Приватне життя феномена

РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ ШОСТИЙ,

у якому розгадуються всі таємниці, котрі досі ховалися за сімома замками, а також розказано про останню зустріч із основоположником естетики рухомого мистецтва

Наспіла пора, коли я відчув себе на розумі слабким, як учетверо вірьовка, й заходився шпетити себе в знахарчиній хаті: «Я немічний, непроворний! Мої думки — трихи та мнихи, нема оддихи. Я ледачий: сиджу, надуваюсь, три дні в чоботи озуваюсь. А коли ляжу, то лежу, мов галушка, і за лежанням не захоплю сидіння, а через сидіння не впаду в лежіння. Ще ж не бачили в Яблунівці такого міщуха, котрий вдень спить, а вночі кукурікає, то побачили».

У ложний пафос самобичування впав я пізніше, а перед тим трапилось кілька подій, які розвіяли клубки туману, котрими покриті деякі мої яблунівські пригоди.

Вранці якось я готував каву на газовій плиті, коли до знахарчиної хати зайшла дівчина. Це була дівчина, з якою востаннє зустрівся тоді, коли в лісі поламалась моя «Волга» і я на попутній машині хотів під’їхати до районного містечка. У тій машині сидів і гітлерівський офіцер, із котрим я колись зіграв партію в шахи під дулом пістолета.

Надворі мрячило, й на її волоссі мерехтіли дощові краплини. Її виразисті й круглі, як старовинні срібні монети, очі теж були наче омиті літнім дощем, так блищали та світилися.

— Здрастуйте,— привіталась приємним грудним голосом, що наче оксамитом забринів.

— Здрастуйте,— відповів я не без спантеличення.

— Ви мене впізнали чи ні? — поспитала дівчина, переминаючись у порозі з ноги на ногу.

Ще б я не впізнав Соломію! Наче в калейдоскопі, промайнули в пам’яті всі наші зустрічі. Й та найперша в Будинку культури, коли вона з природним драматичним пафосом говорила про любов... Ага, любов — це біла надія проліска, що зріс на лісовій галяві в промінні ранкової зорі... Велемудро, але щиро... Й та друга зустріч, коли навідувалась уже сюди, в знахарчину хату, і в великій материнській тузі говорила про сина Максима, якого начебто спородили удвох із нею, а жорстока доля забрала славного хлопця... Й згадав оту зустріч коло ставу, коли в моїй голові лунала шпарка мелодія гопака і я не міг не скоритись їй, не міг не пуститись навприсядки, і несподівано появилась на березі вона, й ми танцювали гопак удвох...

— Авжеж, упізнав,— усміхнувся я трохи вимушено.— Сідайте, прошу, на лаві.

Дівчина зраділа моїй усмішці й відповіла такою сяйливою усмішкою, що в її промінні душа моя раптово посвітлішала й розвиднилась, як розвидняється земля на світанку.

— Я прийшла до вас попросити вибачення,— сказала, слухняно сівши на лаві. Очі її срібні яскріли серед намальованих на стіні квітів. Руки поклала на колінах, і в усій постаті відчувалась легка, непригноблена винуватість.

Вибачення? Чи не за те, що їхала в одній машині з гітлерівським офіцером?.. Я запропонував їй випити чашечку розчинної кави, й дівчина не відмовилась. Дрібно сьорбала духмяний напій за отим столом, де й було зіграно шахову партію під дулом пістолета. Інтуїтивно я відчував, що сьогодні має розв’язатись чимало загадок, котрі переслідували мене в Яблунівці. То більше, що я й сам уже почав здогадуватись про деякі секрети...

— За віщо ж ви хочете вибачитися? — поспитав я чемно.

— За все,— відказала Соломія.

— За все,— мимоволі повторив я, зітхнувши. Зітхнув, бо, можливо, не хотів, аби ця дівчина вибачалась переді мною за все.

Соломія вмовкла, збираючись із словами й думками. Її щоки порожевіли від хвилювання, а довгі вії тремтіли, мов ефемерні крильцята ефемерного метелика. Здається, дівчина потай раділа, що зараз може пити каву й не розмовляти.

