Переможців не судять

РОЗДІЛ 20 ТЕРНОПІЛЬ. КВІТЕНЬ 1944 РОКУ

Буяв квітень. У цьому році на Тернопільщині весна була ранньою та дружною. Свіжа смарагдова зелень з’явилася усюди: на гілочках дерев, що вже повністю прокинулися від зимової сплячки, кущах бузку, земля вкрилася зеленим оксамитовим килимом… Життя відроджувалося після зими, важкої, холодної. Але запахи… Запахи панували в місті зовсім не весняні. Пахло згорілим порохом, вибухівкою, димом згарищ, людським потом та кров’ю. Німців тільки що вибили з міста. Не гаючись, услід за армією повернувся і НКВС.

Підполковник Скворцов стояв біля руїн будівлі, де в далекому 1941 році було розташоване управління НКВС. Гарна була споруда, з міцними підвалами! Де зараз таку знайти? Кабінети ще можна, це не складно: вимуруй перегородки, та й усе! А новий підвал при старій будівлі не викопаєш! А Тернопіль понівечений! Геть усе зруйновано!

«Чёрт возьми, как жалко… Такое хорошеє здание было! Тут проще новое построить, чем это восстанавливать… А работать надо сейчас! Фашистских недобитков здесь, надо думать, пруд пруди… Эти сейчас же в спину стрелять начнут, националюги чёртовы… Уже были случаи…»

За спиною у підполковника було три надважких роки війни. Багато води, тобто крові, утекло з того часу, коли Скворцов востаннє бачив це місто, і ось він знову тут… Усе було: і відступи, і наступи, і завжди тс й інше супроводжувалося ріками крові. Така вже штука, війна! Війни починають, щоб вбивати. Отже, чим більше вбито, тим вдалішою є війна, яка б вона не була, справедлива чи ні. Так було, так є і так буде. Переможців не судять, бо судять переможці… Тому переможці вбивають правильно, бо ж вони — переможці, а переможені — ні, тому, що вони переможені, тож права голосу не мають.

«А тут сейчас начнётся… — міркував далі Скворцов, — уже началось! Украинцы, поляки, евреи… Если эти остались, конечно! После немцев вряд ли… У оуновцев тоже сам черт не разберёт, кто кого режет… Нет, порядок надо наводить сразу, срочно! Надо подыскивать здание… Местного кого спросить, что ли? Подвалы нужны! Где-то же эту сволочь держать надо?» — а вголос гукнув:

— Гребёнкин!

Усю війну пройшли разом. Гребінкін зараз старший лейтенант, на грудях орден та кілька медалей, це тобі не абищо!

— Да, Пётр Николаевич!

— Слушай, Иван, надо бы походить по городу, поискать здание для управления. Тут, главное, чтобы подвалы были хорошие. Ну, и ремонт минимальный. Ты ж понимаешь, начинать придётся с места в карьер.

— Да уж, Пётр Николаевич! Тут сейчас националисты начнут… И польские, и украинские… Да и диверсанты, небось, тоже нас вниманием не оставят.

— Вот-вот… И я об этом! А здания нет! А нет здания — нет центра по борьбе, нет базы.

— Да, конечно, Пётр Николаевич. Сейчас мы с хлопцами пошуруем. Не может быть, чтобы тут всё было разрушено напрочь, хотя городу досталось, тут не соврать.

Гребінкін узяв із собою двох автоматників, вони всілися в американський лендлізовський «джип» та поїхали підшукувати будівлю під управління НКВС. Наразі його тимчасово прилаштували в якійсь невеличкій будівлі, але працювати там не було ніякої можливості. Скоріше за все, це був пункт збору, а не будівля для розташування обласного управління внутрішніх справ. І головне, тут не було змоги утримувати заарештованих.

Гребінкін їздив містом години зо три і ніяк не міг підібрати бодай одного варіанту. Або будівлі були зруйновані, або не підходили. Дороги по місту ще не були розчищені, і водію часто доводилося кружляти на одному місці, як він казав, «наче воша на аркані». Врешті таки натрапили на довгий чотириповерховий будинок. Зайшли на подвір’я. Під ногами рипіло бите скло, валялися брудні аркуші паперу, пахло горілим. Будинок, наче, був не сильно понівечений. Вибиті шибки, по фасаду тягнулися язики чорної Кіптяви від недавніх пожеж, але це все легко було відремонтувати. Гребінкін зайшов у під’їзд. Донизу вели круті металеві сходи. І в підвалі, і в будинку панували тиша, лише де-не-де ляскало протягом чи то дверима, чи вікнами.

