Приватне життя феномена

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,

у якому розповідається про нові звичаї та обряди, а також, зокрема, висловлюються пропозиції про кумування з театром імені Івана Франка чи з кіностудією імені Олександра Довженка

Мене, як почесного гостя Яблунівки, запросили на засідання правління колгоспу «Барвінок». На засідання поприходили також учителі, деякі танцюристи і співаки з сільської художньої самодіяльності, бібліотекарка, завклубу. В залі стояв гамір, наче за вікном текла стрімка гірська річка. Сидячи збоку під стіною, я спрагло приглядався до Облич, намагаючись серед них упізнати оспівані Хомою Прищепою в романі «Позичений чоловік».

Які типи, яке багатство характерів, яка неповторність вдач! Видать, яблунівський чорнозем родить щедро не тільки буряки та картоплю, жито й пшеницю, мак і квасолю, а й отаку людську розмаїтість, яка зараз ось у Будинку культури цвіте усмішками, очима й щоками, яка морщить пряменькі й кирпаті носи, говорить губами повними, як рум’яні свинячі хвостики, або ж тоненькими, як павутинки

пгг о

бабиного літа, має косами пшеничного колоса, косами воронячого крила, косами зеленого моху, що росте на стріхах. Та ще ж яблунівський чорнозем густо вродив оцією мовою, що табуном вільних пташок літає у людському гурті, а ще він уродив сміх, що займається й гасне, що шумить і гуде.

Першим тоді виступив голова колгоспу Михайло Григорович Дим. Кільця кучерявого волосся так вились над чолом, над вухами й на потилиці, наче мав чоловік замість зачіски гніздо молоденьких гадючок, і цей величезний виводок не зоставався в спокої, ворушився, здригався, кіль- чився. На темному, як смалюх, обличчі ніжним цвітом білої березки проросли ясні очі й світились так, наче справді то світиться цвіт березки десь на городі між картоплі.

— Товариші, як ми живемо? Рахуємо за принципом: на сто га землі. На сто га землі вирощено стільки-то центнерів пшениці чи жита. На сто га землі рахуємо просо і греч- ^КУ> буряки й кукурудзу. Навіть м’ясо й молоко переводимо на сто га земельних угідь. У корені, товариші, така лінія нашого життя правильна. Треба домагатись і знатних урожаїв, і вагомих здобутків. Тепер, товариші, ми вже не голодні. То раніше ситий голодного не розумів, то раніше, як хотіли їсти — пили воду, то раніше борщ такий у Яблунівці варили, що за туманом і дітей не видно!

— Ха-ха-ха! — засміявся яблунівський люд із дотепної мови голови колгоспу.

Й полинули дотепи:

— Може, вистачало на юшку, та бракувало на петрушку.

— Було як трапиться: коли середа, а коли й п’ятниця.

— У піст їли хрін, а у м’ясниці — кислиці.

— Бувало, постишся і говієш, поки ніг підняти не зумієш.

— А тепер товариші,— вів далі голова колгоспу Дим,— яблунівський колгоспник страждає не так від недоїдання, як від переїдання. Хіба немає в нас таких, що наїдаються, хоч під лавку їх коти. Як нападе на кого ненажер, то наче бездонною бочкою стає, а хіба наллєш бездонну бочку! Товариші, ми тут радились у правлінні, з якої б то причини дехто в нас любить мало вкусити, а більше ковтнути, чому в нас не переводяться мастаки добрати таку ложку, яка і в миску не влізе. Причина, мабуть, криється в низькій культурі. І в тому, що не дбаємо про нові звичаї, а тримаємося за старі. Старі звичаї — від старого життя, якого й сліду не зосталось, а нам треба створювати нові, гідні епохи. Ось ми збудували оцей Будинок культури, оцей палац. Який хор тут співає — доярки і свинарки, комбайнери й трактористи, інтелігенція, бухгалтерські працівники, школярі! Є драмгурток, є гурток декламаторів, шаховий гурток. Товариші, всі ви помітили, що фойє нашого Будинку культури поки що зачинене, доводиться ходити до зали та до бібліотеки через чорний хід. Це тому, що у фойє нині створюється панно трудової слави. На цьому панно буде зображено не абстрактні поля і абстрактних передовиків змагання, а яблунівські врожайні ниви і яблунівських знатних людей. Список кращих людей, що потраплять на панно, затверджувався на правлінні колгоспу, так що увічненими для потомків зостануться справді найкращі. Ті,, хто ділами доказує: праці не боюся, в праці я горджуся! А не ті, що в них діло сяк-так волочиться, та й покинути його дуже хочеться!

