Переможців не судять

РОЗДІЛ 14 КУЛИНЕЦЬКИЙ РАЙОН ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ
ОБЛАСТІ. ЧЕРВЕНЬ 1940 РОКУ

Хлопці відпочивали. Черговий наварив кулішу, їли накраяний великими скибками хліб та запивали усе міцним гарячим, наче окріп, чаєм. Хмара даремно часу не гаяв, ганяв пацанів так, що кожен із них тричі за годину упрівав хоч одяг викручуй.

— Нічого, нічого… — посміхався Хмара, — хоч і був Суворов підручним москальської цариці, а деколи правильно казав. Як оте: важко у навчанні, зате легко в бою. Тут він мав рацію! Тому упрівайте зараз, щоб потім кров’ю не вмиватися!

Любко вже забув про всі свої жарти, на які в перші дні був охочий. Зараз було не до них, зараз би поспати зайву годину… Але Хмара не мав бажання зглянутися навіть на свого улюбленця. Навпаки, ганяв його більше, ніж інших.

— Давай, давай, синку! Працюй ногами, головою ти й так умієш!

Сьогодні з раннього ранку бігали. У кожного був із собою заплічний мішок, до якого поклали ще один мішок із грунтом, що був відміряний цебром. Два цебра у кожний мішок, за плечі і марш-марш!

— Працюйте, хлопці, працюйте! Усе на користь…

Хмара теж вдяг на себе точнісінько такого ж мішка, біг разом з ними, тому ремствувати на його суворість якось не годилося. Бігали по схилах години зо дві з невеликими перервами на відпочинок. Нарешті повернулися в табір.

— Година на відпочинок і приведення себе у порядок! — скомандував Хмара, — Друже Вовченя! Ти — на чати. Зорити ліс навколо! За дві години зміню.

Ще тиждень тому Любко почав би сперечатися: а чого саме він? Він же втомився точнісінько так, як інші! Найбільше за все бажав зараз вмитися по пояс крижаною джерельною водою і полежати, не відчуваючи на плечах ваги ненависного мішка. Але то було б тиждень тому, а зараз хлопець не проронив ні пари з вуст. Наказ є наказ, він не обговорюється, він виконується! Любко закинув кріса за спину та пішов з табору. Дивлячись йому услід, Хмара, у якого на обличчі не здригнулася жодна риса, радів. Він не міг не відмітити, які зміни сталися в хлопцеві за ці кілька днів.

«Гарний буде вояк! — Не помилюсь, — майбутній зверхник! Дай тільки часу…»

Процедура чатування була вже давно відпрацьована. Де пройти, якою стежиною, де кинути оком, де послухати — це вже усе та усім було відомо.

Бійців-енкаведистів, які поволі йшли ланцюгом, він побачив зненацька і спочатку навіть не второпав, що відбувається. Вони йшли в абсолютній тиші, наче примари. Любко завмер від несподіванки.

«Як же це так? Хто це? Звідки?» — промайнуло у нього в голові. Він придушив бажання негайно прицілитися та покласти когось із кріса. Треба було думати в першу чергу про товаришів. Тому він відповз за невеличкий пагорб, а вже там звівся на ноги та стрімголов кинувся до табору.

— Друже командир! Енкаведисти! Хвилин за двадцять будуть тут!

— Вовченя, заткайся, га? Дай відпочити! — хтось подумав, що хлопець повернувся до своїх звичних жартів, але Хмара все зрозумів миттєво. Він не став гаяти часу на з’ясування питання — жарт це, чи ні. Якщо жарт, то потім розбереться і видасть жартуну на горіхи, а якщо ні, то тим більше треба поспішати.

— До зброї! — скомандував він.

Бачачи, що жарти скінчилися, хлопці повилазили з куренів.

— Хутко! Речі у мішки, зброю за спину. Відходимо!

І тут вони почули далекий злий гавкіт.

— Собаки… Це погано!

— Мерщій! За мною!