— Эй, есть кто-нибудь? — гукнув Гребінкін, і лише луна відповіла, наче якийсь заїка «будь… будь… будь…».

З двома автоматниками за спиною, він обережно поставив ногу на сходинку. Металеві сходи не хитнулися і видавалися цілком безпечними та надійними. Підвал старшому лейтенанту сподобався. Він тягнувся під усією будівлею, був поділений на окремі приміщення, у яких легко можна було влаштувати камери для заарештованих.

— Неплохо, а, ребята? — запитав він у автоматників.

— Вполне!

— Вот что, хлопцы. Вы оставайтесь здесь, чтобы кто- нибудь здание не прихватил, а я пулей к подполковнику. На улице особо не светитесь, бережёного бог бережёт! Не нарваться бы на оставшихся немцев или бандеровцев.

— А вы?

— Ну… На машине меня взять им будет сложно.

Сказав і наче накликав. Десь на вулиці почувся постріл, потім ще один, і знов усе стихло.

— Водитель! — крикнув Гребінкін, і кинувся сходами наверх. Слідом за ним побігли й автоматники. Ще з дверей старший лейтенант побачив, що водій лежав на кермі, звісивши голову до вітрового скла.

— Тьфу ты… Как же мы так, не подумавши!

— А чего тут думать? От снайпера защиты нет! — прошепотів один з автоматників.

— Вот-вот… Нам-то, что сейчас делать? Выглянешь, а он, гад, тут же тебя ущучит! Вот что… Ты, Миколенко, влево по коридору, а ты, Фёдоров, вправо… И тихо! Через пять минут замрите, слушайте и смотрите. А я постараюсь, чтобы еще раз выстрелил. Может, засечём его, гада…

— Товарищ старший лейтенант…

— Молчи, Фёдоров! Не сидеть же нам в подъезде до ночи!

— Ач, як гарно стріляє, сволота…

— Ты, Миколенко, там осторожней. Я тебя знаю… Снова на рога полезешь!

— Слухаюсь, товаришу старший лейтенант.

Деякій час у будівлі було тихо, лише ледь чутно свистів вітер у вибитих шибках, аж зненацька гримнув вибух гранати, дзенькнуло скло, хтось скрикнув і все було скінчено. За мить тіло снайпера вилетіло з розбитого вікна та гепнулося на землю.

— Товарищ старший лейтенант! Принимайте доказательство!..

Хто був цей снайпер — незрозуміло. Чи то бандерівець, чи перевдягнений німець… Ніяких документів, лише гвинтівка та набої в кишені. Гребінкін штурхнув ногою мертве тіло:

— Вот сволочь…

По Стасову вкотре за останні роки йшли танки, здіймала куряву стоптаними чоботами піхота, гуркотіли машини, тягнучи за собою гармати, одним словом, йшла армія. У тридцять дев’ятому на радянські танки кидали квіти, у сорок першому німців зустрічали хлібом і сіллю. І ті, і другі «віддячили» за такий гостинний прийом повною мірою.

Одні відправили сотні тисяч у Сибір та десятки тисяч замордували в енкаведистських підвалах, не залишивши по них анічогісінько, навіть могил. З відправлених до Сибіру вичавлювали все, що можна, з істинною широтою слов’янської душі гублячи сотні тисяч зеків просто так, із-за неповороткості величезної бюрократичної машини, складних кліматичних умов, важкої праці та й просто знецінення людського життя…

Інші, які прийшли замість совєтів, такі ж страшні тисячі відправили у центр цивілізованої Європи, де вони згинули таким же чином, а від деяких навіть і кісток не залишилося, бо спалили їх у крематоріях таборів смерті, спеціально для того і побудованих. І як ретельно планувалося і будувалося виробництво найкращих німецьких машин, «мерседесів» чи «хорьхів», точнісінько так планувалося й будувалося виробництво смерті у цих пекельних фабриках, що їх згодом так і назвуть: фабрики смерті. Виробництво було налагоджено досконало, раціонально та економно, щоб не витратити жодного зайвого пфенінга на кожну загублену душу, і не втратити жодного пфенінга з кожного мертвого тіла. У діло йшло все: старий одяг, золоті коронки, волосся для набивання матраців, навіть попіл від людських тіл не пропадав даремно. А чого ж добру пропадати? Це ж гарне добриво. Наприклад, для картоплі…

Результат від діяльності тих та інших був один: смерть. Тому цього разу ніхто нікого не зустрічав, бо не було бажання, а була лише лють. Лють і нерозуміння: хто ще і скільки буде топтати своїми чобітьми цю землю?

