Повернення до кафе на краю світу

Розділ 28

Кейсі всміхнулася Джессіці.

— Ви колись користувалися навігатором для водіїв? Таким, який автоматично знає, де ви перебуваєте? Тоді треба набирати місце, до якого хочете поїхати, а він спрямовує вас туди дуже привітним голосом.

Джессіка мимоволі засміялася.

— Так.

— Я зрозуміла, що саме так влаштований Усесвіт.

— Тобто?

— Ми приймаємо рішення протягом життя. Пробуємо щось. Звертаємо то ліворуч, то праворуч.

Кейсі засміялася.

— Ходимо по колу.

Джессіка всміхнулась.

— І часом здається, ніби ми так далеко відхилилися від курсу, що нас не поверне до нього вже ніхто й ніщо.

Кейсі поглянула на Джессіку.

— Розумієте, про що я?

Джессіка кивнула.

— Однак згадайте про навігатор. Хай скільки разів ви проїдете по колу, роблячи те саме, припускаючись тих самих помилок… Хай скільки разів ви поїдете ліворуч, коли той тоненький голосок казав, що потрібно праворуч… Цей голос лунає без тіні осуду, каже «змінити напрямок», а тоді дає все потрібне, щоб дістатися туди, куди ви хочете.

Джессіка засміялася.

— Так і є. Хіба ні?

— Так і є, — відповіла Кейсі. — І Всесвіт влаштований так само. — Вона перестала гойдатися й поглянула на Джессіку. — Ви тут заради чогось важливого. Ваше життя — не помилка, не нещасний випадок і не несподіваний збіг. Ви маєте певне призначення, бо інакше вас тут не було б. І хоч інколи може здаватися, ніби ви безнадійно загубилися й нізащо не зможете вибратися, допомога завжди поруч.

Щось в оповіді Кейсі зачепило Джессіку.

— Бували моменти, коли я почувалася дуже заблукалою, — тихо заговорила Джессіка. — Навіть зараз я частенько почуваюся просто… дуже загубленою.

Кейсі всміхнулася.

— Час звернутися до всесвітнього навігатора. — Вона поглянула на Джессіку. — Вам подобається слово «Бог»?

Джессіка запитливо поглянула на неї.

— Чи подобається мені слово «Бог»?

— Ага.

— Не знаю. А що?

— Деяким людям ця назва подобається. Здається кращою, ніж «Усесвіт».

— А це важливо?

— Залежить від вас. У нашій розмові я казатиму «Всесвіт». Це, так би мовити, загальна назва. Коли випаде нагода над цим замислитися, ви зможете вибрати таке слово, яке подобається найбільше. Вибір дуже багатий. Люди з різних куточків світу, з різним бекграундом, носії різних мов користуються різними словами. Та й самі ці слова з часом змінилися, тож є ціла історія слів, з якої можна щось вибрати.

— А є слова, кращі за інші?

Кейсі всміхнулася.

— Для декого — так.

— А для вас?

— Фактично те, про що ми говоримо, — це потужна присутність, така потужна, що вона є в кожній живій істоті. Не лише тут, на нашій планеті, а й повсюди — у глибинах космосу, всюди, куди сягає космос. Й існує вона не лише тепер, а й існувала в минулому аж до самих його початків. — Кейсі всміхнулася. — Як на мене, дещо складно повірити, що така могутня сутність може зациклитися на певній назві. Гадаю, важать лише наміри, з якими звертаються.

Джессіка кивнула.

— Як користуватися цим усесвітнім навігатором?

— Це також залежить від обставин.

— Яких обставин?

— Як сильно ви загубилися. — Кейсі поглянула за лагуну. — Пам’ятаєте перше запитання з меню?

Джессіка кивнула.

— «Чому ви тут?»

Кейсі всміхнулась.

— Ага.

І більше нічого не сказала.

— І що це?

— Який перший крок у користуванні автонавігатором?

— Увімкнути його.

Кейсі засміялася.

— Гаразд, народження. Який крок наступний?

Джессіка трохи подумала.

— Навігатор визначає місцеперебування.

— Цей знає його постійно. Наступний крок?

— Ввести назву місця, до якого хочеш потрапити.

Кейсі кивнула.

— Відповісти для себе на запитання: «Чому я тут?» Або, інакше кажучи, яке моє призначення, що його в нашому кафе називають МІ — метою існування. Це все одно що сказати Всесвіту: «Я хочу сюди».

Джессіка замислилася на кілька секунд.

— Це приголомшує. Звідки мені знати, яке в мене призначення?

— Скористайтеся пошуком.

— Чим?

— Ну, ви знаєте. У навігаторах є пошук. Якщо не знаєте точно, куди хочете, можете пошукати щось у потрібному ключі. «Італійські ресторани», «визначні місця», «національні парки»…

Джессіка розсміялася.

— А й справді, — всміхнулася Кейсі. — Життя влаштоване так само.

— Розумію, але не розумію.

— Гаразд. Уявіть, що ви за кермом. Уже досить давно за кермом. Що вас несподівано зупиняє?

Джессіка задумалася на хвильку.

— Я втомилася сидіти за кермом?

— Добре. А що тоді?

— Я вирішую зупинитися?

— Правильно, але що стається перед цим?

Джессіка розгубилася.

— Просто подумайте якусь хвильку, — сказала Кейсі. — Що стається перед тим, як ви вирішуєте зупинитись?

—Я про щось думаю. Думаю про те, чого хочу більше, ніж сидіти за кермом. У голові виникає якась думка чи ідея, і вона мені підказує, — захоплено промовила Джессіка.

Кейсі кивнула.

— Те саме тут. Ми щодня, щомиті дістаємо підказки. Така людина, як Джон, говорить про подорожі світом. Ми або не хочемо таке робити, або чуємо, як щось у душі каже: «Годі їхати, рушаймо туди!Ми завжди цього хотіли! Чому ми не робимо цього зараз?»

— Тут ідеться про тему чи конкретний пункт призначення?

— Залежить від людини. Може, це й не зовсім ваша мета існування, але чомусь, з якоїсь причини це дуже важливо.

Джессіка кивнула.

— Коли ми з Джоном розмовляли, він сказав, що ідея МІ його спершу приголомшила. Тож він почав із п’яти речей, які понад усе хотів зробити впродовж життя. За його словами, це було легше осягнути. Потім, коли він це робив, стало очевидним його призначення.

Кейсі кивнула.

— Для деяких людей це чудовий початок.

— А для інших?

— Дехто народжується, уже відчуваючи призначення. Такі люди знають його, скільки себе пам’ятають.

Кейсі ненадовго замовкла.

— Я розповім вам дещо ще. У всесвітнього навігатора та автонавігаторів є ще одна спільна риса.

— Яка?

— Вони стежать за вами. І змінюють те, що показують, залежно від того, що бачать.