдуть сюди не як господарі, а як наші помічники, а це докорінно міняє справу.

Вітер перевів подих, відпив зі склянки води та обвів поглядом присутніх, зважуючи їхню реакцію на почуте.

«Чи правильно я усе сказав? Чи зрозуміють ці сільські вуйки усі складнощі та тонкощі політичного моменту? — розмірковував він, — складні шляхи до волі! Не кожен зрозуміє, де зрада, а де точний політичний розрахунок!»

Адже саме зараз визначався головний напрямок діяльності організації у найближчі роки. Те, що вирішив Провід — одне. Але ж рішення і залишиться лише рядком на папері, якщо його не підтримають низові організації, не підтримають люди, які будуть втілювати ці рішення у життя. Звісно, безпечніше сидіти та чекати на те, коли Гітлер вдарить по советах. Звісно, підняте повстання вимагатиме крови, адже совєти — могутній ворог! Армія і енкаведе — сила, яку не просто перебороти, а самотужки і поготів! Лише спільно з німцями можна надіятися на успіх, а більше чекати на допомогу немає звідки[28].

Присутні сиділи мовчки. Надто важливі питання треба було зараз вирішити для себе кожному з них. Адже робити ставку на німців означало привести на свою землю інших окупантів. А дадуть вони змогу проголосити свою державу чи ні, це ще велике питання! Але іншого виходу нема… Самотужки подужати совєти неможливо. І все ж таки, коли німці прийдуть лише на допомогу, шансів отримати власну державу більше. Та й світова спільнота підтримає…

Першим почав говорити Пан Коцький.

— Врешті годі відсиджуватися за пічкою — гарна думка. Житимемо довше. Але й справа від того сидіння не зрушиться з місця, хіба ні? А німці? Що німці… Хіба вони будуть проливати кров за нашу Україну? А допомогу від них прийняти — це залюбки. Я від допомоги самого диявола у боротьбі зі советами не відмовлюсь!

Вітер із полегшенням і навіть із подивом зітхнув. Оце тобі сільські вуйки! Він тут розпинався з півгодини, а цей чоловік усе сказав у трьох реченнях! Він вже помітив, з якою повагою ставляться усі присутні до Пана Коцького. І як він скаже то, напевне, усі його підтримають. Так і вийшло. Після прийняття принципового рішення про початок підготовки до повстання, все пішло просто й швидко. На зім’ятому папірці написали хто, що та коли повинен зробити. За годину всі питання були вирішені. Перед тим, як розходитися, слово узяв Пан Коцький.

— Ось що, друзі. Я не хотів вас турбувати, але моя зв’язкова, яка ходила до Кулинців до вас, друже Лось, учора мало не попала у засідку. Вважай, дивом енкаведисти її не схопили. На кого вони полюють — невідомо, може, і на вас, — він уважно глянув на Вітра, а може, і на нас, — він перевів погляд на гостей з інших сіл, — мені здається, що ми всі нормально дісталися до Мешковичів лише тому, що йшли вдень. Мало по якій потребі люди ходять від села до села? Тому давайте зараз повечеряємо, і друг Буревій усіх нас якось прилаштує на ночівлю, а по домах підемо завтра, після сніданку. Усі погодилися, крім станичного з Лодчина Чогара. Він лише знизав плечима:

— Не можу, ніяк не можу. Сьогодні вночі маю бути вдома, хай би що… Піду. За попередження дякую, буду уважним. Де твоя зв’язкова напоролося на засідку? На шляху між Стасовом та Кулинцями? Тоді я піду просто полем, подалі від шляху. Бог милує…

Чогар пішов, а всі інші почали вечеряти. Самогон був міцним і не надто смердючим, ніжне і добре підсмажене м’ясо стало усім до вподоби, а щодо капусти, то тут господиня на все село славилася! Ні в кого такої смачної капусти не виходило, як у неї, бо мала особливу для цього діжку з доброго дерева, яка й надавала квашенині дивовижного смаку.

Добре попоїли, трошки випили, але про справу більше анічичирк. Після вечері Буревій поклав Зуба, Лося та Пана Коцького на горищі, на залишки запашного торішнього сіна, де господиня завчасно постелила свіжі простирадла. Вітра з Мовчазним поселили в кімнаті, де спали сини, яких завчасно відправили до кумів, за три хати. Пічник довго крутився на сіні і вже почав засинати, коли почув голос Вітра.

— Пане Коцький?

— Друже Вітер? Не спиться?

— А вам?

— Та майже заснув. Щось трапилось?

— Вирішив трохи свіжим повітрям подихати та навколо роздивитися. Та й побалакати хочу з вами з приводу одного питання. Віч-на-віч.

— Зрозуміло. Зараз злізу.

Вийшли на подвір’я. Присіли на ослінчик, Вітер дістав із кишені пачку цигарок та запропонував станичному. Запалили. Замислено дивлячись на світло-червоний вогник цигарки, Вітер не поспішав починати розмову, заради якої пожертвував сном. Нарешті, коли половина цигарки була випалена, сказав:

— Ось що, друже. У змаганнях за волю нам нема на кого ставити, крім німців. Про це ми вже домовилися, і я радий, що ви всі підтримали позицію тої частини Центрального Проводу, яку очолює Бандера. Але, якщо ми чекатимемо на допомогу від Німеччини, то вона буде чекати на нашу. Чим ми можемо допомогти? Адже ми майже нічого власного не маємо, крім ідеї та людей. Ідея наша німцям не потрібна, у них і своїх досить. Я так вважаю, що ми маємо виходити з принципу: хто не з нами, той проти нас. Якщо ми з німцями, то мусимо діяти так, як і вони. А ось щодо людей… Наша головна перевага в тому, що наші люди тут, на теренах, зайнятих майбутнім ворогом Німеччини. Звідси випливає і головна наша задача…

— Розумію — перепинив його пічник і докинув коротко, — розвідка…

— Так, — погодився Вітер, — саме розвідка. Ми повинні знати усе, чим тут дихають москалі. Усе! Ось у вас у Стасові військові з’явилися. Хто такі?

