Повернення до кафе на краю світу

Розділ 23

Ми з Джессікою досі розмовляли. Вона надпила з чашки.

— І як воно?

— Що — воно?

— Вибрати інше життя.

Я всміхнувся.

— Дуже раджу спробувати. Особливо якщо життя просто нормальне й хотілося б, щоб воно було чимось більшим.

Джессіка всміхнулася й собі.

— Як гадаєте, чому ви знову тут? — запитала вона. — Чому саме зараз? Ви ж з усім розібралися, так? Ви більш ніж у нормі.

Я кивнув.

— Моє нинішнє життя однозначно краще, ніж нормальне. — Я знизав плечима. — Не знаю напевне, чому я тут цього разу. Може, щоб навчитися ще чогось? А може, поділитися вже вивченим? Точно не знаю.

— Чим ви можете поділитися зі мною?

Я всміхнувся.

— А що ви хочете знати?

Джессіка трохи нахилилася вперед.

— Кейсі недавно, можна сказати, сколихнула мій світ.

— Я бачив, що у вас вибухнули емоції. Що сталося?

Джессіка пояснила, про що розмовляли вони з Кейсі. Згадала й про ідею майданчика.

— Не знаю, чому це її пояснення так на мене вплинуло, — зізналася Джессіка.

— Напевно, тому, що воно стосується вашого життя.

Я помітив, як на обличчі Джессіки відбився смуток.

— Назвіть щось із того, чого навчилися, відколи побували тут минулого разу, — попросила вона.

Я засміявся.

— Щось одне — і все?

— Почніть із чогось одного.

Я замислився на хвилинку.

— Як щодо ще однієї історії про потяг?

Джессіка всміхнулася.

Добре, хай буде ще одна історія про потяг.

— Покинувши кафе вперше, я усвідомив, що не хочу далі жити так, як раніше. А ще я не знав, як хочу жити.

Я опустив погляд на меню.

— У моєму тодішньому меню деякі запитання були не такі, як тут. Припускаю, що запитання у всіх різні.

Джессіка кивнула.

— Кейсі вже казала щось таке сьогодні. Я не знала, що вона має на увазі.

— А я знаю, — сказав я. — Мабуть, це нелогічно з тисячі звичних причин, але просто дозвольте так припустити. У моєму меню першим запитанням було: «Чому ви тут?»

— Таке запитання є й у моєму меню, — зауважила Джессіка. — Я достеменно не знала, що воно означає.

— І я теж, коли вперше прийшов у це кафе. З часом стало зрозуміло. Воно не про те, чому ви в цьому кафе чи на Гаваях… Ідеться ось про що: чому ви існуєте? Чому ви живете? Яка ваша МІ, тобто мета існування?

Джессіка відкинулася на спинку стільця.

— А я думала, запитання про майданчик дивне.

Атож. Ну, насправді, коли його осмислити, воно перестає бути аж таким дивним. Тому що, як я усвідомив, якщо ставити собі не запитання — «Чому я тут?», відповідь на нього буде чудовим дороговказом на щодень. Принаймні так здавалося.

— Що ви масте па увазі?

— Воно було надто велике для мене через те, що я переживав. Я не міг його охопити.

— І тому сіли на потяг?

Я засміявся.

— Так. Щоб поїхати на роботу. Я постійно думав про те перше запитання. Особливо тоді, коли прямував на роботу. А потім якось зустрів одного хлопця в потягу. Звичайного собі хлопця під час звичайної поїздки на роботу.

— І що?

— Він здавався щасливим. По-справжньому, справді щасливим. Тож я сказав йому: «Знаю, це може прозвучати ненормально, але ви здаєтеся щасливим. У чому ваш секрет?»

Джессіка засміялася.

— Ви що, справді так зробили?

Я кивнув.

— Що він сказав?

— Спершу він запитав, як я живу. Я розповів, що переживаю, розповів про відвідини кафе і про те, що хочу чогось більшого, ніж нopмальність.

— Чи подумав він, що історія про кафе дивна?

Я похитав головою.

— Ні. Гадаю, він жив у такому психічному вимірі, де відбувається саме те, що треба, і тоді, коли треба. А необхідні люди трапляються тоді, коли вони найпотрібніші. Тож він зрозумів, що я пережив у кафе.

— А що сталося далі?

— Він сказав дві речі, які особливо мене мотивували. По-перше, він заробляє на життя, подорожуючи світом і ведучи різні навчальні курси. Це негайно мене зацікавило. Я завжди хотів подорожувати світом, але не знав нікого, хто колись таким займався б. Тоді він розповів, що й сам пережив такий період, коли намагався з усім розібратися.

— Що він зробив, щоб розібратися?

— Йому дуже допоміг один добрий друг. Здається, того друга звали Томас. Він надихнув цього хлопця визначити п’ять речей, які найбільше хочеться зробити, побачити чи пережити до смерті. А тоді присвятити час і сили передусім їм. Решта докладеться сама. Він називав їх своєю «великою п’ятіркою для життя».

