Переможців не судять

РОЗДІЛ 16 СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ
ЧЕРВЕНЬ-ЛИПЕНЬ 1941 РОКУ

Марія прокинулася від того, що на вулиці щось гуло. За мить вона зрозуміла, що то звук від багатьох літаків, які летіли над селом. Якби вона не чула такого гудіння щодня по багато разів, то, мабуть, одразу й не здогадалась би в чому справа. Питання було в іншому: чого це вдосвіта стільки літаків чи то злетіли, чи то йдуть на посадку? Не встигла вона обміркувати це, як хата здригнулася від вибуху. Марія на мить заклякла. Ще один вибух струснув хату, потім ще, ще… Все це сталося так швидко, що коли Славуня прокинулася, то її плачу вже не було чутно серед грому вибухів. Раптово так гахнуло, що, здалося, хата підскочила і ледь не розвалилася. Уся родина вже була на ногах, гучно плакала донька. Василь, як був у спідньому, вискочив на вулицю, слідом за ним батько. У ранковому світлі вони побачили жахливу картину. Над аеродромом, що починався одразу за околицею села, у небі крутилося десятка два літаків. Здаля було не видно, що то за літаки, але раз по разу, після того, як вони пролітали над аеродромом, там здіймалися клуби чорного диму, блискали багрові сполохи і за кілька секунд доносився гуркіт вибуху.

— Німці! — раптом здогадався Василь і сказав те, у що не хотілося вірити, — це війна!

На вулицю вискочила і Марія з донькою на руках:

— Що? Що сталося?

Слідом за нею на подвір’я вибігла напіводягнена свекруха, побачила заграву над аеродромом, одразу все збагнула та сплеснула руками:

— Боженьку мій… Війна!..

Із сусідніх хат повискакували сусіди і з тривогою дивилися на небо. Літаки полетіли, залишивши по собі заграву пожежі, але підлетіла друга хвиля та продовжила свою чорну роботу. Пара літаків відхилилася від курсу, хто його знає, навмисно чи помилилася у чомусь, і всі побачили, як від них відділилися чорні краплі й стрімко понеслися до землі. Мить, і село здригнулося від потужних вибухів. Дві крайні хати були знищені вщент. В одну попала бомба, і на місці хати, де жила родина Пелюшкевичів, закурилася глибока вирва. На напівповаленому дереві, яке рясно обсіяли недостиглі вишні, висіли чиїсь криваві тельбухи — все, що залишилося від людини, яка ще хвилину тому про щось думала, когось кохала… Від вибуху іншої бомби, яка влучила у чийсь садок, в кількох хатах повилітали шибки. Осколком знесло димар, а вирвану з корінням яблуню закинуло на дах. Слава Богові, ніхто не загинув… Лише після цих двох вибухів люди прийшли до тями. Заголосили жінки, спохмурнішали чоловіки: ясна річ, війна… Як-то воно буде?

Марія притулила до грудей доньку і мовчки дивилася у бік аеродрому. Вона єдина з родини, хто був спокійний. Своєю щоденною таємною працею вона наближала цей день. День, коли німці нападуть на совєти та виженуть з їхньої землі більшовиків разом із сінозаготовками, хлібозаготовками, контингентами, колгоспами, політінформаціями, комісарами, усім, що принесла нова влада за два роки, та дадуть їм волю.

Через те, що німці напали раптово, а також тому, що вони досконало знали все про аеродром, удар був нищівний. У небо не встиг піднятися жоден із багатьох літаків. Диверсанти, а також місцеві активісти ОУН, вивели з ладу увесь зв’язок, відімкнули електрику, вбили кілька командирів прямо поруч з будинками, де ті мешкали. Тільки відлетіли літаки, Марія зі свекрухою почали готувати сніданок. Сьогодні він був раннім, але ніхто лягати спати більше не збирався, який сон після такого видовища.

— Що воно далі буде? — невідомо кого запитав свекор, — то москалі, то німці… Не дають нам спокою!

— Нічого не буде, — заспокоїла його Марія, — німці — культурна нація!

— Еге ж… — докинула в’їдливо свекруха, — кажуть, у совєтів в Москві навіть театр є, а он скільки народу до Сибіру відправили! Усі вони культурні, поки справа до гаманця не дійде.

