Переможців не судять

РОЗДІЛ 9 ТЕРНОПІЛЬ. ЛЮТИЙ 1940 РОКУ

Марійка вже третій день ходила на заняття у педшколу. Поїхала вона в Тернопіль не в доброму гуморі. Запальний Любко нагрубив якомусь енкаведисту, за ним приходили, але брат заховався у друзів. Батько лаявся, а мати плакала.

— Ну, дурень… Ну, дурень! І що зараз робити? Може піти до офіцера та вибачитися? Килино, як ти вважаєш, га?

Але мати лише плакала. Пізно ввечері Любко прийшов додому. Вікна завісили фіранками, щоб, не дай Боже, ніхто не побачив.

— Ти що накоїв, дурню? Що ти накоїв?! — пошепки сварив батько, — і що зараз робити? Ой, дурень, дурень…

— А чого вони? Прийшли сюди і ще командують!.. Москалі кляті! Хто їх сюди кликав?

Довго радилися, що робити, і вже глупої ночі вирішили зранку відправити сина до далеких родичів, у Драганівку. Він пішов раніше, ніж за Марійкою прийшов Василь, щоб проводити її до шляху. Так вона й поїхала, не знаючи, що з братом.

Оселилася Марійка в гуртожитку. Вона ще добре померзла того лютневого дня, коли з документом на поселення шукала гуртожиток на вулиці Лелевеля, 14. Гуртожиток зустрів її скандалом. Огрядна тітка виштовхувала на вулицю якусь літню пару. Дідок, розмахуючи ціпком, викрикував прокльони на адресу комендантші, матюкав директора школи, клятих москалів, жидів, радянську владу і ще когось, про кого Марійка навіть гадки не мала. Він опирався як міг, але протистояти огрядній високій тітці не міг, та була вдвічі ширша за нього. Нарешті вона випхала його на ґанок, і одразу ж отримала ціпком по спині.

— Щоб ти здохла! — виголосив дідок, — щоб тебе усе життя на возику возили! Клята сучко!

Марійка застигла біля сходів, з острахом дивлячись на те, що відбувається. Дідок, відчувши співчуття дівчини, прогорлав до неї:

— Ти бачиш? Як же це можна взимку виганяти людей на вулицю! Де ж я буду жити зараз? — і знов замахнувся ціпком на огрядну жінку.

— Не бреши, Броню, не бреши! Я тобі коли сказала, щоб ти звільнив кімнату? Га? Ще на початку січня, а зараз що?[23] Що ти робив? У стелю плював? Думав, минеться? А де мені студентів селити? Ти про це подумав? Он дівка прийшла… Ти чого, доню? На поселення?

— Так, — кивнула головою Марійка.

— От бачиш! Куди її селити?

Коменданша, а як виявилося, на ґанку з Бронею та його жінкою воювала саме вона, навмисно чи ні, але оселила Марійку саме в ту кімнату, де раніше жила ця літня і, як виявилося, не дуже охайна пара. Зо дві години Марійка, засукавши рукави та підіткнувши подолок, прибирала в кімнаті. Вона двічі помила підлогу, позбирала зі стелі та стін рясне павутиння, зняла брудну, давно не прану білизну та отримала іншу, стареньку, але чисту. У кімнаті було тепло, великі вікна, отже й світло. Комендантша, яку звали пані Ольга, наприкінці прибирання зайшла до кімнати, посміхнулася та сказала:

— Ото інша справа… Головне — це порядок! Я до тебе якихось гарних дівчат підселю, щоб у вас показова кімната була!

Так почалося Марійчине життя в Тернополі.

Наступного ранку вона пішла до педшколи. Таких, як вона, у класі зібралося тридцятеро душ, в основному дівчата. Хлопців було небагато і, як відмітила Марія, ні один з них не міг рівнятися з її Василем, високим, струнким, широкоплечим. Перший урок провела класний керівник Зоя Миколаївна. Вона довго розповідала про країну Рад, про батька та вчителя усіх часів та народів товариша Сталіна, про Робітничо-Селянську Червону Армію, про родину радянських народів, Сталінську конституцію і багато ще чого іншого, про що Марійка ніколи не чула. А наприкінці запитала, чи будуть у когось якісь питання. Запитань не було, пауза затягнулась, нарешті підняла руку чорнява дівчина з карими очима:

— А чи правда, що товариш Сталін усіх незгодних відправляє до тюрми?