Михайло Григорович Дим, стоячи на сцені за трибуною, налив з графина в склянку, промочив горлянку.

— Прийме душа і з ковша,— полинуло з залу, викликавши сміх.

— Але, товариші, треба ставити перед собою нові завдання,— провадив голова колгоспу.— Рішуче поліпшувати і вдосконалювати наш побут, боротися з віджилими звичаями, впроваджувати прогресивні. Високий матеріальний добробут потребує, зобов'язує і надихає на високі духовні завоювання. Авжеж, ми боремося за те, щоб на сто га земельних угідь давали більші врожаї хліба, картоплі, буряків. Але ж треба ставити питання й так: що яблунівський колгоспник має сьогодні на сто га душі! А коли має не так багато, то слід домагатися більшого. Правильно я кажу, товариші?

Діодор Дормидонтович Кастальський, директор школи, зійшов на сцену, зодягнений у білий полотняний костюм, озутий у білі парусинові туфлі, а на голову зодів шапку білого посивілого волосся. Мав вигляд людини, яка вві сні і наяву, яка на уроці й за обідом — скрізь і всюди сподівається на початок атомної війни. Голос мав сухий і механічний, наче записаний на магнітну стрічку.

— Дорогі товариші колгоспники,— котилися з рота слова, схожі на целулоїдні кульки для гри в настільний теніс.— Що таке культура? Культура — це культура. Є культура ярих і озимих культур, а є культура бактеріальних і мікробних культур. Можна було б говорити й про культуру хамського безкультур’я, про культуру відсутності культурності. Та я хочу поставити перед усіма нами проблему іншої культури. Як вітаються Яблунівці між собою? Ну, скаже «добрий день» чи «здрастуй», а дехто згадає «по- магайбі». Той муркне, той буркне, той кахикне. А чи відвернеться, або голову опустить, або десятою дорогою обійде. А як ставиться перед нами питання? Аби підвищували культуру привітання, бо привітання — то усне гасло, усний заклик, тож од вітання залежить дуже багато.

Магнітна стрічка крутилася, в зал сипалися целулоїдні кульки... Чи знають Яблунівці про те, як вітаються тібетці? Здороваючись, вони знімають головний убір правою рукою, а ліву руку закладають за ліве вухо, та ще й висовують язика.

— Чи далеко висувають язика? — долинуло з залу слушне запитання. Дехто з присутніх заклав ліву руку за ліве вухо й висунув язика. Зашелестіло сміхом, що переростав у регіт.— А довго стояти з висолопленим язиком?

— Скільки стояти з висолопленим язиком — залежить від вихованості й культурності,— пояснив Діодор Дормидонтович.— Або візьмімо, наприклад, японців. Коли студент зустрічає свого професора, то низько кланяється, а професор теж кланяється своєму студентові, проте не так низько. І хай скільки разів вони зустрічаються за день, студент однаково кланяється. Я не закликаю вас, товариші, запозичати звичаї тібетців чи японців, але маємо з більшою повагою ставитись одне до одного... Раніше жінкам цілували руки, подекуди й подеколи цілують і тепер. Може, Яблунівці варто виступити ініціатором у відродженні цієї традиції? Бо подумайте, товариші, хіба наша доярка чи свинарка, пташниця чи телятниця своєю працею не заслужила, щоб їй цілували трудову руку? Ту руку, яка доїть і поїть, годує і доглядає, скубе і мацає, голубить і пестить!

