Переможців не судять

РОЗДІЛ 24 ТЕРНОПІЛЬЩИНА
ЛЮТИЙ 1945 РОКУ

Війна котилася до кінця. У лютому радянські війська провели успішну Будапештську операцію, у результаті якої з війни вийшов останній союзник Гітлера — Угорщина. Радянські війська перетнули кордони Німеччини, все віддаляючись від України. Ще кілька місяців тому німці, собі на користь, ясна річ, допомагали УПА зброєю та амуніцією, так само вони допомагали і Армії Крайовій у надії, що і та, і друга відтягнуть на себе бодай хоч які сили Червоної армії. Але зараз вже було не до того, зараз треба було думати про те, як вибити могутнього ворога зі своєї столиці. А на територіях Західної України продовжувала точитися боротьба. У кривавому вирі перемішалися УПА, НКВС, Армія Крайова, Армія Людова, колишні червоні партизани, просто місцеве населення, якому діставалося від усіх і більше за всіх… Поступово обох історичних супротивників, українців і поляків, роз’єднали, розвівши по різних кутках, наче боксерів на кривавому ринзі.[46] Але як роз’єднати те, що не роз’єднується? НКВС прийшов наводити порядок на землях, які вважав за свої, а УПА навіть і не збиралася відходити зі своїх земель. Куди? Навіщо? Разом з усім населенням? Із земель, де поховані діди та прадіди? Радянська каральна машина була жорстокою, а жорстокість не можна перемогти інакше, ніж іще більшою жорстокістю, але сили були нерівні із самого початку. І все ж таки боротьба не вщухала. Радянська влада принесла багато чого доброго: системи освіти, охорони здоров’я, нові заклади культури та спорту, соціального забезпечення… Але принесла і тюрми, табори, систему донощиків та стукачів… А головне, у краю знов відібрали волю.

— И вы вернулись? Неужели не могли дождаться утра? Банда точно в селе, куда им деться? Струсил, сержант?! Ну?!

— Товарищ подполковник, меня за всю войну никто в трусости не обвинял…

— Вот именно, всю войну! А теперь войне-то, считай, конец! Решил лишний раз не рисковать! Что, ошибаюсь? Значит, так. Группе — час на отдых, потом в машину и вперёд с ротой. Дежурный! Вторую роту в ружьё! Обнюхаем каждую хату! Дежурный! Напомни командиру роты взять собаку… Уж очень хорошо прячутся! Все понятно?

— Есть, товарищ подполковник, — занепав духом сержант, який планував хоч трохи відіспатися після важкого дня і ще важчої ночі.

— Там они… Тут и к тёте Маше ходить не надо! Только бы уйти не успели, пока вы туда-сюда разъезжали! Тоже мне… Неженки… Устали… — передражнив він сержанта, — между прочим, это трибуналом попахивает, понял?

За дві години машини виїхали з Тернополя. До Великої Прошеви дві години ходу по нічній дорозі. У бійців клацали зуби, і не розбереш від чого: чи від вранішнього морозу, чи від бруківки, чи від того, що були злющі, бо їм не дали відпочити.

— Ну! — бурчав хтось роздратовано, — поймаю, живьём на куски порежу! Ни поспать, ни пожрать из-за этих бандеровцев!

Крайні оселі Великої Прошеви побачили, коли вже почало розвиднятися. Одна з машин зупинилася, і з неї горохом посипалися бійці, утворюючи ланцюг, який почав охоплювати село. Інші машини поїхали далі, розвозячи бійців різними куточками села. За двадцять хвилин зашморг щільно охопив Велику Прошеву, так щільно, що й собака не проскочив би.

— Тобто як, не залишати слідів? Полетіти, наче янголи? То незабаром енкаведисти мене в нього і перетворять. Чи в янгола, чи в чорта… Це вже як вийде, — сумно пожартував Гордій.

Від розмови прокинулися інші члени боївки.

— Друже командире, що сталося? Про що розмова? Які янголи? Які чорти? — з усіх боків посипалися питання.

— Тихо вже! — скомандував Гордій, і коли всі заспокоїлися, продовжив, — може статися, що зранку у село приїдуть енкаведисти. Є пропозиція відсидітися у лісовому схроні.