У класі запанувала мертва тиша. Усі втупилися очима хто в парту, хто в підлогу, намагаючись не зустрічатись з учителькою поглядом: а раптом та прочитає в очах щось потаємне? Щось таке, про що не можна розповідати навіть найближчому другові? Лише чорнявка дивилася вчительці прямо в очі, і погляд її вимагав відповіді. Вчителька на мить забарилася, а потім вичавила з себе:

— А… А хто вам таке сказав?

— Так… Кажуть люди…

— Які люди? — пішла у наступ вчителька.

— Різні…

— У селі?

— Так відправляє чи не відправляє?

— Коли ворог не здається, його знищують. Ви знаєте, хто це сказав? Це сказав великий пролетарський письменник Максим Горький. Радянська влада опікується лише тими, хто її визнає і підтримує. А ті, хто шкодить, саботує рішення радянських органів, хто носить камінь за пазухою, того ніхто жаліти не буде!

Клас мовчав. Чорнявка переможно оглянула всіх і нарешті скінчила слизьку розмову.

Потім був урок російської мови.

— Вы должны понимать, — розповідав учитель, — что в Советском Союзе живёт множество народов и каждый говорит на своём языке. Что будет, если кто-нибудь из вас приедет в Казахстан и заговорит на украинском, а ему ответят на казахском? Сильно вы поймёте друг друга? Вот то-то и оно! А армия? Как командир будет командовать, если бойцы не смогут его понять? А как боец будет подчиняться, если ему будут непонятны приказы командира? Поэтому русский язык должны знать все граждане Советского Союза! А в будущем на территории всей нашей необъятной страны останется только один язык — русский, и это будет проще и лучше для всех.

Це все Марійці було зрозумілим, хоча і не все прийнятним. Наступний урок був арифметика, і ось тут Марійка трохи забуксувала. Вчитель, молодий, швидкий, із круглими окулярами в металевій оправі на довгому тонкому носі, з намотаним на довгу шию шаликом, викладав російською мовою. Він сипів та кашляв, мабуть, був застуджений.

— Это только на первый взгляд арифметика — наука вне политики, кхе-кхе… На самом деле это очень даже политическая наука. Социалистическая арифметика служит кхе-кхе… советскому народу, защищает его интересы, выражает чаяния трудящихся, в то время как капиталистическая кхе-кхе… арифметика защищает интересы буржуазии, правящих классов капиталистических стран, потому что считает прибыли монополистического олигархического капитала, что и кхе-кхе… доказали великие Карл Маркс и Фридрих Энгельс в своем бессмертном труде «Капитал»…

Пів-уроку вчитель кашляв та доводив зверхність пролетарської арифметики над арифметикою капіталістичною і лише наговорившись на цю тему вдосталь, перейшов до викладання основного матеріалу.

Трохи очманівши з незвички, Марійка все ж таки старанно, як могла, законспектувала в зошиті все, що почула на уроках, у тому числі й міркування вчителя з арифметики, щодо її політичної основи. Політичний підхід до такої точної науки її трохи спантеличив, але вона згадала напуття Пана Коцького і мудро, без будь-яких питань, промовчала. Після занять усі гуртом пішли у студентську їдальню, де годували за талонами, які отримали у профкомі. Годували не дуже смачно, але ситно, а головне — безкоштовно. У кімнаті на неї чекали дві нові подруги: та сама чорнявка, яка задала вчительці питання про тюрми, її звали Галиною Перебийніс, іншу звали Тетяною Бачинською. Це пані Ольга виконала свою обіцянку щодо підселення у кімнату гарних дівчат.