— А до чого тут гаманець? — не зрозуміла Марія.

Василь їв мовчки і в розмову не втручався. Дідько його знає, хто тут правий, час покаже… Свекор розрізав велику картоплину, щоб скоріше охолонула і вже відкрив рота, щоб щось сказати, але його перепинила жінка:

— А до того, що їм би лише нашу земельку загарбати, а земля — це чисті гроші…

— Ви таке скажете, мамо… Нащо їм наша земля? У москалів землі ген-ген, від Москви до Далекого Сходу! Невже німцям не вистачить?

— Мосиков!

— Я!

— Самсонов!

— Я!

І — Пулей в медсанбат! Пусть готовятся к погрузке! Моников, передай лекпому, чтобы лишнего не брал, только самое необходимое. Все остальное — уничтожить. Желательно всё его хозяйство уместить в один вагон. Отправляемся в четырнадцать ноль-ноль. Останетесь там в качестве грубой мужской силы. Всё ясно?

— Так точно!

— Выполняйте! Мосиков — старший.

— Есть!

Йшов восьмий день війни. Сімдесят п’ятий полк 10-ї дивізії війск НКВС по охороні залізничних споруд[30] відступав в ар’єргарді Червоної армії, знищуючи все, що можна було знищити, в першу чергу мости та станційні споруди, де можна — то й залізничну колію, словом усе, що могли використати окупанти. Звісно, нищилися підприємства, нищилося усе, до чого дотягувалися руки, але в першу чергу залізничне господарство. Командування полку пересувалося на бронепоїзді. Саме в нього й збирався майор Казанцев[31] вантажити поранених. Медсанбат розташувався поряд з вокзалом, для цього використали вантажний склад. За три кілометри до місця, де стояв бронепоїзд поспіхом готували до підриву міст через невеличку річку. Обидва бійці побігли вздовж колії. Стежина, пролягала то зовсім поряд, то на кілька метрів пірнала у ліс, щоб спрямити шлях. Раптом Самсонов різко зупинився.

— Ты чего?

— Тихо! Смотри…

Але Мосіков й сам уже побачив на залізничній колії дві постаті. Зігнувшись, вони щось робили з рейками. Обидва одночасно клацнули затворами гвинтівок та пригнувшись, ховаючись за деревами, підкралися поближче до підозрілих. Ті були вдягнуті у цивільне. Підійшовши якомога ближче, Мосіков та Самсонов скочили на ноги та спрямували на підозрілих гвинтівки:

— Стой! Стрелять буду!

У відповідь ті відкрили вогонь із пістолетів і намагалися втекти. Мосіков влучним пострілом звалив одного, Самсонов двома убезпечив другого. Обережно підішли до трупів. Обидва диверсанти були мертві, а то, що це були саме вони, сумнівів не залишалося. Під рейкою вже була вирита яма та закладений якийсь пакунок.

— Смотри ты… — здивувався Самсонов, — диверсантов накрыли… Это же взрывчатка! — і простяг руку до пакета.

— Стой! А вдруг там ловушка? Как жахнет, потом кишки по деревьям собирать будут… Доложим командиру, пусть минёры достают. Вог что, Самсонов, ты стой и охраняй, чтобы никто сюда не полез, а я сбегаю к лекпому, передам приказ командира. Понял? Я сейчас, я быстро…

Позаду, там, де залишився бронепоїзд, забухали вибухи. З-за лісу виринули літаки, розвернулися саме над тим місцем, де чатував біля вибухівки та двох трупів диверсантів Самсонов, та знову полетіли у бік річки. Зачастив кулемет, забахкали гармати. Метрів за п’ятдесят вибухнув випадковий снаряд. Самсонова струсонуло вибуховою хвилею.

— Чёрт побери… А если взрывчатка сдетонирует? — він глянув на брикет, що лежав у ямі під рейкою, перехрестився, обережно витяг його, відніс у ліс, озирнувшись навкруги і не знайшовши кращого місця, поклав на пеньок. Вибухівка була підготована: вставлений запал з бікфордовим шнуром, запалюй та тікай на безпечну відстань, бо як жахне, то може і довбешку відірвати.

