Приватне життя феномена

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

де змальовується зустріч із бойовим побратимом у Сухолужжі

Вже тримаючи кермо в руках і ведучи машину в густому потоці автомобільного транспорту, однаково не хотів зізнаватися самому собі, куди стелиться моя дорога. Київ зостався позаду, а за якусь годину-другу їзди проминув і Житомир. Цвіла весна, стояв місяць травень при вроді та при доброму здоров’ї. Чорноземні поля виткали зелені вруна озимини та ярини. По барвистих гобеленах луків мерехтіло живе срібло води. З лісів долинала старовинна народна музика у виконанні різноманітного весняного птаства. Сільські хати у вінках садів здавались чарівними квітами, вигаптуваними на полотняних рушниках. Царська корона сонця увінчувала благословенний світ.

Давкий клубок хвилювання, ставши в горлі, забивав дихання.

На придорожніх вказівних щитах майнули назви сіл: Білоконі, Велике Вербче, Гончарі... В селі Кривошиї мусив зупинитись коло ставу й трохи посидіти в машині, щоб угамувався дріж у руках. І гадки не мав, що ця мандрівка даватиметься так трудно.

Липівка — охайне село, схоже на святкову полив’яну таріль, на якій уміла рука намалювала яблуневі сади, вулиці вишневі, білу школу в бджолиному рою дітей.

Малі Дубові Гряди розсілись на горбах, поміж яких снувалась річечка та синіли ставки, вщерть наповнені небом. На схилах куці вулички скидались на рубані вірші-драбинку Володимира Маяковського. Якби я був у доброму гуморі, то, може, й зумів би на горбках у Малих Дубових Грядах прочитати щось на кшталт: «А вы ноктюрн сыграть смогли бы на флейте водосточных труб?»

Сухолужжя розляглось унизу на пласкій столовій долині, мовби на долоні циклопа. Навіть не маючи здібностей хіроманта, по борозенних зморшках-вулицях можна вгадати вчорашню, нинішню й завтрашню долю цього привільного села. Терпнучи від нападу хвилювання, мовби від оскомистого яблука-зеленухи, я спинив машину під гінкою тополею, схожою на граційний космічний корабель, готовий до старту.

Надумавши випити мінеральної води, зайшов до металево-скляного куба сухолузького кафе, що манило відчиненими дверима. Полиці буфета мало не тріщали від екзотичних напоїв із екзотичними етикетками: «Біле міцне», «Червоне міцне», «Сонцедар», «Сонце в бокалі». Білою вороною серед цієї строкатості вирізнялась пляшка французького коньяку «Наполеон».

Повільно п’ючи мінеральну воду, що скидалась на розплавлену лаву з камчатського вулкана Толбачик, я мимоволі приглядався до сусіднього столика. За сусіднім столиком розташувалось двоє чоловіків. Приковував увагу сивоголовий із голубиними крильми сивих вусів дідок, що мав сократівське опукле чоло. На зів’ялому, наче вруно в спеку, обличчі вражало двоє оченят його наївною, гострою синню весняного барвінку, що мав зрости на клаптику чорнозему в саду, та з дивного дива зацвів під гіллям тугих брів.

Орденські колодочки яскравіли на грудях старого.

— А так, а так,— згідливо відказував старий, погойдуючи кульбабиним пухом голови.

А відказував своєму співбесідникові, чиї гандрабаті руки літали над столом, немовби чайки дніпровські перед бурею. Одземкуватий, натоптуватий, наче кропив’яний мішечок, повний по самісінький гузир картоплею чи буряками, чоловік цей вражав гострими, як у змії, очицями, що палахкотіли сатанинським блиском, та ще кострицею волосся на голові. Настовбурчене, воно стриміло в усі боки, як стримить безліч голок, застромлених кравчинею в подушечку.

— ...снаряд німецький в акурат біля човна впав, і спершу човен перевернувся, а тоді вже вода стовпом устала. Я опинився у річці під човном, хочу випірнути — амуніція тягне донизу, а тут іще плечем у днище вдарився. Не загибати ж, правда? Викрутився, вивернувся, а вода кипить од снарядів і мін, кулемети січуть. Пекло! Думка вдарила: де ти, Гордію? Оглянувся — човни потрощені пливуть, убиті па хвилях гойдаються, дошки, тріски, дрантя... Вип’ємо, Гордію, бо при таких споминах закропитися кортить.

Вино в їхніх склянках заблищало на сонці — й скоро густе рубінове сяяння вина потекло живими струмками до жадібно розтулених ротів: здалось, наче вони споживають вогонь, од якого пашіють губи, розпалюються щоки, червоніють вуха.

— ...а ти, Гордію, вчепився дротяними пальцями за ящик. Ну, думаю, живий, раз тримаєшся. Давай тебе до берега буксувати з тим ящиком. Що гадалось? Гадалось: і вмирати разом, і рятуватись разом.

— Спасибі, Дмитре, що непритомного не кинув у біді. А якби кинув, то жінка не дочекалася б. А якби кинув, то мав би я тільки сина Федора, довоєнного, а дочку Ганну, вже післявоєнну, я б не мав і не знав. А діти — втіха моя.

— І внуків не було б.

— Од Федора, либонь, були б.

— А не спроворив би Ганну— ото переживань скільки!.. Поплач, Гордію, трохи полегшає...

Сльози, мов чиста роса, замерехтіли під повіками старого.

— Дмитре, а про синових внуків я б теж не знав, якби тоді не порятувався з Дніпра!

— Авжеж! І внуки ніколи б не бавилися зі своїм дідом. Тільки легенди чули б про нього, а хіба легенда замінить живу людину?

— Легенди, кажеш, Дмитре? Від кого наслухалися б легенд?

— Од мене!