У порівнянні з тим, як вони бігли зараз, їхня ранкова пробіжка здавалася легкою прогулянкою. Хмара вів їх до невеличкого потічка, де хотів збити зі сліду вівчарок. До потічка було недалеко, мабуть, кілометр чи півтора. Гавкіт не віддалявся. Не обтяжені мішками, енкаведисти поволі наздоганяли хлопців. Загін з розгону шубовснув у воду і побіг проти течії. Це мало хоч трохи збити погоню зі сліду, адже бігти донизу було значно зручніше, отже і енкаведисти, як це миттєво зрозумів Хмара, побіжать спочатку туди. Доки розберуться, доки зрозуміють, що до чого, втікачі виграють кілька життєво важливих хвилин. Але сталося не так, як гадалося. Командир переслідувачів, мабуть, виявився більш досвідченим, ніж гадав Хмара. Він просто поділив загін на дві частини, одна побігла догори, інша донизу потічка. Загін Хмари вибіг наверх та сховався за грудою каміння. Поруч дзюркотів потічок, на голубому небі поволі плило кілька пухнастих білих хмаринок, і так не хотілося вмирати… Але позиція була дуже гарна, наче створена для бою.

— Так, хлопці… Друже Вовк, ти за старшого. Біжіть звідси, я їх затримаю.

— Друже командире, як же так? Я нікуди… І взагалі, я ж. Вовченя…

— Сьогодні ти став Вовком. Веди зграю. Це наказ! А накази, як тобі відомо, не обговорюються! Виведи хлопців! Давай, дій… Набоїв мені залиште…

Перший постріл вони почули хвилин за двадцять, коли вже вискочили з потічка. Звідки в них сили брались? Піт заливав очі, ноги гули, заплечні мішки стали такими важкими, що здавалося нема ніякої змоги перти їх далі, а все ж таки бігли, бігли, бігли…

Аж он вже й узлісся, а на узліссі село. Хто його знає, як воно зветься? Збоку від стежки великий став, уздовж берегів густо порослий очеретом.

— Хлопці, мішки та кріси в очерет! Подалі від берега! Не підходьте, не слідіть!

Полетіли в очерет в одну купу мішки, в іншу, в очеретяну прогалину, кріси. За хвилину озброєний загін перетворився на купку хлопців, які вийшли до ставка поваляти дурня. Любко не боявся загубити кріси, місце примітне, на березі велика верба схилила свої віти до самої води, знайде! А речі… Хай енкаведисти ними подавляться!

— Нумо, хлопці, наразі в різні боки! Про кріси не хвилюйтеся, я їх потім заберу, а речі… Дідько з ними! Не збіднієте! Намагайтеся триматися людних місць, там пси не занюхають…

За мить на березі нікого не було.

На кам’яному горбі, в оточенні солдатів, лежав командир Хмара, тобто те, що від нього лишилося. Він лежав обличчям догори. Очі його дивилися в небо, але не бачили ні білих пухнастих хмар, ні травневого лагідного сонечка, ні зосереджених облич солдатів, які уважно розглядали понівечене вибухом гранати тіло. На горб забіг старший лейтенант.

— Ушёл, гад!..

Гонитва за загоном тривала. Спочатку не зовсім зрозуміли, куди попрямував загін, але потім собаки люто гавкаючи потягнули за собою переслідувачів. Невдовзі вийшли на узлісся, а згодом — на околицю великого села. На гавкіт собак з крайньої хати вийшов господар із люлькою в зубах. Випускаючи з рота клуби легкого тютюнового диму, він незворушно спостерігав за бійцями. Собаки тягли погоню кудись убік, до ставу, що принадливо виблискував прохолодною водою. Для стомлених бійців покупатися у ставку — межа мрій, але лейтенант Коваль, а це була саме його рота, навіть і не думав давати їм будь-якого відпочинку.

— Эй, ты…

Селянин повернув голову в бік офіцера.

— Це ви до мене?

— Тут вооруженные бандиты не пробегали?

— Хто, хто? — не одразу зрозумів чоловік.

— Люди с винтовками! Вооружённые!..

— А… З гвинтівками? Ні, не бачив.

Собаки тягнули бійців усе далі й далі, але біля великої верби розгублено заскавчали.

— Они тут в разные стороны разбежались! — здогадався провідник, утримуючи вівчарку на короткому повідку, а та гарчала, ставала дибки, рвалася кудись, пускаючи на землю білу піну слини.

— А что это там, в камышах? — Лейтенант придивився в очерет, — а ну… Кто-нибудь… Пойди, искупайся!

Одразу два бійці кинулися роздягатися і з насолодою шубовснули у воду. Речові мішки були знайдені миттю, важкі від води, вони полетіли на берег, важко гепаючись на зелену прибережну траву. їх уважно оглянули, але нічого цікавого не знайшли, так… Брудна білизна, мокрий хліб, ложки, ото й уся здобич. Оглянути очеретяну прогалину, яка виблискувала чистою водою метрів за двадцять, ніхто не здогадався. І то правда: під лампою завжди темніше… На щастя для втікачів зненацька піднявся вітерець, який дедалі посилювався. Він заважав собакам, які почали втрачати слід. Вітер дедалі дужчав, якось незвично швидко небо вкрили хмари, і вже за півгодини почав накрапувати дощик. На той час бійці безпорадно бігали центром села: з церкви по вулиці сунув натовп. Собаки втратили слід остаточно.