Пан Коцький, який вже давно змінив псевдо і став Гордієм, майже два роки пробув спочатку начальником сільської поліції, а потім сільським війтом. Спершу він ревно виконував усі накази, які приходили з Кулинців, потім почав виконувати частково, а наприкінці службової діяльності взагалі почав саботувати. Поки справа торкалася винищення євреїв, яких після перших днів окупації у селі майже не залишилося, чи поляків, він особливо і не пручався. Він не любив перших, а особливо — других. А от коли німці почали вимагати тиснути на українців, служба перестала йому подобатися. А німці усе посилювали тиск: була потрібна робоча сила, продовольство, фураж, коні, вози, словом те, що було необхідно й Червоній армії.

А коли німці встановили план із відправлення на примусові роботи до Німеччини сільської молоді, пічник остаточно зрозумів, що надії на те, що вони допоможуть відродити самостійну Україну, — марні. Перші сумніви з’явилися, коли він взнав про арешт Бандери та Стецька, але в душі жевріла надія, що то помилка, що арешт не пов’язаний із великою справою відродження самостійної України. Але з часом надія згасла, та й німці зробили для цього аж занадто багато. Гірко було розуміти, що важка та небезпечна праця, особливо з організації розвідки на користь Німеччини, виявилася не тільки марною, а навпаки, дала від’ємний результат.

Обер-лейтенант Штольц не збирався миритися із саботажем, але пічник, попереджений своєю людиною, зник напередодні арешту. Наче пірнув у каламутну воду і виринув аж у лісі під Великою Прошевою, де разом з вірними Назаром Глинським та Миколою Лисевичем організував загін. До 1944 року ганявся Штольц за колишнім війтом, намагаючись покарати за невірність ідеалам Великого Рейху, але усе було дарма. Десятки пильних очей дивилися за кожним рухом обер-лейтенанта та його команди, і пічник Василь, тобто Гордій, завжди своєчасно отримував попередження про небезпеку. Німці змінили тактику і набрали у поліцію поляків, а на територіях, де вони проживали, стали набирати в поліцію українців. Стравлюючи два народи, котрі віками жили поруч, німці мали надію, і небезпідставну, що тим самим відвернуть їх увагу від боротьби з ними. А тут багато й не треба було, бо історично стосунки між українцями та поляками, густо замішані на крові, кинь лише іскру, то так спалахне! Начальником поліції у Стасові поставили Казимира Грабовського, Бог знає, яким вітром занесеного з Сибіру, куди його вивезли ще у 1940 році. Десь там загинула його жінка, і дарувати цього він нікому не збирався. Щось зламалося у його психіці, і він чомусь вважав винним у всіх своїх бідах колишніх односельців- українців. Обер-лейтенант Штольц був дуже задоволений новим начальником поліції. Усі його накази виконувалися та перевиконувалися, внаслідок чого полум’я взаємної ненависті між поляками та українцями, зерна якої дбайливо висаджували та щедро поливали братерською слов’янською кров’ю гітлерівці, продовжувало розгорятися.

Марія у сорок третьому стала мамою вдруге: народила сина, якого назвали Данилом. Славуня у тому страшному сорок першому році благополучно одужала завдяки лікам, що були здобуті за допомогою Тетяни Бачинської. Кожного разу, коли Марія ходила до церкви, у своїх молитвах згадувала її теплим словом.

А ось Любко… Мати у той день посивіла, а батько… Батько захворів на серце і ледь не помер. Одразу після одужання донечки, Марія включилася в суспільне життя села. Василь-Гордій запропонував односельцям увічнити пам’ять полеглих за волю України: насипати високу могилу та встановити хреста. Марія із радістю очолила цю справу: адже серед тих, хто загинув, був і її брат Любко. Чому б не спорудити пам’ятник і йому? За місяць могилу було вивершено. Встановили великого дерев’яного хреста, а знизу влаштували місце для квітів. Вийшло дуже гарно і сумно…

Коли пічник пішов працювати війтом, то узяв до себе Марію за секретарку. Вона радо допомагала йому, аж поки Гордій-Василь не мусив зникнути. Жінку допитали, але вона лише знизувала плечима: війт не повідомляв її, куди йде. Так і цього разу, пішов, а куди — вона не знає. Нічого підозрілого не помітила, бо в неї і вдома клопоту багато: двоє діточок, город, сад, худоба…

— Адже солдатам фюрера теж треба щось їсти, хіба ні?

