Переможців не судять

РОЗДІЛ 18 ТЕРНОПІЛЬ. ЛИПЕНЬ 1941 РОКУ

В управлінні поспіхом палили документи: німці вже були помічені неподалік від Тернополя[37]. Все, що не встигли вивезти, треба було знищити. Підлеглі капітана Скворцова мішками тягали стоси документів: справи, листування, якісь нотатки, словом усе, що могло горіти, і кидали у велетенське багаття, що палало на подвір’ї.

— Быстрее шевелитесь, мать вашу… — нервував Скворцов.

Над містом постійно висіли німецькі літаки, вишукуючи для себе цілі для бомбардування чи обстрілу. Пілоти ганялися навіть за окремими машинами, намагаючись поцілити в них, наче у тирі. На околиці міста вже було виразно чути гарматні постріли: у цьому безладі ще хтось намагався організувати бодай якусь оборону. Бійці з розбитих частин групами та поодинці намагалися прошмигнути містом чи околицями, часто-густо грабуючи на своєму шляху продовольчі крамниці та селян: централізованого постачання не було, а їсти щось було треба. Місцеве населення зрозуміло, що порятунку чекати нізвідки, і почало діяти на власний розсуд. У деяких місцях хлопці з ОУН повитягали зі схронів зброю, що залишилася там ще з тридцять дев’ятого року та утворили власні загони, які цілодобово вартували по селах. Оточенців виловлювали та здавали німцям, а було таке, що й стріляли. Активізувалося польське підпілля, яке під ударами НКВС понесло важкі втрати в тридцять дев’ятому та сороковому роках. Польський Союз збройної боротьби забажав зварити власну юшку біля цього велетенського багаття, яке палало на західних територіях СРСР. Усе це відбувалося на тлі блискавичного наступу німців, які за два тижні захопили майже усю Західну Україну та Білорусію. Червона армія була на межі повного розгрому.

— Капітан Скворцов! К начальнику!

Капітан жбурнув у багаття стос паперів, які щойно виніс із власного кабінету, струснув руки та пішов до начальника управління. Капітан державної безпеки Олександр Анатолійович Вадіс керував управлінням з першого дня його утворення, знав усе і всіх достеменно. Викликаючи Скворцова, він був певен, що той виконає наказ. А доручення було важке, і капітан сумнівався, що його зможе виконати перший ліпший співробітник управління.

— Скворцов, есть пыльная работёнка. У нас в тюрьме обретается почти тисяча человек. Надо перешерстить все дела. Предателей, националистов, диверсантов отдельно и…

— Ого… Товарищ капитан госбезопасности, тут же работы на целую неделю!

— Какую еще неделю? Может, за сутки тут немцы уже будут! — ревонув начальник управління, бачачи, що той вагається, зробив невеличку паузу і додав, — словом, к стенке их всех…

— Кого? — не зрозумів Скворцов.

— Кого… Кого… — забарабанив пальцями по столу Вадіс, — предателей, диверсантов, националистов…

— Что, всех?!

— А куда их девать? Что, в город выпустить? Выполняй, капитан, выполняй… Это приказ сверху, да и без приказа понятно, что выпускать эту сволочь нельзя…

Спохмурнілий Скворцов вийшов у приймальню. Секретарки на місці не було, усі дверцята у шафах були розчинені, полиці пусті… Деякі папірці валялися на підлозі. Все вказувало на те, що начальник управління вже приготувався до евакуації. Повільно, наче у нього на ногах були важенні гирі, Скворцов пішов коридором, а потім у роздумі почав спускатися сходами. Тисяча душ! Тисяча душ повисне на його душі! Може, якось ухилитися від цього… гріха? Ні, він не був янголом, у своєму житті йому вже доводилося вбивати. Саме не розстрілювати, а вбивати. При гонитвах, коли в тебе стріляють, і ти стріляєш, або ти, або тебе… Бити, катувати на допитах — теж не новина, але щоб так… Одразу тисячу чоловік? Саме тисячу! Де узяти час, щоб переглянути та оцінити цю тисячу справ? А німці ось-ось прийдуть у місто, адже так сказав начальник управління! І спробуй не виконай наказу! Сам у підвалі опинишся! І справа не лише в наказі. Багато з тих, хто сидить у тюрмі — потенційний ворог, битий, катований на допитах, отже звільни його, що потім буде? І до баби Маші не треба ходити, щоб вгадати, що будуть робити вони потім! Візьмуться до зброї, не інакше!