— Вот так будет лучше…

З півгодини нічого не відбувалося, але нарешті він почув поквапливі кроки, і з-за дерев з’явився Мосіков.

— Ну, что?

— Да вон… — кивнув у бік пенька Самсонов, — тут рядом снаряд разорвался, так я испугался: не дай Бог сдетонирует! Как тогда бронепоезд отступать будет?

— Ну, ты даёшь… А брать в руки взрывчатку не испугался?

— Да страшновато, а что делать?

— Ладно… Может…

Мосиков не закінчив фразу, почувся шум бронепоїзда, що стрімко наближався.

— Черт!.. Наши!

Вони обидва стрімголов кинулися до залізничної колії. Над бронепоїздом висіло кілька літаків, наче чогось чекаючи, аж один клюнув носом та кинувся донизу, наче шуліка на здобич. І колеса його були наче виставлені вперед кігтисті лапи. Від літака відірвалися кілька чорних краплин і з завиванням понеслись до землі.

— Ложись, мать твою! Сейчас звезданёт!!! — прогорлав Мосіков, та гепнувся, де був, на землю. Самсонов на мить забарився і вибухова хвиля змахнула його та кинула у зарослі малини. Заклало вуха та смородом згорілої вибухівки забило дихання. Мосіков струсив землю із волосся, навпомацки знайшов пілотку та натягнув її на вуха.

— Самсон, ты живой? Эй!..

— Ох, мать его… — простогнав Самсонов, рачки вилазячи з малини.

— Тебя что, ранило? — перелякано запитав Мосіков.

— Да вроде бы нет… Бочиной приложился… Бок болит…

— У тебя вся морда в крови! Ё-моё… Чё с мордой-то?

— Да ничего вроде, жгёт только… Ой, ё!.. — Самсонов глянув на криваву долоню, — это я, верно, о малину поцарапался…

— Ох, и рожа у тебя… Во всю голову раненый! Ха-ха!.. — нервово реготнув Мосіков, — а наши-то тю-тю! Уехали!

— Идём, догоним! Пока медсанбат будет грузиться…

Мосіков кинув погляд на залізничну колію, де лежали тіла двох вбитих диверсантів. Потягом їх пошматувало, і взагалі було незрозуміло, що ж там на рейках зараз лежить: чи людські тіла, чи труп якогось звіра.

— Тьфу ты… — невідомо чому сплюнув Мосіков.

Самсонов підійшов до пенька та сунув за пазуху брикет вибухівки.

— А это зачем? — запитав Мосіков.

— В хозяйстве всё пригодится. Опять же доказательство, что мы диверсантов шлёпнули…

Вони заквапилися уздовж залізничної колії. Там, попереду, куди вони так поспішали, гриміли вибухи — літаки продовжували полювання за бронепоїздом. Таку громилу не сховаєш, зверху все видно. Коли червоноармійці вибігли на узлісся, то побачили жахливу картину. Вокзал, вантажний склад, у якому розташувався госпіталь, були розбомблені вщент. Бронепоїзд, намагаючись втекти від літаків, відстрілюючись з кулеметів та зеніток, набирав швидкість і догнати його не було ніякої надії.

— Мать твою… — лайнувся Мосіков, — а мы?

І вони побігли до вокзалу. Все, що могло тут горіти, горіло. Горів провалений дах, вікна, у яких першим же вибухом повибивало шибки, підлога… Завалені стіни складу поховали під собою усіх.

— Эй, славяне! Есть кто живой? — Мосіков спробував підійти ближче, але полум’я палахкотіло занадто сильно. Довгі язики видувало у вікна, і вони обпікали здалеку нестерпним жаром. Догори здіймався майже прозорий дим: літо було спекотне, усе висохло і горіло легко та швидко.

— Да какой тут к чёрту живой!.. — махнув рукою Самсонов, — тут давно всё поджарилось, как в печи…

— Нет, ты… — закінчити свою думку Мосіков не встиг, почувся тріск мотоцикла.

— Бля… Немцы!

Вони кинулися бігти навмання, намагаючись як можна швидше дістатися до першої хати, щоб там заховатися чи втекти городами. Коли попереду на землі здійнялися маленькі фонтанчики, то бійці одразу й не здогадалися, що то німці стріляють по них. Наступна черга була спрямована трохи вище і зрізала кілька гілок бузку, але було вже пізно: втікачі забігли до якогось двору та заховалися за хату. Нетовстий саман, з якого були зроблені стіни, кулі прошили наскрізь, і з хати вибіг переляканий господар.