Я згадав той драматичний вечір, коли Соломія, вбита горем, навідалась до знахарчиної хати, говорила нестямні речі про вмерлого сина Максима. Як вона тоді сказала? І я згадав уголос:

— Втратила глузд і я, твоя Соломія, яку ти так солодко називав своєю коханою...

— Не треба! — ледь прошепотіла дівчина, й чашечка затремтіла в її руці.

— Хіба я не можу сподіватись на його воскресіння? — пригадались тодішні її слова.— Адже християни вірять у воскресіння Христове...

— Благаю вас, не треба,— знову прошепотіла дівчина, страждаючи.

Поставила порожню чашечку від кави на стіл і боялася зводити на мене глибокі срібні очі.

— Не тільки вибачте, а й простіть, що я була така з вами жорстока. Але я тоді не задумувалась над жорстокістю вчинків, можете повірити?

— Можу повірити,— мовив я, мало що тямлячи з її плутаної мови.

— А вибачити й простити?

— Можу вибачити й простити...

— О! — зраділа Соломія, і я відчув на щоці поцілунок її свіжих, поривчастих уст.— Якби не втрутився сам товариш Венеційський, то я б, може, не усвідомила, не покаялась, і все тривало б далі так, як досі...

,— Сам товариш Венеційський?!

— Еге ж, начальник районної міліції. Люди йому наші яблунівські про все написали. І не тільки яблунівські, а й з Великого Вербчого писали, із Чудв, із Сухолужжя.

— Із Сухолужжя та Великого Вербчого писали про вас, Соломіє? — оторопів я.

— Й про мене також,— прошелестіла винуватим голосом дівчина.— Тому сам товариш Венеційський наказав у всіх попросити вибачення. У вас також... Велике вам спасибі!

І не встиг я схаменутись, як знову відчув на щоці поцілунок її гарячих уст, і вже вона, легка й радісна, переступала поріг знахарчиної хати, бо, видно, таки квапилася,

— Звідки ж ви хоч? —устиг я запитати в спину.

— Із Сухолужжя! Там я в бібліотеці. Дам почитати «Позиченого чоловіка»,— вже відповіла з сіней.— Хоч і велика черга записалась на книжку, та я вам без черги дам.

І зникла, як буря. Як прекрасна руйнівна буря, що випалює душу, аби в душі зросло зело неясних надій, щемкої тривоги в передчутті майбутнього.

Звісно, я не знаменитий Шерлок Холмс. Так само я не знаменитий інспектор французької поліції Мегре, створенню образу якого віддав мало не все своє життя Жорж Сі- менон. Проте здається, що будь-хто, поживши в Яблунівці того літа і ставши мимовільним учасником багатьох загад- нових пригод, обернувся б на детектива. Авжеж, на дилетанта, без високої кваліфікації, але на детектива. Отож після відвідин Соломії я вже здогадувався, як розгортатимуться подальші події.

На ці події вплинути я не міг, зоставалось терпляче очікувати. Саме заслухався туркотінням горлиці, що линуло у відчинене вікно, коли в сінях прошаруділи обережні кроки. Зовсім тихі, наче то ступав безплотний дух. Насторожившись, я ждав, коли відчиняться двері.

Вірите ви чи не вірите в інтуїцію? Я вірю, принаймні в свою. Відчинились двері, і, як я й сподівався, поріг переступив колишній гітлерівський офіцер.

Кажу — колишній, бо не було на стрункому парубку ні фашистської форми зі зловісними нашивками на рукавах та на грудях, ні важкого «вальтера» в руці. Розхристаний комір світлої кремової сорочки відкривав міцні засмаглі груди. Білі джинси підперезано широченним чорним ременем із пряжкою-бляхою, котра скидалась на дзеркало, здатне відобразити весь довколишній світ. Із першої нашої зустрічі запав у пам’ять погляд його ясних, мов акацієвий цвіт, очей, які наче хлюпали свіченням підпаленого спирту, які погрожували смертельним опіком. Зараз у цих очах тремтіла мало не дитяча провинність.

— Дозвольте?..

Коли ми грали пам’ятної ночі пам’ятну шахову партію, цей молодий і симпатичний садист так і не обізвався ні разу, своїм зловісним мовчанням нагнітаючи й напружуючи відчуття смертельної небезпеки. Голос, виявляється, в нього м’який і мелодійний, як у дівчини.

