Переможців не судять

РОЗДІЛ 25 СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ
БЕРЕЗЕНЬ 1945 РОКУ

Килина ойкнула і сіла на ослінчик, впустивши на підлогу рогач, яким щойно витягла з пічки глечик із борщем.

— Василю… Мати Божа! Васильчику!

На порозі стояв Василь Когут, такий же високий, ставний, тільки замість лівої руки висів порожній рукав.

— Синку… рука…

Василь кинув швидкий погляд на рукав та посміхнувся:

— Не переймайтеся… Є рука, тільки у гіпсі, під шинелею.

— Слава Богу! Я вже подумала…

— Ні, мамо… Все в порядку.

— Зараз побіжу, скажу батькові! Радість-то, радість яка!

— Де Марійка? Дітки де?

— Переказували, начебто у Великій Прошеві. Тебе коли до армії забрали, то хтось їй шепнув, що поляки про неї пронюхали. Ось вона діток в оберемок та й ходу. Півроку не знали, де вона… Але потім у вікно вночі постукали і хтось сказав, щоб ми не переймалися, що в неї все слава Богу. А потім ще казали, начебто бачили її у Великій Прошеві. Ото і все…

— А що, ляхи і досі не вгамувалися?

— Та взагалі менше, але ще є. Онде тиждень тому в сусідньому селі дві хати спалили. Наші їх наздогнали, перестрілка була, та їх усіх і побили.

— Наші — це хто?

— А хлопці Гордія.

— Гордія? А це хто?

— Ніхто не знає. Подейкують, що тутешній, але хто — невідомо. Не з’являється на очі. Хлопці його — он вони, то поляків, то енкаведистів луплять, а його ніхто не бачив. А ти як?

— Василю! Синку!! — у хату зайшов Дмитро Грицай і отетерів на мить, побачивши неочікуваного гостя.

— Слава Йсу, тату…

— Навіки слава! З рукою, що?

— Є рука… У гіпсі. Кулею кістку розтрощило. Полежав у шпиталі, а потім відправили у відпустку… Одужуй вдома, кажуть, нема чого койку займати… — Василь широко посміхнувся, — а я і радий! За п’ять хвилин зібрався, та й гайда додому! Взагалі-то лікар казав, що з таким пораненням швидше за все мене на інвалідність відправлять… Але це вже потім будуть вирішувати, треба, щоб рана загоїлася. Я до хати ходив…

— Хата нічого… Лише стріха згоріла, саме дощ пішов, загасив пожежу. То нічого, стріху і нову перекрити…

— За Марійкою скучив! За дітками… Славуня вже зовсім велика дівчинка, га? Може, і не впізнає татка? А Данилко? Вже каже «дай!»? — і він посміхнувся так щасливо що, здалося, у хаті засяяло сонечко. Аж очі заплющив, такий був зараз щасливий.

— Піду!

— Куди?! — аж сіпнувся Дмитро.

— Як то куди? У Велику Прошеву.

— Зараз? Проти ночі? У таку багнюку? Поранений? Не дійдеш. Або поляки вб’ють, або, не розібравшись, хлопці- повстанці. У нас таких, у формі, не дуже полюбляють… Сам розумієш… Чи енкаведе забере, потім два тижні будуть розбиратися… Ні, Василю, це не найкраща думка, — Дмитро похитав головою, — тут треба якось по-іншому. Та й взагалі, чи у Великій Прошеві вона зараз? То ж коли казали!

— А як це по-іншому?

— Не переймайся, щось придумаємо… А зараз давай вечеряти… Мати! Давай на стіл все, що є! Єдиний зять із фронту приїхав!

Килина заметушилася біля пічки, стукнула покришка баняка, і по хаті поплив запаморочливий запах домашнього борщу.

— Господи Боже мій… Як я про це мріяв! Моїх би сюди… І що ще потрібне для життя?

— Ще гранчак доброї горілки! — підморгнув зятеві Дмитро.

