Повернення до кафе на краю світу

Розділ 20

Я визирнув із віконця. Кейсі щойно встала з-за столика, за яким сиділи вони з Джессікою. Раніше я вже помітив, що вони досить енергійно щось обговорювали.

«Ласкаво просимо до кафе “Чому”», — подумав я знову.

— Панкейки можна перевертати, — сказала Емма.

— Так, зараз переверну.

Я взявся за лопатку й перевернув панкейки.

— Майже готові. Ще якусь хвильку на цьому боці, а тоді тобі й твоєму татові можна буде їсти.

— А як же мій омлет?

Якщо чесно, я сподівався, що про омлет Емма забуде. Я поглянув на дівчинку.

— Еммо, вибач, але я не вмію готувати омлет.

— Але ж ми вже порізали все для нього.

Я кивнув.

— Так, знаю. Я знав, як це робити. Але як приготувати сам омлет, не знав.

— То нічого.

Подумки я полегшено зітхнув, радіючи, що вона не розчарована.

— Тобі просто потрібен «Хто», — сказала Емма.

— Що?

Вона захихотіла.

— Та ні. Хто!

Я виклав панкейки на тарілку, а Емма поклала на них фрукти, які я порізав раніше.

— Якщо не вмієш щось робити, просто знайди людину, яка вміє. А відтак попроси в неї допомоги. Тоді вона покаже тобі, як це робиться, і ти цього навчишся. Це суперлегко. Саме так я навчилася майже всього, що вмію.

Я всміхнувся. Кому, як не семирічній дитині, руйнувати один із найбільших бар’єрів, що відділяє безліч людей від простої речі, яку можна пояснити за кілька секунд?

— Хто тебе цього навчив? — запитав я.

— Тато.

— Він хороший Хто?

Емма завзято закивала.

— Ага. Багато чого знає. Це він навчив мене кататися на серфі.

— А й справді. Що з того, що ти дізналася про серфінг, найважливіше?

Емма стала у трішки пафосну позу, уперши одну руку в бік.

— Не полізши у воду, нізащо не навчишся кататись.

Я засміявся.

— Не сумніваюся, що це правда.

Тут до нас зайшов Майк.

— Як там сніданок?

— Тату, Джонові потрібен Хто. Можеш показати йому, як готувати омлет?

Я всміхнувся.

— Емма саме вчила мене знаходити «Кого», коли я не знаю «Як».

— О, вона чудово це вміє.

Майк узяв сковорідку з довгою ручкою.

— Гаразд, суперлегко…

Поки Майк пояснював мені тонкощі приготування омлету, на кухню зайшла Кейсі.

Вона поплескала Майка по плечу й сказала:

— А тут смачно пахне.

— Ми приготували панкейки та грінки, а ще тато вчить Джона готувати омлет, — відповіла Емма.

Кейсі поставила в раковину тарілки, які тримала в руках.

— Як там Джессіка? — запитав я.

— Здається, їй було б не зайве провести кілька хвилин із тобою, — відповіла Кейсі.

Я глянув на неї через плече:

— Справді? Ви ж наче досить енергійно розмовляли.

— Так. А тепер їй, на мою думку; потрібно почути твою історію.

— Уперед, — скомандував Майк. — Я закінчу. Усе одно омлет майже готовий.

— Гаразд, — дещо вагаючись, відповів я. Насправді я не був певен щодо цього. Раніше я просто послухався б чуття, негайно вийшов би й поговорив би із Джессікою. Однак тепер у мене не було жодних раптових осяянь.

— Будуть, коли ти туди прийдеш, — сказала Кейсі й кинула мені рушничок. Я витер руки й повернув його Кейсі.

— Еммо, ми можемо договорити про серфінг трішки пізніше? — спитав я. — Був би дуже радий почути, що ще ти про нього дізналася.

Вона підвела на мене погляд, а тоді занесла над панкейками маленьку мисочку із сиропом.

— Сиропний вулкан! — вигукнула Емма й спорожнила миску.

Я всміхнувся.

— Вважатиму це згодою нпа розмову про серфінг.

Емма всміхнулася у відповідь.

— Гаразд.