Переможців не судять

РОЗДІЛ 12 СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ
ТРАВЕНЬ 1940

У Стасові з’явилося багато людей у формі. Поруч із селом закінчували будувати аеродром. За березень та квітень спланували злітну смугу, засіяли її травою. Поруч почали будувати казарми, їдальню, диспетчерську вежу, ще якісь приміщення. З’явилися і літаки, великі, пасажирські, і коротенькі, товстенькі, з обрубаним носом. Не треба було довго вдивлятися, щоб зрозуміти, що ці літаки — військові. Село непокоїлося, цілий день на летовищі щось гуло та стріляло. Запахло бензином — неподалік збудували бензосховище. Аеродром був цивільний, тому треба було возити пасажирів, для чого зі Стасова до Тернополя наприкінці травня пустили рейсовий автобус. Це сподобалось мешканцям села. Такого досі ніхто й не чув: сів у автобус і за годину в Тернополі. Автобус, правда, ходив не дуже часто, усього кілька разів на день, але раніш і такого не було.

Те, що в селі з’явилося багато військових, не сподобалось станичному. Де військові — там патрулі, комендатура, особливі відділи і таке інше. Але, незважаючи на цю нову обставину, організація планів не змінила, а згідно плану треба було налагодити вишкіл молоді зі справжніми стрільбами.

— Любку, а скажи-но мені, будь ласка, чи мав ти колись нагоду постріляти? — губи станичного склалися в посмішку, що заховалася у вусах, але очі гляділи спокійно, навіть вимогливо.

— Стріляти? — здивувався Любко, — нащо мені?

Тепер вже здивувався станичний:

— Тобто як, нащо? А як же ти збираєшся здобувати волю? Чи вважаєш, що хтось її тобі подарує? Ні, дорогенький… Волю треба виборювати зі зброєю в руках! Іншого шляху нема! А перш, ніж ти підеш воювати за волю, треба цієї справи навчитися! Зрозуміло? Навчитися, інакше тебе вб’ють у першім же бою! І загинеш ти ні за цапову душу, це я тобі обіцяю. Щоб бодай щось робити, треба це знати. Ось чому я тебе питаю: чи вмієш ти поводитися зі зброєю?

Любко знизав плечима. Досі тримати в руках зброю йому не доводилося.

— Отже так, — готуйся. За тиждень підеш у ліс.

— У ліс?

— А ти що, стріляти тут, у селі, будеш? Щоб тебе енкаведисти злапали? Любку, ти як дитина… А ти ж є дитина…

— Я?! — обурено здійнявся Любко.

— Доволі вже, — перепинив його пічник, — вгамуйся. З батьками сам залагодиш справу, чи мені переговорити?

— Та вже сам якось…

— Ну, дивися, а то можу і я.

Вдома сиділа сестра. Вони з матір’ю про щось шепотілися, і коли Любко зайшов у хату, замовкли, а Марічка ледь зашарілася.

— Сестричко! — радісно вигукнув Любко, — Як там твоє подружнє життя? Чи не ображає Василь?

— Та що ти… — Марічка аж розгубилася, — На руках носить!

— Ну… Так вже й на руках…

— А ти що думаєш? В нас дитинка буде…

— Он як… Ну, сестричко, поздоровляю! Тоді ясно, чого це Василь тебе на руках носить!

Він дочекався, доки мати вийшла надвір, і вони залишилися у хаті самі.

— Чуєш, Марійцю, мені за тиждень потрібно поїхати в одне місце, так от… Щось би таке батькам сказати, щоб не дуже питали? Може, щось порадиш?

— В одне місце… В одне місце… — перекривила його Марійка, — до лісу їдеш? На вишкіл?

— А ти звідки знаєш? Ти що, теж у справі?

— Ще раніш за тебе!

— І мовчала?

— Про справу не з тим, з ким можна…

— А з ким потрібно! — підхопив Любко.

— Ти ось що, — сказала сестра, — ти татові так і скажи, що їдеш у ліс, на вишкіл. Але лише татові, а тато сам знайде, що мамі сказати. Навіщо, щоб вона зайвий раз хвилювалася?

Любко так і зробив, і все вийшло дуже добре. Що казав тато мамі, він не знав, але коли за тиждень почав збиратися до лісу, мати лише посміхнулася сумно, мовляв, що ж тут поробиш?