У шпиталі знову були пацієнти. Зійшов сніг, і боївка Гордія одразу перетворилася на загін. Облік населення, який провела місцева влада під твердим керівництвом НКВС, на чисельність загону практично не вплинув. Голова сільради, який мав вести цей облік, більше цінував власну голову, ніж вимоги НКВС. Сьогодні він донесе, що хтось зник із села без дозволу, завтра родину зниклого заарештують, а післязавтра голову пристрелять і хату спалять. І ніякий НКВС його не захистить. То хто ж собі ворог? Та й крім того, не повернешся — твої ж брати такого дезертирства теж не подарують. Тому у загін Гордія повернулися майже всі.

Інерція війни робила свою чорну справу. Фронт пройшов на захід, а війна залишилася. У душах та серцях. І вона диктувала: є лише один засіб для вирішення усіх питань. Засіб, заради якого і починаються війни. Вбити. Усе. Начебто просто, і від цього заманливо. Натиснув на спусковий гачок — і питання вирішено. Поляки? Які поляки? Нема вже ніяких поляків. Жиди? І тих вже немає… Зайди москалі? Поки що є, але і їх не буде! І тоді ми заживемо! Вільно та щасливо! І заради цього варто пролити кров, і власну, і чужу! Заради волі варто піти на все!

Тиждень тому в загін Гордія прибіг із села замурзаний, у порваній сорочці, хлопець. Ледве впізнали у ньому зв’язкового, білявого Ромка. Під лівим оком розквітав, наливаючись синявою, величезний синець. Сорочка розірвана до пупа. Мабуть, біг усі п’ять кілометрів, що відділяли табір від Димитрівки, бо кілька хвилин не міг розмовляти, лише відхекувався та махав руками. Нарешті вичавив:

— Ляхи!.. Ляхи у селі лютують… Палять…

Загін підняли по тривозі. Біля самого села ледь не зіштовхнулися із загоном НКВС який, мабуть, теж підняли по тривозі. Енкаведисти примчали на машинах, але поляки вже зникли. З лісу було видно, що в селі горять чотири оселі. Долинали чиїсь крики та тужливий плач. Машини заїхали у село. Минуло півгодини, але далі нічого не відбувалося. Сам Гордій часу не гаяв, одразу відправив навсебіч розвідку. Кожній парі вояків, а їх було п’ять, дали по ракетниці.

— Знайдете ляхів — просигнальте!

Ляхів знайшли за годину. Спостерігачі вилізли на дерева і уважно дивилися навкруги.

— Он вона!

Над лісом злетіла червона тривожна ракета. Загін рвонув щосили. Нікого підганяти потреби не було, усіх несла уперед жага помсти. Заскочити ляхів зненацька не вдалося, мабуть, вони теж помітили ракету й здогадалися, що їх викрито. Зав’язався важкий бій, коли ворожого пострілу можна очікувати з-за будь-якого дерева чи куща. Поляків виявилося небагато, з десяток, і їх винищили усіх до ноги, але і свої полягли: двох було вбито, трьох поранено. Серед поранених опинився й Микола Лисевич. Куля влучила йому в плече, зачепила кістку і на виході вирвала кусок м’яса. Йому було дуже боляче, і він постійно стогнав і просив, щоб його винесли на повітря, бо не хоче помирати в задушливій темряві. Василина, яка повернулася до своїх обов’язків, легенько гладила його плече:

— Усе минеться… Усе загоїться… Ти заспокойся, дорогенький…

— На сонце хочу! — хрипів Лисевич, — до біса цей льох! Назар де? Назарчику, винеси мене…

— Потерпи, Миколо! Знаю, боляче… Але треба…

Черговий раз оглядаючи плече, Василина сумно похитала головою: навколо рани з’явилася загрозлива червона припухлість. Вона легенько помацала її, від чого Микола мало не закричав.