— Дозвольте?..— вдруге озвався цей непрошений гість, бо я мовчав.— Доброго дня!..

— Вас прислав сюди сам товариш Венеційський? — звівшись із-за столу, похмуро спитав я.

— Так,— відказав парубійко з порога.

— А своїм розумом ви не могли здогадатись прийти?..

— Бачте...— пробурмотів він і прикусив язика.

— Сподіваюсь, на цей раз ви прийшли без «вальтера»?

— Без «вальтера»! — ледь повеселішавши, відказав переодягнений гітлерівський офіцер, що прийшов за повелінням самого товариша Венеційського. І розвів руками, показуючи трудові мозолясті долоні.

— І без шахівниці?

— І без шахівниці,— відказав. І додав зі щирим захопленням: — Зіграли ви тоді здорово!

— Так уже й здорово,— заперечив я, хоча похвала полестила. Звідки цьому ситому й здоровому парубійку знати, що в ту ніч я перевершив свої шахові здібності! Адже йшлось не так про боротьбу в шахах, як про ідеологічну боротьбу. Я й зараз відчував гордість, що переміг у тому смертельному поєдинку. Зрештою, я не міг не перемогти, не міг не здолати долю.

— Повірте, що здорово! — заходився переконувати мене цей перевдягнений гітлерівський офіцер.— Я сам граю на рівні кандидата в майстри спорту, в районі всіх на лопатки кладу. Знаєте, не люблю програвати, а тоді довелось-таки програти.

Не люблю програвати!.. Я згадав, як його рука тяглась до «вальтера», та в останню мить він зумів перебороти своє бажання розправитися зі мною якщо не на шахівниці, то силою зброї. Помітивши, що від спогадів я змінився на обличчі, перевдягнений гітлерівський офіцер сказав:

— Ви могли б стати чемпіоном нашого району!

Мені знову полестила похвала, й лице моє відм’якло мимоволі. Помітивши, що може маніпулювати моїм настроєм, як заманеться, він сказав не без лукавої запопадливості:

— А там стали б чемпіоном області! Чемпіоном республіки! Країни! Світу!

Хто б не всміхнувся з радості від таких лестощів! Усміхнувся, звісно, і я, відтанувши душею і вже зовсім не маючи з серці зла за ту гру в шахи під дулом пістолета.

— Гаразд, що сьогодні навідався без «вальтера» і без шахівниці.

— «Вальтер» конфіскував сам товариш Венеційський.

— Давно пора. Передай самому товаришеві Венеційському, що ти ходив до мене просити вибачення. Сподіваюсь, таку партію ти зіграв тільки зі мною? Бо не в кожного можуть витримати нерви, хтось і на інфаркт спроможеться вже в королівському гамбіті, навіть не в ендшпілі. Йди!

Він вилетів із хати ще прудкіше, ніж Соломія. Гм, від чемпіона району — до чемпіона світу! Зійти на шаховий Олімп — хто не мріє про такий тріумф?.. Лишенько, як мало треба людині, щоб вона забула й простила! Просто треба, щоб кривдник під’їхав до неї на кривій, щоб очі замилив і за ніс поводив. Глибоко приховане шахове самолюбство — ось та струнка, на якій зіграв оцей хитрунець. Навіть не сказав, хто він і звідки. Та, зрештою, це не має ваги.

Ви вже здогадуєтесь, либонь, що після навідин Соломії та переодягненого гітлерівського офіцера, котрий так і не відрекомендувався, я став чекати на татарську орду. Авжеж, мали вони ввірватись на знахарчине подвір’я не на косма- тих степових конях і не з кривими ятаганами дамаської сталі в руках, не з горловим криком хижих зайд і не з розбійницьким шовковим арканом... Справді, незабаром зупинилось під хатою дві легкові машини, з яких висипало близько десятка парубків. Я не став очікувати гостей у хаті й вийшов назустріч.