Побігли дні, дуже подібні один на другий. Марійка нудьгувала за домом та Василем і рахувала години, коли нарешті наступить вихідний. Не забувала вона й виконувати доручення вуйка Василя, приглядалася до людей, вивчала їх з точки зору залучення до їхньої справи. Галина їй сподобалася своєю прямотою і безстрашністю. Це ж треба, на першому ж уроці задати таке питання! Не злякалася, а ще й вимагала відповіді! Оце так дівка! Тетяна ж була спокійною, лагідною, стриманою і дуже охайною. Все в неї було абсолютно чисте, постіль заправлена — хоч на виставку, посуд аж блищав, словом, господиня на всі сто! І це Марійці дуже подобалось, але як це могло служити справі?

Нарешті скінчилися заняття, і в останній день п’ятиденки Марійка, що зібралася додому напередодні, заквапилася в дорогу.

Скворцова викликали на нараду в обласне управління. Нарада була присвячена боротьбі з оунівцями. Чим далі просувалася справа совєтізації, тим більше посилювався спротив населення. Коли у Сибір відправляли польських осадників, це українським населенням сприймалося схвально, бо одвіку поляки та українці ворогували. А ось коли в тому ж напрямку повезли українців… А таки повезли! У першу чергу взялися за село. Неможливо керувати сільським господарством, основою якого є приватна власність на землю. Як накажеш власнику: сій пшеницю чи буряк? А він тобі відповість: а йди ти під три чорти! І засіє не те, що потрібно державі, а те, що зможе продати, те, що вміє вирощувати, те, що йому захочеться! А державі потрібна пшениця чи картопля. Та ще й за такими цінами, за якими може і бажає їх придбати. Справу могли вирішити лише колгоспи або радгоспи. А для їх організації приватну власність на землю, а з нею і на всілякий сільськогосподарський реманент та худобу, а з ними і поняття вільного продажу власної продукції, треба було скасувати. Іншими словами, все у селян відібрати і визначити єдиного покупця на усе — державу. А як покупець один, то і ціну він визначає. А хто ж на таке добровільно погодиться? У Радянському Союзі це проходили ще в тридцятих роках, тому досвід у такій роботі був. Рішення було єдине і дуже просте: незгідних треба ізолювати чи ліквідувати та так, щоб інші надалі боялись навіть чхнути без згоди більшовицького керівництва.

А потім взялися і за місто. В Тернополі у власників відібрали завод лакофарб і олії разом з кількома крамницями, ливарно-механічний завод, фабрики: свічкову, меблеву, курильного паперу і гільз…[24] А що робити з власниками та їх родинами? Вони ж потенційні вороги!

1 поїхали ешелони в безкрайній крижаний Сибір, повезли тих, хто міг працювати не лише руками, а й головою, бо такі були непотрібні. Більш за те, вони були небезпечні…

Відсидівши своє на нараді, Скворцов вирішив зайти до крамниці, придбати деякі побутові дрібнички. Коли ще в обласному центрі побуваєш? Біля входу стояла стара, у брудному одязі, з костуром у руці. Пальці… Брудні, з чорними нігтями, покручені хворобою. Сиві пасма волосся вибивалися з-під хустки, яка з’їхала набік.

— Дай пару копійок… Дай пару копійок… — бурмотіла вона. Раптом звела погляд на Скворцова і тицьнула в його бік кострубатим пальцем, — офіцере… Красунчику… Дай пару копійок…

Скворцов вже майже пройшов мимо, хіба чимало таких старцює на вулицях? Кожному давати, ніякої зарплатні не вистачить! Але щось у підсвідомості спрацювало, він поліз у кишеню і дістав монетку. Це були дві копійки. Кинув їх у простягнуту долоню. Божевільна глянула на монетку.

— Офіцере… Дві копійки?

— Так сама же просила пару копеек, я тебя их и дал. Чего тебе ещё?

— Пару копійок? Пару копійок… — божевільна глянула на долоню й зареготала.

Її обличчя збрижилося зморшками, губи відкрили чорні поламані зуби, але погляд… Погляд крижаний, пронизливий, наче вітер у двадцятиградусний мороз, якій січе обличчя твердими та гострими, наче лезо, крижинками. Цей погляд, наче батіг, шмагонув його по душі, і він здригнувся.

