Переможців не судять

РОЗДІЛ 17 СТАВКА АДОЛЬФА ГІТЛЕРА
ЛИПЕНЬ 1941 РОКУ

У головну ставку фюрера «Вовче лігво», яка розташувалася у Східній Прусії, в Гарлицькому лісі, неподалік від Растенбурга, на нараду з господарем ставки, та й усієї Німеччини і половини Європи, прибули рейхсляйтер Альфред Розенберг, рейхсміністр, начальник імперської канцелярії Ламмерс, фельдмаршал Вільгельм Кейтель, рейхсмаршал Герман Геринг та керівник партійної канцелярії Мартін Борман.[33] День був спекотним, але у кабінеті спека не відчувалася. Нечутно працювали вентилятори, приємно охолоджуючи повітря. На столах стояла прохолодна мінеральна вода. Нарада почалася рівно о п’ятнадцятій годині. Її відкрив фюрер німецького народу Адольф Гітлер. Він обвів присутніх строгим поглядом своїх трохи опуклих очей, надпив зі склянки води та сказав:

— Перш, ніж розпочати розмову про конкретні проблеми, нам треба визначити та встановити для себе принципові положення. Головне з них: війна проти СРСР, всупереч твердженням деяких політиків, не є загальноєвропейською справою. Дехто має бажання, щоб користь з цієї війни мали не тільки німці, але й усі європейські країни. Це — чистісінька безсоромність! — Тут фюрер зробив маленьку паузу, знов обвів присутніх суворим поглядом, раптово підняв руку, стиснуту в кулак, і потряс нею у повітрі. — Ми, німці, ні з ким не будемо ділити своїх перемог! Якщо хтось бажає мати кусок з цього пирога, має воювати разом із нами! А вже тоді поміркуємо, кому що відкраяти! Добре поміркуємо!

Як швидко фюрер вибухнув, так швидко він і заспокоївся, зробив невеличку паузу і продовжив:

— Але про це не можна казати відкрито. Усьому свій час. Важливо, щоб ми не розкривали своїх цілей перед усім світом передчасно. Ні в якому випадку не треба ускладнювати шлях зайвими заявами. Адже ми можемо робити все, що під силу, а що за межами нашої сили, ми зробити не зможемо. Головне, щоб ми знали, чого бажаємо. Маємо мотивувати наші дії, виходячи з тактичних міркувань. Як, наприклад, у випадку з Норвегією, Данією, Голландією чи Бельгією. Адже у цих випадках ми нічого й нікому не казали про наші наміри, отже й надалі будемо такими ж розумними і не будемо цього робити. Будемо підкреслювати, що вимушені зайняти якийсь конкретний район, дати йому лад та забезпечити безпеку. Ми маємо, заради населення, турбуватися про спокій, їжу, шляхи і таке інше. Звідси і виходить наше регулювання. Таким чином, ніхто не має второпати, що справа стосується остаточного регулювання. Усі необхідні заходи — розстріли, виселення і таке інше — ми, незважаючи на це, проводимо і будемо проводити.

Ми зовсім не бажаємо заздалегідь перетворювати будь- кого у своїх ворогів. Тому будемо діяти так, наче маємо мандат. Але при цьому мусимо знати: із цих областей не підемо вже ніколи.

Фюрер знову зробив паузу, але зовсім маленьку, лише для того, щоб промочити горло ковтком мінеральної води, та продовжив:

— Виходячи з цього, мова може йти про наступне: По-перше, нічого не будувати для остаточного регулювання, але нишком готувати все саме для цього.

По-друге, підкреслюємо, що приносимо волю, у тому числі Крим має бути вивільнений від усіх чужаків і заселений німцями. Так само австрійська Галіція має стати областю Німецької імперії.

У теперішній час наші стосунки з Румунією гарні, але ніхто не знає, як усе складеться надалі. З цим треба рахуватися, і з урахуванням цього ми повинні облаштувати наші кордони. Не треба ставити себе в залежність від добро-

зичливості третіх держав. Отже, будувати свої відносини з Румунією ми повинні, виходячи саме з цього.

В головному, справа зводиться до того, щоб переварити цей величезний пиріг, аби, по-перше, оволодіти ним, а по- друге, керувати і, по-третє, експлуатувати.

Зараз росіяни віддали наказ про партизанську війну в нашому тилу. Ця партизанська війна має і свої переваги: вона дає нам можливість винищувати все, що повстає проти нас.