їхня спішена ватага вже вступила у ворота. Вирлоокі, щелепасті, лобаті, з кривими та горбатими носами, широкі в плечах. І зодягнені — хто в джинси чи бостон, хто в льон чи кримплен, хто в полотно чи шерсть. Ступали дружно, впевнено, наче молотами гатили в землю. Оточили з усіх боків, немов у бран узяли, й на мить я знову відчув на шиї доторк шовкового аркана.

— Доброго здоров’ячка! — привітались.

— Не від самого товариша Венеційського? — поцікавився я для годиться.

— Від самого товариша Венеційського,— пролунала відповідь.

— Хочете нарешті взяти мене в ясир? — спромігся я на невдалий жарт.— І відвести десь на невольничий ринок у Бахчисарай чи в Кафу?

— Та ні,— стали запевняти похмуро, блимаючи спідлоба, зизом чи косо.

— Значить, на невольничий ринок іще далі, аж у Стамбул?

— Та зовсім ні,— супились вони, хмарились та бурмо- сились.— Сам товариш Венеційський прислав, аби покаялись перед вами та вибачення попросили.

Ой, не стерся ще в моїй пам’яті отой доторк шовкового аркана! Мимоволі я підніс руку вгору й помацав горло. Непривітні ординці стали ще непривітніші — справжня татарва!

— Гаразд, хлопці, йдіть... Передайте самому товаришеві Венеційському, що зустрічалися зі мною.

Повернулися спинами й ордою посунули до воріт. По- втискували свої дебелі тіла в машини, й гуркнули мотори. Післяполудневе сонце зарожевило куряву, що знялась у вулиці від прудких коліс. Криво всміхнувшися сам собі, я сів під грушею на поліно, цюкане-перецюкане сокирою: очевидно, знахарка на цьому поліні рубала дрова. З поля долинав гуркіт комбайнів: кипіли жнива, в розпалі було збирання врожаю. Я подумав про те, що тепер, після всіх недавніх гостей, мені найдужче кортіло б побачити моїх визволителів козаків, що в той весняний день порятували з яничарського полону. Проте не сумнівався, що козаки не навідаються з візитацією, бо вони — молоді шофери, комбайнери, механізатори широкого профілю — зараз на збиранні врожаю. Якщо не в Яблунівці, то в Сухолужжі, в Чудвах, у Великому Вербчому, по інших селах району.

Сидячи під грушею на поцюканому поліні, очікував я зовсім на іншого гостя. Час тягнувся неймовірно повільно, мовби в нього, лінивого, був слід по золотому. Від літньої спеки широкі лопухи під тином поопускали свої капловухі вуха. Пахло сухою курявою й гарбузовим гудинням із городів. Безконтрольно я поглядав раз у раз на наручний годинник, дивуючись: чому бариться саме той гість, на якого я так нетерпляче очікую і який ну просто зобов’язаний висповідатись переді мною! Й коли на вулиці за бузиновими кущами майнула знайома постать, я став напрочуд спокійний. Так, напевне, спокійно почувається в могилі отой Гаврило, який не вмер, а галушка задавила.

Нарешті гість ступив на подвір’я. Й поки дибцяв до груші, я пильно роздивлявся оцю тінь, яка ще так недавно була здоровим, тілистим чолов’ягою. В очах його, здавалось, чоловічки догори ногами стали. Це в тих очах, де ще зовсім недавно мовби космічний пил мерехтів, а зіниці скидались на зоряні галактики. Гострий горбатий ніс, який нагадував форштевень старовинної турецької фелюги, ще дужче загострився: таким гостряком можна було б колись, ідучи в морську атаку, протикати наскрізь судно супротивника. А де поділися соковиті червоні губи, що красномовно, хоч, може, й безслівно говорили про любителя прянощів земного буття? Здавалось, обросли губи порохом смутним та печальним. Куди вже там, щоб у малюнку тих губ угадувалась владолюбна людина.

От що сталося з тим, хто не так давно нагадував Мефі- стофеля доби не гетевської, а нашої. Можливо, саме такого вигляду й повинна прибрати душа митця після титанічних творчих мук, тоді, коли тіло зникає, самознищується, а душа зостається гола-голісінька, безтілесна?

