Від побаченого Джессіці перехопило подих. Вона працювала в дуже дорогій офісній будівлі, звідки було видно розкішний куточок гавайського узбережжя. Там було напрочуд гарно. Однак геть не так, як тут. Це було щось ідеальне. Сама сутність того, що намагаються передати поштівки і про що мріють шукачі пригод.
За мить до цього вони з Кейсі вийшли з кафе крізь геть безневинні на вигляд двері у віддаленому кінці будівлі.
— Усі двері кудись ведуть, — сказала Кейсі. — А куди, дізнаєшся лише тоді, коли крізь них проходиш.
Ці двері, безумовно, кудись вели.
Вийшовши за них, жінки опинилися на найпрекраснішому пляжі, який Джессіка будь-коли бачила. Вода там мала розкішний бірюзово-блакитний колір. І, поки Джессіка споглядала, як хвилі утворюються, відрощують гребені, а тоді гучно падають, у білих баранцях і всередині хвиль з’явилося веселкове сяйво.
Пісок був неймовірний: блискучий, жовтувато-білий.
Джессіка опустила руку й набрала піску в пригорщу. Він був дуже чистий. Піщинки крихітні, м’які. Жінка випустила його крізь пальці.
Джессіка підвела погляд. Саме це вона уявляла, коли вирішила поїхати на Гаваї. На вітрі погойдувалися велетенські кокосові пальми. Вона відчувала запах океану.
— Де ми? — здивовано спитала Джессіка.
— У раю, — відповіла Кейсі. — А ще — позаду кафе «Чому». Це наша особлива посадкова зона з краєвидом на океан.
Джессіка озирнулася на кафе. Видно було лише задню стіну будівлі, двері, крізь які вони щойно пройшли, а далі — пісок.
Джессіка знову повернулася до океану й спантеличено поглянула на Кейсі.
— Не розумію.
Кейсі кивнула на кафе.
Джессіка озирнулася знову.
Цього разу вона побачила бамбукові столики та стільці, що стояли під солом’яним навісом, який тягнувся від кафе.
— Як… — заговорила Джессіка.
— Мало не забула, — усміхнулася Кейсі. — Треба сказати Джонові, що ми тут.
Вона підійшла до задньої стіни кафе. Тоді потягнулася до засува, що його, як Джессіка була впевнена, не було ще кілька секунд тому. За мить частина верхньої половини стіни опустилась та згорнулась у прилавок для замовлень, подібний до того, що стояв усередині. От тільки він виходив не з кухні до кафе, а з кухні на розкішний океанський краєвид.
— Я щось пропустив? — здивовано спитав я, коли кухонна стіна ззаду згорнулася.
—Уже не пропускаєш, — відповіла Кейсі й усміхнулася.
Я визирнув на пляж та океан.
— Ого! Оце так краєвид.
— Я подумала, що тобі сподобається. Може, обслугуємо Джессіку тут, а не в кафе? Гадаю, трохи цієї вільної енергетики буде їй на користь.
— Я згоден. Її замовлення майже готове.
Я знову визирнув на краєвид. Він був по-справжньому приголомшливий. Океан, пальми, пісок… Удалині я ледь-ледь розгледів двох людей, що гойдалися на хвилях. Вони сиділи на дошках для серфінгу. Якусь коротку мить, стежачи за ними, я міг заприсягтися, що один із серферів помахав мені рукою. Я трохи прикрив очі й поглянув ще раз, але обидва серфери вже стрімко здіймалися на хвилі.
«Не може бути», — подумав я.