— Бабуню, обережніше! — Леся, узявши стареньку під руку, допомогла їй зайти до вагона. Та, обережно ступала на хвору ногу. Леся несла дві невеликі сумки. У тамбурі вона спритно проскочила уперед та швиденько пішла по вагону, шукаючи потрібне купе. Поставивши сумки на полицю, поспіхом повернулася до старої, котра чекала, важко зіпершись на двері.

— Йдемо, бабуню…

Посадивши бабусю на полицю, вона війнула до провідниці, що стояла біля вагона в очікуванні пасажирів.

— Вибачте, будь ласка, бабуся хвора і не зможе сама упоратися з постіллю. Я вас дуже прошу, дайте мені білизну зараз. Я сама все зроблю, щоб потім вона нікого не турбувала.

Провідниця несхвально буркнула, але у вагон піднялася та білизну дала. Леся швидко й акуратно влаштувала постіль, передбачливо поклавши подушку на протилежний від вікна бік, щоби бабусі не надуло в голову.

— Ну ось, усе гаразд, а завтра вас Бодьо зустріне. Ви тільки не рипайтесь самі нікуди і не поспішайте. Він зайде до вагона та допоможе вам зібратися. Зрозуміли?

— Зрозуміла, кицю, зрозуміла… — бабуня посміхнулася, мов зненацька засоромилася своєї безпорадності, — чого ж тут не зрозуміти… Все одно я не зможу сама зібратися. Буду очікувати на Богданчика.

— Ось і добре…

— Извините… Добрый день, я ваш попутчик, — до купе заглянув середнього зросту старий.

Густе сиве волосся зачесане назад, такі ж сиві, дбайливо підстрижені вуса. Щільно стулені губи і уважний сторожкий погляд. Старий оглянув купе, жінок і раптом відверто посміхнувся.

— Если вы в Киев, то я с вами… — пожартував він.

— Бабуся їде сама, я її проводжаю, — відповіла Леся, — вона трошки заслабла, тож допоможете їй при потребі?

— Присмотрю, — погодився старий.

Він зайшов до купе, з чималенькою сумкою. Влаштувавши її під полицю, сів біля вікна.

— Меня зовут Петр Николаевич.

— Бабусю… — почала Леся.

— Охолонь, кицю, хіба я не маю язика? Мене звуть Марія.

— Очень приятно, — відгукнувся старий, — а по отчеству?

— Не треба по батькові. Просто Марія. Мені не подобається, коли звуть по батькові.

— Пусть будет просто Мария, — старий підхопив пасмо сивого волосся, що впало на лоба, закинув його на місце.

— Усіх сторонніх прошу залишити вагон… Хто тут проводжає? Прошу вийти з вагона… — провідниця у синій формі йшла по вузькому коридорчику та заглядала у кожне купе, — пані, будь ласка…

— Так-так… — заквапилася Леся, — Я вже йду. Бабусю, до побачення! Щасливо доїхати!

— Дякую, Лесю! Головне, ти Богданові зателефонуй, щоб не забув мене зустріти, а то просто ґвалт буде! Він ще той шибайголова!

— Авжеж, бабусю, одразу… Зараз із перону й зателефоную: вагон сьомий, місце одинадцяте.

Леся поцілувала бабусю, прощаючись. За хвилину вагон легко смикнуло і у вікні поплив перон, стовпи, різнокольорові етикетки пляшок у кіоску, ось і внучка з вітально піднятою рукою…

Загрузка...