Переможців не судять

РОЗДІЛ 4 ТЕРНОПІЛЬ. ГРУДЕНЬ 1939 РОКУ

У заступника голови Тернопільського облвиконкому товариша Михайла Юрійовича Репніка голова йшла обертом від купи справ, яка обвалилася на нього одразу, як він приїхав на нове місце роботи. З чого починати? Це з першого погляду здається: а що тут складного? У тебе є майже необмежена влада! Що накажеш, те і зроблять! Сиди собі у кабінеті та керуй, але це лише на перший погляд.

По-перше, влада таки обмежена. Товаришу Сталіну дуже не подобається, коли його вказівками, які спрямовують дії цієї влади в потрібне русло, нехтують. Так не подобається, що можна в один момент загриміти до розстрільного підвалу. І кожний, кого товариш Сталін піднімав на вершини цієї самої влади, це дуже добре знав, а багато хто й відчув на власній потилиці. Усі також знали, що товариш Сталін мав незліченну кількість очей, які спостерігали за усім, що робиться в його неосяжній країні, і вух, які також використовувалися за призначенням, тобто слухали все, що потрібно було слухати, а надто те, що хтось мав бажання приховати.

По-друге, товариш Сталін був абсолютно правий, коли свою політику сконцентрував у трьох словах: кадри вирішують усе. А саме кадрів товариш Репнік іще не мав. Не мав навіть начальника — голови облвиконкому. Він добре пам’ятав слова першого секретаря ЦК КП(б) України товариша Хрущова:

— Ищите кадры на месте, но очень осторожно. Мы в этом вам поможем и кое-кого пришлём но, понятно, мы не сможем обеспечить кадрами на все должности, да это будет и политически неправильным. Опирайтесь на местных активистов. На Тернопольщине сильны националистические настроения, и организация буржуазных националистов очень мощная. Не сомневаюсь, что они будут делать попытки внедрить своих агентов в советский и партийный аппараты. Следите за этим. А про местных коммунистов,

наверное, сами знаете! Тут вам помогут органы НКВД, но вы об этом не забывайте ни на минуту. Председателя облисполкома мы вам со временем подыщем, но до этого вы отвечаете за всё.

Хрущов відірвав погляд від паперів на столі, підвів велику лисувату голову й з погрозою глянув на Репніка:

— Головой отвечаете!

Ось зараз Репнік і сушив ту саму голову: які питання винести на перше засідання Президії облвиконкому? Відтягувати це засідання, чекаючи на призначення голови, було вже неможливо. Треба було щось робити з бюджетом на 1940 рік, призначати начальників відділів, виділяти кошти, починати організовувати колгоспи, державну торгівлю, вибудовувати структуру органів влади… Багато, багато чого…

Репнік взяв у руки олівця і почав швидко писати, скорочуючи слова та речення, потім надиктує друкарці, головне не загубити думку.

— По-перше — затвердити кадри, які вже підібрали для міськвиконкому. — Репнік поставив після цього речення жирну крапку, трохи подумав та продовжив, — затвердити постанови про термінове виділення коштів на різні невідкладні потреби.

Це теж потрібно було зробити, щоб у разі чого на нього не повісили зайву відповідальність. Далі олівець швидко, без упину, зачиркав по паперу:

— розгортання радянської та кооперативної торгівлі;

— розподіл поміщицьких та монастирських земель;

— стан тваринництва;

— стан шляхів;

— про виплату заробітної плати працівникам бюджетних установ;

— про подачу на затвердження установ, які мають фінансуватися із бюджету;

— про організацію рибного тресту на базі конфіскованих рибних господарств;

— впорядкування мешкання та пересування іноземців;

— про роботу управління народної освіти;

— прописка громадян;

— тривалість робочого дня та встановлення вихідних днів;

— призначення днів засідань облвиконкому;

— про розробку проекту бюджету на 1940 рік;

— стан охорони здоров’я;

— затвердження керівників відділів та управлінь облвиконкому…[9]

Репнік написав п’ятнадцятий пункт, і поклав олівця на стіл. Мабуть, досить. Він зняв слухавку:

— Таня, зайди…

До кабінету зайшла секретарка, молода дівчина з довгою косою, укладеною короною. Репнік простягнув їй папірця:

— Прочитай. Всё понятно? Вот и хорошо. Распечатаешь и разошлёшь всем членам президиума. Заседание завтра, в шестнадцать.

