Переможців не судять

РОЗДІЛ 26 СЕЛО ВЕЛИКА ПРОШЕВА, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ
ОБЛАСТІ. БЕРЕЗЕНЬ 1945 РОКУ

Машину залишили за кілометр від села, щоб не сполохати бандерівців, якщо вони там. Десять солдатів вишикукалися у шеренгу і майже нечутно побігли уздовж дороги. Попереду біг лейтенант, спеціально направлений для керівництва операцією. У когось щось дзенькнуло чи то в підсумку, чи у кишені, одразу почувся звук удару — винуватець одразу ж дістав по шиї від когось зі старших: не підставляй друзів, хлопче! Тебе ж попереджали — перевір усе до операції!

Нічна темрява добрий помічник для нападаючих, але бігти без світла не дуже… Хтось матюкнеться шепотом, спіткнувшись об щось, чого вночі, та ще й біжучи й не помітиш, а хтось наступить на хмизину, і цей хруст у нічний тиші звучить, наче грім серед ясного неба. Зброю тримали напоготові, про всяк випадок. Поруч із лейтенантом біг той самий сержант Ваніфатов, який пам’ятав, де саме на околиці села мешкала солдатка, на ім’я Марія Дацків. На околиці перейшли на крок, кралися попід тинами, наче злодії.

У пітьмі березневої ночі сержант не одразу упізнав паркан та хвіртку, біля якої він колись питав дорогу в солдатки, а потім провадив у її хаті трус, а коли впізнав, то з полегшенням перевів подих, бо вже почав боятися, що зірве важливу операцію. Собаки на подвір’ї не було, і це полегшувало справу. Відділення причаїлося і хвилин двадцять спостерігало за обійстям.

Ніч. Тиша. Десь гавкнув собака. У курятнику завовтузився півень. Ляснув крилами, щось кукурікнув спросонку та й замовк. Війнув вітерець, принісши збуджуючий весняний запах. Пахне весна! Жагою до життя пахне! Самим життям пахне! Солдати уважно слухали, а раптом щось десь… І таки дочекалися. У хаті тихенько рипнули двері, і

на ґанку з’явилася жіноча постать. У нічній пітьмі неможливо розглянути, хто це. Жінка та й жінка…

— Ну? — ледь чутно запитав сержанта лейтенант, — она?

— Да кто ж ее знает? Товарищ лейтенант, я ж ее видел всего ничего! — таким же шепотом відповів сержант, — вроде бы она…

— Тише ты…

Тим часом жінка зійшла з ґанку, присіла на хвилину біля паркану, задерши спідницю, і пішла у бік льоху. Було чутно, як неголосно стукнула клямка і рипнули двері. І вже після цього почувся голос, начебто чоловічий.

— Вроде бы мужиков тут не было… — з ваганням у голосі сказав сержант.

— Да и чего делать ночью в подвале нормальному мужику? — невідомо у кого запитав лейтенант.

— Может, тут схрон? Или дезертир? — припустив сержант.

Лейтенант згадав орієнтування, у якому припускалося існування у селі таємного бандитського шпиталю, і примружив очі в очікуванні можливої удачі:

— Очень даже может быть, что тут бандеровский госпиталь… Хозяйку будем брать… — речення закінчити не встиг, бо знов рипнули двері льоху, і на подвір’я вийшла жінка.

— Давай! — скомандував лейтенант.

Ваніфатов і ще двоє з ним стрімголов кинулися уперед. — Що це?! — лише встигнула крикнути розгублена жінка.

Марія готувала матеріали для перев’язок. Вона якраз закінчила прати бинти і вже готувалася розвісити їх на натягнутій у кімнаті тоненькій мотузці, коли раптом почула розгублений зойк Василини:

— Що це?!

На мить Марія заклякла. Почувся ще один дивний звук, потім грюкнули двері, їй здалося, ще це двері льоху. Далі вона чекати не стала. Прожогом кинулася до ліжка, де спали діти. Славуня прокинулася одразу. Марія легенько затулила їй рот долонею:

— Тихо, донечко. Швиденько вдягайся…

Губи в дитини склалися бантиком, ось-ось заплаче…

— Донечко, тихенько… Бо москалі близько!