На таку постановку питання ніхто не міг заперечити, лише Казимир Грабовський дивився на неї важким поглядом очей, наче відлитих з олова: нерухомих та байдужих.

— Що, дивишся? — доволі жорстко запитала Марія, — чи, може, ти будеш годувати армію непереможного фюрера?

На неголеній шиї начальника поліції смикнувся борлак, а рука сіпнулась до кобури.

— Грабовський! — спинив його обер-лейтенант.

Йому зовсім не хотілося, щоб той вбив гарну секретарку, охайну у веденні документації, та ще й навчену друкувати на машинці. Кого потім шукати на заміну у цьому, Богом забутому, селі? Це ж не фатерлянд, не Франція і навіть не Тернопіль, який місцеві мають за столицю світу, хоча насправді це задрипане містечко на кшталт першого- ліпшого великого німецького села.

— Грабовський, припиніть негайно!

Поляк скрипнув зубами і зробив крок назад, німець пригрозив йому пальцем. На цьому допит закінчився.

Пізно увечері, коли діти вже спали, свекор похропував, свекруха щось бурмотіла уві сні, а Василь з Марією теж почали роздягатися щоб нарешті влягтися в ліжко, у ворота хтось почав гамселити ногами. Захлинувся гавканням собака. За воротами щось нерозбірливо горлали і безупинно гатили важкими чоботями. Марія перезирнулася з чоловіком.

— Піду відчиню…

— Я з тобою…

Про всяк випадок Василь вхопив товстенного дрючка, а Марія стала біля собачої будки, готова відчепити Сірка. Яка не яка, а допомога… Не встиг Василь підняти клямку, як ворота розчахнулися, і на подвір’я ввалилися четверо поліцейських на чолі з Грабовським. Марія спустила з ланцюга собаку, але це не допомогло. Гримнув постріл, собака заскавчав і кінчився Сірко… Усі поліцейські були напідпитку.

— Що, курво, не захистить тебе твій німець? На!..

Василь покотився від міцного удару в щелепу.

— Відповідай, курво, де війт? Відповідай, бо застрелю! — Грабовський націлив пістолет Марії в очі.

— Не знаю. Бігме, не знаю… Хіба б я панові обер- лейтенанту не розповіла?

При згадці про обер-лейтенанта поліцейські перезирну- лися, але на Казимира Грабовського це ніяк не подіяло.

— Казіміже… — один із поліцейських поклав долоню на плечі начальнику.

— Пішов геть! — той струснув долоню і знов до Марії, — відповідай!

Тут на ґанок вийшов свекор, а за ним і свекруха. Жовтневий вечір був не з теплих, а вона вийшла босоніж, у нічній сорочці, з накинутою на плечі хусткою.

— Це хто там? — підсліпувато вдивляючись у нічну пітьму, запитав свекор.

— Відповідай, бо зараз його застрелю, — перевів пістолет на старого Казимир.

— Це хто? — перепитав свекор.

— Ти не розумієш, про що я запитую? — начальник поліції не цілячись вистрілив. У пітьмі не було видно, куди влучила куля, мабуть, кудись у груди, а може, просто в серце, бо Когут-старший одразу впав, покотившись із високого ґанку на землю, на яку за своє життя стільки пролив поту, а наразі ще й крові…

Усі на мить заклякли.

«Ось чому смерть з косою малюють! — майнула у Марії думка, — бо люди падають, мов трава під косою… Ось чому…»

Нічну тишу розірвав крик свекрухи:

— Олексо!!! — і тут же обірвався, бо пролунав другий постріл.

— Ну що, курво? Хай тобі буде!

— Мамо… Тату… Мамо!!! — зайшовся Василь, — ах ви ж!..

Він рвонувся у бік поліцаїв, але один із них вперіщив його прикладом і чоловік полетів на землю поруч із батьком.

— І запам’ятай, сучко німецька, якщо завтра не відповіси, де війт заховався, усіх повбиваємо…

Вони пішли, залишивши два мертвих тіла, які ще кілька хвилин тому були живими людьми, горе, та розчахнуті ворота…

На ґанок вийшла сонна Славуся і, протираючи оченята кулачками, запитала, побачивши діда та бабу:

— Мамо, а чого дід та баба на землю вляглися? Адже холодно… І татко…

Василь слабко ворухнувся, приходячи до тями.

— Не дивися, доню… Не дивися… Вони просто втомились від цього життя… Вони просто втомилися… Вони сплять… Гайда у хату, доню… У хаті тепло! Гайда у ліжечко…

— Мамо! Тату… — Василь вже очуняв і рачки підповз до нерухомих батьків, — мамо!!! Гади! Гади!! — він гамселив кулаком землю, ніби та була у чомусь винною.