— А сніг іде? — майже одночасно запитали кілька вояків.

— У тому й справа, що ні…

— Слідів не сховаєш!

— Збирайтеся! — рішуче промовила Марійка, — нас правда, забагато, але якось помістимося.

— Де помістимося? — не зрозумів Гордій.

— Довго пояснювати. За півгодини будьте напоготові.

Марійка війнулася до хати, підняла Славуню і звеліла хутенько зібрати молодшого братика, сама ж побігла до сусіда. На обійсті її обгавкав собака, без люті, бо знав, але господаря розбудив.

— Хто там? — запитав той, вийшовши у кожушку, накинутому на плечі.

— Слава Йсу, Петре.

— Слава навіки! — відповів той, все ще не розуміючи, чого це його підняли глупої ночі.

— Петре, потрібна допомога. У мене там хлопці в хаті, їх треба хутенько у ліс вивезти, так, щоб слідів не залишити. Зранку можуть енкаведисти припхатися… То, може, саньми? Наче за дровами, га?

Петро почухав потилицю:

— Скільки вас?

— Шестеро і я з дітьми.

— Багато… Не помістимося. Може, дітей у мене залишиш?

— Петре, вони ж малі… Хіба розуміють, що кажуть? А якщо щось ляпнуть, тоді як?

— А про що ляпнуть? Вони про вояків знають?

— Ні. А де мама, точно запитають. Що відповіси? Якось помістимося.

— Добре. Я пішов запрягати…

Хвилин за двадцять на подвір’я до Марії заїхали сани, залишаючи по собі чіткий слід на свіжому снігу. Із дровітні, впритул із якого зупинились, обережно та повільно, щоб не залишити слідів, сіли на них вояки. Петро пройшов у сарай, взяв сокиру, кинув її на сніг, щоб залишився чіткий відбиток, і, підібравши її, скочив у сани. Розвернувся, та під’їхав до дверей. З хати вийшла Марія:

— Петре, все не так! Дітей залишимо у вас, а з тобою поїдемо по дрова.

— А якщо схрон знайдуть?

— Учора звечора енкаведисти мене бачили, тут, на подвір’ї. Якщо зараз не побачать, то щось запідозрять, і тоді точно схрон знайдуть. А так поїхали по дрова та й годі! А хлопців вивеземо. Йдемо, винесемо дітей, але щоб Славуня не побачила саней.

Так і зробили. До лісового схрону було з кілометр чи трохи більше, сиділи незручно, але мусили терпіти. Нарешті дісталися, хлопці спустилися в криївку, а Марійка з Петром походили навкруги, затоптуючи валянками сліди від чобіт. Потім тут же, на галявинці, зрубали кілька сосонок, розпиляли та вклали на воза, і лише тоді почули далекій гавкіт.

— Собаки! Це погано… — пробурмотів Петро.

— Ти ж сніданок брав?

— Ну… Цибулина, шмат сала та хліб.

— Витягай! — скомандувала Марія.

Пеньок, що прикривав вхід до криївки, застелили чистою шматиною, Петро виклав харчі.

— Ну? Що далі?

— Чекатимемо.

Невдовзі гавкіт пролунав зовсім поруч, і на галявину вибігли кілька солдатів із сірою вівчаркою на довгому повідку.

— Стоять! — наказав сержант.

— Та ж стоїмо… — відповів Петро.

— Кто такие? Что тут делаете?

Солдати наблизилися до пенька і взяли їх у кільце.

Петро знизав плечима:

— Та тутешні ми… З Великої Прошеви. За дровами ось приїхали…

Сержант кинув погляд на сани, подумав і знову запитав:

— А почему ночью?

— Так це… Як його… Не зовсім того…

— С Прошевы она… Точно! — раптом сказав один із солдатів, — я её вчера видел. Мы у неё дорогу к почте спрашивали. Солдатка она… Муж на фронте. Верно говорю?

Марія мовчки кивнула головою. Собака гавкав на пеньок, де лежали покраяні сало, хліб та цибулина. Провідник смикнув за повідок:

— Тихо, Адольф! Тихо, говорю…

Собака заспокоївся лише після того, як господар утрете смикнув за повідок та ще й гримнув на нього. Обшукали сани, уважно оглянули сніг на галявині, але нічого підозрілого не знайшли.

