Приватне життя феномена

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ,

у якому побіжно говориться про загадки людської душі, а також про нову зустріч із козаками за нічним садом Хоми Прищепи

Людська душа — це темна комора, в якій світло запалюється зрідка та й то не для стороннього ока. В цій темній коморі можна лише навпомацки посуватись, боячись наразитись якщо не на одвірок, то на залізний гак, якщо не на бодню, то на полицю. І в коморі цій наосліп маєш угадувати — ось, здається, мішок із борошном пшеничним чи питльованим, а ось у торбині сім’я конопляне чи пшоно, а ось горох чи квасоля. Хоча повної впевненості в тому нема — справді це пшеничне борошно чи питльоване, справді це конопляне сім'я чи пшоно.

Отакою темною коморою видалась мені душа Хоми Прищепи після пригоди із західнонімецьким телебаченням та з тропічним ураганом, пойменованим почитальниками-метеорологами на честь яблунівського колгоспника «Хомою Прищепою». Так подумалось про його душу тому, що, з одного боку, щиро потерпав: його іменем названо смерч, який несе знищення і смерть. Та, з другого боку, здалось мені, що в глибині єства — в химерних закамарках підсвідомості— Хома не здатен позбутись і вдоволення: мораль і етика пасують перед глобальною агресією його слави та популярності!

Зоставивши в той вечір мене самого в хаті, Хома зник десь надовго, наче подався випрошувати молока у ялової корови чи очікувати, поки на осиці груші виростуть. Погода стояла надворі така славна, що якби хто вмер у таку годину, то неодмінно покаявся б. Отож і мені в хаті сиді- лось мулько та марудно, і я надумав податися в заклечану зірками весняну лагідність.

Постояв на сінешньому ганку, звикаючи до темряви, а коли звикнув, то побачив сад великий, що стояв довкола хати чумацьким табором. Ступив поміж дерев, наче пірнув у пахучі й свіжі води їхнього мовчання, й простував стежечкою, що повела до межі городу. Й тут укляк, мов бовван.

Та й як було не вклякнути бовваном! У волохатих нічних сутінках, що переливались оксамитовою синню, вимальовувались обриси коней, чулось кінське хоркання, гупання копит, бряжчання вуздечок і зброї. На конях вгадувались постаті вершників; припавши до шерехатого стовбура груші, у строях цих вершників я вгадав козаків. Чи не той самий загін, який не так давно визволив мене з ординського полону? Може, зараз, пронизавши тишу весняної ночі гортанними дикими скриками, появляться й ординці, як тоді появились на мою голову? й відчувши на шиї доторк шовкового аркана, я міцніше притулився до груші, наче шукаючи в неї захистку й порятунку.

Долинав гострий дух кінської збруї, поту й махорки, яку смалили козаки, бо вгадувались вогники чи то в запалених цибухах, чи то в люлечках-носогрієчках. Зрідка в їхньому гурті чувся неголосний сміх, який перелітав так, як молоденький кажанчик. І хоч миром та злагодою віяло від їхнього товариства, мене бив легенький дрож, бо стояв на порозі якоїсь загадки й безнадійно розгадував, наче намагався набрати води з сухої криниці!

Видно, за чиєюсь командою враз над козачими головами задерлися списи, мов очерет.

— З богом, діти! —долинув голос, що видався мені знайомим.— Не забувайте, що козака шабля стереже, то дивіться, щоб не сидячих вас татари вхопили.

— Козак з бідою, як риба з водою,— почулось у відповідь.

— І ще не забувайте, що піч — річ бабська, а пляшка — козацька.

— П’яному і бог з дороги звертає, батьку,— мовлено було з веселим сміхом.

— І ще не забувайте, діти, що козак із дудами — пропащий козак. Кінь та ніч — козакові товариші, і хай вам світить місяць — козаче сонце! З богом, діти!

— Батьку, спасибі за науку, та ми вже й самі знаємо, що куля — не галушка, її не проковтнеш, і хоч ми малі тілом, та великі духом!

Коні затупцяли, залопотіли копитами по моріжку — і вже козацька ватага рушила від саду, кінь за конем ступали, козацькі постаті погойдувались у сідлах, і гострі списи стриміли над головами, як очерет. Ось уже й розтанули озброєні вершники за кущами бузини, тільки чулось глухе гупотіння копит, і кінське хоркання долинало, і сміх козацький дзенькнув, як лезо шаблі об камінь. Справді були чи привиділись? Але ж не могла примаритись балачка, але ж хіба ніздрі мої сторожко не вловлюють дух розпашілих кінських тіл, збудливий запах тютюну?

