Приватне життя феномена

РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ ЧЕТВЕРТИЙ,

де змальовано зустріч Хоми з рідною жінкою Мартохою

Мартоху чули не тільки на кутку, а й по всій Яблунівці — і де тільки вона вміє слів назбирати ягідка по ягідці, що одне від одного гіркіше? Інша жінка раділа б, що чоловік нарешті повернувся додому, а цю якийсь гедзь укусив. Очі її стали недобрі, наче вони звикли в темряву дивитись, а від світла кривитись, і здавалось, що їх уже не виправить ні заступ, ні лопата. Хтось чужий, на Мартоху дивлячись, подумав би: «Еге, бійся цапа спереду, коня ззаду, а отакої яблунівської молодиці навкруги». Хтось чужий подумав би, тільки не Хома, який не боявся рідної жінки Мартохи ні спереду, ні ззаду, ні навкруги, бо з усіх боків мав до неї підхід. Але ось тепер, повернувшись із-за океану, грибок маслючок шукав цей підхід, тільки ніяк не міг знайти: загубився — й кінці в воду чи ще яка холера.

Отож Мартоху чула вся Яблунівка, гадаючи: «І чому вона кричить, як на батька, наче її за воло вхопили, наче найнялась? Ото якби Хома їй сказав, як ножичком відрізав, то не верещала б, як дідько. Ну, з’їздив чоловік до Америки —- з ким не буває? Ну, може, перехилив чарчину з товстосумом — у наш час усі п’ють. Ну, може, там глянув на заокеанську секс-бомбу, але ж чоловік не янгол, щоб не согрішити, й не чорт, щоб не покаятись!»

Мартоха лихою іскрою прискала з сіней до хати, з хати до сіней, а то до музею імені Хо Хо Прищепи, то до погреба, то до хліва, то на город. І Хома скрізь бігав за нею, мов місяць за сонцем, усе благав заспокоїтись і втихомиритись, а Мартоха ще дужче розпалювалась, наче всю її доброту, лагідність і поступливість п’явки випили.

— Корова ненапувана! — летів її голос зегзицею.— Чув чи не чув? Кажуть, тепер начебто худоба в людей краще доїться, коли слухає «Арлезіанку» Бізе. А він поперся в Америку — й не думає про «Арлезіанку»!

— Купимо «Арлезіанку» для нашої корови, хай слухає, хай доїться, але чого ж ти, Мартохо, випускаєш пазурі, мов поліський злодій?

— Вже як зима настане, то він подумає про «Шехереза- ду» Римського-Корсакова!

Кмітлива й тямуща Яблунівка, слухаючи ту балачку, міркувала так: «Хитрує ж Мартоха, як собака за вечерею. Бач, не зустріла Хому з літака, бач, проспала після гіпнозу всю ніч із лебедем у Будинку культури, то тепер на чоловіка з мокрим рядном насідає, наче грибок маслючок і справді в чомусь винен. Е-е, найкраще захищатись — це нападати. Доказувати, що з Хомою пива не звариш, що йому й покришка не потрібна, бо горщик пустий, що даремно гнався до тієї Америки, мов дурний до образів. Еге ж, посмійся, кума, що дурень Хома, але ж усі люди кажуть, що й ти без ума!»

— Ну, Мартохо! — слізно благав грибок маслючок, і лице його з шоколадною заокеанською засмагою кривилось, як ковальський міх.— Та давай же поцілуємось, та давай же обіймемось!

І підступав до рідної жінки Мартохи в саду під яблунею, а хитра бестія ховалася за грушею.

— Повезли його в ту Америку, як козу на ярмарок! —- видушувала гнівні слова, як чорта душать у верші.— То йому на мислі ота французька горлодерка, що аж за океан до нього на мітлі реактивній полетіла, бодай на неї зима прийде так, як приходить на шолудивого пса!

— Та хай би я сам себе поминав, коли ми там із нею здибались!

— А щоб ти колом став коло тієї французької горло- дерки! —кляла, як уміла, Мартоха, а вміла ж вона славно, бо доводилась рідною донькою не комусь, а українському народові. Народові, котрий виражає свою душу не тільки в таких мистецтвах, як пісня чи побрехенька, дума чи анекдот, легенда чи каламбур, а й у прокльонах, грозьбах, лихих побажаннях, плачах та голосіннях. Авжеж, і в прокльонах, досягаючи в цьому жанрі мистецькому іноді вершин світових.— А щоб ударило на вас обох із ясного сонця! А щоб вас самі познаходили глибока вода та високе гілля. Бач, нав’язав на мене пояса цнотливості, а сам давай за океаном крякати, як отой ворон, що жир має.

— Де був, то був, аби вдома ночував,— винувато муркнув Хома, хоча й не був у чомусь винуватий.

— А якщо ти такий святий та божий, а якщо ти й справді не здибався з французькою горлодеркою, то скажи: чому це пані радникова так готувалась тебе зустрічати, га? Коли ото тебе в Америку чи хвилею прибило, чи духим тихим прикотило?