— Собирайтесь, поехали домой.

— Та ми ще не…

— Давай, давай… Не єрепенься!

Одну родину в селі вже заарештували: в помешканні знайшли пістолет із кількома набоями. Одразу покликали підполковника. Скворцов сам уважно оглянув хатину, хлів, походив по городу, але нічого підозрілого не знайшов. Вернувся у хату, сів, поклавши на стіл руки зі стиснутими кулаками, й запитав неголосно, але з погрозою:

— Звідки зброя?

Господар важко зітхнув:

— Та в лісі знайшов. Часи зараз такі… Подумав: а нехай буде! Най воно сказиться…

— Не ври! — пристукнув кулаком по столі підполковник, — бандеровец?

— Я? — здивовано звів брови господар, — та ні… Який же я бандерівець? Кажу, у лісі знайшов! Почистив та й думаю, нехай собі буде… Часи зараз такі…

— Поедешь с нами. Там разберёмся, у кого какие часы!

— Куди з вами? Я не можу! Весна на носі, треба готуватися до сівби… Я не можу!

— Ничего, сможешь… Тебя никто и спрашивать не будет!

Хату обшукали ще раз, заглядали в кожну шпарину, лазили до льоху, але більше нічого не знайшли. Господарю зв’язали руки і поставили поряд озброєного солдата. Господиня ридала й заламувала руки, рюмсали діти, а господар лише безпорадно озирався навкруги, час від часу знизував плечима і бурмотів собі під ніс щось про непевні часи і весну, яка ось-ось мала настати.

Солдати обшукували обійстя за обійстям, але поки що безрезультатно. Привели двох мешканців села, жінку та чоловіка, як виявилось, сусідів. Сержант доповів, що вони були затримані в лісі, де рубали дрова.

— Чего это вы ночью попёрлись в лес? Что, дня мало?

— Пане полковнику, — підвищив Петро. Скворцова у званні, — так дрова ж рубати заборонено… А вона — солдатка, та двоє діточок. їй же без дров не можна, померзнуть… Ну й вирішили… Поки лісник не бачить. Ви вже пробачте…

Скворцов глянув на сержанта:

— Проверяли? Точно солдатка?

— Солдатка, — подав голос голова сільради, присутній на обшуку, — нетутешня, але за документами солдатка.

Скворцов напружився.

— Не местная? Откуда?

Марія зрозуміла, що брехати смертельно небезпечно. Усе, що вона скаже, зараз легко перевірити. Крім того, причина, з якої вона покинула Стасів, грала їй на руку. З іншого боку, їй не хотілося, щоб цей енкаведист взнав правду, звідки вона приїхала. Мало що може статися! Тому вирішила сказати напівправду:

— Та взагалі я зі Кулинців.

— З Кулинцев? — здивувався Скворцов, — Вот тебе на!

Він задав їй кілька питань, райцентр пам’ятав ще з довоєнних часів, бо служив там майже два роки. Марія у душі подякувала Богові, що назвала селище, яке добре знала, а то можна було б і засипатися. А Скворцов продовжував питати:

— Как оказалась тут? Давно?

— З Кулинців пішла півтора року тому. Чоловік поліцая вбив.

— Вот так даже? Не врёшь?

— А чого мені брехати? Перевірте. Він батьків Василя порішив, а Василь його самого. А потім мусили тікати, бо поляки б нам цього не подарували. Та й німці теж…

Скворцов розслабився. Здається, і тут мимо, але все ж наказав сержанту:

— Возьми двух человек и обыщи хаты. И этой, — він кивнув на Марію, — и этого… Если ничего не найдёшь, отпустишь…

— Слушаюсь, товарищ подполковник.

Сержант був на ногах другу добу, він майже валився з ніг від утоми. Обшук зробив нашвидкуруч. Марійчина душа завмерла, а серце мало не вистрибнуло з грудей, коли той заглянув у дровітню. Але сержант не звернув уваги навіть на те, що дров там досить, і нагальної потреби їхати у ліс не було, зазирнув, не спускаючись, у льох, а потім махнув рукою, мовляв, усе гаразд. Марія нишком перехрестилася: здається, проминуло…

Скворцов був дуже незадоволений результатами виїзду до Великої Прошеви. Банда наче скрізь землю провалилася. І була вона тут, десь поруч, він це печінкою відчував, був певен у цьому. Навіть той факт, що в селі не було жодного бандпроявлення, теж свідчив про це: бандити не бажають привертати уваги до місця, де ховаються. Він наказав привести того господаря, в якого знайшли пістолет.