— Аеродром побудували. Кажуть, цивільний. Але кілька начебто військових літаків я бачив.

— Погано, — неочікувано зробив висновок Вітер.

— Що, погано? — не зрозумів Пан Коцький.

— А те, що начебто. Ти, друже, повинен точно знати, які літаки, скільки їх, номер військової частини, прізвища командирів, наявність зв’язку та місце проходження його ліній і ще багато чого, щоб при нагоді дії цих літаків повністю паралізувати.

— Ну й завданнячко…

— Так, нелегке. Крім того, тобі доручено виконання особливого завдання Центрального Проводу. Ти маєш організувати розвідку на території усього повіту. Вся наша організація — таємна, а розвідка — таємниця у таємниці. З цього часу всі організаційні питання, такі, як прийом до організації новачків, проведення будь-яких акцій — тобі забороняються. Щодо розмов про твою участь у підготовці повстання, то повітовому повідомлять, щоб він тебе не чіпав. Наразі, ти повинен сидіти тихіше за павука на полюванні. Твоя справа — розвідка. Раз на місяць до тебе будуть приходити люди. Звідки — це не твій клопіт, вони будуть пред’являти тобі пароль, ти їм передавати інформацію, яку зібрав. Розвідка — справа марудна і часто густо вимагає грошей. Оце тобі на перший час, — Вітер витяг із кишені тоненьку пачку грошей і вручив станичному, — згодом додамо. Але грішми не розкидайся, щоб не привернути уваги. Та й нема у нас багато радянських грошей, май це на увазі. Є питання?

— Мабуть, за перший місяць я мало що назбираю…

— З чогось треба починати. Нехай мало, але це ліпше, ніж нічого. Далі піде. Головне, налагодити збір інформації. Аналізувати її будуть вже у Кракові, а може, і в Берліні. Але пам’ятай, це сувора таємниця, нікому ні пари з вуст.

— Так, розумію… Якщо москалі взнають — це стінка без обговорень…

— А-а… — махнув рукою Вітер, — що за волю стінка, що за розвідку стінка! Яка різниця?

— За волю якось приємніше, — сумно посміхнувся Пан Коцький, — ніж за чергових окупантів…

Вітер витяг із гаманця половину купюри в один карбованець:

— Це пароль. До тебе прийдуть та запитають: чи можна у вас придбати мішок картоплі? Ти маєш відповісти: є чим платити? Тобі дадуть ось цю половину. Ти порівняєш її зі своєю. Усе ясно?

— Так, — кивнув головою пічник.

— Ото й добре, — Вітер глянув на зоряне небо, глибоко зітхнув, — втомився я за цей тиждень. Мабуть, піду, відпочину.

— Добре, друже Вітер, а я ще посиджу… Щось не спиться. Початую ще трішечки…

Чогара взяли, коли він вже й думати забув про будь-які засідки. За півкілометра від Лодчина, десь о пів на третю ночі, коли він вже мріяв про сон у теплому родинному ліжку, наче з-під землі перед ним вискочило дві темні постаті. Чогар відсахнувся і спробував кинутися назад, але наштовхнувся на третього. Той навіть не хитнувся, коли станичний вдарився об нього, бо був міцний, наче бугай. Тут Чогар відчув, як ззаду вхопили його за руки, наче обценьками, та чимось міцно в’яжуть. І він зрозумів, що порятунку нема.

— Лежи спокойно, а то печень отобью! — пригрозив хтось сиплим голосом.

— А она ему больше не понадобится, — хтось коротко реготнув.

«А може, пронесе? — у розпачі подумав Чогар, — треба щось придумати, де я був і чого йшов уночі? Де я міг бути?»

Він намагався зосередитися, але в голову нічого путнього не приходило. Ніяк не міг придумати, з якого такого дива опинився у полі посеред ночі?

Чогару спутали, наче огиру, ноги, а рота заткали кляпом. Той самий здоровило, на якого він налетів, коли намагався втекти, легко, кинув його на плече і відніс у кущі, які росли не дуже далеко від стежини. На прощання попередив:

— Вякнешь — башку оторву. Понял? — і пішов собі, нечутно й легко.

Чогар трохи пововтузився. Нарешті йому вдалося перевернутися на живіт, а згодом і витягти кляпа з рота. Неймовірним зусиллям, зігнувшись навпіл, він дотягнувся до мотузки, яка зв’язувала ноги. Енкаведисти зробили помилку: вузол на ній був спереду. Дотягнувшись до нього, Чогар, розриваючи у кров ясна, таки звільнив ноги. Потому повільно підвівся і, не збираючись гаяти ані миті, обережно ступив у протилежний від засідки бік. Але, мабуть, не його сьогодні був день. Він і п’яти кроків не зробив, як почув:

— Куда?! Стой, сволочь!

Чогар рвонув. Навіть зі зв’язаними руками жилавий та худий станичний біг швидше, ніж здоровило енкаведист. І все було б добре, якби інший, приблизно такої ж статури, як і Чогар, не кинувся навперейми. Його звалили і почали бити ногами. Мабуть, закопали б до смерті, як би хтось не отямився:

— Закончили… Он живым нужен! Нам старлей головы снесёт! Ященко! Тур, я кому сказал?!

— Ещё и бегает! Ноги бы ему переломать…