У лісі було здорово. Травень видався теплим, вітру майже не було. Сонечко вже добряче припікало, усюди зеленіла травичка, починали квітнути кульбабки. Надійно захищало від сторонніх поглядів молоде ніжне зелене листя. Правди ніде діти, вночі ще було холоднувато, але хлопці влаштували добрячі курені і від холоду не потерпали. Загін був невеличкий, лише десять юнаків, усі були з різних сіл, тож один одного не знали. Спершу командир наказав забути свої імена, і кожному було присвоєно псевдо.

— До Вовка ти ще не доріс, — пожартував, коли Любко назвав йому псевдо, яке волів би мати, — наразі ти схожий на вовченя.

— Та я!.. — завівся з півоберта Любко, — та я у… — і замовк. Згадав, як станичний наказав: нікому, ні з якого приводу про події в Тернополі не розповідати.

Так Любко став Вовченям.

Навчання почали дуже незвично. Вишикувавши усіх на галявині, командир промовив:

— По-перше, звертатися до мене: друже командир. Звати мене Хмара. А по-друге, ось вам перше завдання: десь тут є схрон. Його треба знайти.

Посипалися питання:

— Де? Який? Великий чи малий? Чи давно зроблений?

На усі ці запитання Хмара лише посміхнувся:

— Ач, які розумні! Може, вам ще вказати, де він? Шукайте! Хто знайде — на вечерю матиме сто грам призових!

Стрій розсипався. Усі почали нишпорити по кущах, між деревами, мало не обнюхуючи кожну травинку. Один Вовченя нікуди не побіг, а залишився у центрі галявини та уважно озирався навкруги. Хмара з цікавістю придивлявся до юнака. Любко обійшов галявину й, незважаючи на гамір, що здійняли його товариші в пошуках схрону, підійшов до Хмари. Той, тим часом, всівшись на старий пень, смалив цигарку.

— Друже командире, чи можу я оглянути цей пень?

Хмара хмикнув:

— Прошу.

Вовченя оглянув пня і неочікувано обхопив його, спробувавши підняти. Раптово той зрушився з місця! Хлопець аж скривився від натуги, і той піддався! Під пнем відкрився вузький лаз до схрону.

— Молодець! — з повагою сказав Хмара, і продовжив, оглядаючи юнаків, що вже підбігли до них, — ось бачите, як треба шукати? Спочатку треба думати, мозок включити, а лише потому — ноги! А скажи своїм друзям, та й мені цікаво, чого це ти присікався саме до цього пня? Хлопці ж побігли одразу до лісу, а ти — ні.

— Та, друже командире, покійна бабуся завжди казали: темніше за все під лампою, тобто ховати треба на видноті, тоді ніхто й не подумає там шукати. А коли ви всілися на цього пня, я й подумав, що вирішили з нас пожартувати. Закрили своєю, даруйте, дупою вхід до схрону, щоб ми тут мордувалися в лісі, та й посміхаєтесь собі…

Хмара зареготав.

— Молодець, Вовченя, одне слово — молодець!

Усі плескали юнака по плечах, наче це вони самі так відзначилися.

А Хмара стояв та й посміхався собі: які гарні хлопці! І раптом посмішку наче водою змило: подумав, що майже усі вони приречені. Енкаведе — страшний ворог, пощади не знає… І скільки таких от хлопців поляже в сиру землю, поки Україна здобуде волю? А може, він сам десь також… Хто знає свою долю?

Зверху було видно, що у схроні лежала зброя.

— Це ж звідки стільки добра? — вражено запитав хтось.

— Ляхи подарували. Коли їм тут совєти чосу давали, так добрі люди про це добро подбали. Зібрали, почистили, змастили та й для вас заховали. Я цей схрон показав, бо вам усім довіряю, а ви повинні пам’ятати, що зробити такий — дуже велика праця. Виказати його, уві сні, під тортурами, напідпитку, у будь якій спосіб — тяжка зрада, яка карається на горло. Ось так…

Сміх затих, посмішки зникли, усі зрозуміли, що жарти скінчилися.