— Ты чего? Ведьма… Пошла прочь! — замахнувся на божевільну, а та реготала й реготала, продовжуючи шмагати його своїм страшним поглядом.

— Тьфу ты… Чтобы ты провалилась! Взялась на мою голову… — він таки зайшов у крамницю, але нічого не придбав, так… Наче сховався від божевільної старої.

Над чим вона реготала? А може, над ним? Може, щось побачила на його обличчі? Може, прочитала його подальшу долю? Ця стара, її регіт ще довго не виходили з голови Скворцова, і він, вже їдучи вулицями Тернополя у «емці», яку для поїздки виділив йому Шиманський, злякав водія, пробурмотівши кілька разів:

— Ведьма… Проклятая ведьма…

Вже на виїзді з міста побачив дівчину, яка чимчикувала вздовж шляху в напрямі Кулинців.

— Стой! — раптово наказав водієві, — Подберём девчонку! Чего ей по морозу снег месить? И нам веселее будет! Эй, девушка! Мы в Кулинцы, если по дороге — садитесь, подвезём!

Тим часом у Стасові, в тій самій кімнаті, де колись читала Декалог Марійка, стояли два куми Назар Глинський і Микола Лисевич, ті самі, у яких під аеродром забрали землю, і читали по складах, важко, зупиняючись на кожному слові: Я — дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя…

— Василю, — спитав станичного Микола, — а що це за дух такий? Святий, чи що?

— Святий, святий… Український дух, ось який!

— Здобудеш Українську Державу, або загинеш в боротьбі за неї… — Микола глянув на Назара, — нічого собі… Тобто як? До смерті?

— До смерті, Миколо, до смерті.

— Ой, лишенько… Куме, чуєш? До смерті!

— Миколо, — Назар глянув на кума, — тобі ляхи вже обридли?

— Ой, обридли!

— А москалі?

— Ой, куме, обридли по саму зав’язку!

— А вільно пожити бажаєш? Волю… Волю мати бажаєш?

— Бажаю, куме, аж як бажаю…

— Ти вважаєш, що хтось її тобі подарує? Ляхи чи москалі?

Микола почухав потилицю та скривив губи, розмірковуючи над Назаровими словами, і обережно відповів:

— А навряд чи…

— Ото ж бо! А раз розмахнувся, то бий! Зі всієї сили бий! До смерті! Чи своєї, чи чужої… Або не варто розмахувати ся!

— Правильно кажеш, Назаре, до біса правильно, — станичний Василь, Пан Коцький, поклав долоні на плечі кумам, — боротьба триває і буде до самої смерті, поки не здобудемо волю…

І два куми продовжили читання Декалога, по складах, важко, але з вогнем у поглядах…

Коли біля неї зупинилася машина чорного кольору, то Марія від несподіванки теж зупинилася. Відчинилися дверцята, і з машини виглянув усміхнений, досить симпатичний офіцер:

— Эй, девушка! Мы в Кулинцы, если по дороге — садитесь, подвезём!

Вона впізнала того офіцера з першого погляду. Саме він стояв тоді на ґанку церкви у Кулинцях, коли її ледь не схопили енкаведисти. Марія завмерла. Зараз її впізнають і схоплять! Однак офіцер продовжував усміхатися:

— Ну, что же вы? Садитесь!

Виходу не було, та про всяк випадок вона вирішила збрехати:

— Я з Великої Прошеви…

— Ну, туда мы не едем, но до поворота на Стасов довезём. А откуда путь держим? По какой такой причине такая красивая девушка одна по морозу и так далеко?

— Я вчуся… У Тернополі. А оце додому, на вихідний.

— Учёба — хорошее дело! Советской власти грамотные нужны! А на кого учишься?

Марійка не бажала говорити, де вона насправді вчиться, але не знала, що збрехати. Скажеш, що на фельдшера, а раптом у Тернополі на фельдшерів не вчать? А раптом офіцер про це знає? А як потому викручуватися? Тож мусила сказати правду:

— На вчительку вчуся…

— Да ну?! Это здорово!