Після виступу директора школи яблунівські жінки стали розглядати свої руки, яким, виявляється, так потрібні поцілунки сильної статі. Були це руки напрацьовані, в мозолях, у декого репані, у декого в синіх жилах, із задирками та гусеницями коло нігтів, були це руки важкі (вже як прикладеться до невдатливого залицяльника, то довгенько доведеться послухати чмелів), але ж, безумовно, ці руки варті були чоловічих цілунків, ох і варті!

Буфетниця Настя — хоч і нівроку собі, хоч і тлуста, хоч і ширша, ніж довша,— котилась до сцени так, наче їй спереду було прикріплено пропелер, який і ніс молодицю вперед. Обернувшись обличчям до людей, вона спершу й слова не могла мовити, бо, видно, слів було багато, рвались попереду одне одного, зчинили колотнечу в грудях та гармидер у роті, отож язик у буфетниці Насті ворушився беззвучно, мовби на пательні підсмажений. Та зрештою перестав буксувати, й тоді наче хурделицею війнуло, наче ураганом дихнуло, аж волосся на голові заворушилось, аж мурашки по спині поповзли. Довго ж вона стримувалась у буфеті, що стільки прокльонів та лайок наросло в душі, як ото красивих мухоморів наростає на лісовій галяві.

— А бодай не діждались гречаної паски їсти, а щоб їх, окаянних, земля не прийняла, а щоб їх на марах винесло, а щоб їх поховали на розстанях, а щоб їм свічка!..

Яблунівський люд нетямовито переглядався — кому ж це Настя зичить якщо не гнилої колоди, то осичини, як не халепи, то греця в діжі, як не баньок сліпих, то безголов’я? А вона чесала-рубала, сікла-стригла, пекла-сма- жила з трибуни так, наче то сам демон із пекла видерся на грішну землю, запопав собі сцену в яблунівському Будинку культури й проповідує, наче святий із церковного амвона... І вже перегодя стали розуміти, кого бичує Настя, кого батожить, кого канчуками й гарапниками свого красномовства нещадно карає. Бо не далеких і чужих мерзила й паплюжила, а яблунівських-таки. Отих, виявляється, хто живе з десятої чарки, у кого в горлі клекотить з ранку й до вечора, бо з чайної не вилазить. Отих, у кого сім п’ятниць на тиждень, хто на гріш вип’є, а на карбованець репетує, хто до кужеля нездужає, а до чарочки одужає... Входячи в раж, пасіюючи, дедалі ширше розперізуючись, буфетниця Настя у своєму несамовитому шаленстві геть, либонь, берега пустилась, бо не навмання говорила, а й п’яниць по іменах називала, а потім на сцені стала показувати, як хто, налигавшись по зав’язку, ходить. Та не ходить, а землю носом оре, а ногами скородить, блюваками засіває, а слиною поливає. Шкопертається, валандається, чеберяє, скаче, дрібцює, лізе рачки, любить шкандибачку, біжить, мов рак, летить, як мертва ворона, повзе, як мокре горить. Та ще добре, коли дядько може знайти свої ноги, коли виходить із буфету, а скільки трапляється таких, що навідаються на своїх двох, а потім ніяк не знайдуть їх, то доводиться на чужих іти додому. А хіба мало таких, що навіть не ноги забувають, а голову!