— Давай, Вовченя, лізь…

Любко ступив на хитку драбину, обережно щаблями добрався донизу. Світла з отвору було доста, щоб він розгледів, що ж тут заховано. А заховано було десятка зо два крісів[26], кожен замотаний у окремий мішок, змащений, з десяток пістолетів, загорнутих у промащений папір, а всі разом складені в проолієний мішок, і навіть два ручні кулемети, упаковані так, як і кріси. У кутку — кілька ящиків і окремих цинків із набоями.

— Що подавати? — запитав він у Хмари.

— На кожного по крісу, мабуть, пару пістолетів і один кулемет. Візьми цинк із набоями, а в кутку, поруч з ящиками, має лежати невеличкий мішечок із набоями до пістолета. Знайшов?

Любко у темному кутку намацав мішечка:

— Знайшов! Я наверх це не винесу, драбина не витримає… Трохи струхла… Я спускався, вона вже тріщала, а з вантажем…

— Добре, зачекай, зараз мотузка дамо…

Зброю підняли наверх. Звільнені мішки вклали в один та скинули донизу. Акуратно повернули на місце пень. Хмара причепливо оглянув його і, не знайшовши до чого присікатись, повів юнаків до табору.

Так почався вишкіл Любка Грицая, який тривав два тижні.

Ще у Кракові, розробляючи план акції, було вирішено, що перш ніж представник увійде в Тернопіль, він має передати звістку комусь у передмісті, так би мовити, залишити по собі запасний варіант. А раптом у Тернополі попаде до пазурів енкаведистів? Надто великою була задумана справа, щоб допустити її провал із-за якогось дурного випадку. Після вивчення можливого маршруту руху було вирішено, що представник, котрий на час небезпечної подорожі взяв собі псевдо «Вітер», зробить проміжну зупинку в Мешковичах. Він отримав пароль до станичного Буревія, котрим і скористався учора ввечері. Перед тим, як ліг відпочити у духмяне сіно на горищі, представник мав коротку розмову зі станичним, кого запросити на таємну нараду.

До кожного запрошеного були послані зв’язкові. Обміркувавши отриману інформацію, пічник відправив до Кулинців Марусину. Василь, чоловік Марії, особливого захвату від такої, майже нічної, подорожі не виявив. Він боявся за жінку, бо ж вона була у тяжі, хай недовго, усього місяць, але ж у тяжі! Але Марія була невблаганна: треба по справі, і край! Єдине, чого домігся Василь, так це супроводжувати жінку до того місця, до якого вона дозволить, і там на неї чекати, скільки буде потрібно. Щоб не впадати нікому в око, пішли пішки.

— Воза за кілометр чутно! — припинила вона розмови чоловіка про воза, — коня не заховаєш!

З таким аргументом сперечатися було важко, Василь глибоко зітхнув і пішов поруч з дружиною. Але невдовзі й сам був задоволений, що сталося саме так. Вечір був чудовий! А коли вже в кущах, поблизу шляху, заспівав соловей, то Василь не стримався і почав цілувати жінку, гаряче, пристрасно, обпікаючи їй губи своєю жагою.

— Васильку… Ти з глузду з’їхав… Треба йти…

— Почекають… — шепотів той, ведучи Марійку в кущі, де зазивно співав соловейко, — почекають з півгодини…

А вона й не дуже пручалася, бо спів тої сірої непомітної пташки наче розбудив у її душі ті ж струни, які кількома хвилинами раніше торкнув у Василевій. І вони кохалися на постеленому плащі, палко, нестримно, до повного спустошення. І ще кілька хвилин лежали поруч притулившись, наче таким чином набиралися один у одного сил, аж доки Марійка не схаменулася:

— Васильку… Треба йти.

— Як гарно!

До Кулинців добралися опівночі. Містечко спало. Залишивши Василя на околиці й почекавши, поки той не заховається у кущах, вона пішла в бік вулиці, де мешкав повітовий. Там все сталося, як гадалося. Для термінового зв’язку повітовий мав схованку біля хати. Користуватися нею можна було в крайньому випадку, як ото зараз. Марійка поклала «штафетку» в схованку одним коротким швидким рухом. Якби хтось за нею і слідкував зараз, то все одно б нічого не помітив у нічній пітьмі, так справно вона це зробила. Пройшла собі повз хати нечутно, мов примара, і зникла, наче її тут і не було ніколи. Василеві довелося недовго чекати на неї. Вони заквапились додому. Проходячи повз кущі, де лише півтори години тому кохалися, глянули один на одного і весело розреготалися.