Прізвище заарештованого було Бондар. Скворцов звелів залишити їх наодинці.

— На свободу хочешь? — запитав, — имей в виду, тебе лет десять светит.

— Десять? За що?

— Не прикидывайся дурачком, Бондарь! Ты бандит! Оружие дома хранил для чего? Теракты совершать?

— Що, що? — не зрозумів селянин.

— Для чего человеку оружие? Чтобы из него стрелять. В кого ты собирался стрелять, Бондарь? В советских людей?

— Та я взагалі…

— Значит так, Бондарь. В тюрьму хочешь?

— Я?! Боронь Боже… Весна ж на носі, сіяти треба!

— А если в тюрьму не хочешь, значит будешь работать на меня.

— Себто як?

— А так. Если увидишь что-нибудь подозрительное, шепни председателю сельсовета. Больше тебя ничего не должно волновать. Всё ясно?

— А що ж такого підозрілого я можу побачити? І як, когось потім заарештувати можуть? Та мене ж потім…

— Тогда в тюрьму. Там тебя никто не тронет. Ну?

— Ой, боженьку… Та за що ж така кара? Де ж мені на муки пекельні той пістолет узявся! Відпустили б ви мене, пане офіцер, га?

— Бондарь, не морочь мне голову. Так будешь работать на меня, или пойдёшь в тюрьму?

— Та весна ж на носі, яка ж тюрма!

— И не вздумай филонить! Иначе сразу в тюрьму, понял? Кличка твоя для наших дел будет… Будет… Будешь ты Граком. Запомнил? Если к тебе кто-нибудь придёт и назовёт Граком, знай, этот человек от меня и его надо слушаться, как меня. Иначе — тюрьма. Все понял?

— Ой, Боженьку… Та все зрозумів… Що ж тут не зрозуміти…

— Ну, иди уже… Грак…

Василя Когута призначили сьогодні охороняти штаб полку. Війна прийшла до Німеччини. Добре пошарпаний під час боїв в Угорщині полк, де служив Василь, вивели на відпочинок. Прийняли поповнення з виписаних зі шпиталів досвідчених бійців та тільки що призваних зелених салаг, організували бойове навчання. Час дозволяв, тому розмістилися добротно, як належить армії переможців. Штаб полку розташувався у великому двоповерховому особняку, який раніш належав якомусь партійному функціонерові. На ґанку завжди вартували. По-перше, це додавало солідності, а по-друге, все ж таки перебували на окупованій території. Ніхто з місцевих ближче ніж на сто метрів до штабу не підходив, боялися, але вартовий стовбичив постійно. Як і належить за статутом. Цього дня вартував рядовий Василь Когут. Високий, із широкими плечима, у чистій, туго підперезаній ремінцем, шинелі. Чоботи надраєні, аж віддзеркалюють не дуже яскраве лютневе сонце, шапка трохи набакир… Одним словом, солдат наче з малюнка. Сонце вже піднялося на обід, коли в кінці вулиці з’явилися машини. На останній, відкритому «доджі», сиділо кілька бійців охорони з автоматами напоготові. Василь зрозумів, що приїхало високе начальство. Машини зупинилися біля штабу, охоронці одразу утворили півколо, відрізаючи ґанок та машини від вулиці. За хвилину сходами піднялися кілька військових у простих шинелях, без погонів. Василь на мить розгубився. Зрозуміло — начальство, але без погонів і взагалі… Не можна! Але начальство! І, мабуть, високе!

«А дідько з ними! — подумав Василь, — статут є статут» — і крикнув:

— Стой! Кто идёт?

Але і начальство є начальство. Офіцери продовжували підніматися сходами, наче нічого й не чули.

— Стой, кто идёт! — ще раз гримнув Василь і підняв автомат.

— Ты что, солдат, охренел? — неголосно запитав хтось із охорони.

Василь пересмикнув затвор автомата, заганяючи патрон у патронник:

— Стій, стріляти буду! — від хвилювання перейшов на українську мову.

