Повернення до кафе на краю світу

Розділ 13

Я поглянув на столик, за яким сиділи Кейсі та Джессіка. Схоже, Джессіка плакала. Вона здавалася розгубленою й невпевненою.

«Ласкаво просимо до кафе “Чому”», — подумав я.

Здавалося, Джессіка може піти. Мабуть, це для неї занадто.

— Побудьте тут ще трохи, — сказав я собі під носа. — Стане краще. Обіцяю.

Я чув, як позаду тихо шкварчала їжа. Час перевернути грінки.

Я знову розвернувся до плити й посунув те, що лежало на гридлі. Раптом виринули спогади про мою першу зустріч із кафе. Я згадав, що й сам думав, чи не піти геть. Однак не пішов. Так, цей заклад видавався трохи дивним. Так, запитання в меню збивали з пантелику. Однак здавалося, що тут щось абсолютно правильне. Тож я залишився. Цей вибір виявився добрим. Він змінив моє життя. Чомусь я знав: якщо Джессіка залишиться, з нею станеться те саме.

Озирнувшись на столик, я побачив, шо Кейсі дивиться в мій бік. Вона кивнула й усміхнулася. Неначе знала, що я думаю. Я всміхнувся у відповідь, а тоді знову повернувся до плити й сказав собі під носа:

— Вітаю в кафе «Чому».

Джессіка витирала сльози серветкою. Плакати вона вже перестала.

Кейсі поглянула на неї.

— Сльози — це потужний сигнал. Вони означають, що щось має для вас значення. Часом це єдиний спосіб, у який серце може підказати решті нашого єства, що воно щось знає.

Джессіка кивнула. Вона не зовсім розуміла, що Кейсі має на увазі, але в цьому явно було щось правильне.

— Мені здається, що серце підказує вам побути тут ще якийсь час.

Джессіка знову кивнула й тихо сказала: — Мені теж так здається.

Меню досі лежало на столі трьома запитаннями догори.

Кейсі тицьнула пальцем поряд із першим. Джессіка опустила погляд.

Чому ви тут?

— Що ваше серце каже зараз? — лагідно спитала Кейсі.

Джессіка підвела погляд.

— Моє серце здається порожнім. І воно стомилося від порожнечі. Воно каже мені, що в житті має бути щось більше, ніж серце, яке здається порожнім.

Кейсі всміхнулася.

— Звучить як чудова мудрість. — Вона трохи помовчала. — Кілька секунд тому ви поставили майже таке саме запитання, як у меню. Ви спитали: «Що я тут роблю?» Що ви мали на увазі?

Джессіка похитала головою.

— Якщо чесно, не знаю. Воно саме вирвалося.

Джессіка завагалася.

—А хіба в житті не має бути щось більше? Хіба воно не має бути веселе, цікаве чи захопливе?.. У житті я часто йшла пробоєм. А тепер сиджу тут і плачу в кафе на краю світу, розмовляючи з геть чужою людиною. І передусім відчуваю, що якимось робом щось пропустила. — Вона відвела погляд. — Тому то мені не весело, не цікаво, і життя мене геть не захоплює.

Кейсі всміхнулася.

— Ви любите океан?

Джессіка знову поглянула на неї.

— Колись любила. Це одна з причин, чому я приїхала на Гаваї. Хотіла, щоб мене оточував океан… хотіла відчувати його щодня.

— І що?

— Я його вже й не помічаю.

Кейсі знову всміхнулася.

— Ідіть за мною.

Кейсі встала з-за столу й узяла з прилавка тацю. Поставила туди тарілки, столове начиння, склянки та миску.

— Ну ж бо, — додала Кейсі й кивнула на двері у віддаленому кінці кафе.