Приватне життя феномена

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,

де явлено образи Мартохи і французької спокусниці-горлодерки

Я так докладно зупинився на першій зустрічі з Хомою Прищепою, бо надаю великої ваги першому враженню. Перше враження завжди гостре й правдиве. А що в мою розповідь вклинилась корова червоної масті, так не слід забувати, що корова — така сама повноправна героїня любовного чотирикутника в романі «Позичений чоловік», як Дармограїха чи Мартоха. Звісно, в чомусь вона програє першим двом (жіноцтво завжди жіноцтво!), в чомусь дорівнюється до них, а в чомусь, можливо, й перевершує. А перевершує, напевне, в своїй альтруїстичній безкорисливості, якої, зізнайтесь, бракує першим двом героїням чотирикутника.

Мабуть, надалі я не стану дотримуватись чіткої послідовності у викладі подій, бо внутрішня інтуїція підказує деякі незначні факти обійти мовчанням, деякі згадати кількома словами, а деякі то й зовсім виставити на передній план — так у старовину й тепер у сільській хаті виставляють на передній план шановного гостя, садовлячи його на покуті, на красному місці.

Тепер ось інтуїція (котра зрідні знаменитому внутрішньому голосу, який колись підказував Хомі Прищепі, від якої жінки він хотів би мати дівчинку, від якої хлопчика, а від якої взагалі не хотів би розстаратись дітей),— значить, ця інтуїція радить посадити на покуті своєї розповіді не когось, а Мартоху.

Про таких жінок говорять, що вони й сімнадцятку заткнуть за пояс. І хоч інколи доводилося жити не з медом, збереглась Мартоха так, немов її щодня в меду купали. Широка в стегнах і вузька в стані (золотим перснем, може, й не підперезалася б, але надіти на стан спробувала б), Мартоха мала такий вінок сплетеного волосся на голові, що якби розпустила— чорним водоспадом залляло б і плечі, і спину, сховавши жінку, наче відьму. На смаглявому обличчі губи її жили, наче дві ластівочки, які в злагоді пурхають і в злагоді щебечуть. Із карої темряви Мартошиних очей текла якась в’язка смола погляду, й ця смола невидимим, проте відчутним тканням обпутувала, здається, твої руки й груди, сповивала думки, бажання.

Музей імені Хо Хо Прищепи з такою любов’ю змальований у романі «Позичений чоловік» самим Хо Хо Прищепою, фоторепортажі з музею так часто друкувала світова й наша преса, що, либонь, немає потреби вдруге описувати цю святиню. Скажу тільки, що Мартоха, водячи мене від стенда до стенда, нахвалитись не могла власноручно зібраними експонатами. У німій шанобі я постояв перед вилами, сокирою, косою, граблями та іншими інструментами, теслярськими й кравецькими, бондарськими й римарськими, швецькими й колійськими,— ці інструменти на різних етапах життя побували в руках Хоми Прищепи, щоб, нарешті, спочити в музейній тиші. Кілька стелажів сам хазяїн витесав і збив під книжки. Авжеж, це були видання «Позиченого чоловіка» всіма мовами світу. Які тільки художники ілюстрували роман, безнадійно силкуючись піднятись до генія яблунівського колгоспника з артілі «Барвінок»! Я переглядав малюнки в книжках, чудуючись із тих трансформацій, яких зазнавали Хома, телиця, Мартоха й Одарка Дармограїха на різних континентах земної кулі. У японців вони виглядали на японський лад, в ескімосів вони вже здавались ескімосами, в індійців — індусами. (В індусів, до речі, які споконвіку боготворять корову, яблунівська телиця малювалася мало не з ореолом над ріжками). В книзі, виданій для якогось індійського племені в Америці, той, хто «крізь землю пройшов — червону шапочку знайшов», раптом постав перед моїм зором в образі індійського воїна, озброєного томагавком і з орлиним пір’ям на головному уборі... Ось книга, видана мовою есперанто в перекладі київської письменниці Надії Миколаївни Андріанової-Гордієнко, з якою ми нещодавно зустрічалися в Будинку творчості, ведучи розмови про прекрасне майбутнє її дочки Лесі, теж есперантистки... Ось біографія Хоми Прищепи, надрукована у Франції у видавництві «Галлімар»... Руки обривав дебелий том якогось академічного лондонського видавництва «Фрейд, Сартр і Прищепа...»

Ось канарейкового кольору обкладинка, на якій золотом вибито претензійну назву: «Від Заратустри до Хоми-зла- тоуста».

Окремий стелаж відведено під книжки з дарчими написами. Ці книжки плавом пливли у Яблунівку з Києва і Москви, з Праги і Берліна, з Рима і Мадріда. Мої знайомі київські літератори не жаліли ні патоки, ні фіміаму, ні єлею, ні меду, складаючи велеречиві панегірики Хомі Прищепі. Не скупились на компліменти Франсуаза Саган, Ап- дайк, Маркес, Радічков й інші зарубіжні митці...

