Повернення до кафе на краю світу

Розділ 38

Кейсі засміялась.

— І що це за осяяння?

— Гнів — це завжди вияв страху.

Кейсі кивнула.

— Я усвідомив: коли ми сердимося й питаємо себе: «Чому?», відповідь завжди зведена до певного страху. До нього, може, доведеться обмірковувати кілька етапів, але він є завжди. Наприклад, людина бачить статтю про нечесного політика, який узяв гроші за затвердження дозволу на будівництво. Читаючи цю статтю, людина обурюється. А коли говорить про це, то сердиться ще більше. Людина все розводиться й розводиться про нечесних політиків і про корупцію, яка вже повсюди… Що ж, у певному розумінні це логічно. Політик і справді зробив дещо недобре. Тож це несправедливо. Однак реагує ця людина аж надто бурхливо, як на свій стосунок до того, що сталося.

— Тому щшо вона боїться, — сказала Кейсі.

— Точно. Коли людина читає той матеріал про нечесного політика, у глибині її душі він розпалює вогонь страху. Людина побоюється, шо не матиме змоги дістати дозвіл на будівництво, якщо той раптом їй знадобиться. Нечесний політик надасть дозвіл тому, хто заплатив за нього. А тоді в людини не буде можливості збудувати дім своєї мрії. Або ще гірше: ця людина не зможе мати власну домівку. Якщо вона не зможе її отримати то буде безхатьком. Тоді вона буде голодна, не матиме прихистку й не зможе знайти роботу. У неї заберуть дітей. І… і… і…

— Урешті, людина доходить до страхів, дуже далеких від проблеми, з якої все почалося, — закінчила Кейсі.

Я кивнув.

— Це й вражає так сильно. Тому й опинилося в моїй книжці осяянь. Я усвідомив, що гнів — породження цих украй сумнівних і збіса нераціональних страхів. Зокрема й моїх. Тож тепер я щоразу, коли через щось серджуся, просто питаю себе: «Чого зараз боюся?» До мене тоді неймовірно швидко доходить, що мій гнів розпалює якийсь нераціональний страх, геть із цим не пов’язаний. Тому я зможу його відпустити.

Кейсі всміхнулась.

— І так завжди?

Я всміхнувся у відповідь.

— Попервах було важкувато. Ну, тобто я загалом достатньо спокійний, але деякі речі по-справжньому бісили. І тоді я сердився. Завдяки осяянню я зрозумів, що насправді цей гнів — страх. Я міг довести, що він нічого мені не дає й не веде до якоїсь позитивної мети. Однак це було дивно. Час від часу мені почасти хотілося…

— Не відпускати гніву? — втрутилася Кейсі.

Я кивнув.

— Саме так! Наче цей гнів буй паливом для чогось.

Я знизав плечима й розсміявся.

— Що таке?

— Одна з тих речей, які дуже допомогли, з’явилася, коли я сидів у крихітному аеропорту в Таїланді. По телевізору йшов старий мультик. Бачила колись такі старі мультики штибу «Тома й Джеррі», де в Тома на одному плечі маленький янгол, а на другому — маленький чортик? І обидва намагаються спонукати його чинити їхню волю? Я усвідомив: якщо гніву не відпускати, стається щось подібне. Та частина мого «я», яка обожнює життя й хоче зростати та перебувати у стані потоку, усвідомила, що справжня сила полягає в тому, щоб, відпустити гнів і нераціональний страх. То був янгол на моєму плечі.

Я всміхнувся.

— Щоправда, гадаю, що в мене це радше безстрашна маленька істота, яка мандрує світом і дуже просвітлена.

Кейсі засміялась.

— А на другому плечі хто?

— На другому плечі печерна людинка, дуже сердита. Вона постійно живе в режимі «бийся або тікай». Весь час боїться того, що ховається за рогом, і в тисячу разів перебільшує всі страхи.

Кейсі знову засміялася.

— Незла візуалізація. Бій між просвітленим маленьким мандрівником і сердитою печерною людинкою.

— Щоправда, цього бою так і не сталося, — зауважив я. — То було велике осяяння всередині осяяння. Я подумав, що гнів — це паливо для печерної людинки. Однак усвідомив, що та просто боїться. Тож маленький просвітлений мандрівник сказав наляканій печерній людинці, що все буде гаразд. І з часом вони подружили й стали разом мандрувати світом. Саме це насправді й хотіла робити печерна людинка, тільки надто вже боялася спробувати.

Кейсі так сміялася, що я вже подумав, наче вона впаде з серфа.

— Ти справді все це продумав? — запитала вона.

Я теж засміявся.

— Часом, щоб позбутися безуму, треба бути трішки безумцем. А триматися за той нераціональний гнів однозначно було безумом.

— Отже, так ти й оцінив сердитих людей, що не відлипали від трьох телеканалів, які їм не подобалися. Правда? — запитала Кейсі. — Зрозумів, що їхній гнів — це насправді страх?

Я кивнув.

— Точно. Я зміг поглянути на них геть інакше. І побачив, що вони передусім бояться. Тому спробував поводитись, як мій маленький товариський просвітлений мандрівник, і казати їм, що все буде гаразд. Вони не стануть безхатьками, і в них ніхто не забере дітей… Усе буде гаразд.

— Як вони це сприймали?

Я знизав плечима й усміхнувся.

— Здається, найчастіше вони думають, що я божевільний. Однак байдуже. Я усвідомив, що все можна звести до досить простого рішення. Якщо тебе аж так цікавить щось, що ти хочеш змінити, то зміни його. Це чудово. Для деяких людей це стає МІ, і заради цього вони прокидаються щодня. — Я трохи помовчав. — Однак якщо тебе насправді не дуже цікавить, то можна спокійно присвячувати час і сили каналу, який не просто тебе засмучує.

— Боягуз помирає тисячею смертей а сміливець — лиш один раз, — мовила Кейсі.

Я спантеличено поглянув на неї.

— Я сама дуже довго реагувала так на цей вислів, — сказала вона. — Чула його ще з дитинства, але він завжди лишався незрозумілим. А тоді якось розмовляла з клієнтом у кафе, і мене осяяло. Клієнт говорив про новинний сюжет, що сильно його збентежив. Про те, як люди зловживають системою охорони здоров’я заради безкоштовного лікування. Це як і те, про що ти говорив, дуже мало стосувалось його повсякденного життя, однак він дозволяв собі сильно через це засмучуватися. Над ним узяв гору прихований страх. І що більше той клієнт думав і говорив про новинний сюжет то сильніше сердився.

— Він помирав тисячею смертей? — запитав я.

Кейсі кивнула.

— Саме так. Боягуз живе в постійному страху перед усім, що може піти не так. В уяві, в думках він помирає тисячею смертей. Зате сміливець усвідомлює, як безглуздо дозволяти розуму виходити з-під контролю. Він живе так, як хоче жити.

Кейсі всміхнулася.

— Ми всі рано чи пізно помираємо. Це рано чи пізно станеться. Проте сміливець переживає це лиш один раз.