Славуня вже була навчена: раз москалі поряд, то це погано. Москалі — погані дядьки! їх треба боятися! Губи у неї скривилися, і вона почала щось натягати на себе, плутаючись у темряві. Марія хутенько накинула на себе перше, що підкрутилося під руку, обережно, щоб не розбудити, закутала в ковдру Данилка. Потім кинулася до вікна, що виходило на город, розчахнула його і спробувала щось розглядіти у нічній пітьмі. Раптом на подвір’ї пролунала автоматна черга, почулися крики, високим голосом вискнула Василина, знов автоматна черга…

— Гранату! — крикнув хтось.

Марія підсадила доньку на підвіконня:

— Стрибай, доню… Тихенько тільки!

Метнулася до ліжка, схопила закутаного в ковдру сплячого Данилка і кинулася до вікна. Застигла на мить, повернулася і акуратно зачинила віконну стулку. Наче тінь, беззвучно і непомітно, Марія з дітьми кралася по городу до хати сусіда. Позаду почулося ще кілька автоматних пострілів, потім гримнув вибух гранати. Задзвеніли вибиті шибки. Марія впала на землю.

— Тихо, доню…Славуню… Тихенько…

Данилко щось пролепетав, не розплющуючи оченят, і продовжував спати. Марія тримала долоню напоготові, щоб затулити малому рота, якщо, не дай Боже, прокинеться і почне плакати.

— Ну, что там? — почувся голос.

Хтось посвітив з вікна слабким жовтим світлом ліхтарика.

— Да вроде никого…

— Вроде или никого? — вимогливо спитав той же голос.

— Никого!

— Смотри! Головой ответишь…

Ліхтарик знов освітив город слабеньким промінчиком:

— Нет, товарищ лейтенант, точно никого! — на цей раз впевнено проказав голос.

Марія ще кілька хвилин лежала на холодній землі, щось заспокійливо шепочучи доньці. Хвала Богові, Данилко не прокинувся! Коли вікно зачинилося, вона звелася, взяла сина на одну руку, а іншою стиснула долоньку дочки, і пішла світ за очі. Коли рука затерпла тримати чималенького вже сина, а Славуня почала рюмсати, що втомилася, наштовхнулися на копицю сіна. Марія влаштувала у ній печерку, поклала туди сплячого сина Славуні посміхнулася і наказала вести себе тихо. Почекала, поки втомлена дівчинка не заснула, звелася, розправляючи закляклі руки та ноги, і уважно озирнулася навкруги. Почало розвиднюватися, і жінка зорієнтувалася, де ж вона опинилася. Відійти далеко не встигла. Копиця стояла на сінокосі, не більш ніж за кілометр від хати. Марія зрозуміла, що повернутися туди неможливо, але їй було потрібно забрати бодай дитячий одяг. Данилко прокинеться, його треба буде у щось перевдягнути, адже надворі лише березень! Та й Славуня вдягалася поспіхом, у перше, що підкрутилося під руку, та ще й у пітьмі. Про неї вже мова не йде! Вискочила в нічній сорочці! Застебнувши кожушка, вона почимчикувала до села. Ще здаля, виглянувши з-за рогу, побачила, що біля її дому стоїть полуторка. Солдати щось з розмаху вкинули у кузов, потім іще… Вона не одразу зрозуміла, що це трупи, а коли зрозуміла, заплющила очі. Отже, про шпиталь хтось доніс, тільки ж хто? Кому помститися? Вона згадала односельця Миколу, як той кликав кума Назара, коли його привезли до шпиталю.

— А Василина? Що з нею? — вистрілила думка.

Та саме пішла до схрону, коли стався напад енкаведистів, а що то були вони, жінка не мала сумнівів. Поляки одразу відкрили б вогонь по хаті, а лише потім почали би щось шукати. їм потрібні не полонені, їм потрібна кров! У цей час із хвіртки вивели й Василину.

— Давай, давай!..

Марія побачила, як хтось із солдатів підштовхнув жінку прикладом у спину. Її підсадили у кузов. З подвір’я ще щось виносили, що саме, вона не могла розгледіти.