— Нічого, Миколо, усе минеться… Потерпи…

А за кілька хвилин сказала Марії:

— Погано, Маріє, дуже погано. Потрібні ліки, бо за кілька днів може бути запізно, почалося запалення, а в нас нічого нема…

— Що саме потрібно? Напишіть назву ліків на папірці. Ось… — Марія поклала на стіл олівця та клаптик паперу. Вночі, коли Славуня з Данилком вже міцно спали, вона пішла до лісу.

Гордій при тьмяному світлі гасового каганця з трудом прочитав назву ліків.

— Так… З ліками біда… Слухай, Розумнице, здається мені, що у Кулинцях відкрили чи то лікарню, чи військовий шпиталь… Може, позичимо там?

— Гордію, Лисевич чекати не може. Василина казала, що ліки потрібні негайно. За пару днів може буди запізно.

— Ну що ж… Доведеться діяти без підготовки. Добре, йди додому. Ми тут щось придумаємо…

Бондар прокинувся вночі бо, як то кажуть, припекло до вітру. Учора, після важкого трудового дня, він ввечері добре поїв, хильнув пару чарчин і зараз мав клопіт: сушило у горлянці та трохи боліла голова. Ну, і до вітру, звісно ж… Гримнувши в темряві горням об цебро, він вийшов, накинувши на плечі старенького кожушка, вдень добре припікало, а вночі ще були приморозки. Почав просто з ґанку мочитися і раптом присів: по вулиці хтось ішов. Швиденько підтягнувши кальсони, Бондар плигнув до паркану і вдивився нічну пітьму. Він побачив щось знайоме і в постаті, і в ході.

— Ага… — прошепотів, — так… так…так… Чи не Дацьків це? Вона… вона і є… Чого б це їй по ночах швендяти? Марійка Дацьків, точно… Вона, вона…

Згадав жорсткий погляд офіцера-енкаведиста, його погрозу про десять років буцегарні і шморгнув носом. Для себе він уже все вирішив: своя сорочка ближче до тіла, а Марійка молода… їй десять років, не те, що йому! Та й весна вже почалася, за тиждень того… Вже треба буде на городі поратися… Та й дітки…

У душі він не тільки вже скоїв великий гріх зрадництва, але й виправдав себе. Між тим, Марія зникла в темряві сільської вулиці, а Бондар, закінчивши свою справу, повернувся до хати, хутенько вдягся і знов накинув кожушка.

— Ти куди? — запитала його сонна дружина, коли він уже взявся за клямку.

— Не твоя справа! Спи! Я за півгодини повернуся…

У хвіртку до голови сільради довелося гримати. Собака по той бік паркану скажено гавкав і кидався на штахети, наче хотів їх виламати.

— Не дай Боже, вирветься на волю, — з переляком думав Бондар, але грюкати не припиняв.

Краще нехай вже собака покусає, ніж опинитися у буцегарні напередодні весняної сівби!

Нарешті відчинилися двері, й незадоволений жіночий голос запитав:

— Кого дідько приніс? Чи спати не можете, як усі нормальні люди?

— А де голова?

— Не знаю я, де голова! Не ночує він вдома, бандер боїться! Зранку в сільраду приходьте!

— Не можна мені зранку… — розгубився Бондар.

Такого він не очікував. Що, він має вдень до голови приходити? Та тоді ж кожний собака буде знати про його донос! А може, жінці передати?

— Гей, а ти переказати йому можеш?

— А що саме?

— Перекажи, що приходив Грак…

— Хто-хто?

— Грак приходив! Скажи йому, що Марія Дацьків по ночах невідомо куди швендяє… Півгодини тому бачив, як у ліс йшла! Чи не до бандерів навідувалася? Чого б їй, при двох малих дітях, по ночах невідомо чого і куди, га? Перекажи обов’язково.

Жінка нічого не відповіла, лише грюкнула дверима.