— Ви прийшли до мене за наказом самого товариша Венеційського? — звівся я з поліна під грушею назустріч давно очікуваному гостю — художнику. Авжеж, як ви вже догадались, на знахарчине обійстя ступила нога художника- бороданя. І відзначивши, що борода в нього зосталась на диво густа й пишна, я додав: — За наказом начальника районної міліції?

— Так,— мовив художник плюсклим голосом плюсклого пророка.

— Ваші колеги встигли нанести мені візити раніше,— мовив я, вирішивши грати відкритими картами й не приховувати козирів. Та й чом би мав приховувати, коли всі козирі були в моїх руках.

— Тепер моя черга,— мовив художник, і голос йому затремтів, мов остючок на вітрі.— Сам товариш Венеційський наказав просити у вас вибачення, пригрозивши, що в разі непослуху розцінюватиме мою творчу діяльність за статтями карного кодексу. Мовляв, деякі аспекти моїх експериментальних пошуків у мистецтві пахнуть криміналом.

— Можливо, й так,— мусив я визнати слушність міркувань начальника районної міліції, котрий судив про мистецтво бороданя зі своєї адміністративної дзвіниці, зведеної на строгому кодексі.

— Знову невдача! — зітхнув.

— Так, знову невдача,— не став я втішати його вражене творче самолюбство.

І справді, в Яблунівці він звідав не тільки втіху мистецького самоствердження, а й низку прикрощів і невдач. У пам’яті промайнули деякі епізоди... Ось у фойє Будинку культури бородань перемальовує на стіну налигану натуру — червоної масті, з вигнутими вінком рогами, з рожевим вим’ям корову з колгоспної череди. Основоположник естетики рухомого живопису! Сподівався, що намальована худобина доїтиметься, даватиме шкіру, шерсть, м’ясо. Сподівався, що в майбутньому всі стануть художниками. Рухомий живопис мав сприяти росту матеріального добробуту трудящих, а також розквіту самобутніх індивідуальностей. На жаль, оту корову, що правила за прототип, вибракували, вона потрапила на бойню, й голова колгоспу сказав, що не можна серед селянської маси пропагувати образ такої корови, це в корені суперечить принципам рухомого живопису.

Далі він намалював на стіні у фойє новітній комбайн, котрий наче щойно зійшов із заводського конвейєра. Намалювавши комбайн, бородань явив себе справжнім генієм мотовила, проте, як з’ясувало правління колгоспу на чолі з Димом, генієм не вповні. Бо припустився незначних неточностей: мотовило вийшло трохи менше за розмірами, центруюча втулка не відповідала ГОСТу, ланцюжок транспортера закріплено неправильно, недосконалий у технічному відношенні кронштейн... Авжеж, комбайн із таким мотовилом не міг прямісінько зі стіни рушити на колгоспні поля, щоб збирати високий врожай. Брак, чистісінький брак!

А картина весняного поля, трактори, сівалки, з сошників ллється зерно в рахманний грунт? А на передньому плані— купа суперфосфату, мішки з зерном?.. Здавалось, краще не намалюєш. Проте правління «Барвінку» на чолі з Димом забракувало. Мовляв, автор не поставив перед собою надзавдання. Навіть якась піонерка помітила один із про- рахунків митця: на картині не передбачено біологічний захист рослин від шкідників!.. Отже, основоположник естетики рухомого живопису припускався помилок прикріших одна за другу.

А хіба панно трудової слави принесло бороданеві творче задоволення і перемогу? Хіба нарешті він зміг би сказати сам собі, що його новаторська дорога в мистецтві — правильна, що саме такою дорогою слід іти далі, народжуючи масу послідовників і епігонів, шкіл, шкілок, течій, групок і угруповань? Поклавши руку на серце, він так сказати не міг. Хоч панно трудової слави й вимріяно розумом могутнім, але ж і воно не стало закономірним вінцем творчості, подією в світовому мистецтві...

Ми стояли під грушею на знахарчиному подвір’ї. Листя на гіллі ледь гойдалось од легкого й теплого вітерцю, й на виснаженому обличчі художника ворушилось мереживо тіней. Я болісно відчував на собі погляд його нужденних та злиденних очей: такими очима, либонь, можна дивитись якщо не з шибениці, то з самісінького пекла. Не хотілося б мені бути в його шкурі, не хотілося б звідати такого розпачу, що, дивись, і душу, наче пташку, вигнав би з тіла.