— Я й сама не без гріха, бо така робота,— закінчуючи виступ, сказала буфетниця Настя.— Така робота, що мушу заливати в пельки, бо за це гроші одержую. Та вже коли казати про нові звичаї, то, може, годилося б у нашій чайній готувати чай. Бо всякої хороби нап’єшся в яблунівській чайній, десертної й сухої хороби, білої й зеленої, з зірками й без зірок, тільки чаю нема. Коли говорити за нову культуру, то, може, з чаю і варто починати. А коли воно раз вип’є чаю, та вдруге вип’є чаю, та втретє вип’є чаю, то на ранок похмелятись не стане. А як не стане похмелятись, то, може, привітається по-людському і руку жінці поцілує, правильно тут казав дорогий Діодор Дормидонтович. А питимуть чай, то й робитимуть краще біля землі та біля худоби. І врожаї зростуть, і надої, й поголів’я худоби, і народний добробут.

— Значить, чай — це і є наш великий резерв у піднесенні культури?—озвався з-за столу президії голова колгоспу Дим. і

— Бо таки чай! Я, може, довго мовчала, та правду мушу сказати, бо мені теж болить. Якби таку спеціальну постанову прийняли про чай, та якби громадськість стала боротися з тими, що не п’ють чаю, та якби викорінювала, випікала залізом, викорчовувала,— тоді б ми сьогодні були не тут, де оце сидимо, а далеко попереду, ген-ген за обріями.

— Де саме? — насторожився Дим.

— За обріями!—не зреклася своїх правдивих слів буфетниця Настя, сходячи з трибуни.

— Товариші! —спробував голова колгоспу кермо зборів узяти до своїх рук.— Активна критика свідчить про наше моральне здоров’я, про те, що коли ми хочемо одужати, то в труну лягати не станемо. Наша артіль молода за духом, не скажеш, що в неї сто немощі», як у ста баб. Але, крім критики, потрібні ділові поради: які нові звичаї запроваджувати, які нові традиції утверджувати? Чи, може, стару традицію так перелицювати на новий лад, щоб вона стала мов сімнадцятка?

Посипались пропозиції. Хтось запропонував організувати в Яблунівці гурток скелелазів. Мовляв, молодь радо подалася б до того гуртка, та й старші за віком і навіть літні не захотіли б відстати від молоді, теж приєдналися б до їхнього гурту. Альпінізм загартовує не тільки тіло, а й дух, а вже із загартованим духом можна впоратися з будь- якою роботою коло худоби чи коло землі. Чийсь скептичний голос зауважив, що не тільки на околицях Яблунівки, а й по довколишніх селах немає гір, де могли б підвищувати майстерність альпіністи, та самотній скептичний голос потонув у гаморі оптимістів. Оптимісти мріяли про сходження не тільки на Говерлу, а й на Джомолунгму.

Глибоке враження на всіх справив виступ листоноші Федора Горбатюка, що зійшов на трибуну з поштарською сумкою. Листоноша говорив, виставивши перед собою руки й стискуючи кулаки,— так наче витискував воду із кожного слова, перш ніж мовити.

— З кожним роком у нас більшає та більшає свят. Є свята для хіміків і металургів, для шахтарів і рибалок, для вчителів і льотчиків, для моряків і танкістів. Скоро вже не стане жодного буденного дня, тільки святкові, і весь рік стане святом від першого січня до тридцять першого грудня... Добре це чи погано? Авжеж, добре. То десь люди працюють і навіть у неділю не мають відпочинку, а в нас і під час роботи відпочивають і тільки те й роблять, що святкують. У мене є пропозиція! Пропоную в нашому колгоспі організувати день мрійника!

Послухали б, якими аргументами сипав Федір Горбатюк на підтримку своєї пропозиції! Мовляв, поки що в Яблунівці кожен мріє, як йому бог на душу покладе, до того ж мріють в індивідуальному порядку, мріють про що завгодно і, може, не завжди в інтересах колгоспу чи сільради. Отож годилося б і тут навести лад, навіть обговорити й затвердити план мрій. Такий план можна скласти як для всієї артілі, так і для кожного колгоспника зокрема.