— Ох і дурень ти, Васильку! Такий дурень, аж дим йде!

— А сама? Ха! А сама? Аж підстрибувала!..

Раптом Марійка припинила реготати, притулилася до чоловіка та сказала ледь чутно:

— А як нам добре було разом! Га, Васильку?

Той нічого не відповів, лише поцілував та легенько потяг її у кущі:

— Може, ще разок спробуємо?

Незважаючи на пізню годину, Скворцов був у своєму кабінеті. З Тернополя прийшла термінова шифровка: через його район, точна дата невідома, має пройти представник Центрального Проводу ОУН. Він несе з Кракова у Тернопіль директиву Проводу на підготовку до збройного повстання[27]. Десь у районі має відбутися зустріч представника з місцевим активом. Треба було скористатися моментом і придушити усю цю наволоч із представником на чолі.

Але як? Як вирахувати, де вони можуть зібратися? І раптом проста думка осяяла його. Настільки проста, що він одразу не повірив сам собі: адже для того, щоб зібрати місцевий актив, поміж сіл мають піти зв’язкові. Невідомо, скільки їх буде, але ж будуть! Треба терміново влаштувати засідки і спробувати прослідкувати за ними. Не вдасться прослідкувати, тоді схопити та спробувати вибити з них, де відбудеться та зустріч. Діяти потрібно негайно. Шиманський трохи побурчав: виходило, що майже усіх офіцерів відділу треба направити у засідки. Він розумів, що Скворцов має слушність. Негайно була піднята по тривозі рота Коваля. Увесь особовий склад відділу НКВС був використаний для створення засідок. Офіцер із відділу та два бійці з роти — ось і засідка. За браком часу конкретне її місце мав визначити офіцер, а Скворцов лише показав на карті, який шлях кожна засідка мала перекрити. Звісно, усі шляхи в районі не перекриєш, але спробувати половити рибку хоча б такою дірявою сіткою варто. Іншого виходу нема. Наряди вирушали негайно.

Першою почула гул вантажівки Марійка.

— Чекай-но, — припинила вона чоловікові залицяння, — наче хтось їде на машині.

— Та звідки… — почав Василь, аж раптом почув гул двигуна.

Вони причаїлися у кущах. Саме напроти них, на шляху, зупинилася машина, з неї вистрибнули три чоловіки.

— Все, что ли? — запитав хтось із кабіни.

— Так точно, товариш лейтенант!

— Внимательно тут! Завтра к обеду сменю. Если кого возьмёте, руки-ноги связать, в рот кляп и пусть лежит. Завтра разберёмся… За ночь, небось, не помрёт… Поехали!

Знов запрацював двигун, і полуторка від’їхала. Прибулі засвітили ліхтарем, оглядаючи кущі.

— Хорошеє место для засады. Кусты растут почти вплотную к дороге.

Марійка з Василем заклякли. Вони навіть дихати боялися, адже засідка була щонайбільше метрах в десяти від них.

Прибулі ще трохи пововтузилися, мабуть, влаштовуючись зручніше, та й затихли.

— На когось чекають, — ледь чутно прошепотіла Марія, Василь приклав пальця до рота: замовкни! Покрутив головою, вишукуючи шпарину в кущах, і махнув рукою, мовляв, йдемо. Крок за кроком, обережно, повільно, нечутно, віддалялися вони від засідки, аж раптом Марія оступилася і зав’язла в багнюці. Вона ледь не зойкнула, але вчасно прикрила рота долонькою. Ногу з болота витягнула без туфлі. У темряві, до того ж поруч із засідкою відшукати її не було можливості. Марійка розпачливо махнула рукою й пішла босоніж. Потихеньку, вдалося вийти з кущів і далі, пригинаючись, щоб їх не побачили на фоні зоряного неба, вони рушили до Стасова. До обійстя йшли обережно, прислуховуючись та озираючись. Пройшли городами, повз ставок. Полегшено зітхнули лише тоді, коли біля ніг радісно заскавчав їхній Барбос.

— Нарешті дісталися… — промовив Василь.

— Ще не все, — відізвалася Марійка.

— Тобто як? — розгубився Василь.

— Я ще до станичного піду, треба повідомити його про засідку. А раптом на когось із наших чекають?