— Невже ви не здогадувались, що невдача — закономірний результат ваших пошуків? — поспитав я.

Перше ніж обізватись, губи йому судомно здригнулись, наче биті електричним струмом.

— Прокладати нові шляхи в мистецтві завжди важко,— сказав.— Та й хіба митець не має права на помилку?

— На помилку, яку змушений виправляти начальник районної міліції сам товариш Венеційський?

Погляд у бороданя знову став злиденний та бідний: якби до бідноти такого погляду докласти ще копійок зо три, то можна купити бублик.

— Своїми поразками я, либонь, уже заплатив по обух.

— То ще тільки сто кіп за петрушку... А доведеться втратити ще сто кіп за рибку! — Зрештою, я не міг стримати свого здивування: — О, яку фантазію треба мати!

Іскри диявольської гордості сяйнули в його дешевій, мов хрін на базарі, пустоті очей. Либонь, і справді пишався своєю фантазією: вродився пирогом, тому й пирожився.

— Хоч почув од вас однісіньке слово визнання, спасибі.— Пожвавішавши від моєї скупої похвали, бородань уже начебто не скидався на голову дохлого лева, а швидше — на хвіст живого собаки.— О, ніхто з сучасників не міг би дорівнятись до мене буйством фантазії! Згодьтесь, що ідея рухомого живопису, який я намагався утвердити в Яблунівці, є грандіозною ідеєю. Грандіозну мистецьку ідею навряд чи висувало людство за всю історію існування цивілізації. Від ідеї рухомого живопису я перейшов до ідеї рухомого театрального дійства. Згодьтесь, що перед моєю системою блякне театральна система Немировича-Данченка й Станіславського та всі інші системи.

— Так, блякне,— мовив я саркастично.

— О!—зрадів бородань, не вловивши сарказму.— Розумієте, я вирішив узагалі відмовитись від сцени. Геть сцену! Дія п’єси має відбуватись в атмосфері життя живого. Вся земля — сцена. Актори змішуються з глядачами, й подеколи актори поводяться, як публіка, а публіка, як актори. Й зрозумійте такий важливий принцип: актори не грають, а живуть у виставі навсправжки! Себто навсправжки їдять і п’ють, обіймаються й цілуються, кохаються й народжують дітей. Епізоди вистави не розігруються, а буквально втілюються в життя. Себто, довколишня дійсність і дійсність п'єси — адекватні, між ними немає ніякої різниці. Лише за такої умови вистава не просто набирає великої життєвої правдивості, а стає самим життям. Розумієте? Не якась там життєва достовірність чи правдоподібність, а саме життя! Ось який мистецький ефект передбачається ідеями рухомого театру.

На знахарчиному подвір'ї під грушею бородань викладав мені основні принципи, основоположні засади рухомого театру. Пожвавішавши, вже не скидався на безтілесний дух, що неприкаяно никає по Яблунівці. В очах замерехтіло космічним гострим пилом, зіниці знову нагадали далекі зоряні галактики, і, здавалося, серед того космічного пилу та зоряних хурделиць видимо народжуються якісь химерні чорти з чортенятами, біси з бісенятами, великі дідьки та малі.

Щоб реалізувати ідеї рухомого театру, він зібрав хлопців та дівчат із багатьох довколишніх сіл. Реквізит виготовляли самі. П’єсу написав він, бородань. У п’єсі йдеться про долю Яблунівки від сивої давнини по нинішній день. Авжеж, у п’єсі діє загін ординців-степовиків. Авжеж, не можна було обійтись без козацької чоти. Фашистські солдати, гітлерівський офіцер. А також червоноармійці. І — драматична доля дівчини, що символізує долю Яблунівки упродовж століть. Скільки випало їй звідати, зазнати, пережити, проте злигодні не зламали її душу, історичні бурі не понівечили мрійливого й чистого єства. Наділена невмирущістю й незнищенністю, вона жила не тільки в минулому, а й сьогодні, а й житиме вічно.