Чогара допитував Скворцов. В’язня привезли, коли надворі розвиднилося. Руки його були у кайданах, а ноги зв’язані. Обличчя — один суцільний синець. Відкрили задній борт на полуторці і лише тоді розрізали мотузку на ногах.

— Шустрый больно… — пояснив командир засідки, — бегает, как чемпион СССР!

— Давай ко мне, на допрос…

І ось зараз вони сиділи один напроти одного. Чогар утупився в підлогу і мовчав, клянучи себе, що не послухав Пана Коцького. Залишився би в Мешковичах, спав би зараз на сіні… А Скворцов думав, із чого почати допит.

«Фамилия, имя, отчество, где живёт, пребывал ли под судом и другая формалистика — это понятно. А вот что дальше? Что делал ночью в поле? Откуда шёл? Куда? Зачем? Нет… Эти вопросы он ждет, он к ним готов… Его надо ошарашить! Чтобы он растерялся, подумал, что нам всё известно, а если не всё, то главное… Чтобы он решил купить себе жизнь только за какую-нибудь деталь. А что нам известно? Что где-то на территории района должна пройти встреча представителя из Кракова с оуновским активом. Вот это и надо использовать! Главное — внезапность! А если это не поможет… Что ж… Что-нибудь, да выколотим! Но время! Время упустим, вот в чём дело!»

Скворцов помовчав ще хвилину і врешті почав:

— Ну, где живешь, я спрашивать не буду. Понятное дело, в Лодчине. Завтра тебя опознает либо председатель сельсовета, либо продавец магазина, либо нищий у церкви, поэтому и фамилию твою я тоже спрашивать не буду. По большому счёту мне наплевать, под какой фамилией или кличкой тебя поставят к стенке. Ты мне на другой вопрос ответь: а что, представитель из Кракова — порядочный человек или сволочь, как ты думаешь?

Чогар розгубився:

— Він знає про Вітра? Звідки? Що?

А офіцер встав із-за столу та пройшовся по маленькій кімнаті:

— Думаю, что сволочь! Вас заставляет кровь проливать, а сам обратно за кордон укатит. Что, нет?

Думки у Чогара остаточно переплуталися:

— Знає, про все знає… Звідки? Зрада? Напевне, зрада… Але хто?!

— Что, в Стасове встречались? — насмішкувато та не даючи часу подумати, продовжував питати офіцер.

— Ні, у Меш… — і затнувся. Десь біля серця виникла крижинка, — бовкнув, дурень… Бовкнув зайве!

— Ну, что ж замолчал? Меш… а дальше? Молчишь? Ну и дурак! Гребёнкин, карту района!

Сержант витяг зі столу складену карту.

— Что искать, товарищ лейтенант?

— Посмотри, есть ли в радиусе километров пять-десять от Лодчина село, название которого начинается с «Меш».

— А что тут искать? Мешковичи! Это семь километров на северо-запад от Лодчина.

— Ну? Что молчишь, как там тебя? Гребёнкин, роту Коваля в ружьё! Этого в подвал, приедем — разберёмся.

За двадцять хвилин три полуторки з півсотнею бійців, усі, хто був у розташуванні роти, яка поїхала на облаву в ліс, вирушили у сторону Мешковичів. Дорогою Скворцов постійно підганяв водія:

— Давай, боец, жми! Упустим же… — і кидав оком на годинника. Кожна хвилина наче віддавалась ударом серця, — не успеем, ей-богу, не успеем… Разбегутся, как тараканы, ищи потом! Давай, родимый, давай! Успеем до восьми — вечером зайдёшь за бутылкой!

Вантажівки плигали по бруківці, у кузовах чулася приглушена лайка та скрики, коли машини кидало надто вже сильно, або коли хтось комусь попадав ліктем у бік, чи коліном у поперек. Попри погану дорогу до села домчали швидко, за півгодини. Машини одразу поїхали на різні боки, беручи село в облогу. Скворцов вискочив із кабіни і скомандував:

— К машине!