— Э… Э… Ты осторожней! — той, що йшов попереду, невисокий, кремезний, нарешті наче помітив вартового і зупинився, — позови старшого!

Але тут двері розчахнулися і на ґанок вибіг командир полку, якому тільки-но зателефонували, що до нього в штаб виїхав заступник верховного головнокомандуючого маршал Жуков. Усі знали, що маршал має круту вдачу, міг зірвати погони, а бували випадки, й до стінки ставив. Командир полку, побачивши вартового з автоматом напоготові, та самого Жукова, який із усім почтом стояв на сходах, мало не зомлів.

— Когут, твою мать… Отставить!! Товарищ маршал Советского Союза…

— Отставить, майор! Без званий… Не видишь, я без погон…

— Ну, Когут… — майор погрозив солдату кулаком.

— Еще раз отставить майор! Солдат действовал по уставу, — він перевів важкий погляд на Когута, — молодец, солдат! Объявляю благодарность!

— Слушаюсь, товарищ маршал… — пробелькотів ущент розгублений Василь.

Ще б пак! Мало не відкрив вогонь по самому маршалу! І замість того, щоб покарати, його ще й відзначили… Здуріти можна…

Ввечері командир полку визвав до себе Когута:

— Ну ты, хохол… Нагнал на меня страху! Ты хоть знаешь, кто это был?

— Да маршал какой-то…

— Сам Жуков! Заместитель Сталина! Вот кто это был. А ты на него с автоматом…

— Так цей… Хто ж його знав? — від хвилювання Василь знов перейшов на рідну мову, — пре, мов танк який… А погонів на ньому немає… І на тих немає… А устав є… А по уставу не можна…

— Ладно, проехали. Садись, благодарность от маршала обмоем! Не каждый день маршалы благодарят! В основном как раз наоборот…

До купе заглянула провідниця та запропонувала чаю. Микола Петрович до нього знов налляв собі коньячку, Марія похитала головою — досить. Чай був міцний, терпкий та гарячий. Марія любила саме такий, гарячий наче окріп, наче намерзлася за все життя і досі не могла відігрітися. Трохи відпила, заплющила очі та відкинулася на стіну. Чай колихався у стаканах в такт руху потяга, подзвякувала ложка.

«Чёрт побери! — лайнувся подумки Петро Миколайович, — мечтал нормально проехаться, с кем-нибудь по пять капель махнуть, так на тебе! Нашел попутчицу!»

«Дідько цього москаля забирай! — розмірковувала собі Марія під мірне колихання вагону, — як мені не поталанило? Якусь жінку порядну в купе поселити б, так ні! Приперся… Може, Бог дасть хоч яку сусідку?»

Спати було ще зарано, читати не хотілося, та й книжок не мали, їхати далі ось так, мовчки, ставало нестерпно.

«Хоть бы кого-нибудь подселили… Мужика какого- нибудь…» — Петро Миколайович із жалем глянув на майже повну пляшку коньяку.

Одному пити було не цікаво, а з супутниці компаньйон не виходив.

Першою порушила тишу Марія:

— І в яких роках ви мешкали на Тернопільщині?

Петро Миколайович ковтнув чаю:

— Ас довоенных лет, с тридцять девятого.

— З вересня?[47]

— С него самого…

— А де мешкали? — знову запитала Марія.

— Вообще-то большей частью в Тернополе. А работал в областном управлении.

— Енкаведе?

— Госбезопасности.

— А що, є різниця?

— Конечно. До войны госбезопасность была в составе НКВД, а с 1941 года мы отделились: наркомат государственной безопасности. Потом опять слились, потом опять разделились…

⁴⁷ У вересні 1939 року Червона армія перетнула кордон Польщі.

Марія махнула рукою:

— А… Як на мене, то усі ви однакові! Що енкаведисти, що гебісти! У всіх вас руки по лікоть в крові!

— Ну, Мария… Вроде вы были белые и пушистые! Вроде вы мало кровушки пролили!

— Ми жили і живемо на своїй землі і їмо свій хліб! Вас же ніхто не кликав, то чого наразі ремствувати?