Приголомшений і радісно здивований світовою славою роману й автора, про що красномовно свідчив хоча й самодіяльний, та все-таки прекрасний музей, я мав відбути неофіційну частину нашої зустрічі. А неофіційна частина зустрічі в хлібосольній господі, як відомо, зводилась до частування і вгощання, до величання і примовляння.

Та чи стачить мені хисту, щоб змалювати стіл не гірше, ніж було насправді? Змагатися з Хомою — безнадійна річ: хмарка сонця не заступить. Але ж можна і повчитися у нього, бо наука не йде тільки до бука, а чому я маю боятись і підгинати хвоста, чому в мене більше страху, ніж переполоху! Отож, не бажаючи бути схожим на отого, котрий що схопить — те й змеле, таки зізнаюсь, що стіл у Мартохи був багацький. І хоч кажуть, начебто з попелу галушки не вдаються, все ж Мартоха, видать, зугарна з попелу наготувати делікатесів, ріпу обернути на медяник, а біле молоко чорної корови на хмільний напій.

Не вірячи губі, я клав на зуби, знаючи, що з душі ніхто не вийме ні смаженого, ні вареного. Хома Прищепа орудував язиком, наче лопатою: що на ту лопату покладеш — вона хутенько спроваджувала в рот, наче в піч, і в тій печі аж клекотіло, аж булькало, аж прискало. Ось тільки Мартоха після музею сиділа така за обіднім столом, наче боялась, що кисіль їй зуби попсує, наче хотіла сказати пісними губами: «Є квас, та не для нас». Зрештою, роботящий Хома, якому за вухами лящало так, як лящить вода в лотоках, одклав ложку.

— Мартохо, чи треба так побиватись, як ти побиваєшся?..

— Ой, Хомо, я б і не хотіла побиватися, та серцю не накажеш, саме печалиться.

— Мартохо, скільки вже гомоніли з тобою про цю притичину, може, годі? Бо я зі своїм серцем теж ізвладати не годен, як і ти зі своїм.

— Може, вона — як ота Катерина: щороку як не весілля, то хрестини.

— Я б жив із такою, як риба з водою.

— Може, вона з тих, що рано народила, та пізно повінчалась.

— Не байстрюкові гріх, а батькові.

— Ой, Хомо, ріжеш ти мене без ножа, колеш мене без швайки, голиш без бритви.

— Хоч би гостей посоромилася,— попрікнув Хома.— Нащо сміття з хати виносити?

— Хай гості знають, хай світ знає, як ти розіпсів, розсобачився і розсучився, Хомо!

— Тихше, Мартохо, бо завтра Європа й Америка кричатимуть знову про нашу сварку. В тих проклятих радіого- лосів скрізь є вуха, а вуха не сплять.

— Хай знають! — як сікачем одрубала рідна жінка Мартоха, й не думаючи потурати чоловікові, котрий у гіркому відчаї знову взявся до келишка та до виделки. І вже до мене Мартоха зверталась, наче перед попом сповідалась: — Анахтемський крутій — ось хто такий Хома! Був у Дармограїхи Одарки за телицю, все честь-честю, поки свій строк відбув у молодиці та поки товариський суд перевиховав мого Хому. З рук у руки передала чоловіка, так само з рук у руки назад забрала, вся Яблунівка знала, бо я люблю відкрито й правдиво жити. Може, й поривалась думка за Хомою, та я терпіла муки. Може, брешу? Говори, іроде іскаріотський!

— Ти, Мартохо, не вмієш брехати так, щоб за тобою аж курилось,— муркнув Хома.

— Отож-бо! Але ти, видать, набрався ума в того Гриця, що любить спускатись на чужу паляницю.

— Не гнівайся, Мартохо, бо вже в роті почорніло, наче ти хибнула в чорти.

— Хай чужий чоловік розсудить нас, коли, сердячись, за парою і світа не бачимо.— Й Мартоха в’юнкою осокою гойднулась до мене, мовби в дудочку вуха хотіла продудніти сімейну таємницю.— Стерявся Хома останнього ума і на сміх курям закохався у французьку горлодерку.

— Й зовсім то не горлодерка, Мартохо, а знаменита в ' сьому світі співачка.

— А я кажу, що горлодерка!

— А я кажу, що співачка!

— Та вона з тіла така худа, як пужално.

— Бо не їсть у себе й позад себе, а дієти дотримується.

— Та в неї рот дереться аж до вух!

— Зате з її рота не змії виповзають, а пісні-соловейки, пісні-ластівки, пісні-щиглики.