Офіцер повернув голову, щоб роздивитися майбутню вчительку:

— Быть учительницей — самое полезное дело! Что может быть лучше, чем учить детей? Разве только их рожать!

Марійка зашарілася, офіцер це помітив.

— Чего застеснялась? Рожать — это нормально, ненормально — это не рожать. Замужем?

— Ще ні…

— Это ненадолго. Такая красивая девушка не может долго быть незамужней! Хлопец же есть?

Так за балачками швидко доїхали до повороту на Стасів. Марійка подякувала офіцерові та й пішла собі, намагаючись вирішити, поталанило їй з машиною чи не поталанило з офіцером? Може, і не запам’ятає цей енкаведист випадкову попутницю? Хіба мало людей щодня проходить повз його очі? З тим і прийшла додому.

— Що з Любком? — це було перше, що Марія запитала в батьків.

— Та нічого, дякувати Богові! Живе в Прохоренків, дурень малий!

— Я до Василя!

— Стривай, доню! Ти хоч щось розкажи, як там і що в тому Тернополі.

— Потім, батьку, за вечерею… Я до Василя!

Василь чекав на її приїзд вдома. Побачив і наче розцвів.

— Марійко… — і, не соромлячись домашніх, вони міцно обнялися й поцілувалися.

— Но-но… — батько поплескав хлопця по спині, — ви ще не побралися! Не дуже тут…

Вони довго не могли наговоритися. Марійка розповідала, що і як у Тернополі, а Василь про те, що сталося за ці п’ять днів у Стасові. А сталося багато чого. Закрили «Просвіту» як «ідеологічно чужу», а замість неї тепер клуб. У будинку все змінили, прибрали портрет Шевченка, а замість нього повісили портрети Сталіна та інших радянських керманичів. Закрили гурток «Пласту», пообіцявши, що буде відкритий фізкультурний гурток при клубі. Але при чому тут фізкультурний гурток? До «Пласту» ще батьки ходили, а що таке фізкультурний гурток? Руками та ногами махати? Кілька родин розкуркулили і кудись вивезли, подейкували, що до Сибіру. їх хати позабирали. В одній розташували пошту, ще в одній — якийсь уповноважений. Кажуть, що він буде заготовляти чи то сіно, чи картоплю.

— Усі чогось чекають, — розповідав Василь, — на жаль, не на добре, а так… Як воно буде надалі?

Де ще був Любко тієї ночі, він нікому не сказав, а був він у пічника Василя. Той наче чекав на нього, відчинив двері, нічого не питаючи, подивився з осудом, потім посміхнувся і сказав:

— Ну й дурний ти, Любку!

— Та знаю, вуйку, знаю… Але не зміг стриматися! Холера їх забирай: і ляхів, і москалів! Дали б пожити спокійно!

— А це можливо лише за однієї умови…

— Якої? — з цікавістю запитав Любко.

— Викинути їх звідси, ось якої! Але такими дурними вчинками ти цю мить не наблизиш!

— А якими наблизиш?

— Це складне питання…

Вони просиділи майже годину. Станичний розповідав, розповідав, розповідав, а Любко слухав, слухав, слухав… Так уважно він не слухав ще жодного разу, а коли пічник замовк, Любко встав і сказав:

— Так, вуйку, ви маєте рацію… В першу чергу треба бути розумним! І я хочу долучитися до цієї боротьби!

— Ти добре подумав? Адже у цьому герці можна й голову скласти! А назад шляху не буде! Раз встав на цю стежину, маєш іти нею доостанку!

— Розумію… Доостанку…

— Добре. Я так вважаю, що у Стасові тобі залишатися не можна, однак енкаведисти знайдуть. Тобі треба десь перечекати зо два місяці. Як там з родичами вирішите. їдь, куди батько скаже. А там тебе знайдуть.

— Як? Звідки ви дізнаєтесь, куди я поїхав?

— Та вже дізнаюсь… Йди вже, надіє визвольного руху…