— Ви хто?.. Ви що?.. Геть звідси! Мені дітей постріляють! Геть!!!

— Спрятаться… Отец, помоги спрятаться!..

— Геть! Вовкулаки… Сюди! Сюди!! Панове німці! Сюди!!! — загорлав господар з ґанку.

— Ах ты ж гад… — пробурмотів Мосіков, — какой же гад!

Він почав рвати з плеча гвинтівку, а Самсонов тягнув його за гімнастерку:

— Да ну его… Потом сочтёмся! Бежим!!!

Мосіков плюнув спересердя, і вони з усіх сил побігли до лісу, що бовванів за околицею. Ховаючись то за хатами, то за стодолами, то за поодинокими деревами, благополучно добігли до узлісся. Спершись на дерева відхекувалися, витираючи рясний піт, хвилин п’ять.

— Ушли… Но какой гад, а? Пристрелю, собаку! Дождёмся вечера, хату спалю… — нарешті, трохи віддихавшись, пробурмотів Мосіков.

— Да ну его… В селе, поди, немцы давно! Нарвёмся, ещё… Пошли вдоль пути. Бронепоезд пошёл на Тернополь, может, догоним? — запропонував Самсонов.

Години за дві вони вийшли до залізничної колії і пішли вздовж неї. Кілька разів бачили у небі хрестаті літаки, що хвилями йшли на схід. Важко гули бомбардувальники, пронизливо, наче велетенські комарі, дзижчали винищувачі.

— А наши где? Столько ж самолётов было! Тучи… И ни одного в небе… Наши ж где? — розпачливо, з тугою у голосі, запитував невідомо кого Самсонов.

— Самсон, кончай ныть! — вкотре обірвав його Мосіков, але той похитував головою, заплющивши очі, і наче молився:

— Наши ж где?

Сонце падало за обрій. Сутеніло. Хотілося їсти до нестями, але з собою не було нічогісінько, навіть пліснявого житнього сухаря. Почали набридати комарі, і бійці раз по разу ляскали себе то по обличчю, то по литках, то по плечах.

— Комары какие-то двухмоторные… Гимнастёрку протыкают… — пожалівся Мосіков.

— И то правда… Им-то всё равно, война, не война… Лишь бы крови напиться… Слушай, Мосиков, жрать хочется — сил нет. Тебя ж старшим назначили? Озаботься питанием личного состава…

— Да ну тебя, Самсон! У самого кишки марш играют…

— Может, в село зайдем? Попросим чего-нибудь? Или украдём… А то ведь ноги с голодухи протянем!

Мосіков із сумнівом глянув на хати. Наближався вечір. Здавалося, що живіт прилип до хребта довіку. Відчуття голоду було таке, що їв би та їв, поки б тріснув, а потім ще їв…

— Не верю я этим западенцам… Чёрт его знает, кто в селе? А вдруг немчура? Сдадут же, суки… Как пить дать сдадут! Но в одном ты, Самсон, прав: не будем жрать — все равно ноги протянем. Так что идём, пока ещё видно. К крайней хате, вон к той…

До хати було метрів із триста. Ні в одному будинку не світилося, мабуть, мешканці боялися накликати чи бомбу, чи просто постріл. І тиша… Над селом висіла така тиша, наче не було жодної живої душі, навіть собака не загавкав, коли бійці підходили з боку городу до обраної хати. Спочатку уважно озирнулися навкруги, наче усе спокійно. Тоді Мосіков легко постукав у шибку.

— Эй, хозяин! — тихенько покликав він, — есть кто дома?

Легко рипнули двері:

— Кого принесло? — почувся голос з вельми негостинними інтонаціями, — швендяють… Швендяють… Коли ви всі вже повиздихаєте?

На ґанок вийшов господар, високий, широкоплечий. Відчувалося, що під сорочкою перекочуються міцні опуклі м’язи. Мабуть, відчуваючи свою силу, і розмовляв він спокійно та впевнено, нікого не боячись і без огляду на те, що стояв перед озброєними людьми.