На сходах він зустрів Гребінкіна і зрадів, наче відчув полегшення від того, що є на кого перекласти тягар першого кроку в кривавій справі, яку зараз треба виконати. Той, провчившись на курсах три місяці, отримав звання молодшого лейтенанта і повернувся до Тернополя продовжувати службу під зверхністю капітана якраз на початку червня:

— Гребёнкин! А ну, собери человек десять с оружием! В темпе! Патроны не забудьте. Да, зайди в оружейную, получи пару автоматов. Скажи: приказ начальника управления. Через десять минут жду тебя у входа в подвал.

Гребінкін одразу все збагнув і сполотнів так, як кілька хвилин тому сполотнів сам капітан.

— Что, всех?..

— Заткнись, младший лейтенант! Сам всё понимаю! Но и выпускать их нельзя! Они же завтра… Нет, сегодня стрелять нам в спину начнут! Это же враги! Давай, Гребенкин, давай… — і важко зітхнув, — это война, Иван… Это война…

Дев’ятеро людей поспіхом спускалися крутими металевими сходами. У кожного було по два пістолети «ТТ», а двоє були озброєні важкими автоматами ППШ з круглими дисками, новинкою, зброєю, яку рахували в управлінні поштучно. У камеру зайти побоялися, тому відкрили «кормушку» та випустили половину диска, а це більше трьох десятків набоїв, навмання. Там людей було, як оселедців у бочці. Пхали їх у камери стільки, скільки влазило. Щоб поспати, вкладалися, наче шпроти у банках, а переверталися з боку на бік за командою, раз на годину. У такій тисняві кожна куля влучала у ціль. Ще не встигла затихнути луна від глухих пострілів, у камеру увірвалися шестеро з пістолетами і почали добивати тих, хто ще був живий. За десять хвилин усе було скінчено. У сусідніх камерах почули постріли, і там почався страшенний гармидер. Люди гримали у двері, кричали, молилися, плакали… Кожний по-всякому зустрічає свою смерть… Щоб попередити спроби блокувати «кормушки», а Скворцов передбачив і це, похапцем у кожну закинули по парі «лимонок». Двері добряче струсонуло, але міцний метал витримав. Поки люди відходили від страшних наслідків потужних вибухів у закритому просторі не дуже великих камер, відкривалася «кормушка», звучала черга з ППШ, а потім кілька чоловік добивали живих. За дві години усе було закінчено. Усі двері камер були розчахнуті, але виходити з них було нікому, жодної живої людини не залишилося, кожного здогнала куля… Жодної… І кров… Кров, паруючи у холодному, навіть влітку, підвалі, повільно натікала на підлогу, густіла та темніла на очах, збираючись у великі калюжі. Калюжі з’єднувались струмочками, перетворюючись на єдину велику калюжу, яка заполонила підлогу в усіх камерах.

— Мама моя дорогая… — пробурмотів Гребінкін, наче тільки зараз оцінивши, що вони накоїли.

— Известью бы надо… — неголосно сказал Скворцов.

— Кого? Зачем? — не зрозумів Гребінкін.

— Кого… Кого… Этих! — він мотнув головою у бік камер, — мы уйдём, тут через час родственники будут… Начнутся узнавания, крик… Шум… А так никто никого не узнает, и концы в воду! Озаботься, Гребенкин! Поищи известь, засыпь тут всё… Для дезинфекции, скажем так…

За кілька годин, трясучись у кузові полуторки, яка підстрибувала на бруківці, Гребінкін збив сургуч з пляшки горілки і майже усю, наче воду, її випив.

— Эй, ты чего?.. — тицьнув його кулаком у бік сусід, — озверел совсем? Командир увидит — шкуру спустит с живого…

— Отвали… Именно озверел… — Гребінкін голосно гикнув, — мне сейчас всё равно… По крови, как по воде… А?

У кабіні тієї ж полуторки їхав Скворцов. Він дивився на дорогу очима, які нічого не бачили. Капітан Вадіс, якому він доповів про виконання завдання, лише схвально кивнув головою і за мить забув про ту тисячу загублених душ. Він вже зайнявся іншими справами, але помітив, що Скворцов наче трохи не при собі, відклав в сторону папірець, який почав читати, і уважно глянув на нього.

— Пётр Николаевич! Не распускайтесь! Война! Вы понимаете? Война! А нас разве немцы жалеют?

— А разве в подвале были немцы?

— Пособники! Эти же ещё хуже! Немцы идут в открытую, а эти стреляют в спину! Да что я вам рассказываю? А то сами не знаете!

— Да знаю… Знаю… Но как-то не по себе… И не все же пособники…

— Скворцов! Поговори мне ещё! Доболтаешься! Я твоих слов не слышал, а ты их не говорил! Марш собираться! Через час выезжаем! Семью отправил?