— І горщик із горщиком стрівається, як страва вариться,— загадково мовив Хома, бо й сам до пуття не відав, чому пані радникова й справді так готувалась. І хоч там не було гостини під лиху годину, а все ж приємно: на що мали, на те й приймали.— Та я ж подався на виступці.

— Подався на виступці! — перекривила Мартоха від груші,— Щось я не пам’ятаю, аби вона ще так для когось і варила, і смажила, і патрала, і в’ялила, і солила! Ти ж бач, вона для мого Хоми зготувала і полядвицю, і сальник з гречаною кашею, верещаку, порося з хроном, рубці по- українському...

— Та не поласився я на те порося з хроном,— жалібно проскімлив Хома від яблуні.

— А якби поласився, то я з тебе зготувала б таке порося з хроном, що люди яблунівські пам’ятали б до десятого коліна! — мовила Мартоха від груші.— Замандюрилось йому задимлянки гусячої та потапців із салом, коржиків батуринських та коржиків-свистунів!..

— Та ніяких коржиків-свистунів я й не куштував там,— наче аж продзявкогів грибок маслючок.

— А якби скуштував, ти б у мене сам на все життя став таким коржиком-свистуном, що чули б тебе у Великому Вербчому, у Чудвах, у Сухолужжі, в Москві і в Києві. А ще б чули аж за океаном, який то славний у Яблунівці є коржик-свистун. Бач, він і за океаном гречку шукав, наче йому в колгоспі мало. Ти б там налишав безкоровайних синів, якби тільки дали тобі волю, були б у тебе оті без- коровайні що біленькі, що чорненькі. Ох і дурна я, дурна! То через мою вдачу зажив ти по всіх світах слави позиченого чоловіка. А без цієї слави ніхто б на тебе не глянув, був би ти такий хороший, що тільки чортам за гроші!

— Я все мовчу, Мартохо, мовчу,— шепотів, прибитий жінчиним гнівом старший куди пошлють.— Язик мов у постолах. Ні з губи мови, ні з носа вітру...

— Ще б пак! Ще б йому говорити, мов свині з каченям! — наскіпувалась Мартоха, мов на батька.— Французька горлодерка йому потрібна, наче злодієві шибениця!.. Пані радникова в нього шукала того, чого не положила!.. Та ще й кажуть, що й до якоїсь бомби лазив, а потім через вікно тікав із хати! Авжеж, не первина...

— До якої бомби? — пробурмотів старший куди пошлють, трохи й призабувши про секс-бомбу, яка знайомила його в аптеці з нирками, серцями, кістками, мізками.

— До якої бомби!..— перекривила Мартоха.— Замакітрилось, еге? Від людей чула, знаю. До отієї, що мізки хотіла твої забрати для Америки, наче вже тій Америці щось поможе на цьому світі.

— Мартохо! — згадав грибок маслючок про звабливу заокеанську секс-бомбу.— Ну, закидала вона вудку в чужу будку, хотіла витягнути як не сіряк, то свитку, але ж марно!

— Марно!.. Чомусь вона тебе вибрала, еге? Чомусь вона свою вудку не закидала у будку до діда Гапличка чи до діда Бенері?.. Бач, навіть із бомбою не побоявся сплутатись! Чи тобі по фронтах мало було отих бомб? А гранат? А мін?

0 лишенько моє! Скажи, й ти б ото поліз у своєму віці гречку толочити до бомби? Що тепер у Яблунівці казатимуть на мене й на тебе!..

Справжнє горе тіпало Мартохою, оте горе, що гострить розум, оте горе, по яке Хома ходив за море, оте горе, що зачепилося за горе. Старший куди пошлють, дивлячись на свою рідну жінку, почувався так, наче й справді біди накоїв, отієї біди, що вимучить і виучить, отієї біди, що невідомо де вродилась, а до Хоми вчепилась, отієї біди, що як учепиться, то на спину стеребиться.

Яблунівка, слухаючи їхню сварку-гризьбу, думала: «Ти бач, чорний баран, рябе ярча! Хома пищить, як хижий птах каня, а Мартоха жує йому голову. Та дав би Хома рукам волю, аніж терпіти таку неволю. Жаль, що руки в чоловіка не сверблячі, жаль, що гладить-гладить жінку за шерстю й не погладить ні разу проти шерсті. Хоч Мартоха конем і не стане, а годилося б накинути на неї сідло, годилося б накинути шори та взяти в руки гарапник».

Так думала Яблунівка, проте мовчала, тому й -не могла Мартоха почути, як то про неї село міркує. Хома коло неї вже так і сяк тетерився — не помагало, хоч у пустий слід тупицею. Як затялась через отих жінок заокеанських та заморських: французьку горлодерку, секс-бомбу і пані рад- никову. Та ще, звісно, затялась тому, що вчора проспала з лебедем у Будинку культури на сеансі колективного сну

1 не зустріла ниньки Хому з літака.