— Вилітають пісні-ворони, пісні-круки, пісні-граки!.. Кричить, наче в неї в животі бурчить. Горлає, наче її колька діймає. Реве, наче відьом-сестер до себе зве.

-— О, вже й намурмосилась, Мартохо, по парі пізнати, чим твоє серце кипить.

— Чоловіче добрий,— в дудочку вуха дудніла мені Мартоха, сподіваючись на підтримку й порозуміння.— Хіба в Яблунівці не вміють співати? Що дівка — то й голос, що жінка — то й пісня. Позбирати старих до хору — так заспівають, як очерет у лузі. А та французька горлодерка знай тільки кричить, наче коза, що смерть свою зачула. Та коли б у лісі посеред ночі почув отакий голос, то посивів би і в землю вріс... Уся Яблунівка з Хоми сміється за ту любов. А найдужче кривда палить за те, що далеко живе горлодерка.

— Радіти маєш, Мартохо, що бачуся зрідка, не часто. Може, раз на місяць.

— А хіба радіолу не купив, щоб слухати платівки з її голосом? Ти слухаєш, а я плачу. Якби ж у Яблунівці жила, то від журби серце не рвалося. Зустрілися б із нею у вербах чи в лозах, погомоніли б ладком, як яблунівська молодиця з другою яблунівською молодицею,— ось уже й пропала б твоя, Хомо, любов, як пропадає золотий між двома сліпими. А так не дістати її ніяким побитом у тому Парижі, бо в Париж поїхати — не в район на ярмарок.

— То й добре, Мартохо, що тобі ані дзень, ані бом, ані на посторонки, бо ти в Парижі накоїла б такого шелесту, якого в світі й не чувано. Й на Ейфелеву вежу видерлася б, аби чули тебе скрізь та бачили зусюди.

Нарешті в їхню суперечку, що палахкотіла окропом у розпеченому казані, зумів і я докинути слівце. Звісно, знав, що не буде з мене третейського судді, як не буде з пса солонини.

— Аж у світовій столиці, як колись називали Париж, знайшли собі пасію, Хомо Хомовичу?

У відповідь на моє запитання, бачу, хазяїн — вдамось тут до лексики славнозвісного роману, котрий вийшов із- під його пера! — надувся важно так, мов пузир на воді, ось-ось, гляди, зовсім розідметься, наче на вола бажаючи обернутись, а потім кинув із губи, наче з гори:

— Чим далі дівка — тим вона краща, а найсолодша дівка — це засватана, а для кожного чоловіка ласа — це та, що на сьомій дитині навчилась дівочити! Живу для мудрості, а мудрість підказує, що, може, тепер колгоспник такого ума повинен собі шукати молодицю не в Яблунівці й Чудвах, не в Сухолужжі і Липівці, а далі, в синій далечині.

— А щоб тобі в голові посиніло! —якнайщиріше побажала рідна жінка Мартоха.

— Бо що виходить? — і вухом не повів Хома на той прокльон.— Виходить, усяким там мільярдерам чи мільйонерам, капіталістам чи аферистам можна зазіхати на оту французьку гречку, що росте на берегах Сени, а колгоспнику з Яблунівки заборонено? Та, може, мільйонери й мільярдери нашим чоловікам-колгоспникам і в підметки не годяться, не варті доброго тьху. Звідкись же повинні парижанки знати святу правду, хтось має зняти полуду з їхніх очей!

— Значить, ти, Хомо, надумав просвітити французьких шльондр, паризьких повій? Та вони вже такі просвіщенні, такі роботящі, такі охочі, що й мертві з могил можуть повставати.

— Говори, Мартохо, та не забалакуйся. Може, вони зі своєю просвіщеністю й охотою такі бідні, як мак начетверо, такі вбогі, як нитка, і немає їм ні від місяця, ні від сонця. Коли хочеш знати, може, вони такого, як я, чекають, щоб звідати справжнє щастя.

— Ага, чекають, щоб розживитись, як сорока на лозі чи як тінь на воді. А в тебе ж, Хомо, того чоловічого вміння, як у жаби пір’я. А в твоєї чоловічої охоти, Хомо, в одній кишені смеркає, а в другій світає! І вже твоя біда на престолі, бо нічогісінько немає у твоїй чоловічій стодолі. Навіть віничком підметено!

— Так-таки й нема нічогісінько? —з люциперською лукавістю примружився Хома.— Так-таки віничком підметено? Чому ж тоді побиваєшся і голосиш, наче за небіжчиком?

— Бо жаль твою дурну голову, твою біду на воді розведу, твою біду до себе прикладу, твою біду із хлібом із’їм до обіду!

— Моя біда вмерла — і ноги задерла, Мартохо, а я живу в щасті, як в’юн у болоті.

— Бо любиш оту французьку горлодерку?