— Та наче я не ходив серед героїв! То які легенди?

— Чи я такий дурний, аж носом баньки дму, що не вигадав би? І ще з більшою охотою повірили б, ніж у справжню.

— Спасибі тобі, Дмитре. Порятував од смерті в Дніпрі, а тут і безсмертя мені не пошкодував би.

— Я маю щедру вдачу, Гордію, не скупий, що за шматок кишки піде сім верст пішки.

І як вогонь кидається на суху солому, так вони кинулися в обійми. Зрештою рятівник, схожий на кропив’яний мішечок, повний бульби чи буряків, одірвався від грудей старого і, схлипнувши, сказав тремтким, немов комишина, голосом, у якому бринів гострий біль:

— А пригадуєш, Гордію, як у перервах між смертельними боями ти мріяв про онуків?

— Таке не забувається, Дмитре.

— Як у перерві між боями ти мріяв про нинішній щасливий день?

Шпаркий морозець залізною тертушкою деронув мене по спині, чесонув потилицю. Здогад пронизав свідомість: «Бойовий побратим! Таж оцей рятівник, що має зміїні оченята-шильця, що обіймає залізними гандрабатими руками,— не хто інший, як Дмитро Волосюк, якого Хома Прищепа в своєму химерному романі звеличує як авантюриста і пройдисвіта, котрий втирається у довір'я до ветеранів війни і наживає моральний капітал на спілкуванні з ними. Значить, і досі не зминув із кривої дороги. Значить, отут, у Сухолужжі, втерся в довір’я до цього сивого, мов голуб, орденоносного Гордія і видає себе за рятівника! Весь світ прочитав «Позиченого чоловіка», ніхто не попадеться на хитромудрі вудочки тилового пацюка, який і не нюхав фронтового пороху, то невже в Сухолужжі, від якого до Яблунівки рукою подати, знаменитий роман не знаний і не читаний?»

Наче розбитий тягарем споминів про страхітливі злочини фашистів у минулій війні, мовби розчавлений болем невимовних втрат, бойовий побратим обхопив обценьками долонь порубане зморшками чоло й завмер за столом гранітною брилою. Цю брилу при певній фантазії можна б назвати скульптурною композицією, що в простій, дохідливій формі виражає відчай і жах істоти, якій раптом відкрилась уся глибина трагічності людського існування. Мастак! Удаючись до лексики Хоми Прищепи, хіба не скажеш, що такий — хоч як, то викпиться, що такий — біля носа витиметься, а в руки не даватиметься.

Накульгуючи й тягнучи ліву ногу, наче плугом землю орючи, Гордій подався до буфета по пляшку. Не бажаючи бути свідком лицемірного ошуканства (навіть не свідком, а мало не співучасником), я поквапливо підійшов до героя форсування Дніпра.

— Даруйте,— мовив якомога чемніше,— ви давно знайомі з Дмитром Волосюком?

Ветеран війни сяйнув на мене світлом опуклого сократівського чола.

— З фронту.

— Воювали разом?—поспитав я з притиском.

— О, ковтнули горя,— відказав старий, розплачуючись із буфетницею за пляшку вина.

— І Дмитро Волосюк порятував од смерті вас?

— Таке не забувається.— Й сльоза чистою росиною заіскрилась на віях.— Проклята війна...

— Вже третій день п'ють отут,— буркнула чорна, мов із комина, буфетниця.

— А ви знаєте, з ким п’єте?—пильно вглядався я в барвінковий цвіт його очей.

— З бойовим побратимом чому б і не випити, пенсії не жалко.— Й, підкрутивши пальцями кінчики молочних вусів, поспитав: — Може, й ти на якому фронті воював разом із ним?

— Не доводилось.

— Шкода, що не доводилося, з таким бойовим побратимом не пропав би і в пеклі.

«Чортівня! Чи не здаюся я зараз оцьому ветеранові минулої війни отим дурнем, що сів у вагани ще й плаває? Бо інакше б не чіплявся, мов голомозий до стриженого чи мов смалений до обпатраного. А чи варто йому казати всю щиру правду про отого шахрая і ловкача, котрий он заснув, як гранітна брила, за столом непробудним гранітним сном? Може, хай зостається ошуканим та обманутим, бо цей обман—такий солодкий та хмільний? Адже кортить поворушити фронтові спомини, згадати молодість... бо то ж він дорогу для кожного згадує молодість, що випала на лихоліття!»

— Маю семеро внуків,— п’яною усмішкою цвів ветеран війни.

— Побачили б зараз ваші внуки свого дідуня,— знову буркнула буфетниця.

— Полюбили мого бойового побратима, як батьків рідних не люблять.

Мені здалось, що все це відбувається не насправді, а вві сні. Мовби вві сні ожили сторінки роману «Позичений чоловік», написаного яблунівським колгоспником Хомою Прищепою, і з живих його сторінок отут, у невигаданому Сухолужжі, посходили живі люди. Небувалої творчої снаги цей характерник, цей грибок маслючок, цей старший куди пошлють, якщо герої його вільно з книжки йдуть у життя, а з життя так само вільно йдуть у книжку! І чи я сам отут, у цих місцях, які сходив Хома Прищепа і які оспівав у своєму романі, сьогодні чи завтра почуватимусь не сам собою, а одним із героїв його титанічної творчої уяви, котрій до снаги такі метаморфози?.. Вже й міркувати став подеколи на той штиб, який властивий Хомі та його персонажам і який сприймається як несмак і анахронізм серед рафінованої інтелігентної публіки, чиє генеалогічне древо зросло у Халявинцях чи Псярівці, у Кочережному чи Вовковиях. Чи не пора отямитись і, поки не пізно, гайнути до Києва?

Згорблений, наче крученого в’юна ковтнувши, я почвалав до виходу з кафе.