З кузова горохом посипалися бійці утворюючи ланцюг, який охоплював Мешковичі з одного боку. Десь там, у полі, ще два таких волоки, охоплювали село такою густою сіткою, щоб крізь неї не проскочив би навіть мальок. За двадцять хвилин воно було заблоковане. Скворцов глибоко зітхнув. Хоч бійців було небагато, але все, що можна було зробити, було зроблено, наразі залишалося тільки чекати на кінець операції. Ланцюг з усіх боків наближався до села. Бійці йшли так, щоб кожен бачив сусідів по боках. З гвинтівками напоготові рота вийшла до крайніх хат. Поки нічого підозрілого не відбувалось. За рахунок того, що довжина ланцюга зменшилася, утворився невеличкий загін, який почав суцільні обшуки. Його очолив сам Скворцов. Шукали ретельно, не дуже церемонячись. Вибивали двері, пострілами з гвинтівок перевіряли копиці з сіном, від чого одна загорілася. Від неї загорівся і хлів, але живий ланцюг не переривався. В один льох, де почули підозріле шарудіння, Скворцов не вагаючись жбурнув гранату, але то виявилася кицька, що на свою біду невчасно зібралася пополювати на мишей. Ошелешена вибухом, з божевільними очима та кривавими вухами, кицька вискочила з льоху і кинулася на груди якогось бійця, за мить вчепившись йому в обличчя передніми лапами.

— Ах, ты… — матюкнувся боєць, схопив кицьку за загривок, відірвав від гімнастерки та так буцнув ногою, що полетіла десь у кущі, забувши, мабуть, як нявкати. По обличчю бійця текли тоненькі струмочки крові. Ланцюг ішов за загоном, відрізуючи обшукані обійстя від тих, де обшук ще не відбувся. Ще до початку акції до Скворцова привели переляканих голову сільради та секретарку.

— Будете опознавать жителей села и указывать на чужих. За обман сами знаєте что…

Голова промовчав, а нажахана секретарка ледь стояла на ногах.

Першим почув гавкіт Мовчазний. Він не слухав бесіди представника зі станичним, сидів собі в кімнаті біля відчиненого вікна, лише зрідка випалюючи цигарку. Недопалки кидав подалі, у кущі, що росли поруч із хлівом. Наразі Лось, Зуб та Пан Коцький міцно спали на горищі, господарі — у своїй кімнаті, Вітер із охоронцем у своїй. Раптом Мовчазний розплющив очі. Щось його занепокоїло. Він одразу не второпав, що ж саме, але це тривало лише мить. Його розбудив гавкіт собак. Не собаки, яка гавкає на перехожих із-за високого паркану, а саме собак. Він знав цей гавкіт. Усі собаки при облаві гавкають однаково, наче зграя, що заганяє здобич.

— Вітер! Собаки брешуть! Мабуть, облава…

Вітер прокинувся миттю і уважно прислухався.

— Так… Схоже на облаву.

— Будемо прориватися?

— Піднімай тих, хто на горищі!

Мовчазний прожогом кинувся до драбини:

— Хлопці! Лось! Прокидайтесь, облава!

За хвилину всі були в кімнаті. Там вже був і стурбований Буревій. Жінці коротко кинув:

— Прибери хутенько все…

— Схрон є? — запитав Мовчазний.

— Ні, — хитнув головою Буревій.

— Отже мусимо відходити, — сказав Вітер.

— Від собак? — посміхнувся Мовчазний, — ти палиш? — зненацька запитав він у Буревія.

— Та палю потроху, — здивований запитанням відповів Буревій.

— Дай тютюну, спробуємо собак збити зі сліду.

За хвилину він тримав у руці мішечок з тютюном. Пом’яв його долонями, щоб перетворити на порох та сунув у кишеню. За ці кілька хвилин гавкіт собак майже не наблизився.

— Може, і не облава? Чого ж вони не наближаються? Може, просто собаки… — засумнівався Вітер.

— Ні, — твердо заперечив Мовчазний, — вони йдуть з обшуками, тому повільно. А навколо села — кільце. Отже трусять ґрунтовно, сто болячок їм у печінку. Маємо пробиватися!

Вони почали відходити від собачого гавкоту. Городами, садками, один за одним, у повній тиші. Мовчазний час від часу притрушував слід тютюном, так, про всяк випадок. І вже на околиці, коли Вітер майже повірив, що вони врятувалися, побачили бійців із гвинтівками напоготові. Вони кільцем охоплювали село. Мовчазний витяг два пістолети, озброївся і Вітер. Лось, Пан Коцький та Зуб зброї при собі не мали, але одного пістолета зі запасною обоймою дав їм Буревій. Його забрав собі Лось. Ланцюг стояв так, що заскочити його зненацька не виходило. Вітер, наче збирався пірнати у холодну воду, глибоко зітхнув.