Бондар, міцно заснувши після невеличкої нічної пригоди, на світанку порався на обійсті, коли побачив, що з сусідньої хати виходить голова сільради, якого він даремно шукав уночі.

— Гей, гей, гей!… Пане… Товаришу голово! Зачекайте хвильку… Як його… Ну… Того… Мене звуть Грак. Зрозуміли? Грак.

— Грак? — здивувався голова, — ти ж Бондар

— Т-с-с… Пане-товаришу голова, це я для усіх Бондар, а для вас Грак. Так ось, я вночі бачив, як ця… Приблуда… Як її… А! Згадав! Дацьків! Так ця Дацьків з лісу поверталася. Бігме не брешу! А що їй у лісі робити вночі? До бандерів, мабуть, ходила! Слово честі, не брешу! То ви вже товаришу полковнику передайте, що Бондар… Тобто Грак… своє завдання виконав!

Голова схопив Бондаря за барки:

— Кому ще казав?

— Та нікому… Вашій жінці лише. Вночі прийшов, а вас нема… То я через неї переказав. А так нікому. Я що, не розумію? Це ж військова таємниця! Лише Дарці…

— Добре… Йди вже…

— Так перекажіть товаришу полковнику…

— Йди вже, кажу!

Голова сільради був у бувальцях. У сорок першому під німцем жити не схотів, разом із молодою дружиною пішов на Схід, прилаштувавшись до якійсь військової частини, так там і залишившись, а її відправив у тил, бо була вже у тяжі. Коли армія повернулася в Україну, то Андрій Костенко, так було прізвище голови, перейшов у розвідку. Багато разів ходив за лінію фронту за «язиками». В одному з таких рейдів був важко поранений. І все би нічого, але на правій руці відірвало два пальці та вирвало кусень м’яса зі стегна. Став він трохи накульгувати, за що і був комісований з діючої армії. Поблискуючи орденом та кількома медалями на вицвілій гімнастерці, разом із жінкою та двома діточками, повернувся у рідну Велику Прошеву, де був одразу призначений головою сільради. На нього одразу звалилося безліч справ. Треба було негайно організовувати колгосп, бо на порозі стояла весна, наближався час весняної сівби. Одразу після того, як через село пройшов фронт, почався призов до армії. Діяла негласна норма: одна оселя — одна людина. Тут же треба було формувати контингент до Донбасу на відновлення зруйнованих шахт, куди відправляли молодь, яка за віком не підпадала до призову. Районне керівництво гримало кулаком по столі, вимагаючи заготівлі зерна, картоплі… Переселення поляків до Польщі та криваві сутички між поляками та українцями… І все це лягло на плечі колишнього розвідника. І все було б нічого, якби не бандерівці. Після того, як його намагалися вбити вдруге, він перестав ночувати вдома, і спеціально усім про це розповідав. Тим самим намагався відвернути небезпеку від родини. У селі всі знали, що голова вдома не ночує, а от де і коли — таємниця.

Те, про що розповів йому зараз Бондар, було важливо. Адже, якщо встановити нагляд за цією Дацьків, можна вийти на банду Гордія, звісно, якщо поталанить… Щодо бандерівського загону, то у нього ще тиждень тому відбулася окрема розмова про це з керівництвом районного відділу НКВС. Банда рейдувала по всій області, але база її, як вдалося з’ясувати, була десь тут, неподалік від Великої Прошеви. Крім того, інформаторам вдалося рознюхати, що десь у самому селі діє підпільний бандитський шпиталь.

Зайшовши у невеличку кімнату, яка правила за кабінет, Костенко тут же вхопив слухавку телефону. Дочекавшись, поки відповість телефоністка, наказав:

— З’єднайте мене з районом, — і назвав номер районного відділу НКВС.