— Маріє, що ти тут видивляєш? — почувся голос зі спини.

Жінка здригнулася від несподіванки.

— Мати Божа! Налякав… — перед нею стояв Володимир Воробець, чоловік її подружки, Мирослави.

— Ти чого в такому вигляді? — здивовано запитав він, розгледівши, що в неї під кожушком лише нічна сорочка, а на голих ногах якійсь капці.

— Подивись туди… — вона хитнула головою убік своєї хати, — тільки обережно…

Володимир визирнув з-за рогу плетеного тину й одразу смикнувся назад.

— Боже мій!..

— Слухай, Володимире, у мене діти в чистому полі…

Той не роздумував ані миті:

— Гайда!

За півгодини Марія з дітьми вже була у його хаті. Подружка тільки ахала та охала, слухаючи її розповідь про нічну пригоду. Умита Славуня з апетитом наминала варену картоплю, а Данилко, сидячи у матері на колінах, щось намагався розповісти, але що, ніхто не міг зрозуміти…

— А чого ж це вони на вас накинулися? — врешті запитав Володимир.

— Та хто їх знає, — обачно відповіла Марія, не бажаючи розповідати про підпільний шпиталь, — мабуть, хтось щось набрехав…

— Ну-ну… — з розумінням пробурмотів Володимир, а Мирославі було байдуже, усю свою увагу вона приділяла дітям.

— А що далі? — продовжував розпитувати Володимир.

— По-перше, треба одяг з хати забрати, а потім що? Піду кудись…

— З двома дітьми?

— А хіба я маю вибір? Володимире, ми побудемо трохи у вас? Добу, не більше, та й не ми, а діти… Мені потрібно тут сходити в одне місце… А коли ці поїдуть, хоча б одяг заберу. А потім підемо.

— Авжеж… куди піти?

Марія глибоко зітхнула: крім Стасова, йти було нікуди, а там поляки… Як то воно там буде? За дітей страшно! Хоч би Василь був… А сама вона хіба зможе їх захистити?

За кілька годин жінка таки дочекалась, коли машина з енкаведистами поїхала, обережно, через те ж вікно влізла до хати та зібрала розкиданий під час трусу одяг, беручи лише необхідне. Вийшов чималенький мішок. Подумала, та зібрала ще й постільну білизну, вийшов ще один мішок. Викинула їх у вікно, відволокла подалі від хати, вкинула один на плечі та й почимчикувала у бік тимчасового сховища. Впоравшись із обома мішками, з годину відпочила, щось допомогла подружці по господарству, очікуючи темряви, а потім, одягшись тепліше, вирушила до лісу.

Звістка про те, що енкаведисти розгромили шпиталь, заарештували докторку та вбили поранених, вдарила Гордія та вояків, наче грім посеред ясного неба. Загін тільки що повернувся з рейду на Кулинці, принесли необхідні ліки, а вони вже й непотрібні… Більш за все Марія переживала за те, як сприйме звістку про смерть Миколи Лисевича його кум, Назар Глинський. Усю війну вони пройшли поряд, допомагаючи та охороняючи один одного як справжні друзі, і ось на тобі! Ні в бою, ні в запеклій сутичці з ворогами, а в шпиталі, поранений і безпомічний, загинув його друг та кум. Глинський, почувши таку страшну звістку, пополотнів, скрипнув зубами і стукнув кулаком по долоні.

— Ну, гади… — рвучко повернувся та вийшов із землянки.

Гордій сумно похитав головою:

— Шкода Миколу, шкода хлопців… А Назар… Нехай зараз начуваються! Пощади нікому не буде! Він затятий… Загибелі Миколи нікому не подарує! Але ж хто здав шпиталь? Хто? Телефоністка розповіла про якогось Грака, але хто ховається за цим ім’ям? Стоп! Є одна людина, яка точно знає, хто такий Грак! Треба лише знайти засіб, щоб розв’язати їй язика!

— Товарищ подполковник! Госпиталь накрыли! В Прошеве! Трех бандюков пристрелили, а докторшу взяли. Только Марии там не было…

Скворцов від здивування широко розплющив очі:

— Как это не было? Ты что говоришь? Куда она могла подеваться? А дети? Председатель сельсовета сказал, что у неё двое маленьких детей!