Пропозицію листоноші ніхто не підтримав і не відкинув. День мрійника, гм... Начебто задум не позбавлений сміливості, потай міркували Яблунівці, але ж чому б тоді не запровадити День доброго настрою чи Тиждень поліпшених стосунків із тещею, День сміху чи Місяць золотої журби? Авжеж, годилося б навести лад в індивідуальному мрійництві, але з цією ініціативою, либонь, не слід вискакувати попереду інших, бо можна потім клопоту не обібратись.

Бурхливу реакцію викликала пропозиція одного болільника: футбольну техніку застосувати на збиранні цукрових буряків. Либонь, болільник цей був напідпитку, бо орудував язиком, як безногий протезом. Яку футбольну техніку, як застосувати? Хіба в футболі є збиральні комбайни? Болільник молов мелуна, кажучи, що система дубль- ве на плантації дала б кращі результати, ніж система з одним нападаючим. А ще більших успіхів можна сягнути, коли вся команда виступатиме в ролі форвардів, коли кожен доможеться майстерності Кігана, Бекенбауера чи Бло- хіна. Авжеж, найкраще для колгоспу було б, якби на бурякових плантаціях зростали такі віртуози своєї справи, як «чорна перлина», як «король футбола» Пеле, проте Пеле народжуються не в кожному столітті і не в кожній державі. Іще плутано й не зовсім розбірливо цей болільник говорив про астрономічні рахунки, яких можна було б домагатись на яблунівських плантаціях, про введення ліміту на нічийні рахунки (цей захід підвищив би темпи збирання буряків і вчасне транспортування цінної сировини на цукрові заводи), він також говорив про необхідність наукового підходу до тренування і гри, проте цього болільника слухали без належної уваги, і він, зовсім заплутавшись у своїх пропозиціях, безславно зійшов зі сцени.

Христя Борозенна, знатна доярка (котра, як ви не забули, свого синка назвала Хомою Хомовичем, а потім уже мусила переписувати на Хому Трохимовича, на честь рідного батька), стала не за трибуною, а перед трибуною. Перебираючи пальцями ріжок тернової хустки, вона говорила з ніяковим усміхом, чи то в сонця позиченим, чи то солов’ями навороженим.

— От записують за дитиною хрещеного батька і хрещену матір. Так у народі споконвіку велось і ведеться, А чому б не запровадити в нашому селі новий звичай —- за хрещеного батька записувати, скажімо, колгосп «Барвінок», а за хрещену матір — яблунівську середню школу?

Сказала — й потонула серед яблунівського жіноцтва, а після її виступу зчинилась веремія. Гаразд, запишуть у сільраді за хрещеного батька не дядька Василя чи дядька Демида, а колгосп «Барвінок», запишуть хрещеною матір’ю яблунівську середню школу. То й що? Кум до куми, як відомо, й клинці підбиває, й женихається, й горілки не цурається, а колгосп що? Колгосп — не дядько, в нього нема лудженої горлянки, щоб пити без просипу. Гай-гай, коли послухати Христю Борозенну, то можна дитині записувати хрещеним батьком міст Патона й завод «Арсенал», трикотажну фабрику імені Рози Люксембург і товариство сліпих, театр імені Івана Франка і комбінат друку «Радянська Україна». А хрещеною матір’ю — оперету й Організацію Об’єднаних Націй, Дунайську флотилію і Тихоокеанський флот, Київську консерваторію й Одеську філармонію, Спілку художників і кіностудію імені Довженка! Може, Христина пропозиція й розумна, бо розумною жінкою сказана, але квапитися з нею не слід. Хай такий обряд запровадять спершу в області чи в самій столиці, хай накопичиться досвід, а Яблунівка, не барячись, запозичить

і собі. Знайдеться в селі якась кума Ганна, яка матиме за кума Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат, і знайдеться якийсь кум Іван, якому замандюриться кумуватися з Організацією африканських країн!