— Хоч би вночі… — прошепотів Лось, — а зараз вони нас за кілометр побачать.

— Ліс далеко? — запитав Мовчазний.

— Півгодини бігу… Звідки ж вони взнали? — Зуб задав це запитання, може, вдесяте.

— Та помовчи ти! — цитьнув на нього Лось, — потім розберемось… Ось що… Там, — він вказав пальцем туди, де оточення було щільніше, — починається невеличкий, але довгий яр. Недаремно вони там оточення ущільнили. А по ярку можна добратися до річки. А на тому боці — кущі… А там до лісу рукою подати. Це єдина можливість вирватися з оточення, але маємо бігти!..

— Яром? — засумнівався Мовчазний, — а якщо там засідка?

— Все одно! Наверху перестріляють, мов куріпок! Кругом земля пласка, наче стіл…

— Твоя правда, — погодився Мовчазний, обережно озираючись навкруги. Вони лежали в кущах молодої картоплі на чиємусь городі. Картоплиння було ще дуже коротке і ледь їх скривало. Оточення стояло метрах у п’ятдесяти і будь-який боєць міг їх побачити.

— Бігти далекувато… Може, трохи підповзти?

— Побачать…

— От ускочили в халепу… — знову заскиглив Зуб.

— Усе! Вперед! Стріляти лише за моєю командою! — взяв на себе командування Мовчазний, — Друже Вітер, біжиш за мною, крок у крок, не відставай! Пішли!!!

Скворцов копнув двері. За ним зайшли двоє бійців, голова сільради та секретарка. У хаті на них переляканими очима дивилися господар, його жінка та дочка.

— Это кто? — коротко запитав голову Скворцов.

— Савицький, Грицько Савицький, — запопадливо відповів той, — а це його жінка, це донька Ярослава. А де це твої синки?

— У хрещеної…

— Где-где? — насторожився Скворцов.

— У хрещеної, — сказав Грицько, але Скворцов вже відчув, як при цьому питанні господар напружився.

— И что же они там делают? Почему оба сразу? Где их комната? — Скворцов розчахнув двері кімнати, де двадцять хвилин до того спали Вітер з Мовчазним. Одразу було видно, що ліжка цієї ночі не пустували.

— Кто? Кто спал? Где они?!!

Грицько рвонувся до дверей, але одразу був збитий з ніг бійцями. Хтось зопалу буцнув його чоботом по ребрах. Хтось впав на нього і почав в’язати руки за спиною.

— Где они?!! — закричав Скворцов, раптом повернувся до господині і гаркнув прямо їй в обличчя, — где они?!!

— Пішли… Побігли десь… — розгублено пробурмотіла та.

Грицько при цих словах аж застогнав і з ненавистю кинув погляд на голову сільради.

— Сколько их было? Ну?!! Сколько?!! — кричав він жінці прямо в обличчя, не даючи змоги отямитися.

— Христю… — простогнав Грицько, за що одразу отримав чоботом.

— Сколько?!! Ну?!! — Скворцов тицьнув пальцем у бік доньки Савицького, що перелякана стояла біля вікна, — в тюрьму!!! Её в тюрьму! Сейчас же!!!

— Здається, п’ять…

— Пошли куда?!!

— Не бачила… Слово честі, не бачила… Не треба в тюрму… Як можна…

Але Скворцов вже не слухав белькотіння переляканої жінки. Одному з бійців скомандував:

— Охраняешь. Этому — связать руки и ноги — він кивнув головою у бік Савицького, який лежав на підлозі і з жахом спостерігав, як офіцер розколює його жінку, розуміючи, що та зі страху вже наговорила років на двадцять таборів. У його грудях росла ненависть, але не на жінку. Хіба його Христя винувата у всьому тому, що зараз відбувалося?

«Ні… Москалі, які сюди прийшли, хоча ніхто їх не кликав, та голова сільради. Хто його за язика тягнув? Яке твоє свиняче діло, де мої сини? Ну, начувайся…»

Офіцер уже вискочив з хати, виводячи за собою бійців. — Грицю… Що ж то буде?.. — простогнала жінка.

