Повернення до кафе на краю світу

Розділ 9

— Привіт.

Гостя вже зібрала речі й намагалася встати з дивана, але зронила ключі під столик і ніяк не могла їх знайти.

Вона підвела голову й відповіла, явно збентежена:

— Ой, привіт.

— Дозвольте допомогти, — сказав я й узяв її ключі. — Ви вже йдете?

Вона не знала, що сказати. Це було видно.

— Ну, я… я просто…

— Можете піти, якщо хочете. Це не страшно. — Я всміхнувся й зазирнув їй у вічі. — Однак мені щось підказує, що зараз ви маєте бути саме тут. Ви теж це відчуваєте?

Жінка поглянула на мене, дуже спантеличена — я помітив це в її очах. У них було дуже багато страху й водночас дуже багато чогось іншого. Може, надії? Вона відвела погляд.

Я всміхнувся знову.

— Я Джон, — бадьоро сказав я й простягнув руку. — Тутешній шеф-кухар.

«Принаймні поки що», — додав я подумки.

— Щось підказує, що коли ви залишитесь і дозволите мені приготувати свій фірмовий сніданок, то десь за годину почнете бачити життя в абсолютно новому світлі.

Я сказав це безтурботно. Наче просто весело запрошував її на дуже, дуже добрий сніданок. Мені не хотілося лякати цю жінку тим, що вона, імовірно, справді піде звідси з абсолютно новим поглядом на життя.

Гостя завагалася. Я відчував, що вона досі збирається піти.

Я понизив голос і трохи нахилився до неї. А тоді спитав якомога милішим та чарівливішим тоном:

— Ви вмієте зберігати таємниці?

Вона мимоволі всміхнулася.

— Звісно.

— Сьогодні мій перший день на роботі. А ви — моя найперша клієнтка. Якщо підете, у мені можуть розчаруватися. — Я всміхнувся й зобразив тривогу. — Певне, навіть я сам трохи в собі розчаруюся.

Вона знову всміхнулася. Це давало плоди.

— Ви не хотіли б мати тягар на совісті, чи не так? Я знаю, що можу чудово цим займатись. І щось підказує, що, коли ви залишитеся, це стане моїм великим успіхом.

Жінка поглянула на мене. Я всміхнувся. Вона завагалась. А тоді знову поклала речі на столик.

— Дякую, — сказав я. — Ви не пошкодуєте. Я обіцяю.

Гостя сіла й узяла телефон. Знову звичка.

— Тут, узагалі-то, сутужно з сигналом, — зауважив я. — Проте поговорити можна чудово. Повірте.

Я кивком показав на меню на столику.

— Дам вам хвилинку ознайомитися з ним, а тоді повернеться Кейсі, щоб прийняти у вас замовлення. Гаразд?

Жінка кивнула.

Я розвернувся й подався назад, до кухні.

— Джессіка, — сказала вона.

Я розвернувся назад.

— Прошу?

Вона всміхнулася. Усмішка в неї була добра, щира. Така, яку не можна підробити. Джессіка вирішила залишитися не через мою історійку. Вона довіряла інтуїції, і тепер внутрішній голос завзято підказував їй, що це рішення правильне.

— Мене звати Джессіка, — повторила вона.

Я всміхнувся їй у відповідь.

— Радий знайомству, Джессіко. Дякую, що залишилися. Ви будете раді, що це зробили.