Репнік українською не розмовляв і вчитися не збирався. А навіщо? Сьогодні він у Тернополі, завтра може бути у Ташкенті… Що, йому ще й узбецьку вчити? Хай звикають до російської! Увесь Радянський Союз цією мовою розмовляє! Згодом і Західна Україна буде, це лише питання часу.

Наступного дня о шістнадцятій годині невеличка зала для засідань була вщерть заповнена народом. Ще б пак! Перше засідання облвиконкому — нової влади на Тернопільщині! Засідання відкрив Репнік. Від хвилювання він трохи захрип і мусив відпити води зі склянки, прокашлявся і промовив:

— Товарищи! Я вас всех поздравляю с сегодняшним событием: первым заседанием облисполкома. Наконец-то осуществилась вековая мечта украинского народа жить всем вместе в свободном и счастливом государстве, первом в мире государстве рабочих и крестьян под солнцем лучшей в мире Сталинской конституции!

У відповідь пролунали оплески.

— Есть предложение, — здійнявши руку, щоб вгамувати присутніх, продовжив Репнік, — отправить товарищу Сталину приветствие от имени всех трудящихся Тернопольской области в связи с сегодняшним нашим первым заседанием.

— Ура!!! — загорлав хтось у першому ряді, — телеграмму нашему вождю и учителю!

— Ура!!! — підхопили усі й одностайно підвелися, — слава нашему вождю и любимому учителю товарищу Сталину!!!

Зала довго не могла вгамуватися. Усі продовжували горлати, кидаючи один на одного косі погляди. Начальник обласного управління НКВС уважно слідкував за усіма: може, хтось викаже зневагу до вождя світового пролетаріату? Може, хто посміхнеться? Або навіть сяде? Про цей погляд усі знали, тому долонь не шкодувати. Овація тривала хвилин з десять, врешті Репнік знов здійняв руку:

— Разрешите огласить текст телеграммы…

Він зачитав текст, у якому після довгого переліку усіх Сталінських чеснот, неофіційних титулів на кшталт «дорогого учителя», «вождя мирового пролетариата» и «верного продолжателя дела Маркса, Энгельса и Ленина», сповіщалося про проведення першого засідання Тернопільського облвиконкому, тобто початку роботи органів радянської влади на звільнених від білопольських панів землях Західної, тепер Радянської України.

Зала знов почала аплодувати і довго не могла вгамуватися. Нарешті, почали розгляд питань порядку денного. Швидко затвердили на посадах членів Тернопільського міськвиконкому, надання коштів на Новорічну ялинку, обласному Палацу піонерів, розподільникам НКВС та іншим організаціям і перейшли до питання організації в області радянської торгівлі. З цим упоралися швидко, бо усе було зрозуміле: зроблено мало, треба виправляти становище, і виправити його належить за десять днів, до першого січня, більшовицькими темпами. Приватну торгівлю належить здійснювати за державними цінами і немає значення: чи матимуть приватні торгівці з цих цін прибутки, чи лише збитки. Усі вони приречені, це питання нікого не цікавить!

Для торгівлі є мережа державних крамниць, а їй конкуренти не потрібні!