— Ну? — коротко запитав, непривітно дивлячись на бійців.

Мосіков скривився і з ваганням глянув на Самсонова, мовляв, бач, як зустрічають? Але відчуття голоду пересилило.

— Слышь, хозяин, дай пожрать что-нибудь, а? Сил нет, как жрать хочется… Вторые сутки эдак вот… Не жрамши…

— Як ваша зверху була, так і слово таке забули: господар… А зараз, як приперло, так хазя-а-аін, — перекривив російське слово господар хати, — нема у мене для вас нічого! Геть звідси! Вас за сьогодні чоловік з двадцять було, усім давати, сам з голоду здохнеш! Та й не хочу я вам нічого давати! Ви в нас півсела у Сибір запроторили,[32] ось зараз туди і топайте, там вас і нагодують…

— Ах, ты ж!.. — задихнувся від ненависті Мосіков і рвонув гвинтівку з плеча, — мы за тебя кровь проливаєм…

— Та невже? — насмішкувато запитав господар і додав, — нумо, хлопці!

У ту ж мить розчахнулися вікна, і з них висунулися дула трьох гвинтівок.

¹² 3 вересня 1939 року до початку 1941 року населення у приєднаних до СРСР територіях Західної України скоротилося на 400 тисяч чоловік (htth://news2000.org.ua/print?a=/paper/40926)

— Кажу вам, геть! І дякуйте Богові, що в мене сьогодні день народження, не хочеться руки об вашу паскудну кров бруднити…

Виходу не було, довелося забиратися з негостинного двору. Мосіков судомно затиснув у спітнілій долоні ремінь гвинтівки, Самсонов важким поглядом міряв господаря.

— Давай, давай звідси… — той недобре посміхнувся.

— Идём, Самсон, — отямився першим Мосіков.

Назад пішли тією ж стежиною. Вийшли з городу і зупинилися. їсти хотілося ще сильніше.

— А эта сволочь сидит за праздничным столом! — Самсонов неочікувано скинув гвинтівку з плеча та прицілився в бік хати. Мосіков ледь встиг підбити його руку. Гримнув постріл, але куля пішла вгору.

— Сдурел? Нас тут же положат всех к едрёне фене! — Мосіков потяг друга у бік кущів бузку, — дурак… Честное слово, дурак!

— А что они? Куска хлеба пожалели… Еще и издеваются, сволочи!

— Заткнись, пойдем к другой избе. Может, там что дадут…

— Идём. Только на этот раз все будет по другому…

Мосіков скинув гвинтівку з плеча, Самсонов зробив те саме На цей раз собака загавкав, наче хотів зірватися з ланцюга. Вони не стали чекати, поки хтось вийде на ґанок. Мосіков влучив чоботом у двері та заскочив у сіни, а звідти у світлицю.

— Всем лежать, вашу мать!.. Перестреляю к чертовой матери всех!

У хаті були молода жінка, яка сиділа біля ліжка, де лежало немовля, ще одна жінка, але старша, років під п’ятдесят, та таких же літ чоловік. Самсонов взяв на приціл чоловіка, а Мосіков наводив гвинтівку то на молодицю, то на літню жінку.

— Так… — промовив неголосно він, — ти! — повів зброєю у бік літньої жінки, — собери в какой-нибудь мешок еды. И быстро! Хлеба, сала, картошки… Все, что есть… Торопись, давай! Не рыпайся! — рикнув він на чоловіка, який ступнув до жінки.

— Та я хотів допомогти…

— Заткнись! А ты шевелись, давай!

Жінка поквапливо знайшла якийсь мішок і почала кидати туди усе, що бачила їстівного. Молодиця міцно притулила до себе дитину і мовчала, тільки очі її світилися переляком навпіл з ненавистю. Чоловік теж закляк на місті, боячись навіть поворухнутися, лише зиркав то на молодицю з дитиною, то на жінку, яка кидала у мішок продукти: хлібину, ще теплу, недавно витягнену з печі, варену, у лушпинні картоплю, кілька цибулин.

— Масло! Масло не забудь! — прикрикнув Мосіков, і повів гвинтівкою у бік столу, де у куточку, на тарелі, лежала невеличка жовтувата грудка масла.