Сонце хилилось до обрію, з поля долинав гуркіт комбайна. І якби не той гуркіт комбайна, то здалося б, що в глибокій літній тиші Яблунівка прислухається до палкої мови художника-бороданя, який звірявся в задумах. Авжеж, ніхто б не відмовив цьому самородку ні в буйстві фантазії, ні в унікальній самобутності. Рівних йому тепер нема, а в минулому міг дорівнятися своїм генієм хіба що доктор Фауст.

Вкотре я відчув на шиї доторк шовкового аркана, на якому мене мали повести в неволю, якби не визволили козаки на весняній яблунівській околиці. А я ж тоді гадав, що з часом, із цією матеріальною субстанцією, стався якийсь катаклізм, що час минулий перемішався з часом сьогоднішнім, тому-то й довелось у космічну епоху зустрітися з живими ординцями й козаками!.. Я згадав свої зустрічі з Соломією — і першу в Будинку культури, і другу, коли дівчина навідалась до знахарчиної хати. Й оту, коли вона їхала до району в одній машині з гітлерівським офіцером, очевидно, мали десь там у гущі життя живого розіграти один з епізодів п’єси... Я згадав також весняну ніч, коли зіграв партію в шахи з озброєним фашистом. Зіграв партію в шахи не колись, а тепер, через багато років після війни. І виграв так, як, очевидно, виграв би в час війни. Мимоволі я став не глядачем, а учасником спектаклю. Але ж, мабуть, не спектаклю, а життя живого, бо принципи рухомого театру, сповідувані цим бороданем, передбачають тотожність спектаклю і життя, стирання будь-якої межі між мистецтвом і дійсністю!

І я вкотре відчув доторк шовкового аркана на шиї...

І в очі глянула погрозлива цівка «вальтера»...

— Мій спектакль мав неодмінно закінчитися колосальним успіхом. На жаль, дехто з трудящих не зрозумів принципової новизни постановки, посипалися скарги в різні інстанції. Мною зацікавилися слідчі органи, міліція. Звичайно, в першу чергу винуватий я. І винуватий у тому, що в своєму художньому методі припустився прорахунків. Тільки не втямлю, яких саме?..

-—- Слідчі органи, либонь, допоможуть зрозуміти про- рахунки в художньому методі.

— Так, так,— згодився бородань.— Я з нетерпінням чекаю, коли почнеться слідство. Результати слідства найбільше потрібні мені, щоб удосконалити метод. Щоб у майбутньому взятися за постановку ще грандіознішого спектаклю. О, скільки задумів, скільки ідей!

— І ви обходились без помічників, без асистентів?

— Подеколи радився з народом, авжеж. Як його? З отим позиченим чоловіком, із грибком маслючком, що зветься Хомою. Він знавець місцевих звичаїв, нових обрядів, історії Яблунівки. На жаль, я не в усьому приставав до його порад. А якби приставав, то, може, все обернулося б по- іншому, діло не дійшло до слідчих органів?

— Можливо, не дійшло б,— згодився я.— Хома не знався і не знається зі слідчими органами, хоча життя його напрочуд багате пригодами.

— О, скільки задумів, ідей! — вигукнув бородань.

Очі горіли фантастичним блиском у цього златоуста, в цього шаленого одержимця, сповненого творчого честолюбства. Гаразд, у Яблунівці він хотів показати долю Яблунівки від давнини по нинішній день. А коли йому запраг- неться, скажімо, поставити спектакль, де йтиметься про долю людства від печерного віку по космічний і, виходячи із настанов свого методу рухомого театру, він захоче мати за сцену всю землю? Які живі епізоди, які криваві пригоди, які драматичні події чекають у такому спектаклі як на акторів, так і на глядачів мимовільних, а глядачами в такому разі мають стати всі народи усіх країн...

Ізсутулившись, він подибцяв до воріт, а я пильно дивився в спину, сподіваючись, що бачу його востаннє і, відверто кажучи, зовсім не мріючи про нові зустрічі. У ставленні до методу рухомого театру і до методу рухомого живопису, як і до їхньої художньо-економічної системи, я повністю підтримую позицію начальника районної міліції самого товариша Венеційського. Він не тільки глибоко зрозумів, а й дійшов точних висновків, а й вдався до рішучих дій.