Телефоністка ставилася до радянської влади, м’яко кажучи, не дуже, тому що більшість її родичів цією владою були вислані у Сибір ще у тридцять дев’ятому-сороковому роках, тому розмови голови, коли це вдавалося, вона підслуховувала і передавала, кому належить. Для цього у неї було два засоби зв’язку: один терміновий, другий звичайний. Так сталося і цього разу. Напарниця на кілька хвилин вийшла до вбиральні, чим телефоністка і скористалася. Вона знала напам’ять багато районних телефонів, а надто цей, енкаведешний. Коли ж почула прізвище Дацьків, яка працювала тут же, на пошті, то взагалі забула, як дихати. Відключилася вона від розмови лише тоді, коли почула кроки в коридорі — то поверталася напарниця.

— Теклю, мені треба збігати додому, щось на серці неспокійно..

Усі знали, що в телефоністки двоє дітей та мати, яка не вставала з ліжка вже декілька років, тому напарниця одразу кивнула головою на знак згоди. Та поквапилася начебто додому, але біля церкви зупинилася, перехрестилася та й забігла в прочинені двері.

— Слава Йсу, отче…

— Слава навіки, доню…

Телефоністка знову перехрестилася, поклонившись, кинула навкруги швидкий погляд і, не побачивши нікого, неголосно промовила:

— У селі завівся сексот, на ім’я Грак. Сьогодні вночі він бачив Марію Дацьків, коли та поверталася з лісу. Голова тільки що дзвонив у райвідділ НКВС.

— Добре, доню! Нехай тобі Господь допомагає… Йди з миром…

Може б Шеховцов, начальник районного відділу НКВС, і не звернув особливої уваги на телефонне повідомлення з Великої Прошеви, якби в той час у нього не перебував заступник начальника обласного відділу НКВС підполковник Скворцов. Почувши прізвище Дацьків, він спантеличено звів брови:

— Как ты сказал, капитан?

— Вы про что? — не одразу зрозумів капітан.

— Ну… Какую фамилию ты назвал?

Капітан зазирнув у папірець:

— Дацкив.

— А имя?

— Мария.

— Где-то я ее уже слышал… Где-то слышал… Причём совсем недавно. Где же это… — підполковник навіть очі заплющив від напруження, намагаючись згадати, де він міг почути це прізвище, — ану, соедини меня с дежурным по управлению…

За хвилину Скворцов пояснив черговому, що треба знайти сержанта Ванифатова, який три тижні тому по тривозі виїздив у Велику Прошеву та запитати, чи не пам’ятає він прізвища солдатки, яку затримали вранці у лісі за заготівлею дров, а потім терміново зателефонувати сюди, у районний відділ. Ще за годину він уже знав, що прізвище солдатки Дацьків.

— Капитан, в такие совпадения я не верю. Организовать слежку в селе штука сложная. Это тебе не город, чужого человека сразу видно, а сексотов там… Один Грак, да и тот недоумок. Её надо брать. Брать и трясти на допросах. Давай-ка туда наряд…

По тривозі підняли відділення солдатів НКВС, завантажили у полуторку і негайно виїхали у Велику Прошеву.

Задзвонив телефон. Начальник відділу зняв слухавку, з подивом звів брови та простягнув її Скворцову:

— Вас, товарищ подполковник.

Скворцов мовчки взяв слухавку. Почувся схвильований голос чергового:

— Товарищ подполковник! Бандеровцы напали на Кулинцы. Розбит и подожжен госпиталь, ограблена почта. Раненные… Ну, что в госпитале лечились, расстреляны. Медперсонал тоже… Не все, правда… Убиты несколько поляков из местных. Сколько — уточняем. Председатель райсовета тоже… убит, — черговий важко зітхнув та замовк.

— Что замолчали? — жорстко запитав підполковник, — какие приняты меры?

У слухавці знову важко зітхнули.

— Ну? — ще більш жорстко запитав підполковник

— Опоздали… Они провода перерезали, связи не было.

— Узнали, кто?

— По всему выходит, что банда Гордея.

— Опять Гордей… Что б его…