— Да у меня одна жена… На втором месяце… Связистов еще вчера отправили.

I Скворцов важко зітхнув.

Різкий удар перервав його роздуми. Водій вдарив по гальмах і він в’їхав головою у лобове скло. Поруч з машиною виросла чорно-коричнева стіна, труснуло так, що, здалося, мало печінка не вилетіла з рота. Ще раз, тільки трохи далі… Ще! Низько, над самою дорогою, прямо на машину стрімко нісся літак. Під його крилами запалахкотіли жовті квіточки. Лобове скло розлетілося на друзки. Водія, який навіть не встиг зняти руки з керма, відкинуло назад. Скворцов мигцем побачив, що крупнокаліберною кулею водію знесло півголови. Не чекаючи, коли машина повністю зупиниться, він вивалився сторчголов з кабіни. Полуторка проїхала ще метрів з десять і зупинилася. Літак ще раз пронісся над машиною, обстрілюючи її з кулемета, але не поцілив. Хтось із бійців зістрибнув з машини й побіг кудись убік.

— Ложись, дурак! Ложись, мать твою… — загорлав Скворцов.

І той впав, наче підкошений, але якось неприродно. З кузова більш ніхто не вилазив. Вичекавши кілька хвилин, Скворцов підбіг до бійця, але той був убитий наповал кулею прямо у серце. Капітан кинувся до машини, вплигнув на колесо і глянув у кузов. Там, обличчям донизу, лежав Гребінкін.

— Иван! Иван!! Эх, Ванька…

У відповідь почулося невиразне мукання.

— Ванька! Ты живой?! Иван!!

Капітан одним рухом злетів у кузов і схопив за плечі Гребінкіна:

— Живой?! Гребенкин!!!

— Да пошел ты… Засранцы… Всех урою… Грххх…

В обличчя Скворцову вдарив густий запах горілки.

— Пьяный… Да он же вусмерть пьяный… Ха… Ха-ха- ха… — нервово реготнув Скворцов, підняв обличчя до неба і погрозив кулаком літакам, які у далекій височині лягали на зворотній курс, — хрен вам всем! Гады!!! Хрен вам всем!!!

У Стасів німці зайшли просто та буденно. Затарахкотів мотоцикл на дорозі, здіймаючи шлейф куряви, і на околицю села в’їхали перші представники непереможного вермахту. Як і два роки тому, селяни зустрічали нових визволителів по різному. Хто зиркав насторожено з вікон, готовий при першій же тривозі заслонити фіранку, наче вона могла врятувати від кулі, хто стояв біля дороги і дивився, як по ній йшло кілька танків з короткими тонкими дулами. Поруч із танками їхало кілька велосипедистів з гвинтівками за плечима, а вже потім тягнулася колона солдатів. Здорові, веселі, в основному озброєні гвинтівками, але деякі були з автоматами, що висіли на міцних шиях.

Назустріч колоні вийшов пічник. Це нікого не здивувало, тому що багато хто з села знав про його приналежність до ОУН. Він тримав вишитий рушник із житньою хлібиною, на якій зверху була насипана невеликою гіркою біла сіль. Пічник вклонився і простягнув хлібину німцям. Мабуть, то було не перше село, де їх так зустрічали хлібом та сіллю, тому вони знали, що треба робити. Уперед вийшов офіцер, відламав окраєць, умокнув у сіль і сунув до рота.

— Гут! Зер гут! — посміхнувся офіцер і махнув своїм рукою, мовляв, пішли вперед.

То була маршова частина, яка не те що не мала наміру залишатися в селі, а не мала на це часу та можливості. Її справа — воювати. Чекали, може хтось прийде після них? Пройшло два дні, але ніхто не приходив. Це було якось незвично. У селі завжди була влада, здебільшого, чужинська. То австріяки, то ляхи, то москалі… А тут нікого! Але ж влада повинна бути! І тоді пічник, станичний Пан Коцький, вирішив не чекати, а взяти владу в свої руки. Наприкінці другого дня він запросив до себе всіх, кого в свій час прийняв до лав ОУН.

— Ось що, хлопці, — звернувся до односельців, яких зібралося у хаті чоловік з двадцять, — москалі повтікали, німці ще не прийшли. Ми щось маємо робити, щоб дати раду бодай самим собі. Треба якось зорганізуватися, захистити себе та свої домівки від непрошених гостей. Може, встановимо чатування по черзі?