Створення військової держави західніше Уралу ніколи не повинно стати на порядок денний, хоча для цього ми повинні були б воювати сто років. Усі послідовники фюрера повинні знати: імперія лише тоді буде в безпеці, якщо західніше Уралу не буде існувати чужого війська. Захист цього простору від різних небезпек бере на себе Німеччина. Залізний закон: «Ніколи не повинно бути дозволено, щоб зброю носив хто-небудь, крім німців!». Це особливо важливо. Навіть, якщо в найближчий час нам здалося, що легше було б притягнути будь-які чужі, підкорені нами народи до збройної боротьби, це було б неправильно. Колись це неодмінно і неминуче повернеться проти нас. Тільки німець має право носити зброю, ані словак, ані чех, ані казах, ані українець. Ні в якому випадку ми не повинні проводити політики, «що хитається», як це було в Ельзасі. Англієць завжди вирізняється постійним переслідуванням однієї лінії, однієї мети. Ми обов’язково повинні вчитися цього в англійців; не можемо ставити наші стосунки у залежність від окремих осіб. І тут прикладом повинна бути поведінка англійців у Індії, у відношенні до індійських князів: солдат завжди повинен охороняти режим!

Фюрер, як завжди, промовляв гаряче, емоційно і так широко охоплював тему, що здавалося, плутається. А може, іноді так воно й було, але ніхто з присутніх ніколи не зважився б зробити йому зауваження, бо знали його мстивий характер. І, крім того, фюрер є фюрер: якщо зробити йому зауваження, то неминуче з’явиться крамольна думка, що фюрер може помилятися, а це вже підрив існуючого ладу, підрив тези, на якій, як на наріжному камені, стоїть Німеччина: фюрер завжди правий. Хто у цьому сумнівається, для таких побудовані концтабори. У цьому Німеччина та Радянський Союз однакові за тією різницею, що в Радянському Союзі концтаборів більше, і розташовані вони в значно гірших місцях: у Європі Сибіру нема.

Фюрер промовляв вже більше години. Для нього це було небагато, він міг говорити значно довше, не виявляючи ознак втоми і не зважаючи на те, як почувають себе присутні: втомились чи уважно слухають, чи ледве стримують позіхання. Але до нього підійшов ад’ютант і щось прошепотів на вухо. Мабуть, новини були важливі, тому що Гітлер оголосив перерву. Присутні перейшли до сусідньої кімнати, де їм були запропоновані духмяний чай та кава. На дорогих фарфорових тарелях лежали печиво та тістечка, цукерки і ще якась смакота. Фюрер був відсутній хвилин п’ятнадцять. Після його повернення, усіх знов запросили до зали. Геринг запитливо глянув на Гітлера, але той і не подумав пояснити, що ж спонукало його перервати нараду, а продовжив монолог, наче й не переривав його:

— Райони, які наразі придбали, ми повинні перетворити у райський сад. Вони для нас життєво важливі. Колонії у порівнянні з ними грають другорядну роль. Навіть у тих випадках, коли відокремлюємо декотрі райони, ми завжди повинні виступати, як захисники закону та населення. Відповідно до цього повинні вже зараз обрати необхідні формулювання. Ми кажемо не про нові області Імперії, а про необхідну задачу, яка поставлена війною. Зокрема, у Прибалтиці район до Двіни, за узгодженням із фельдмаршалом Кейтелем, вже зараз має бути узятий під керування.

Кейтель, до якого так неочікувано звернувся Гітлер, здригнувся і навіть трохи розгубився, нічого, крім запопадливого «Так, мій фюрере», вичавити з себе не міг. Геринг зневажливо посміхнувся, згадавши, що серед генералів Кейтеля називають Лакейтель, натякаючи на саме цю рису його вдачі: запопадливість та підлабузництво. Сам Геринг йшов до мети, наче дикий кабан, не зважаючи на перешкоди, але привселюдно ніколи з фюрером не сперечався, поважаючи наріжну тезу рейху: фюрер завжди правий. Неочікувано слово взяв Альфред Розенберг:

— Мій фюрере! Мені здається, що в кожному комісаріаті відношення до населення має бути різним. Це стосується і східних територій. В Україні, наприклад, ми мали би виступити з обіцянками в царині культури, пробудити історичну самосвідомість українців, провести інші акції…