— І в хату не пущу! — сказала, замкнувши сіни .зсередини. Далі відімкнула на хвильку, щоб крикнути: — Й не треба мені твоїх гостинців — бубликів та бананів.

Бідному Хомі — хоч провались у безодню, хоч на кутні смійся, хоч жди обуха, як віл. Осиротілий душею, як штур- пакуватий деркач, Хома поволеньки здерся на постамент під ясеном, сів на стільчику й запечалився чомусь. Запечалився, як отой голий, який мусить тікати, щоб не обдерли. Й хоч погляд у Хоми зоставався гострий, мов бритва, та все ж став голий, як бубон. І, либонь, у своїй зажуреній позі скидався грибок маслючок на отого святого, з котрого, як і з голого, не візьмеш нічого.

Яблунівка, жаліючи невинного Хому, так міркувала про Мартоху: «У неї драгунська совість, у неї з сорому очі не вилізуть, бо вона їх запродала псові, а чортові душу. Ген примостивсь Хома на постаменті, мов сорока на колу, й думу думає велику про свої заокеанські мандри, а ота норовиста, мов кобила, Мартоха не пускає чоловіка й через поріг ступити. З такого лиха лице в нього стало красне, як кармазин, губи посиніли, як буз, повіки зжовтіли, як жовток, очі почервоніли, як жар. Та він схопився б, як опарений, якби Мартоха ласкаво покликала. Та якби вона взяла його в широкі, як решетилівська толока/обійми, то грибок маслючок повиснув би в неї на шиї, як пес коло ятки».

Так думала жаліслива та сердечна Яблунівка, дивлячись на старшого куди пошлють, що, добившись із Америки додому, тепер мусив гибіти на власному постаменті, бо клята Мартоха так збиткувалася з чоловіка, що й до хати не пускала. Й чи вона, зрештою, вгадала, які то думки снуються Яблунівці, чи сама зласкавилась, а тільки раптом одчинила сіни й озвалась голосно:

— Й чого це ти, Хомо, сидиш на постаменті, як на жару? Та нех западуться всі вони — й французька горлодерка, й пані радникова, й секс-бомба, щоб ми через них сварились.

Хома ледь-ледь повеселів, зрозумівши, що Мартоха його манить, мов кота мишею.

— Ото вештався скрізь та волочився, та однаково до хати добився, бо немає над Мартоху жінки в світі, правда? Як би тобі велось без мого догляду, га?

— Еге ж, розсипався б дід, якби баба його не підперезала,— згодився Хома.

— Та чого ж ти, Хомонько, не йдеш до хати, га? — аж виспівувала Мартоха.— Та чого ти мені так рад, як сирота трясці? Скучила ж я за тобою, з далеких доріг виглядаючи!

Чи багато нашому братові чоловікові треба? Треба мало: хай борщ без сала, аби жіноча душа пристала, хай у голову жінці зайде і вона тебе за піччю знайде, хай ти полеш просо за током, а жінка пасе тебе закоханим оком. Отож схопився Хома із постаменту, як опарений, гайнув до Мартохи, в її широкі, як решетилівська толока, обійми й повис у неї на шиї, як пес коло ятки. Бо справді заскучали одне за одним. Бо хоч і не до молодості обом велось, але ж любов свою не розтринькали й не проциндрили, отож хай буде їхня доля всім завидна.

Обійнявшись та поцілувавшись, хай вони йдуть до хати, а ми слідом за ними не переступимо порога й не станемо заважати. Авжеж, не станемо заважати, бо є обом про що побалакати. Хай Хома розповість, що бачив за океаном, бо ж Мартосі страх як кортить послухати, щоб потім бігати по Яблунівці й, наче ота гречана каша, хвалитись, що вона з коров’ячим маслом зуміла родитись. А може, пані радникова кланялась Мартосі низенько в ноги та в гості запрошувала? А може, пані радникова й гостинець якийсь передала, бо ж негоже випроводжати з дому гостя з порожніми руками!.. І, звісно, Хомі цікаво почути за сільські новини — в кого що народилось чи хто помер, хто взяв шлюб, а хто розлучився.

Отож хай Хома з рідною жінкою Мартохою йдуть нарешті до хати й гомонять ладком. Не забуваймо й про те, що пояс цнотливості, яким грибок маслючок замкнув товар у лавці, коли ладнався за океан, і досі не знято. Не були ми свідками, як той пояс зодягався, не збираємось бути свідками, як пояс цнотливості й знімається. А може, ніякого пояса цнотливості не було й нема, хтось набрехав, аж закурилось. Еге ж, у яких промтоварах дістав би Хома пояс цнотливості, коли не завжди звичайний ремінь знайдеш? А якщо сам пошив, то в кого міг навчитись?

Може, воно то так, та тільки трошки не так!