— А ми вже й так чатуємо! — Микола Лисевич потряс гвинтівкою, — і не стали чекати на твої вказівки… Назаре, чого це він тут розкомандувався?

— Ай справді, — підтримав кума Назар Глинський, — це колись ти станичним був, і ми тебе слухали, а зараз наче того… І не станичний, га? — для переконливості Назар перекинув гвинтівку з руки у руку, — може, ти перелякався? Останнього часу тебе наче й чутно не було?

Назар казав спокійно й врівноважено. Видно було, як під сорочкою грали його м’язи.

— Це, Назаре, не твого розуму справа, чим я займався останній рік. Чи забув Декалог, який читав у моїй хаті? І хто привів тебе в організацію? А звіт за те, що я робив останнього року я складу тому, кому маю скласти, — так же спокійно відповів йому пічник.

Глинський відчув у його словах силу та замовк, пічника він поважав, але кум не заспокоювався:

— Назаре, що ж ти замовк? Він нам хто, га? Він же… — скочив на ноги Лисевич, — поки він тут пічки мурував, ми…

— Замовкни, Миколо! — цитьнув Глинський, і звернувся до пічника, — що пропонуєш?

— Хтось у Кулинцях був? Відколи німці прийшли, хтось туди ходив?

Як виявилося, за останні дні до Кулинців ніхто з присутніх не ходив: у такий непевний час залишати своє господарство та йти навіть у найближче село — бажаючих не було.

— Ось так, — констатував пічник, — а в Кулинцях усе ж повіт. Треба сходити та побачити, що там діється.

— Отож і піди, — тут же запропонував Микола.

— Та замовкни вже, — штурхнув його ліктем Назар.

— А чого? І піду! — раптово погодився пічник, — а зараз…

Швидко та без зайвої балаканини він розподілив односельців на чергування. Микола Лисевич намагався ще посперечатися, але пічник так глянув на нього, що той миттєво замовк. Наостанок Пан Коцький запитав:

— В кого нема зброї?

Таких було лише двоє.

— Прийдете до мене, — наказав станичний.

Швидко домовилися про маршрути, яким чином здіймати тривогу, де збиратися і про все інше. Покінчивши з цією, як на його думку, нагальною справою, пічник поспішив додому. Він запряг свою, немолоду вже, кобилку у воза, яким возив глину та цеглу, та смикнув за віжки:

— Вйо, старенька…

За годину чи трохи більше кобилка дотягла воза до Кулинців. Під’їжджаючи до колишньої райради, ше здалеку пічник побачив, що на ній висить червоний прапор.

— Що за… — не второпав він одразу і лише згодом до нього дійшло, що прапор фашистської Німеччини був такий же червоний, як і прапор москалів, лише в центрі його розчепірилася жирним павуком свастика.

Колір прапора нової влади викликав у пічника неприємне почуття. У нього склалося враження, що нічого не змінилося: у тої влади на прапорі кров, і в цієї. Прив’язавши конячку до якоїсь штахетини, станичний, глибоко зітхнувши, зайшов до будівлі. У дверях зіштовхнувся з Федьком Гіркою. Федька він знав давно. Знав, що той був членом ОУН, на дух не переносив ані москалів, ані жидів, ані ляхів, де міг, там робив їм шкоду, а, захмелівши, міг влаштувати і бійку. Бився завжди затято, до крові, міг копати навіть тих, хто валявся на землі.

— Хо! Василю! Слава Україні!

— Героям слава… Федьку, які тут новини? У нас у селі нікого, нічого, то я вирішив сюди навідатися.

— Зараз усе буде добре! Зараз наша влада! У нас тут шуцман… шуцвам… шуц… хрін його знає хто, зорганізовується. Словом, поліція. Ти ж Юрка Левковича знаєш? От він за начальника йде, зараз у обера сидить.

— Якого ще обера? Який ще шуцман?

— У обер-лейтенанта. Потрібно ж порядок наводити, щоб усяка наволоч нам жити не заважала… Ох, доберуся я до декого! Надовго запам’ятають Федька Гірку! — і він струснув гвинтівкою.

— Це що, вже і зброю видали? — запитав пічник.

— Та ні, то моя… Але, кажуть, що зброю дадуть. І набої також. Ну, добре, Василю, я пішов, бо жінка чекає з обідом. Борщ захолоне, а холодний борщ — ти ж знаєш… Тож наче і не борщ!

І він пішов, копнувши по дорозі руду кицьку, яка невчасно підкрутилася під ноги.

Чекати Левковича прийшлося недовго. Хвилин за п’ятнадцять на ґанок вийшов і Левкович.

