Повернення до кафе на краю світу

Розділ 12

Кейсі підійшла до віконця замовлень. На ньому стояла таця, а на таці — миска з фруктами. Свіжа папая, скибочки лайму, подрібнений кокос, а зверху — листочки м’яти.

— Цікаві грінки, — зауважила Кейсі й усміхнулася мені.

— Маленька вранішня закуска. Комплімент від шеф-кухаря, — відповів я.

— Звідки ти знаєш, що вона любить папаю?

Я всміхнувся.

— Інтуїція. Я розглянув десяток варіантів із холодильника, але щось мені сказало: «Вибери папаю».

— Ясно.

Кейсі взяла тацю й принесла її до столика Джессіки.

— А ось і ваші грінки, — сказала вона й поставила тарілку перед гостею.

Джессіка поглянула на папаю, не знаючи, що й сказати.

— Жартую, — додала Кейсі й усміхнулася. — Просто перекуска до сніданку для вас. Комплімент від Джона.

Джессіка поглянула в бік кухні. Я побачив, що вона дивиться в мій бік, і помахав рукою. Джессіка дещо ніяково помахала у відповідь. Я засміявся. Під час перших відвідин кафе мені самому було ніяково махати комусь на кухні.

— Скажіть мені, смачний він чи ні, — попросила Кейсі. — Я вмираю з голоду й попрошу Джона зробити такий комплімент мені, якщо вам сподобається.

Джессіка вичавила на папаю лаймовий сік і наштрикнула один шматочок на виделку разом із частиною м’ятного листка. Поки вона жувала, її лице проясніло.

— Смачно, — промовила вона, дожувавши. — Дуже смачно.

Джессіка позирнула на тарілку і, не встигнувши запевнити себе, що цього не варто говорити, сказала:

— Нізащо не з’їм і цього, і грінок. — Гостя обвела кафе поглядом. — Знаю, це звучить дивно, та, якщо вам більше немає про кого подбати, чому б не поїсти разом зі мною?

Кейсі всміхнулася.

— Ви впевнені?

Джессіка не була впевнена, але все одно ствердно кивнула.

Кейсі взяла з прилавка позаду себе тарілку й виделку, а тоді сіла на диван навпроти гості. Джессіка помітила, що тарілка й виделка були зовсім поряд. Здавалося, ніби Кейсі знала, шо її запросять поїсти.

«Це неможливо», — подумала Джессіка.

— Що таке? — спитала Кейсі й усміхнулася.

Одну коротку мить Джессіка не розуміла, сказала вона «це неможливо» вголос чи ні. Вона була певна, що ні. Але…

— Ого, ви маєте рацію. Справді смачно, — промовила Кейсі.

Джессіка знову зосередилася на Кейсі, яка саме надкусила фрукт.

— Аякже! — відповіла вона.

Кожна з жінок відкусила ще по разу, а тоді Кейсі тицьнула пальцем у меню:

— Кілька хвилин тому, коли я підійшла до столика, ці запитання, здавалося, серйозно вас зацікавили.

— У меню такого зазвичай не знайти, — відповіла Джессіка. — Я навіть сумніваюся, що розумію їхнє значення.

Кейсі кивнула:

— Справді, такі запитання ставлять не надто часто. — Ще раз відкусила трішки папаї. — Проте вони серйозні.

Джессіка поглянула на запитання. У неї раптом виникло сильне бажання відкрити своє серце й розповісти цій офіціантці про все. Про смуток, розчарування, відчуття, ніби вона живе чужим життям… Ні, це сміховинно. Вона ж навіть не знає цієї жінки. До того ж усім байдуже. Таке просто тримають у собі, ідучи вперед.

Однак це відчуття не вщухало. То бут тупий біль, шо неначе виник нізвідки, а тоді розійшовся всім тілом.

— Що я тут роблю? — тихо спитала Джессіка.

Кейсі відірвала погляд від фруктів і пильно поглянула в її очі.

— Добре запитання. Добрий початок, — лагідно відповіла Кейсі.

Джессіка оглянула кафе.

— Де я? Що це за місце?

Кейсі всміхнулася.

— Ви в незвичайному місці, повному незвичайних можливостей.

Джессіка спантеличено поглянула на неї.

— Не розумію, що це означає. Звучить таємничо.

— Це і є таємниця.

Джессіка відчула це знову. Сильне бажання вилити душу. Це був біль, якась потреба з глибини душі. А тоді, сама не знаючи чому, вона заплакала й опустила погляд на стіл. За кілька хвилин мовчання поглянула на Кейсі.

— Я загубилася, — сказала Джессіка тихо. По її щоках котилися сльози. — Справді загубилася.

Кейсі кивнула.

— Знаю.

Джессіка підвела руку й витерла сльози з обличчя. На зміну їм хлинули нові.

— Як це — ви знаєте?

— Люди, які загубилися, приходять сюди, щоб їх знайшли.