Також швидко розглянули питання про розподіл земель, які були відібрані у поміщиків, церков та монастирів, а також у польських високопосадовців. Хоч її було й немало, майже двісті тисяч гектарів, але ніяких складнощів і тут не виникло. На той час у СРСР вже був здійснений великий перелом у сільському господарстві: хто пручався проти колгоспного устрою, того переламали. Кого у Сибіру, кого у тюрмах, а кого й біля розстрільної стінки. Тож куди віддавати землю було ясно усім. Таких фактів, як тепер, коли на носі Новий Рік, а в полі досі лежить десята частина накопаних буряків, а майже половина урожаю зернових досі не обмолочена, у копах — більше бути не повинно! Приватний власник він і є приватний власник, що з нього спитаєш? Моя пшениця, коли хочу, тоді й молочу! Можу взагалі попалити чи в полі погноїти, хай вам грець! Інша справа колгосп! Тут голову колгоспу можна і до НКВС запросити, як що щось не те…

Питання розглядали швидко, Репнік навіть сам подумки дивувався, як вправно в нього все виходить. Ніяких заперечень, ніяких дискусій, усе по справі, просто клас! Так було до десятого пункту порядку денного, коли Репнік вже повірив, що усі важкі питання розглянули, а решта п’ять — це справа, як то кажуть, техніки. Десяте питання було про початок роботи та дні відпочинку. Як і всюди по країні, було запропоновано — починати робочий день о десятій тридцять за московським часом, закінчувати о сімнадцятій, а відпочивати шостого, дванадцятого, вісімнадцятого, двадцять четвертого та тридцятого числа кожного місяця. Це були відомі сталінські п’ятиденки. Тут несподівано звівся з місця голова Кулинецького повітового виконкому.

— Товаришу Репнік, таке рішення приймати ще завчасно.

— Что? — Репнік здивовано звів брови, — это ещё почему? Вы кто? Председатель из Кулинцев? Какого чёрта лезете в дела, в которых не смыслите? Вся страна так работает!

— Товаришу Репнік, справа не в тому, що так працює уся країна, а в тому, що Західна Україна за таким розпорядком працювати поки що не може.

У залі запанувала повна тиша. Обличчя Репніка налилося кров’ю.

— Как это не может? Кто осмелился? Ты ж посмотри на него!

— Товаришу Репнік! Західна Україна відрізняється від інших регіонів України тим, що народ у нас дуже набожний і звик по неділях ходити до церкви на Службу Божу, а цим рішенням неділі взагалі скасовано. Ті рішення, що були до цього, зачіпали лише окремі верстви населення: попів, багатіїв, власників… А це стосується геть усіх, і усі будуть проти. Чи варто із самого початку налаштовувати населення проти нової влади?

— Ты…

Але заступника голови зупинив другий секретар обкому Проценко:

— Заспокойтеся, товаришу Репнік.

Секретар дістав із кишені френча білу хустину та витер голену голову. У залі — душно, бо вікна заклеїли на зиму, вентиляції не було, а засідали шосту годину поспіль.

— Товаришу… Як ваше прізвище?

— Смикалюк.

— Отже, товаришу Смикалюк, ви повинні зрозуміти, що у такому режимі працює уся країна, а товариш Сталін працює удвічі, а той й утричі більше, ніж передбачено цим рішенням. Тому ми не можемо надати можливість працювати у визволених областях за іншим графіком. Уявіть собі, що товариш Сталін зателефонує вам, наприклад, у так звану неділю, а йому сторож відповість, що ви на Службі Божій! — тут другий секретар знову дістав хустку та провів нею по спітнілий голові, наче товариш Сталін вже зателефонував саме йому, — і як ви будете потім виправдовуватися?

Секретар обкому розмовляв українською як рідною, мабуть, був родом із західних областей.

— Але мова йде не про мене, — відповів Смикалюк, — я людина, ясна річ, не віруюча. Мені попи не потрібні, але ж люди у селах усі ходять по неділях до церкви. І такий порядок існує не рік, і не два, а сторіччями. Так чинили їхні батьки, діди і прадіди, а ми хочемо зламати усе за один день. Як на мене, відлучати від церкви треба поступово…

— Товарищ Смыкалюк! — Репнік ударив долонею по столі. У притихлому залі цей удар прозвучав наче постріл, — ваша линия антибольшевицкая! Мы, большевики, привыкли делать за день то, что другие делают за десятилетия! Это называется большевистские темпы!