— Не было, товарищ подполковник. Только докторша, а ей уже за пятьдесят… Какие уж тут малолетние дети?

Скворцов стукнув долонею по столі. Отже, проґавили! Знає ця докторка, де базується загін — це ще велике питання, а от ця Дацьків точно знає, а її прогавили!

— Вояки, мать вашу! Бабу с двумя малолетними детьми поймать не смогли!

— Да не было её там, товарищ подполковник!

— Как же, не было… Оставила вас в дураках! Баба с двумя детьми на руках обвела вокруг пальца целое отделение во главе с лейтенантом! Срамота… Иди с глаз моих!

3 бандою Гордія потрібно було кінчати! Підполковник заглянув у зведення подій за тиждень: при нападі на Кулинці бандити вбили вісімнадцять чоловік! Втрати, як на фронті, бодай би ви усі провалилися у тартарари! Так далі тривати не може! Що ж, він мусить застосувати крайній захід! Скворцову ця справа не дуже подобалася, але по- іншому не витанцьовувалося.

Тієї ж ночі, разом з Марією, у Велику Прошеву увійшов загін на чолі із Гордієм. Непомітно вони взяли під контроль усі сільські вулиці, а четверо вломилися на подвір’я голови сільради. Дарку, яка на шум вибігла на ґанок, миттю схопили за руки, бо почала дряпатися, а хтось ще й прикрив їй рота долонею, щоб не кричала.

— Отже так, — твердо сказав Гордій, дивлячись на жінку важким поглядом, — зараз підеш до чоловіка і скажеш, щоб він прийшов сюди. Шкоди йому від нас не буде. Якщо ти не підеш, чи чоловік не прийде, підпалю до дідька хату разом із дітьми. Ти усе зрозуміла?

Навіть у нічній пітьмі було видно, що жінка пополотніла, наче смерть. Ледь тримаючись на ногах, вона слухняно кивнула головою.

— Відпустіть її, — наказав Гордій, і коли її відпустили, кивнув на хвіртку, — йди за чоловіком. Не чіпати її!

— Але я не знаю, де він…

— Це мене не обходить! — жорстко відрубав Гордій. — Або за півгодини приводиш чоловіка, або я підпалюю хату. Із дітьми! Назаре! Зроби смолоскип.

— Слухаюсь, друже командире! — хрипким від ненависті голосом відповів Назар.

І Одарка одразу повірила: спалять! Хто так ненавидить, той не зглянеться і на дітей! Вона спроквола вийшла на вулицю. Що робити? Позаду хата із дітьми, попереду чоловік… А вб’ють же! їй-бо вб’ють! Але ж діти! Діти!.. Вона ще не прийняла ніякого рішення, а ноги вже несли її до хати, у якій сьогодні ночував Андрій.

«Догодовувався! — подумки дорікала чоловікові, — докомандувався! Нащо воно йому? Попереджала ж його! Дітей не чіпатимуть! Дітей не чіпатимуть! — передражнила вона чоловіка, — а вони он як! Спалю разом із дітьми!» — згадала слова Гордія і здригнулася.

Раптом позаду хруснула гілка. Вона навіть не встигла подумати, а просто відчула небезпеку. Так може відчувати лише жінка. Мабуть, щось залишилося у жінок від того часу, коли люди керувалися не розумом, а інстинктами. Чоловіки керуються розумом, а жінки серцем, ось у чому справа. А серце часто відчуває те, про що розум навіть не здогадується.

«Слідкують! Не вірять! Невже думають, що я зможу дітей полишити?»

Тут їй прийшла проста думка: якщо взнають, де чоловік ночує, можуть же і ту хату спалити? Можуть! Вона згадала голос, повний ненависті хрипкий голос. Але їх за що? Неочікувано для себе вона повернулася і стала, вперши руки в боки:

— Гей! Хто там за мною йде! Геть звідси, а то нікуди не піду!