Хлопець казав, що часом думка про визначення мети в житті занадто приголомшує. Тож починати варто з меншого, з цих п’яти речей. А тоді, займаючись ними, людина пізнає себе. Пізнавши краще себе, легше розібратися зі своїм призначенням.

— Ви ще спілкуєтеся з цим хлопнем?

Я всміхнувся.

— Ні. І це було так дивно. Я зустрівся з ним лише того разу, у потягу. Він розповів про цю ідею того дня, коли вона була дуже мені потрібна. І більше я його не бачив. Тепер він у моїх спогадах просто Джо. Джо з потяга.

— Ви скористалися його порадами?

— Так. Вирішив, що серед цих п’яти речей точно є мандри. Тому два роки збирав гроші, а відтак став мандрувати світом. Мені дуже сподобалося. Ба більше, сподобалося так сильно, що я почав рік подорожувати й рік працювати. Потім знову рік подорожувати й знову рік працювати. Відтоді так і роблю.

— Хіба ви не боїтеся, що не зможете знайти роботу, повернувшись?

— Спочатку боявся. Тепер уже ні. Більшість людей не любить свою роботу, тож вони кепсько з нею справляються. Отже, людина, яка справді викладається на повну, вирізняється на загальному тлі, а тоді її багато хто хоче взяти на роботу.

— Навіть на рік?

— Hу, спочатку я нікому не казав, що буду працювати лише рік. Зате тепер мене знов і зпов беруть, ті самі компанії, на які я працював у минулому. Вони знають, що я добре виконую свої обов’язки, тож не можуть дочекатися мого повернення. — Я знизав плечима. — Кожна компанія має один-два особливі проєкти, які дуже хотіла б реалізувати. І просто не має вільного працівника, який може для цього постаратись. І не хоче наймати когось лише на цей проєкт. Компанія радіє, що я приходжу, розбираюся з проєктом і не шукаю постійного працевлаштування.

— Ви робитимете так завжди? Один рік роботи — один рік мандрів?

— Не знаю. Поки що це мене влаштовує. Перший раз було найважче. Що робити з речами, як оплачувати комуналку, поки мене немає на місці… Після того як розбираєшся з такими проблемами, стає дуже легко. Гадаю, я зупинюсь, якщо раптом втомлюся від цього. Проте зараз це…

— Набагато краще, ніж нормально? — спитала Джессіка.

Я засміявся.

Так, стовідсотково краще, ніж нормально.

Джессіка поглянула на океан.

— Що таке? — спитав я.

— Ви розповідаєте про це так, ніби це дуже просто.

— Це і є просто.

— Для вас.

— Для кого завгодно.

— А що, як людина має сім’ю? Тоді не можна просто зірватися з місця й отак поїхати.

— Ви маєте сім’ю?

— Ні.

— Тоді чому це вас турбує?

— Просто питаю. Навряд, усі можуть отак зірватися з місця.

— Однак чому це турбує вас?

Джессіка трохи помовчала.

— Не знаю.

Я всміхнувся.

— Дні надто короткі, щоб розбиратися зі своїм життям, думаючи, що згодиться всім іншим людям. Зосередьте роздуми на Джессіці та її становищі. А ще для повної ясності скажу: я зустрічав геть різних людей і геть різні сім’ї, які робили достоту, як я. Просто більшість ніколи з ними не зустрічається й не чує їхніх історій, тому що сидить на роботі. А ті люди подорожують. Лише поїхавши в мандри, зрозумієш, що можливо. І так уже склалося, що саме це я довідався про більшість речей. Майже все здається новим і дивним, доки не починаєш ним займатись. І єдиний спосіб цим зайнятися — це…

— Зайнятися цим, — вставила Джессіка.

— Точно. Тоді воно взагалі не здається новим або дивним. До того ж саме так можна зустрітися з іншими людьми, які багато про це знають. Якщо хочете навчитися бальних танців, не тусуйтеся на бейсбольному стадіоні. Якщо хочете навчитися бейсболу, не тусуйтесь у студії бальних танців.

Джессіка засміялася.

— Розкажіть, що ще ви дізналися.

На мить я замислився.

— Ви говорили про майданчик, так?

— Ага.

— Живіть своїм майданчиком.

— Що це означає?

— Наявність чоловіка, двох дітей і будинку з великим подвір’ям — це ваш майданчик? Чи вам нав’язала цю ідею реклама банку? Поїздка на пляж у кабріолеті з трьома друзями, коли ви хором підспівуватимете радіо, — це ваш майданчик? Чи це — життя у версії реклами автівок, яку ви переглянули?

Я всміхнувся.

— Ваш майданчик існує лише для вас. Дозвольте собі оцінити його не за тим, скільки на ньому чужих мрій, а за тим, скільки на ньому ваших мрій.