— Бо люблю оту співачку!—Хома звівся за столом, у лівому вусі йому булькнуло випите, а потім булькнуло і в правому. Намагаючись втримати рівновагу, щоб не полилося з обох вух одразу, хазяїн тримався руками і за лутку вікна й за моє плече.— І вже коли ти при чужому чоловікові затіяла цю балачку, то я скажу!.. То я скажу, що дивився телевізор — і дивитимусь!

— А я вилами поколю оту програму! Поб’ю макогоном! Рогачами розтрощу той канал!

— Де ж це видано, щоб чоловік після роботи не міг подивитись телевізор! Схаменись, Мартохо, та візьмися за розум, бо я люблю по телевізору.

— Ага, доскоцький, ага, проворний! Ти й по телевізору вскочиш у гречку, гречкосій нещасний!

Хома знову запишався, мов кошеня в попелі, й сказав самовдоволено:

— Воно, як то кажуть, вгору не підскочиш, а вниз не провалишся, воно хоч вуха вище лоба не ростуть, але ж чому б і не спробувати? Тепер такий час сподівань і звершень, така епоха космічна, що, дивися, й на небо можна злізти, погуляти під зірками, то чому б і штани не навчитись через голову скидати!

— Ой, Хомо, дивись, щоб та любов не роздягнула тебе! Може, та горлодерка звикла до подарунків, то ти проциндриш не тільки наше хазяйство, а й до колгоспного добра доберешся. Гаразд, я стану голопуцька, як горобенятко, одну сорочку матиму на спині, а другу на бантині. Але ж людей яблунівських жаль. Уже війна була розорила наш колгосп, фашисти недоколихані, хрестами обвішані. Але ж не гоже тобі, Хомо, добиратися заради горлодерки до колгоспної каси, до корівників та свинарників.

Зажурився Хома, наче тепер його думки були вітром підбиті, а морозом підшиті... І голосом Карася з опери «Запорожець за Дунаєм» він заспівав:

— Гей, Мартохо, годі буде, перестань-бо вже кричать!..— А далі вже розсудливо та статечно: —Може, й правду кажеш... Треба думати. Ой як треба думати, щоб нашого кожуха вовки не з’їли, бо воно хоч у ятері циганові з хороби добре, та в кожусі краще. Бо й справді, хто відає, куди любов здатна звести, мов сліпого під монастир!.. Але дуже діточок яблунівських жалко. Не доведи господь, щоб через моє темне гречкосійство вони собі поли краяли, а плечі латали, щоби к святу прибирались у нову лату... Але якби ж ти знала, Мартохо, як мені трудно відмовитись від своєї любові по телевізору. Ти хоч догадуєшся, хто такий телевізор? Чінгісхан! Та ні, дужчий від Чінгісхана, бо той усього світу не завоював, а телевізор уже підкорив. По телевізору не тільки любитимуться, а й дітей народжуватимуть! І поле оратимуть, і землю засіватимуть.

— Цур тобі й пек, Хомо, схаменись!—зблідла, як полотно, рідна жінка.

— А я, Мартохо, може попереду прогресу йду, зрозуміла? Бо хтось же повинен прокладати нові путі, правда?.. Той у Льодовитому океані, той у космосі, той на Місяці...

Вони бесідували тихіше й мирніше, ніж досі, бо, видко, Мартоху вже не так допікали ревнощі. А я не міг не захоплюватися силою духу Хоми Прищепи. Такі постаті, либонь, народжувались тільки в епоху європейського Ренесансу, в середні віки. І раптом — у Яблунівці та ще в наш час! Авжеж, свідомо чи несвідомо, але він тягнеться до рівних самому собі за дерзновенністю помислів і звершень, утверджуючи в цьому потязі свою особистість. А ще мені подумалось про те, що якби Хома Прищепа жив не в нашу прекрасну пору, а в давноминулі епохи, то в цих давноминулих епохах він міг би скласти гідну конкуренцію, скажімо, Петрарці — й де б той Петрарка був зі своїми сонетами, тепер би всі читали й захоплювалися сонетами Хоми Прищепи. Так само до снаги було йому виступити гідним суперником Леонардо да Вінчі,— тепер усі чарувалися б загадковою усмішкою Джоконди, але ж усмішка ця неминуче належала б пензлю Хоми Прищепи. Лишенько, а чим не фаворит у цариці Катерини Другої,— та він би всім фаворитам був фаворит, та цариця б ходила перед Хомою навшпиньках і, можливо, за його порадою не руйнувала б Запорозьку Січ! І хто відає, як би склалась історія, та вона склалась так, як склалась, бо не випало яблунівському колгоспнику жити разом із Григорієм Потьомкіним і графом Розумовським, не ввійшов із ними в могутню конфронтацію.