— Васильку… Васильку… — Марійка лагідно гладила чоловіка по плечах.

На галас прибігли найближчі сусіди і з жахом дивилися на односельців, яких настигла нагла смерть. Ще сьогодні вранці вони були живі та здорові, сміялися та сумували, а сьогодні… Холодні та байдужі до усього лежали на власному подвір’ї…

Мертвих батьків занесли у хату. І Марія, і Василь розгубилися і якби не допомога сусідів, то й не знали б, що робити. Похорони відбулися за день, а вже тої ж ночі хата, де жив Казимир Грабовський до того, як його родину відправили до Сибіру, і де він оселився зараз, запалала. Від неї загорілася хата сусідів, теж поляків, які повернулися до свого обійстя разом із німцями. Обидві оселі згоріли вщент. Самого Грабовського знайшли на подвір’ї. Голова його була розрубана сокирою, котра валялася поруч. Поліцейські кинулися до обійстя Когутів, але там вже нікого не було. Хату підпалили, не давши сусідам навіть нічого з неї винести. Але є мабуть Бог на небі, бо одразу, як зайнявся дах і поліцейські пішли геть, пішов рясний дощ і загасив пожежу. Згоріла лише солом’яна стріха. Когутів оголосили в розшук, але вони наче у воду канули. До справи підключилися німці: адже хіба це правильно, коли вбивають начальника сільської поліції? Де ж тут так званий німецький орднунг, тобто порядок? Немає порядку! Тому винних треба знайти та покарати, от тоді й буде справжнісінький орднунг!

Але й ці заходи не дали результату, бо важко когось шукати, коли тобі ніхто не допомагає, а навпаки, ставлять палиці в колеса. Грабовський встиг багато кому додати лиха у цьому житті, тому за його наглою смертю ніхто не жалкував: здох то й здох! Туди тобі й дорога!

Спочатку Когути дісталися далеких родичів Марії — Прохоренків, які мешкали в Драгоманівці, кілометрів за двадцять від Стасова. Ті не дуже зраділи, коли їм на голову, гола та боса, звалилася родина, та ще й з двома маленькими дітьми, але переночувати впустили. Після сніданку чоловіки вийшли надвір, покурити та погомоніти.

— Ти мені вибачай, Василю, але часи нині сам знаєш які. Важкі часи… От ви чого зі Стасова втекли?

— Та є чого, — важко зітхнув Василь, — довго розповідати.

— А я наче нікуди й не поспішаю… Адже у мене теж є діти, і ризикувати родиною не хочу. У нас на тому тижні дві родини ось так… І сліду не залишилося!

— Брехати не буду. Я вбив поліцейського. Він застрелив моїх батьків, я вбив його. Око за око, зуб за зуб…

— Оце-то так… Отже, поліцейського? І тебе, мабуть, шукати будуть?

— Вже шукають.

— І ти прийшов сюди? Наразити на небезпеку усю мою родину?

Василь знизав плечима:

— Що ж… Ми підемо.

— Ну… Може, трошки відпочинете? А коли підете?

Василь важко глянув на Володимира:

— А зараз і підемо. Маріє! Збираймося та ходімо.

Жінка вискочила з хати:

— Що? Куди йдемо? Ти що, з глузду з’їхав?

— Ходімо, Маріє, нам тут місця нема…

— Не ображайся, Марійко. Адже у мене теж діти… Не ображайся…

Вони пішли геть того ж ранку: Марія з дитям на руках, і Василь, який вів за руку Славуню, несучи за спиною мішок із нехитрим скарбом. У першому ж селі, до якого ледь дотеліпалися, знайшли стареньку покинуту хату, прибрали там і стали жити, зареєструвавшись у місцевого війта під прізвищем Дацьківи. А в сорок четвертому, коли село звільнила Червона армія, Василя, незважаючи на те, що годував двох дітей, забрали до армії. Марія залишилася сама… Ще за місяць добрий сусід шепнув, що нею цікавилися бандити з Армії Крайової. Вона зрозуміла, що поляки не подарують ні їй, ні її дітям вбивство Казимира Грабовського, тому тієї ж ночі, нашвидкуруч зібравшись, зникла з дітьми. З великими труднощами дісталася до Великої Прошеви. Порожніх обійсть і тут було доста. Відплакавши своє вночі у брудну подушку, вранці взялася до роботи.