Повернення до кафе на краю світу

Розділ 21

Я вийшов туди, де сиділа Джессіка. Вона пильно дивилася на океан.

— Як минув сніданок?

Вона плакала, тож тепер терла лице рукою.

Я кивнув.

— Не зовсім звичайне кафе, еге ж?

Джессіка поглянула на мене й усміхнулася, знову витираючи рукою щоку.

— Це точно.

— Ви в нормі?

Вона знову поглянула на океан.

— Гадаю, що так.

— Можна я сяду?

— Будь ласка, — відповіла Джессіка й показала на стілець навпроти себе.

Я плавно опустився на нього.

— Що це за місце? — спитала вона за мить, а тоді позирнула на кафе.

— Це дивний, незвичайний маленький заклад, який, імовірно, змінить ваше життя назавжди.

— О, то це все пояснює, — відказала вона і всміхнулася.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки.

— Хто ви? — запитала Джессіка.

— Тобто?

— Хто ви такий? Кейсі згадувала, що Майк — власник цього закладу. Емма сказала, що він зазвичай ще й готує. То хто ви? Ви справді тут працюєте?

Я всміхнувся.

— Ну… Сьогодні — так.

Джессіка спантеличено поглянула на мене.

— Вам як розказати — довго чи коротко? — спитав я.

— Може, почнете? — відповіла вона. — А тоді я проситиму розповісти про щось докладніше, якщо буде треба.

— Можна й так.

Я ненадовго замислився. З чого почати? З яких далеких подій?

— Років із десять тому я відвідав це місце, — заговорив я. — Тобто кафе.

Не став казати Джессіці, що воно було геть в іншому місці й чомусь відтворене тут, на Гаваях, до найменших подробиць. І водночас не постаріло ні на день. Не варто було ускладнювати все ще більше.

— Тоді я ніяк не міг розібратися із життям.

— Тобто? Ви були нещасливі?

— Не те щоб нещасливий. Просто не був щасливий. Я, здавалося, застряг на позначці «нормально». Робота в мене була нормальна, заняття поза роботою — нормальні, стосунки — нормальні. І якийсь внутрішній голос торочив мені, що життя має бути більше ніж просто нормальним. А тоді сталася низка подій, які по-справжньому змусили мене замислитися.

Джессіка поглянула на мене.

— Що сталося?

— Якось увечері я сидів у своїй квартирі, і мені зателефонували рідні. Сказали, що щойно помер мій дідусь, якому було вісімдесят два.

— Співчуваю.

— Дякую. Це було вже давно. Та от біда: я ж узагалі був не дуже близький до нього. Наша сім я жила далеко від моїх бабусь і дідусів, тому я, хоч він і був мені дідусем, не знав його по-справжньому добре. Однак його відхід із життя чомусь мене вразив. Завершивши той дзвінок, я замислився про своє життя й подумав: «Якщо житиму так далі, йтиму цим шляхом…»

— То чи буду я щасливий у вісімдесят два роки? — закінчила Джессіка.

Я кивнув.

— Саме так. І відповідь була негативна. Я не буду щасливий. Я просто буду в нормі. Зрозумівши, що відповідь негативна, я чомусь згадав одну подію, що трапилася років за п’ять до того. Тоді я щойно закінчив університет і намагався ввійти до «реального світу» роботи. Мене запросили на співбесіду. Йшлося про роботу в компанії в діловому центрі великого міста неподалік від місця, де я жив. Тож я причепурився, вдягнув костюм, краватку, накрохмалену сорочку і взувся в незручне взуття. Потім узяв новісіньку сумку для ноутбука й сів у потяг, що прямував до міста. Я ще ніколи не їздив потягом і, вийшовши з нього, ненароком звернув не туди. От тільки виявилося, що звернув я саме туди, куди потрібно.

— Як це? — запитала Джессіка.

— Звернувши не туди, я став і побачив купу людей, які виходили з вагонів і прямували до виходу. Тисячі людей, і всі йшли на роботу. Старі, середнього віку, дехто лише на кілька років старший за мене. І я, глипаючи на цю юрбу чоловіків і жінок, дещо помітив.

— Що саме?

— Ніхто з них не всміхався. Ніхто.

Джессіка кивнула.

— Того дня, побачивши це юрмише нещасливих людей, я заприсягся, що не буду таким. Моє життя буде інакше.

Джессіка кивнула.

— То ви зробили його інакшим?

Я заперечно похитав головою.

— Та ні. Це я й усвідомив того вечора, коли мені зателефонували щодо дідуся. Колись я хотів чинити інакше. Заприсягся чинити інакше. Однак насправді за п’ять років до мене дійшло, що моє життя не дуже відрізняється від їхнього.

— То що ви зробили?

— Вирішив рушити в поїздку, щоб ненадовго відволіктися від цього. У першу ніч завдяки низці дуже незвичайних подій я безнадійно заблукав. І натрапив на малесеньке кафе з доброю їжею, привітними людьми й дуже незвичайними запитаннями в меню.

— Ви знайшли цей заклад, — відповіла Джессіка.

— Ага.

— І що?

— Я провів у кафе всю ніч. Просто розмовляючи з людьми. Майком, Кейсі, ще однією жінкою, яка там була… Слухав їхні історії. Поділився власною історією й розповів про те, що переживав.

— А хіба не дивно, що ви розмовляли про таке з незнайомцями?

Я знизав плечима.

— Так, дивно… ні… можливо… На тому етапі мене вже не задовольняла нормальність. Так я став відкритим для того, для чого за інших обставин, мабуть, не був би відкритий.

Я всміхнувся.

— Тепер я постійно розмовляю з незнайомцями. Спробувавши так робити, усвідомлюєш що це не дивно.

Джессіка кивнула.

— Що було далі?

— Та ніч у кафе змінила моє життя. Я дізнався те, чого ще ніколи не усвідомлював. Побачив світ таким, яким не бачив його ніколи. Познайомився з життям, яке було більш ніж просто нормальне. І вирішив жити ним.

— І ви жили ним?

Я кивнув.

— Так.