Вже хотів вийти з-за груші, як знову припав до стовбура, ховаючись, бо там, де на моріжку щойно гомоніли козаки, привиділась мені людська постать — піша, а не комонна. Ледь бовваніла в сутінках, зливаючись із темрявою, і, либонь, теж прислухалась, як віддаляються козаки по нічній Яблунівці, як сям і там брешуть собаки на їхній пізній похід. Може, захищати рідний край від бусурманів чи зайд. Може, обороняти вдів і сиріт чи визволяти бранців із полону...

У вишині поміж зірок летів космічний супутник, наче то ллялась крапля живого срібла.

З моріжка, де бовваніла постать, долинув глухий спів, із якого я вловлював лише окремі слова:

— Свій край, як рай, а чужа країна, як домовина... Лучче на своїй стороні кістьми лягти, ніж на чужині слави натягти... Нуте, браття, або перемогу добути, або дома не бути... І після сонця бува негода, отак і в народа...

В глухому тому співі чувся такий біль — біль любові до рідного краю, біль переживання за народні муки,— що шпаркий морозець дернув мене по спині. Хоча, здавалося б, чому? Адже весняна година на порі, адже співається про далеку минувшину, яку можна воскресити хіба що в пісні, в легенді та в думі... Але ж серце заболіло, чайкою-небогою кигикаючи в грудях!

Постать зрушила з місця, простуючи по стежині, і я мало не влип у грушу, мало не заліз у її серцевину, остерігаючись бути поміченим та ще й покараним за свої підглядини.

— Степ та воля — козацька доля,— почувся зовсім близько хрипкий спів, який аж наче гірчив полином і чебрецем. Обірвався.— Ех, та чи самому не податись на Низ, щоб ніхто голови не гриз?!

І я мало не скрикнув од здивування, бо в тому голосі впізнав не когось, а Хому Прищепу! Значить, він гомонів із козаками, споряджаючи їх у дорогу, значить, він благословляв, напучуючи берегти шаблю, він зичив, аби світив місяць — козаче сонце! І він щойно тужливо співав, славлячи свій рідний край, а чужий називаючи домовиною! Гм, або я — ні риба ні м’ясо, а щось наче гриб, а чи я — ні до бога, ні до людей, ні до третього чорта, або ще я — ні сюди

Микита, ні туди Микита, а тільки.., А тільки — невже так буває, скажіть!

Адже хотіло західнонімецьке телебачення з яблунівського піску та й свого пропагандистського бича вкрутити? Хотіло, хоч ти сирової землі хватайсь! Адже смертоносний ураган названо іменем гуманіста Хоми Прищепи — й тут він уже проти рожна не попре, й тут уже хоч і не бажаєш братися за гарячий камінь, та треба. Хіба все це не з’їло Хоминого здоров’я стільки, що інший на його місці став би схожий на того сліпого, що кривого доганяє, чи на того глухого, що пісню співає, чи на того горбатого, що прямого до стіни ставить. Він, либонь, не з тих мужиків, що їдуть дорогою, а їхній віз дібровою, та вже начебто скараскався турбот про західнонімецьке телебачення й тропічний ураган, уже він козаків благословляє на подвиги, а сам б’ється в тузі над їхньою долею!

Хоч іще більше, ніж досі, було мені в цей вечір і в цю ніч загадано, та, здається, я вже трохи наближався до їхньої розгадки. А в моєму захопленому сприйнятті постать Хоми Прищепи виростала до могутніх постатей епохи європейського Ренесансу, коли сила людського духу сягнула раптом таких висот, яких вона не могла сягнути раніше в тероризованій інквізицією Європі.

І чомусь я все з більшою певністю думав, що козаки — то плід творчої уяви Хоми Прищепи, але такої сильної, що мистецька ідея реалізується, обростає плоттю і стає явищем, фактом об’єктивної дійсності. Таким предметним, як усе в світі, що виросло з насіння, паростка, яйцеклітини. Й навіть найпильніше око не помітить різниці між творінням природи і творінням Хоми!