Наче з-під землі, на городі з’явилося чотири чоловічих постаті. Вони мовчки побігли прямо на бійців, які стояли в оточенні. Спочатку ніхто нічого не второпав. Збивало з пантелику те, що чоловіки бігли мовчки. Так тривало кілька секунд. Цього часу вистачило, щоб четвірка пробігла половину шляху, чого і добивався Мовчазний. Стріляти з пістолета на відстані п’ятдесяти метрів, намагаючись у когось поцілити — справа марна. Набоїв було обмаль, та й перезарядити зброю не було б часу. Тому треба максимально зблизитися з ворогом, а вже потім пробивати собі шлях за допомогою вогню. Біжучи з усіх сил, Мовчазний не випускав з поля зору бійців, і, як побачив, що ті оговталися від несподіванки й почали піднімати гвинтівки, зробив кілька пострілів навмання. В когось він таки влучив, бо боєць, котрий стояв на їх шляху, раптом заточився і впав. У той же час оточення відкрило вогонь у відповідь. Гвинтівка — це не пістолет, із гвинтівки поцілити з п’ятдесяти метрів дуже просто, але і втікачі вже були поруч з ярком. Мовчазний не добіг до мети усього лише кілька метрів. Він упав долілиць, один пістолет вилетів з мертвої руки та проїхав майже метр по ранковій траві, ще вкритій краплями роси. Рясна роса — на добру погоду, але Мовчазному це було вже байдуже… Другий пістолет так і залишився у його руці, притиснутий до землі важким нерухомим тілом.

Пан Коцький на бігу підхопив пістолет та пірнув у яр. Поруч застогнав Вітер. Куля влучила йому в ногу, і він впав на коліна. Лося поцілили у спину, мабуть, у хребет. Він тільки кліпав очима, але не міг ні говорити, ні рухатися.

— Коцький, запам’ятай… У Тернополі… Обласний відділ народної освіти… Інспектор Холодюк. Пароль: є гарні книжки. Може, відділ придбає? — Вітер застогнав, мабуть куля зачепила або й розтрощила кістку, — відгук: ми книжки купуємо лише в крамницях. Зрозумів? Перекажеш усе, про що балакали у Буревія. І розвідка… Не забувай… Давай пістолет та тікай… Я вже своє, здається, відбігав…

Все це було сказано швидко, шепотом. Двічі під час цієї розмови Вітер прицілювався та стріляв у енкаведистів, які намагалися прорватися до яру.

— Тікай, кажу! — гримнув він, бачачи, що Пан Коцький вагається.

Нарешті той поклав поруч із Вітром пістолет:

— Прощавай, друже…

Зуб далеко випередив пічника, шубовснув у воду, перейшов вбрід річку і вже ледь не дістався кущів. Але його вбили з третього пострілу. Пічник через річку не побіг, а прикриваючись невисоким берегом, пригнувшись кинувся убік. Ззаду забахкали постріли: почав відстрілюватися Вітер. Це зривало недовго, кілька хвилин, але ці хвилини врятували життя станичному зі Стасова. По самому краєчку води, щоб собаки не взяли сліду, він встиг відбігти метрів за сто, за поворот річки, і вже там, переплигуючи по камінцях, перебіг на інший берег і зник у кущах.

Юродивий сидів біля церкви та просив милостині. Ніхто не здивувався. Ну, з’явився в селі божевільний… Посидить собі, та й далі кудись піде… Юродивий, молодий хлопчина, у забрудненому одязі, з давно нечесаним скуйовдженим волоссям, руки трясуться, мов у лихоманці, і дивиться жалісно-жалісно…

— Хлібця би, братчики… Хлібця… Гей, москалику, дай хлібця…

— Отцепись! В толпе высматривайте! В церковь все в чистом ходят… Давай в толпу! Вон идёт!!! Держи!..

Розпихаючи парафіян у натовп кинулися три бійці. Один за щось перечепився та впав. Якийсь юнак не став чекати, поки його схоплять, і дременув у чиєсь подвір’я, звідти городами… За ним погналися… Почалася метушня.

— Хлібця би… — тягнув юродивий.

За півгодини все заспокоїлось. Спіймали трьох, пов’язали руки, побили так, що їм аж очі позапливали кров’ю, покидали у вантажівки та поїхали собі.

— Хлібця би… — юродивий припинив канючити, уважно оглянув майдан, чи не залишився де випадково хтось із енкаведистів, звівся, обтрусив коліна, натягнув на голову картуза та й пішов собі, ні разу не оглянувшись. Важко було впізнати завжди дженджуристого та охайного Любка в брудному та порваному одязі. Більшість загону таки було врятовано. Розчинившись у натовпі, вони благополучно уникнули облави.