— Але ж справа не в більшовиках, — продовжував стояти на своему Смикалюк, — справа у селянах…

— Досить! — знову втрутився у розмову секретар обкому, — справа вирішена. Ми не можемо допустити, щоб країною керували попи! Питання введення п’ятиденок — справа політична! Що там далі за порядком денним, товаришу Репнік?

Смикалюк сів. Сусіди, відсунулися від нього на різні боки, наскільки це було можливо, наче Смикалюк раптово захворів на щось інфекційне. Начальник обласного управління НКВС зробив у блокноті якусь помітку. Може, вона й не стосувалася упертого голови повітового виконкому, але залою пронеслося легке, наче війнуло протягом, перешіптування. Питання, що залишилися у порядку денному, були розглянуті неймовірно швидко. Ніхто нічого жодного разу не заперечив, причому на Смикалюка ніхто не дивився, але виглядало це так, начебто кожен, хто виступав, не зводив з нього переляканого погляду. Коли прийняли рішення з останнього питання, задоволений Репнік посміхнувся:

— Видите, как мы всё быстро рассмотрели? Вот это мы и называем: большевистские темпы!

Закінчили десь біля одинадцятої ночі. Зала швидко спорожніла.

— Репнік, у тебе щось пожерти є? — раптово запитав Проценко, — я поки парубкую, дружина ще не приїхала, вдома, як у поганого хазяїна весною…

Репнік пожав плечима:

— Что-нибудь поищем! Кусок сала и буханка хлеба всегда найдётся…

— А до сала?

— Само собой, Николай Иосифович! Как же тут без боезапаса? От одного Смыкалюка можно с ума сойти! Надо же, что удумал? В церковь ходить! Попам пособлять… Я его завтра же…

— Ти зачекай, Михайле… Не поспішай. До нього треба придивитися. Можливо, він і має рацію, а можливо, і законспірований ворог. Он скільки їх, западенців, у Союзі пересадили. Фашистські недобитки! Все може бути… Порозмовляй із начальником НКВС, хай придивиться. Узяти його завжди встигнемо.

Смикалюк заночував у давнього приятеля, вчителя математики з педагогічного ліцею Петра Бондарчука. Коли бричку, на якій він приїхав, закотили до двору, а жеребця відвели до стайні, господар запросив старого приятеля до хати.

— Оресте, яким вітром тебе занесло до Тернополя? — запитав Петро, коли вже сіли до столу та випили по першій чарчині міцнющої горілки.

Жували сало і надзвичайно смачний чорний хліб, ще теплий, свіжесенький, із скоринкою, яка хрумтіла на міцних білих зубах. У облвиконкомі ніхто не подумав нагодувати запрошених із районів людей, і їсти хотілося так, що здавалося кишки поприлипали до хребта, звісно, це додає смаку будь якій їжі. Смикалюк нерозбірливо пробубонів:

— Жашідання облвиконкому…

— Чого? Кого? — не зрозумів Петро та засміявся, — давай ще по одній, а то вдавишся…

Випили ще по одній. Орест похрумтів солоним огірком, з’їв ще чималенький шматок хліба з рожевим салом, глибоко зітхнув, та нарешті відповів:

— Був на засіданні облвиконкому.

— А це що таке?

— Так іменується нова влада. Обласний виконавчий комітет. А над ним обком Компартії України. А над ними обома НКВС.

— Тобто як? — здивувався Петро.

— А хто його знає… Тут без півлітри не розібратися. Наливай…

Розмову скінчили, коли заспівали перші півні.

Наостанок Петро промовив:

— Про неділю та Службу Божу вони зробили недобре. Не подумали… Люди образяться, а коли ображаються усі люди, це погано. От що ветеринарну службу створюють і за шляхи дбають, це добре… У торгашів склепи забирають — це теж добре, нехай людей не обдирають. Ставки? Нехай і ставки… Хоча навіщо рибі наркомат? Землю у попів? Хай краще у людей буде! А ось що стосується неділь — я не згоден, це діло делікатне. Його вирішувати сокирою не можна… Собі дорожче буде. 1 більшовицькі темпи тут ні до чого…