Повернення до кафе на краю світу

Розділ 33

Спершу я почув, як Кейсі, Джессіка та Емма сміються, а вже тоді їх побачив.

— Там, певно, сталося щось хороше, — сказав Майкові. — Якийсь енергетичний зсув. Я відчуваю його в їхньому сміху.

Майк кивнув і підвівся зі стільця.

— Варто стати до роботи над дошками. Нам їх знадобиться ще кілька.

— А хто?.. — заговорив я, але Майк уже майже вийшов за двері.

— Джоне! Джоне! Хочеш із нами?

То була Емма. Вона бігла стежкою. Її обличчя осяяла широчезна усмішка.

Я визирнув із віконця замовлень.

— Привіт, Еммо.

— Хочеш із нами? — спитала вона знову. — Ми йдемо кататися на серфі. Джессіка хоче, щоб я її навчила. Хочеш із нами?

Я всміхнувся. І звідки Майк знав?

— Звісно. — відповів я Еммі. — Дуже хочу.

За кілька секунд до нас стежиною підійшли Джессіка й Кейсі. Енергетичний зсув точно стався. Джессіка тепер здавалася неймовірно жвавою. Усміхалася, сміялася і явно була в захваті. Неначе звільнилася від тягаря, який несла раніше, а тепер стала така легенька, що могла б ходити в повітрі.

— Здається, ви добре побавилися на гойдалках, — сказав я, коли вони підійшли до кафе. Джессіка кивнула й усміхнулася.

— Так добре, що це змінило моє життя.

Вона поклала руки на прилавок і сказала:

— Ми йдемо кататися на серфі.

Я ще не чув, щоб вона говорила таким тоном. Він, як і її теперішній вигляд, був дуже енергійний, сповнений життя й веселощів.

— Ти з нами, Джоне? — спитала Кейсі.

— Був би дуже радий піти з вами. Власне, я щойно сказав Еммі, що піду. — Я окинув поглядом кафе. — Утім, якщо треба, щоб тут хтось залишився, я радо про все подбаю.

— Та не треба, — відповіла Кейсі, ввійшла в кафе й попрямувала до місця біля парадних дверей. Я пішов за нею. Перебравши речі під касою, вона витягнула маленьку табличку на мотузці.

— Ідеально, — сказала Кейсі.

— Що це? — запитав я.

— Подарунок від одного з наших клієнтів.

Вона повернула табличку так, щоб я її побачив. То був довгастий шматок плаского плавнику. На ньому було написано: «Відпросилися за станом здоров’я. Повернемося згодом».

Кейсі повісила її на парадні двері словами назовні, щоб їх бачили всі, хто наблизиться до кафе.

— Що означає «Відпросилися за станом здоров’я»? — спитав я, коли ми повернулися на кухню.

— Хіба це не чудовий вираз? — сказала Кейсі у відповідь і почала обмазуватися сонцезахисним кремом. — Його мене навчив один наш клієнт. Він сказав, що більшість людей знає, як це — відпрошуватися через хворобу. Фактично люди терплять усе життя, аж доки не починають хворіти так, що доводиться зробити перерву. А тоді впродовж цієї перерви видужують від того, через що захворіли. Просто щоб повернутися до того самого. Наш клієнт сказав, що одне з найбільших одкровень у його житті сталося, коли він почав раз у раз дозволяти собі «відпрошуватися за станом здоров’я». Тобто він ні сіло ні впало, коли сили підказували йому, що пора це зробити, «відпрошувався за станом здоров’я» й робив щось із того, що любив найбільше.

— Вираз чудовий, — відповів я. Потягнувся до свого записника осяянь і швидко нашкрябав: «Дозволяй собі час від часу відпрошуватися за станом здоров’я».

Кейсі кивнула на мій щоденник.

— Записуєш сьогодні щось гарне?

— Так.

Вона закрутила кришечку сонцезахисного крему й кинула його мені.

— Ходімо кататися.