Повернення до кафе на краю світу

Розділ 15

Кейсі взяла замовлені грінки з ананасом із прилавка, куди я їх поставив. Принесла страву до столика, за яким сиділа Джессіка. У пляжній зоні на задвір’ї поганих місць не було. Проте з-за столика, який вибрала Джессіка, краєвид розгортався не найкращий.

— Якщо хочете, можете спокійно зайняти котрийсь із них, — сказала Кейсі й кивнула на два столики з найкращим краєвидом.

Джессіка поглянула на них і завагалася.

— Ні, усе гаразд, — відповіла вона за мить. — Усе нормально.

Кейсі всміхнулася.

— Ви впевнені?

Джессіка знову завагалася. Ще раз поглянула на столики.

— Ні, справді, усе гаразд. У мене все гаразд.

Кейсі кивнула.

— Хотіти чогось більшого за «гаразд» нормально.

Джессіка знову завагалася: у її голові почався внутрішній діалог.

Кейсі стояла й терпляче чекала, а за кілька секунд промовила:

— Може, посидите хвилинку чи дві за отим столиком і подумаєте, чи не сподобається він вам більше. Якщо не сподобається, зможете завжди повернутися сюди.

Це був саме той стимул, на який чекала Джессіка. Вона підвелася й подолала невелику відстань до одного зі столиків із найкращим краєвидом на пляж. Кейсі пішла за нею, досі несучи її їжу.

Джессіка сіла.

— Ну як? — запитала Кейсі.

Джессіка всміхнулася. Це була перша цілковито щира усмішка, яку Кейсі побачила у Джессіки, відколи та приїхала.

— Тут справді краще, — промовила Джессіка. — Дякую.

Кейсі поставила на стіл тацю з їжею. Водночас Джессіка зауважила:

— Не знаю, чому це роблю.

— Про що ви?

— Погоджуюся на щось нормальне. Я побачила цей столик. Дуже захотіла сюди підійти. І просто… — Джессіка замовкла.

— Часом це не так уже й важливо, — втрутилася Кейсі. — Те, що є, нас справді влаштовує. Проте часом ми заганяємо себе в закономірність, у якій готові погоджуватися на менше, ніж хочемо. Люди, які вечеряли тут у кафе, зрозуміли: ті, хто весь час так чинить не здобувають справжнього щастя.

— А просто здобувають щось нормальне, — додала Джессіка.

Кейсі всміхнулася.

— Саме так.

Кейсі взяла один за одним предмети з таці й поставила їх на столик.

— Поїхали, — сказала вона. — Грінки з ананасом, наша фірмова страва. А також, якщо готові спробувати щось особливе, домашній кокосовий сироп.

Джессіка кивнула.

— І нарешті — свіжовичавлений ананасовий сік.

Склянку з ним прикривала маленька парасолька з паперу та дерева. Джессіка взяла її й усміхнулася. Нa держак парасольки був наколотий кусень ананаса, Джессіка з’їла його, а тоді кілька разів розгорнула й згорнула маленьку парасольку.

— Я обожнювала їх, коли була мала, — задумливо сказала Джессіка. — У моєї матері їх було п’ять, і вона щоранку встромляла одну парасольку за сніданком у мій сік. — Жінка зітхнула. — Мама, напевно, мила їх сотні разів, але вони якось трималися купи. Не знаю навіть, де вона їх узяла. Наш район був такий бідний… Моїм братам було до них геть, байдуже, але я дуже любила парасольки. Це була дрібничка, та чомусь… — вона зупинилася. — Чомусь це давало мені можливість щодня чогось чекати.

Джессіка знову розгорнула й згорнула парасольку, а тоді поставила на стіл далеко від себе.

— То було давно, — промовила вона збайдужілим голосом. Разом з емоціями в її голосі зникла й усмішка.

Кейсі кивнула.

— Приємно, коли можна щодня чогось чекати. Розумію, чому це багато для вас значило.

Кейсі переставила тацю на інший столик і сіла навпроти Джессіки.

— Можна дещо запитати?

Джессіка підвела погляд.

— Звісно.

— Ви полюбляєте допомагати людям?

— Тобто?

— Ви полюбляєте допомагати людям? Робити щось для інших? Допомагати їм?

Джессіка кивнула.

— Так.

— Вам легше допомагати іншим, аніж дозволяти їм допомагати собі?

Джессіка трохи схилила голову набік і всміхнулася.

— Так.

Кейсі кивнула й помовчала.

— Чому ви поводитеся так егоїстично?

Джессіка враз змінила позу — відкинулася на спинку стільця, віддаляючись від Кейсі.

— Що ви маєте на увазі? Я не егоїстична, — різко сказала вона.

Кейсі поглянула на неї з м’якою усмішкою. — Чому ви полюбляєте допомагати людям? Джессіка завагалася й заговорила ще раз — усе одно різко.

— Тому що вони полюбляють, коли їм допомагають? Це, це… — затнулася вона. — Це їм допомагає!

— Не сумніваюсь.

Джессіка відвела погляд, а тоді знову глипнула на Кейсі. Її голос трохи пом’якшав.

— Мені від цього добре.

Кейсі зацікавлено поглянула на неї.

— Мені від цього добре, — повторила Джессіка. — Коли допомагаю людям, мені стає добре. Тому полюбляю це робити.

Кейсі кивнула.

— Гадаю, те саме стосується більшості людей, які полюбляють допомагати іншим.

Кейсі не сказала більше нічого.

Джессіка поглянула на океан. Її обличчя пом’якшало.

— Я поводжусь, як егоїстка, так? Не даю іншим саме того, що полюбляю отримувати, — можливості добре почуватися.

Вона розвернулася до Кейсі.

— Я була такою протягом усього життя. Ніколи не хочу нав’язуватися. Ніколи не хочу когось обтяжувати… Тому завжди тікаю, коли мені пропонують допомогу. — Джессіка опустила погляд. — Ніколи не усвідомлювала, чого їм не даю.

Кейсі кивнула, показуючи, що її розуміє.

— Часто найважче щось прийняти саме тим, хто віддає найбільше, — усміхнулася вона. — Аж Доки Вони не усвідомлюють того, що тільки-но усвідомили ви.

Джессіка поглянула на Кейсі.

— Чому ви мені це сказали?

Кейсі всміхнулася.

— Щось мені підказує, що ще до кінця дня це стане в пригоді.