Помовчали. Петро Миколайович булькнув у стаканчик коньячком та виплеснув його, наче горілку, у рота. Заїв помідором і мовчки втупився у темне вікно. У купе запанувала тиша. Марія напівсиділа напівлежала, опираючись на тонку казенну подушку, не зводячи погляду з попутника.

— Будто вы мало своих убивали… — нарешті відповів той.

— Вбивали, — неочікувано легко погодилася Марія, — але лише тих, хто співпрацював із окупантами. З усіма: і з німцями, і з вами… Зрадників вбивали… Сексотів…

— Поляків… — додав Петро Миколайович.

— І поляків, не треба було до нас приходити, тоді б ніхто їх не вбивав.

— Но они считают эти земли своими! И многие из них здесь родились, их родители здесь похоронены.

— А скількох вони наших тутка вбили? А скільки їх тутка було в поліцаях? Хіба ви не знаєте?

— Украинцев в полиции было не меньше!

— Росіян також! То була війна, а на війні завжди вмирають і вбивають, здійснюють подвиги та зраджують. Війна і починається для того, щоб вбивати, чи ж так? А хіба ми її почали? А стосовно поляків, то не ми, а вони проводили паціфікацію[48], не ми, а вони утворили Березу-Картузьку![49]

— Так не они, а вы убивали ихних министров! Не они, а вы жгли польские дома!

— А хіба ми мали українських міністрів? А будинки палили, бо ляхи палили наші!

— А они считают…

— Мені начхати, що вони там вважають! Я хочу, щоб на землі, на якій я живу, командували не москалі чи поляки, а ті, хто жив на ній споконвіку! Щоб моїх дітей та онуків неополячували й не русифікували.

— А куда не украинцев?

— Та нехай собі живуть… Хто ж їх чіпає?

— И как вас орусачивали, так вы теперь будете украинизировать?

— Державну мову повинні знати усі! Бо вона державна!

Вони замовкли. Діалог виходив дуже гострим. Петро Миколайович знов хлюпнув у стаканчик коньячку а Марія, мабуть втомлена розмовою, заплющила очі та відкинулася на подушку.

«Це ж так просто, — думала вона, — як же він цього не розуміє? Якщо це Німеччина, то там командують німці, в Угорщині — угорці, в Румунії — румуни, у тій же Польщі — поляки… Командували москалі у Литві чи Латвії, рано чи пізно литовці та латвійці владу собі повернули, командували у Грузії чи Вірменії — те саме, то чому в Україні повинно бути по-іншому? Але він не те, що не розуміє, він не хоче чи не може це сприйняти, ось у чому справа! Він же росіянин! Старший брат… А наразі перетворився на молодшого! Усе життя був старшим, а тут одразу… нацменшини! І російська мова — мова нацменшини! Образливо… Мабуть, вся справа у цьому…»

«Мы защищали великую державу. Кто они все были, когда мы сюда пришли? Селяне… Траки… В той же Тернопольщине ни медицины толковой, ни образования, ни промышленности… Стали частью великой страны, которую боялся весь мир, не оценили… Да, за всё надо платить! Ничего в этом мире даром не даётся! У самой, небось, дети при Союзе образование получили, наверное, даже высшее… И с жильём все! И всё бесплатно! Так это не считается! И лечиться едет в Киев, в больницу, которую тоже, наверное, еще при Союзе построили! Что за последние полтора десятка лет построили? Ни хрена! Трепаться только горазды да деньги разворовывать… — Петро Миколайович утупився в чорне вікно, за яким пролітали жовті плями ліхтарів якоїсь невеличкої станції, — хотят жить в своей стране — это понятно… А как же мы? В Россию? Кому мы там нужны? Разве что в какое-нибудь Простоквашино… Где все мужики спились, а женщины в тридцать лет уже старухи от той же водки, непосильного труда и убогости… И язык… Да… Язык… Да какая разница! Всё равно без русского языка не получится! Что, с казахом на украинском разговаривать? Так не поймёт же ни хрена! Не на английском же с ним, в самом деле… Да ещё и английский этот знать нужно! Нет, из принципа на английском! И я здесь живу! И дети, и внуки… Куда уезжать? Зачем? Славяне… Все славяне… Россия вон с немцами уже помирилась, Путин со Шредером разве что не целуются! А мы, славяне, помириться не можем! Экая глупость…»