Повернення до кафе на краю світу

Розділ 16

З вікна на кухню віяв теплий вітерець. Я глибоко вдихнув океанське повітря й поглянув на хвилі. «Оце так, обожнюю Гаваї», — подумав я.

Кейсі та Джессіка сиділи за столиком і розмовляли. До кафе не прийшов більше ніхто, тож я стояв на кухні та їв грінки.

Я знову визирнув на океан.

— Серфери зникли, — сказав сам собі. Оглянув хвилі, але так їх і не побачив. Хвилі мали бездоганний вигляд, і я замислився, чи не можна орендувати тут дошку.

— Можеш узяти мою, — сказав чийсь голос.

Почувши його, я визирнув із віконця. Однак я вже знав, хто там.

— Майку! — вигукнув я й усміхнувся.

Я вже й забув, що він прочитав мої думки, бо так зрадів нашій зустрічі. Востаннє я бачився з ним, коли вперше прийшов у кафе.

Поруч із Майком стояла маленька дівчинка.

— Ти Джон? — запитала вона.

Я нахилився, спершись на прилавок, і поглянув на неї.

— Так, — відповів я й усміхнувся. — Як ти здогадалася?

— Тато сказав, що ти сьогодні будеш тут.

«Я сам не знав, що сьогодні буду тут, — подумав я. — І звідки він…»

— Я Емма, — відрекомендувалася крихітка.

Я знову зосередився на ній.

— Радий знайомству, Еммо.

Вона взяла Майка за руку.

— Можна піти привітатися з Кейсі?

Майк кивнув, і Емма побігла туди, де сиділи Кейсі та Джессіка. Він провів її поглядом до столика, а тоді знову повернувся до мене. Майк усміхався.

— Радий бачити тебе знову, Джоне, — сказав він і простягнув руку через прилавок.

Я потиснув її.

—А я радий повернутися. — Кивнув у бік океану. — Ви переїхали.

— Щось таке, — сказав він і всміхнувся ще раз. — Нас надихнув один клієнт, який говорив про франчайзинг. І незчулись, як…

Майк, як і Кейсі, згадав заувагу, яку я висловив, коди вперше потрапив у кафе.

Я засміявся.

— Цікаво, хто це був.

— Одна хороша людина, — відповів Майк. — Дуже хороша людина, яка невдовзі мала вирушити в дуже велику пригоду.

За столиком, де сиділи Кейсі та Джессіка, вибухнув сміх. Ми з Майком поглянули туди й побачили, як Емма дуркує. Вона, схоже, наслідувала якусь океанську тварину: щосили вирячувала очі й танцювала.

— Здасться, відколи я був тут востаннє, велика пригода трапилася не лише мені, — зауважив я.

Майк знову повернувся до мене.

— Це найкраще, що я робив у житті. Не буду тобі брехати: це точно не для всіх. Однак для мене це досі було чудово.

— Скільки їй?

— Щойно виповнилося сім.

— Вона досить самовпевнена, як на семилітку. Хоча, зважаючи на те, з ким вона тусується, це мене не дивує.

— Емма чудова мала. Справді.

— Це вас із нею я раніше бачив на дошках для серфінгу?

— Нас. І після цілого ранку серфінгу ми більш ніж готові до великого сніданку. То що сьогодні в меню?

Я всміхнувся.

— Коли я був тут минулого разу, шеф-кухарем у цьому закладі був ти. Це вже не так?

Майк теж усміхнувся.

— Ну, якщо ти не проти, то сьогодні заправлятимеш балом сам. Час вивести все на новий рівень.

Я й не знав, що сказати. Про кулінарію мені було відомо небагато, тож я не сумнівався в цьому. Однак це здавалося правильним. У цій сцені загалом було щось правильне.

— Гаразд, — відповів я. — Аби тільки я міг просити в тебе поради в разі потреби.

— Домовились.

Я потягнувся назад і взяв кілька меню з прилавка.

— Не сумніваюся, що ти достеменно знаєш, що тут є, і можеш спокійно поглянути та сказати, чим я стану в пригоді.

Майк узяв меню й перевернув їх.

—А як щодо цього? — спитав він і показав на три запитання.

— Основа для розмови, що може змінити життя, — відповів я й усміхнувся.