Фюрер кліпнув очима й кинув спантеличений погляд на рейхсмаршала Ґеринга, мовляв, це він про що? Геринг, друга постать в ієрархії рейху, не стільки корячись цьому погляду, скільки відповідаючи власним думкам, у ту ж мить зауважив:

— Альфреде! Може, ти й краще знаєш цю кляту Росію[34] і Україну разом з нею, але зараз на часі зовсім інше питання: маємо забезпечити себе продовольством, маємо забезпечити харчами армію і рейх. Про інше будемо думати потім. І взагалі, чи залишився в Україні бодай якийсь культурний прошарок, на який можна було б опертися? Більшовики, мабуть, перебили там усіх, хто міг самостійно думати! Якщо хтось і залишився, то лише за кордоном. Та й взагалі, нащо воно нам?

— Мій фюрере! — гнув своє Розенберг, — я розумію, що війна з метою вивільнення Росії від Сталіна та більшовиків і заміна цих лідерів на нових — виключена. Це ще більше мобілізувало б сили Росії проти нас. Я пропонував і пропоную іншу концепцію вирішення російського питання. Задача нашої політики, як на мене, підхопити у розумній та цілеспрямованій формі прагнення до волі усіх цих народів та надати їм визначені державні форми, тобто органічно викроїти з величезної території Радянського Союзу державні утворення і спрямувати їх проти Москви, вивільнивши тим німецьку армію на прийдешні віки від східної загрози. Чотири великих блоки повинні відокремити нас і одночасно відсунути далеко на схід вічну загрозу для Європи: Велика Фінляндія, Прибалтика, Україна та Кавказ[35]

— Може бути… Може бути… Але при одній умові: зброю мають право носити лише німці! Чуєте, Розенберг? Німці! І ми воюємо не за самостійну Україну чи Кавказ, ми зараз воюємо за Велику Німеччину!

— Мій фюрере! — не вгамовувався рейхсляйтер, — я все ж вважаю, що стосовно до українців нам треба проводити більш продуману політику. Ми повинні мати можливість впливати на місцеве населення. У всякому випадку ми маємо відновити хоча б газети.

— Відновлюйте, не заперечую. Але тримайте руку на пульсі! Докерувалися… Ми воюємо, а декотрі проголошують нові держави![36] Без нашого відома! Без погодження… Німці гинуть за Німеччину, Альфреде, а не за Україну чи Прибалтику! Затямте це собі! Ваші ідеї відносно утворення окремих буферних держав можливі, але лише при тому, що землі, які потрібні нам чи нашим союзникам, безперечно увійдуть у склад імперії. Це стосується Криму, наприклад…

— Румуни теж на щось претендують… — вставив своє Геринг, — адже так, мій фюрере? Антонеску теж розраховує на якісь надбання для Румунії?

— Так. Антонеску просив віддати йому Бессарабію і Одесу з коридором на захід та північний захід.

— Нічого собі апетити! — не витримавши, вигукнув товстун Геринг, голосно ляснувши долонею по столі, — віддати такий порт цим мамалижникам?

— Мій фюрере! Цього не можна допустити! Адже ми залишаємо Україну без важливого порту!

— Припиніть! Те, що просить Антонеску, не дуже виходить за рамки старих кордонів Румунії. До того ж, ні румунам, ні мадярам, ні словакам, ні туркам, нікому не було дано ніяких твердих обіцянок. І, запевняю вас, таких обіцянок не буде! Ми воюємо не заради Румунії чи Угорщини, а заради третього рейху! Затямте це собі, врешті решт!

— Авжеж, мій фюрере! — підхопив Ґеринґ, — треба негайно приєднати до Східної Прусії дещо з Прибалтики, наприклад, Белостокські ліси…

— Неправильно, Германе… Помилка. До Прусії треба приєднати усю Прибалтику. Прибалтика уся буде Німеччиною! Уся! Також до імперії відійде увесь Крим із прилеглими територіями, і ці території будуть чималенькими, запевняю вас… Це наші землі! За них заплачено кров’ю наших солдатів!

— Але ж там мешкає багато українців… — почав заперечувати Розенберг.