Пітьма відповіла мовчанням, потім щось зашурхотіло, хтось відліпився від тину і пішов назад, кинувши наостанок:

— От сучка…

Дарка зачекала хвилину, і знов пішла по темній вулиці. Ось, нарешті, й потрібна хата. У будці загарчав собака, наче попереджаючи непрохану гостю, але та сміливо зайшла на подвір’я, не звертаючи на нього ніякої уваги, а той наче відчув, що зв’язуватися з жінкою даремно, зітхнув, та продовжив собі спати. Дарина легенько постукала в шибку обумовленим стуком. Тиша. Ще раз… Потім ще… Нарешті рипнули двері, й з’явився Андрій. Впізнавши жінку, тривожно запитав:

— Щось із дітьми?

— Саме з дітьми! Бандерівці… Сказали, якщо ти не прийдеш, спалять хату разом із дітьми. Я тебе попереджала… Я тобі казала… — і врешті заплакала, впавши чоловікові на груди.

Той важко зітхнув:

— Ідемо… Зараз лише вдягнуся.

— Поквапся… Бо сказали, що чекатимуть не більше півгодини.

— Добре…

Зійшов місяць і трохи розвиднілося. Андрій побачив здаля, що на його подвір’ї стоять кілька чоловік.

— Он вони… — схлипнула жінка.

— Бачу… Ти туди не йди, почекай на мене тут. Все буде добре, не переймайся… Все буде добре..

Жінка залишилася на місці, а Андрій зайшов на подвір’я.

— Хто тут?

— Це я, Гордій. Ти голова?

— Ну, я…

— Хто такий Грак? Відповідай, коли хочеш, щоби твої діти жили! Хто такий Грак?

На фронті Андрій не раз дивився смерті в обличчя. І не два. І навіть не три, а багато. Але то — фронт. На фронті завжди є внутрішня готовність померти, бо знаєш, що тоді, коли ти в когось цілишся, тоді ж і в тебе хтось цілиться. Хоч і жевріє у кожного в душі надія, що саме його не вб’ють, що куля свисне десь поруч і попаде у когось іншого, але кожен розуміє: сьогодні хтось, а завтра, може, й ти…

Але тут, поряд з власною хатою, за стінами якої сплять твої діти, а поруч стоїть кохана жінка! Після фронту, коли ще не натішився, що залишився живий! На власному подвір’ї! Не було в Андрія такої готовності, не чекав він її, клятої баби з косою! Але ось вона, дивиться з цівки «шмайсера», якими озброєні ці, що прийшли по його душу… По душі його та Грака… А цей Грак винен лише у тому, що підібрав, дурень, десь у лісі пістолет, як мала дитина підбирає кимсь загублену на дорозі іграшку, а заховати його як слід не спромігся! Ось і попався на гачок енкаведистам… А за одною дурницею — інша!

— Ну? — урвав його роздуми Гордій, — Назаре! Смолоскип!

— Нііііі!!! — закричала за парканом Дарка, — Андрію!!!

— Назаре!!!

Чиркнув сірник і в березневій пітьмі тьмяно почав розгорятися смолоскип.

— Це Бондар… — вичавив із себе Костенко.

— Я його знаю, — промовив хтось із пітьми, — от дурень…

— Гайда, хлопці… — звелів Гордій.

Назар кинув смолоскипа на землю, і усі четверо посунули з подвір’я. Від смолоскипа загорівся пучок соломи, що валявся поруч. Погорів, погорів та згас… Андрій стояв із заплющеними очима, не вірячи, що залишився живий. Він не побачив, як той, кого звали Назаром, повернувся і не цілячись, тримаючи автомат біля живота, натиснув на спусковий гачок. Автомат коротко плюнув вогнем.

— Назаре! Ти що? Я ж слово дав!

— Зате я не давав!

Над селом розлігся жіночий крик…

Хвилин за десять почалася пожежа. Горіла хата Бондаря. Сам господар із кулею у животі лежав у хаті, підпертій кілком, а його дружина та діти з жахом дивилася на пожежу, не маючи вже сил ні плакати, ні благати про пощаду. Діти, два хлопчики, тулилися до матері і тихенько схлипували, а вогонь відблискував в їх очах кривавими відблисками.