— Угледів…

— Ложи, давай… — з погрозою у голосі наказав Мосіков.

Жінка зітхнула, але загорнула масло в газету, поклала до мішка і простягнула солдатові. У ту мить, коли обидва вже повернулися до дверей, щоб вийти, ті відчинилися, і до хати зайшов молодий чоловік.

— А це хто…

Він не встиг доказати, гримнув постріл, чоловік схопився за плече і сповз по стіні на підлогу. Це Самсонов не витримав нервової напруги й натиснув на спусковий гачок. Чоловік голосно застогнав, молодиця притисла дитину до грудей ще міцніше, а жінка кинулася до пораненого.

— Васильку!!!

Чоловік, який до того стояв нерухомо, теж кинувся до пораненого:

— Синку!

Скориставшись метушнею, Самсонов і Мосіков вибігли й рвонули до лісу. Мосіков розмахував важкеньким мішком у одній руці, і гвинтівкою у другій, Самсонов час від часу оглядався, чи не біжить хтось навздогін, але гонитви не було.

— Левее забирай, к железке! — кричав Мосіков.

Нарешті вони заглибилися у ліс, добігли до залізничної колії, пройшли з півгодини уздовж неї, а потім, віддихавшись, сіли на повалений стовбур.

— Картошечка… — мрійливо прошепотів Мосіков, — с маслом… По две, не больше. Жратву надо экономить! — раптово строго наказав він.

Витяг з мішка чотири картоплини, масло, цибулину, яку розсік навпіл невеличким складаним ножем. Самсонов накинувся на їжу, тоді як Мосіков їв не кваплячись, спокійно і вдумливо, пережовуючи кожен шматочок картоплі з таким виглядом, наче читав надскладний науковий твір.

— Самсон, а Самсон, а зачем ты того мужика подстрелил?..

— Да оно само как-то… Дверь скрипнула, а у меня палец дёрнулся…

— Дурак! Ты бы прежде думал, а потом пальцем дёргал! У тебя детей сколько?

— Четверо…

— Такой молодой?! Тоже, небось, сначала пальцем дёргал, а потом думал?

— Ну… Дурное дело не хитрое! Тут думать особенно и не надо!

— Ладно… Идём, доедим и ушиваться надо отседова… Как бы нас местные не накрыли, как кота мокрым рядном!

Біля хати Когутів зібрався невеличкий натовп односельців. Вже майже стемніло. Раз по раз у темряві жевріли вогники від цигарок. Обговорювали останню новину: поранення Василя двома оточенцями. У хаті ще поралася фельдшерка. Рана виявилася не дуже небезпечною, кістки не зачепило, але, вогнепальна рана є вогнепальна рана, нічого приємного тут не було. Назар Глинський, котрий сьогодні відмічав свій день народження, вже вкотре розповідав, як він нагнав зі свого двору тих двох.

— Я їм і кажу: геть звідси, вовкулаки! А хлопці дула з вікон висунули, ось вони злякалися. Проти сили не попреш! А тут…

— Слухай, Назаре, а може, їх пошукати? Навряд чи вони встигли далеко відійти? — запропонував Микола Лисевич.

— Та темно вже… Де їх у лісі знайдеш? — виказав хтось сумнів.

— Мій Юрко ще досі не повернувся… — зі сльозою у голосі промовила якась жінка, — темно вже надворі… Де його носить? А мені чогось страшно! Ох, Господи!

— Не каркай, Теклю!

— Я ось про що, хлопці, — спокійно і виважено сказав Назар Глинський, — треба нам об’єднатися і боронитися самим. Доки порядку не буде.

— Правильно кажеш, — кинув пічник, — треба боронитися самим.

— А зброя? — одночасно запитало кілька чоловіків.

— Є зброя, — незворушно відповів пічник, — чого-чого, а зброї доста.

Тут же домовилися зранку зібрати чоловіків і встановити порядок чергування.

— 1 де ж цей негідник? Ну, прийде, отримає від мене на горіхи! — продовжувала бідкатися Текля.

На ґанку з’явилася фельдшерка.

— Ну? — видихнув невеличкий натовп.

— Що, ну? — здивувалася фельдшерка, — перев’язала. Марійка йому зараз наркозу наллє, і все буде добре…