Повернення до кафе на краю світу

Розділ 26

— Здається, вони добре проводять час, — зауважила Джессіка й показала на Емму з Софією.

— Завжди, — відповіла Кейсі. — У них дуже схожі майданчики, і вони обожнюють гратися на них разом.

— Що ви маєте на увазі?

— У них однакові вподобання. Обидві нестямляться від води. Обожнюють тварин. Живуть заради таких занять, як підводне плавання, сапсерфінг, серфінг…

— А також, очевидно, ходіння по заводях, — додала Джессіка.

Кейсі всміхнулась.

— І це теж.

Вони трохи помовчали.

— У мене колись була така подружка, — урешті сказала Джессіка.

Коли ви були малі?

Ні. Коли мені було дванадцять. Ешлі Джессінс. Її сім’я переїхала в будинок на тій вулиці, де жила я. Ми все робили разом.

— Ви з нею досі спілкуєтеся?

Джессіка похитала головою.

— Ні. Вирішивши піти, я втекла якомога далі та якомога швидше.

— І ви досі втікаєте?

Джессіка перестала гойдатися.

— Що ви маєте на увазі?

— І ви досі втікаєте?

Джессіка замислилася на хвильку.

— Не знаю. Я вже точно не та дитина. У мене є робота, життя…

— Це ще не означає, що ви досі не втікаєте, — зауважила Кейсі. — Коли все погано ми йдемо. Тікаємо. Для цього потрібна відвага. Вирватися з ситуації, яка не до вподоби, зокрема тоді, коли вас щодня кривдять… це сміливо.

Джессіка кивнула.

— Утім, інколи ми так звикаємо до життя на втіках, що забуваємо перестати тікати й починати бігти до чогось.

— Я вас не розумію.

— Ви далеко від материка. Те життя, від якогo ви там тікали, було давно. Проте воно все одно залишається великою частиною вашого «я». Хіба ні? Ваших дій, ваших думок… Ви досі намагаєтеся від нього втекти.

По обличчю Джессіки скотилася сльоза.

— Ви не розумієте, — сказала Джессіка. — Мені було погано.

Вона витерла сльозу, але за нею потекли інші.

— Мені було дуже погано.

Кейсі кивнула.

— Однак тепер уже не погано. — Вона простягнула руку й поклала долоню на руку Джессіці.

— Може, уже варто перестати витрачати стільки часу, сил та емоцій на втечу від життя, якого ви не створювали. А натомість вкласти їх у життя, яке ви творите.

Кейсі відпустила руку Джессіки.

— Ви працюєте?

Джессіка кивнула.

— Ви маєте дуже гарну машину, дуже дорогий одяг, останню модель телефона… Я питаю це не заради засудження, а зі звичайної щирості. Чому?

Джессіка повернулася, не встаючи з гойдалки, і завагалася.

— Я не маю на увазі, що в цьому є щось погане, — долала Кейсі. — Усе це дуже добре. Я просто питаю: чому ви їх маєте?

— Я хочу довести, що я своя, — відповіла Джессіка після тривалого мовчання. — Хочу довести, що я своя.

— Кому?

Джессіка замотала головою й мимохіть засміялася.

— Не знаю. Думаю, просто не хочу, щоб люди бачили в мені ту, ким я була, бачили, звідки я родом.

Кейсі кивнула.

— Хто ви насправді?

— Тобто?

— Деякі люди обожнюють машини. Обожнюють сидіти в новій автівці. Обожнюють їхню конструкцію, обожнюють, як гуде двигун, коли натискаєш на газ. Високо цінують симетрію в конструкції машини та її красу. Це про вас?

Джессіка хитнула головою.

— Ні.

— Деякі люди обожнюють одяг. Нестямляться від останніх фасонів і захоплюються творчими здібностями дизайнерів. Уміють визначити тонкощі, які роблять кожен предмет одягу унікальним. Обожнюють відчуття від окремих речей. Це про вас?

Джессіка хитнула головою.

— Ні.

Кейсі всміхнулася.

— Часом ми, самі того не усвідомлюючи, намагаємося довести світові, шо ми свої. Попервах просто хочеться, щоб інші симпатизували нам, визнавали нас чи помічали нашу цінність. А тоді ми рано чи пізно усвідомлюємо правду. Ми намагаємося долучитися до клубу, у якому насправді не хочемо бути. Натомість ми понад усе прагнемо прийняття до власного клубу. Так, ми хочемо визнання. Однак у глибині душі не чекаємо, коли хтось інший скаже, що ми особливі. Ми хочемо самі визнати, що ми особливі. А коли це робимо, потреба у визнанні інших відпадає. Ми знаємо, що ми особливі — самі собою.

Джессіка кивнула.

— Що привело вас сюди? — запитала Кейсі. — На Гаваї.

— Я хотіла навчитися серфінгу.

— Справді?

Джессіка кивнула.

— Бачила якось фільм про серфера. І він там розповідав, яким вільним почувається, катається на хвилях. А ще — про те, як під час серфінгу весь світ зникає. Відчуваєш лише хвилі, дошку й таку гармонію… — Вона знизала плечима. — Дурня. мабуть.

— Ви займаєтеся серфінгом?

Джессіка хитнула головою.

— Ні. Коли я сюди приїхала, усе виявилося дуже дорогим. Грошей у мене небагато, тож я відразу влаштувалася на роботу, щоб оплачувати житло й харчі. Звести кінці з кінцями все одно не вдавалося, тож я пішла ще на одну роботу, нічну. А тоді… не знаю. На якомусь етапі це просто почало здаватися дурницею.

— Серфінг?

— Просто думка про те, що він може створювати свободу, гармонію й таке інше…

— Ви досі бідні?

Джессіка знову похитала головою.

— Ні. Ну, тобто я не багата, але й точно не бідна.

Кейсі всміхнулася.

— Досі не зовсім розумію, хто ви.

Джессіка всміхнулася й собі.

— Про що ви?

— Ну, ви — це не ваш одяг. Не та машина, на якій їздите. Не та дівчина, яка втекла від жорстокого виховання. Не та біднячка, яка щойно приїхала сюди… То хто ви?

З обличчя Джессіки зникла усмішка.

— Не знаю.

Кейсі кивнула.

— Саме тому ви досі тікаєте, а не біжите до чогось.