— До біса ваших українців, Альфреде! Вам не здається, що ви приділяєте українцям забагато уваги? Наш вермахт може здійснити переможну місію самостійно, без допомоги націоналістів усіх мастей, у тому числі й українських…

Фюрер дивився у простір, поверх голів тих, хто зібрався у залі на цю важливу нараду, яка визначила хід усієї війни на Східному фронті на найближчі роки. Він уже бачив прийдешнє: велич імперії, свою власну велич, велич вождя, який привів німців до небачених в історії людства перемог. Він, фюрер, наче якийсь легендарний велетень, самотужки витяг Німеччину, принижену та злиденну після Першої світової війни, зраджену своїми поводирями, євреями та комуністами, з того багна, у якому вона перебувала п’ятнадцять років. Хто зараз Німеччина? Німеччина зараз і є Європа!

— На руїнах підкорених держав ми створимо могутню імперію! Ми просунемося до Уралу, а якщо знадобиться, і далі! Росія припинить своє існування як самостійна держава. Усі території, які мають для нас цінність, відійдуть до імперії. Колонії німців на Волзі, Баку з його нафтою… Фіни бажають отримати Східну Карелію? Начхати мені на бажання фінів! На Кольському півострові добувають нікель, а нікель нам потрібен самйм! Фіни бажають отримати Ленінград? Тільки після того, як це місто буде зрівняне з землею! Це місто нам не потрібне! Ви зрозуміли мій підхід до усіх цих питань, Альфреде? Німеччина понад усе, дорогий мій! Коли будете керуватися цим принципом, то не будете робити помилок!

— Мій фюрере! Ви, як завжди, правий… Але такий підхід неминуче зустріне спротив місцевого населення…

— Так… Так… — перепинив його Гітлер, — я завжди казав, що поліцейські полки повинні мати танки. Панове, — він глянув впритул на Геринга, якій сидів поруч, а потім перевів погляд на Кейтеля, — поліцейські полки треба підсилити танками. І ще… Германе…

— Так, мій фюрере, — Геринг підняв олівець над записником, готовий занотувати розпорядження Гітлера.

— Учбові аеродроми треба перемістити на Схід. У разі необхідності нехай твої пілоти практикуються на тубільцях… Це, з одного боку, навчить твоїх пілотів краще воювати, а з другого боку, привчить тубільців до покори! Величезні простори, які ми завоювали і ще завоюємо, мають бути замиреними якнайшвидше. Найкраще це зробити шляхом розстрілів будь-кого, хто хоча б кине косий погляд на нашого останнього солдата!

— Потрібно, — додав Кейтель, — зробити місцеве населення відповідальним за власні справи. Адже не поставиш варту біля кожної повітки… Чи вокзалу… Місцеві мешканці повинні знати, що буде розстріляний кожен, хто проявляє інертність щодо дій місцевих бандитів, а також, що вони будуть притягатися до відповідальності за кожен вияв непокори.

— Слушна думка, — схвально кивнув головою Гітлер, — розстрілювати на місті кожного, хто не попередив бандитських проявів!

— А щодо газет в Україні? — знов запитав Розенберг, — і взагалі на окупованих територіях? Адже ми повинні якось впливати на місцеве населення?

— Знов ти зі своєю Україною, — скривився Геринг.

— З усього цього я роблю висновок, що нам потрібно утворити орган, який буде опікуватися усіма східними окупованими територіями. Це буде міністерство в справах цих територій. І ви станете його керівником, Альфреде, раз вас вже так цікавить це питання.

— Дякую за довіру, мій фюрере! А щодо України, мій дорогий Ґерінгу, то вона з усіх країн буферного поясу, найбільша. Тому й увага до неї має бути відповідною. Мій фюрере! — він знову звернувся до Гітлера, — раз ми вирішили питання про утворення міністерства то, може, одразу вирішимо питання, де його розташуємо? Мені здається, що для цієї справи добре підійшла би будівля радянського торгпредства. На Літценбургерштрассе…

— Цього не можна робити, — заперечив рейхсміністр доктор Ламмерс, — це екстериторіальна будівля… За міжнародними правилами…

— Дурниця, дорогий Ламмерсе… Чистісінька дурниця! Усі правила зараз встановлюємо ми! Повідомте міністерство іноземних справ, що будівля забирається під міністерство окупованих східних територій. Екстериторіальність… Вигадали ще! І щоб вам не спало на думку — вести будь- які перемовини! Будь з ким! І з будь-якого питання!

Фюрер погрозив Ламмерсу пальцем, а вийшло так, наче він погрозив не докторові Ламмерсу, керівнику імперської канцелярії, а всій Європі, з якою віднині збирався не проводити ніяких перемовин, а лише диктувати свою волю.