— О! Василь! — він простягнув руку станичному, — гайда, я тебе з обер-лейтенантом познайомлю. Пане Штольц! Дозвольте? Вибачте, пане обер-лейтенант! Прошу вас… Це станичний… Тобто наш старший у сусідньому селі Стасові. Ось, прийшов… Василю, ти чого прийшов?

— Ну… — якось розгубився пічник.

І дійсно… Чекали, чекали на волю, воля прийшла, нікого над ними не залишилося, а він якогось біса пішов по нову неволю! Тьху ти!..

— По владу прийшов? Пане обер-лейтенанте, він файний хлопак…

— Что пришёл? — на ломаній російській запитав німець.

— Чуєш, Юрку, залиш нас наодинці.

— Чого?! — отетерів той від несподіванки, — оце ти мені кажеш? Я тобі, а ти…

— Weg![38]. — махнув німець Левковичу, а до пічника коротко промовив, — говорит…

— Я резидент розвідки ОУН по цьому району, — почав Василь, але німець української не розумів взагалі, і Василь мусив перейти на російську. Трохи поламавши собі з незвички язика, він таки пристосувався і як міг пояснив німцеві, хто він і навіщо приїхав. На його подив, на це повідомлення німець ніяк не відреагував:

— Карашо. Завтра приехать к вам.

На тому і розсталися, і пічник поїхав у Стасів. По дорозі він журно роздумував:

«Дивно якось усе… Працювали на німців, чекали на них… А вони? Поводяться, наче пани… А може, воно так і є? Хіба я пішов би лити свою кров за німців задарма? Ні. Я йшов, аби вони допомогли витурити совєтів. А вони? Невже воюють задля того, щоб дати нам волю? Щось не дуже схоже…»

Наступного дня біля хати, де раніш була сільрада, зупинилося авто. З нього вийшов учорашній обер-лейтенант, ще хтось, у цивільному, та водій. Він залишився біля машини, яку миттю обступили дітлахи. Обер-лейтенант, кидаючи навкруги байдужий погляд, пройшов до хати. На ґанок, назустріч оберу, вибіг пічник, за ним, не поспішаючи, вийшов кремезний Назар Глинський, з-за плеча якого визирав Микола Лисевич.

— Прошу пана Штольца до хати! — приязно запросив німця пічник.

Той, наче господар, штовхнув двері ногою і, трохи схиливши голову в низькому отворі, пройшов до кімнати. Роззирнувшись навкруги, наморщив носа, мабуть йому не сподобався запах, а може й ще щось, без запрошення сів за стіл та закинув ногу за ногу. Поруч з ним став той, у цивільному, якій виявився перекладачем. Німець почав щось казати німецькою, підкріплюючи слова помахами вказівного пальця, якій наставляв пічнику у груди, наче пістолет:

— Німеччина прийшла сюди назавжди. Ви повинні слухатися німецької влади, інакше будете суворо покарані. Із сьогоднішнього дня тут утворюється відділок поліції. Поліцейські будуть отримувати пайок та зброю. Головна умова — дисципліна, порядок, слухняність. За порушення — розстріл. Начальником поліції тимчасово призначаєтесь ви, — знову тицьнув пальцем у груди пічникові, вийняв із теки якісь папірці та простягнув новоспеченому начальнику поліції, — оце заповнити. На всіх, кого наберете у відділок, теж треба буде заповнити та привезти у Кулинці. Перше завдання: заарештувати усіх радянських активістів, жидів і циган та привезти їх у Кулинці. У машині гвинтівки та набої, — перекладач простягнув папірець, — тут треба розписатися про отримання зброї. Коли привезете заарештованих у Кулинці, здасте документи, — обер знову тицьнув пальцем у груди Василеві, потім піднявся зі стільця, — усе.

— Як? — здивувався пічник, — а як же село? Село ж без влади! Треба когось обрати війтом… Чи як там по-новому?

У Кулинцях своя влада, повітова, у нас своя, сільська… Чи не так? — звернувся він до односельців, які зацікавлено слухали розмову.

Ті згідно закивали головами. Обер-лейтенант з погрозою підняв пальця, перекладач знову затараторив:

— Питання влади — це не ваша справа! Віднині влада належить лише німецьким окупаційним органам. І не пхайте у це носа, бо його прищемлять! Як ото вашому Стецькові…

— А що, Стецько? — здивувався Василь.

— Заарештований… — перекладач не став чекати, коли обер-лейтенант почне пояснювати, що сталося з керівником ОУН(б), — після того, як проголосили утворення самостійної України[39].

— Як заарештований? — ахнув Василь, — оце так нас німці підтримують?..