Повернення до кафе на краю світу

Розділ 8

— Як справи?

Я підвів погляд. До цього я дивився всередину холодильника, намагаючись ознайомитися з усіма продуктами в ньому.

— Мабуть, добре. Не знаю точно, чи готовий до цього.

— Якби не був готовий, тебе не було б тут.

— Як там наша клієнтка?

— Дуже схожа на тебе під час перших відвідин. Не знає, залишатися їй чи поїхати.

Я кивнув. Згадав, як воно було — сидіти в кафе й намагатися вмовити себе піти, хоч у душі все повторювало: «Залишайся!»

— Саме так, — відповіла Кейсі. — Вона сумнівається у своїй інтуїції так само, як і ти колись.

Я підійшов до полиці, на яку поклав свій наплічник, і дістав із зовнішньої кишені записник.

— Цікаво, що ти це кажеш. Почавши оглядати кухню й перебирати холодильник, почасти я був цілком упевнений, що мені краще сидіти там. — Я кивнув у той бік, де стояли дивани.

— Але?

— Але один із найбільших уроків, які я засвоїв у мандрах, такий: довіряй інтуїції. Перебуваючи в незнайомому місці, спілкуючись незрозумілими мовами і вивчаючи абсолютно нові території, людина не має великого досвіду, на який можна спертися, коли приймаєш рішення. Однак щоразу, коли я довіряв інтуїції, виявлялося, що це правильно. Просто треба було зацитьнути на хвильку свій розум — і до мене доходило.

Кейсі кивнула.

— Так, незле, що в нас є вбудована система підказок. Кепсько, що більшість людей її вимикає.

Вона позирнула на записник у моїх руках.

— Що там таке?

— Ідеї, думки, здогадки… Мої осяяння. Побувавши тут минулого разу, я розробив маленьку систему. Коли виявляю щось значне, переживши осяяння, то пишу про нього в записнику. І роблю це негайно. — Я засміявся. — На власному досвіді зрозумів: якшо не записувати всього в такому вигляді, у якому воно приходить, то я його забуваю.

— І що ти запишеш цього разу?

— Узагалі-то, цього разу я обводжу.

— Обводиш?

Я кивнув.

— Я казав, що в мандрах навчився довіряти інтуїції. І помітив це вже давно. Цього ранку, коли вагався, чи підмінити Майка, я недовіряв своїй інтуїції. Тому я обводжу.

Я розгорнув записник і прогортав його, доки не знайшов те, що шукав. А тоді накреслив велике коло.

Кейсі поглянула на мій малюнок.

— Ти обвів слова «довіряти своїй інтуїції». — Вона засміялась. — І, схоже, обвів уже не вперше.

Я теж засміявся.

— Ні, не вперше.

Слова «довіряти своїй інтуїції» оточувало зо два десятки кіл.

— І навіщо ти це робиш?

— Це чудове нагадування. Уночі або завжди, коли в мене є кілька вільних хвилин, я гортаю свій записник. Сильно обведені записи постійно привертають мою увагу. Це чудовий спосіб краще засвоїти те важливе, чого я навчився. Зрештою, сильно обведені поради стають для мене звичними, і я вже не обводжу їх так часто.

— То що сталося сьогодні?

Я всміхнувся.

— Навіть найкращі уми час від часу забувають, чи не так?

Кейсі засміялася.

— Узагалі-то, на мою думку, почасти річ у тому, що я повернувся в цей заклад. Досі дуже здивований, що перебуваю тут. Повернення трохи нагадує мені, ким я був, коли прийшов сюди вперше. Я дуже вдячний за ту ніч і за те, до чого вона мене привела. Водночас я вже не той хлопець. Отже, у певному розумінні я пристосовуюся до цієї нової реальності, у якій повернувся сюди, і до того, що я такий, який є. Це хоч трохи зрозуміло?

Кейсі визирнула з вікна.

— Цілком зрозуміло. І добре, що ти пам’ятаєш, як почувався, коли потрапив сюди вперше, бо є одна людина, якій треба про це почати.

— Хто вона?

— Наша клієнтка. Вона от-от піде, адже боїться залишатись.

Я визирнув у кафе з віконця замовлень. Жінка справді починала збирати речі.

— Зараз розберуся, — пообіцяв я.

— Ти впевнений?

Я всміхнувся и тицьнув пальцем у розгорнутий записник.

— Довірся моїй інтуїції.