Приватне життя феномена

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ,

де світ живої природи журиться

за старшим куди пошлють, котрий полетів до Америки

Світ весь навіч угледів, що таке являє собою магічний феномен присутності Хоми у Яблунівці, і авторові тепер нічогісінько не зостається, як усьому світу явити не менш магічний феномен його відсутності у Яблунівці,— хай старший куди пошлють із колгоспу «Барвінок» у цю хвилину летить над рідною землею, вільно розкинувшись у комфортабельному сидінні авіалайнера, а чи вже летить над Атлантичним океаном, дивлячись в ілюмінатор на грізну водну поверхню й згадуючи Мартоху, породисту корову, колгоспну тваринницьку ферму... Хай летить Хома, бо хтось же має літати, щоб у польоті і на чужині гірко тужити за рідною землею, щоб потім повертатись додому, радіючи кожною клітинкою й жилочкою, серцем і передсердями, свідомістю й підсвідомістю.

Либонь, звук двигунів потужного авіалайнера не розтанув іще над Яблунівкою, як у сонному єстві автора завовтузилося щось і почало скубти із всіх сторін, і він, прокидаючись, почувався так, наче пригрів гадюку за пазухою, й тепер гадюка, розігрівшись, стала кусати. Неспроста кажуть — не нагодуй його хлібом, то не буде тобі ворог! Отож слід було прокидатись, сягати рукою за пазуху, щоб відкинути пригріту гадюку, що автор вчинив спритно, хоча гадюки не зловив, бо, проворна, встигла ізслизнути. Квіти на стелі й на стінах знахарчиної хати палахкотіли, як на квітнику, й кожна квітка нагадувала незвичайну зірку, а вишита квітками хата, безумовно, скидалась на галактичний простір, на космос,— саме десь у такому космосі й мав зараз пересуватись Хома Прищепа, линучи назустріч новим пригодам на чужині.

Я вийшов надвір і відразу відчув, що повітря якесь не таке, як завжди по ночах. Воно нагадувало непевну драглисту масу, яка не тільки пахла м’ятою, канупером, кропом, нічною красунею та кропивою, а й наче жило якимось особливим життям. І особливості цього життя найперше, мабуть, крились у тлумовиську найрізноманітніших звуків, якими був насичений довколишній простір. Кожен зі звуків чувся зосібна — з кущів півоній коло криниці, від погрібника, від хлівця, мало не з-під кожного куща картоплі на городі, від кущів смородини та малини, від кожного дерева в саду. Лунаючи зосібна й не втрачаючи своєї виразної індивідуальності, звуки в сукупності, звісно, творили не какофонію, а симфонію. І ця симфонія була живою, органічною — такою, як солов'їний хор чи хор ставкових жаб. Прислухавшись уважніше, я спромігся розрізнити, які інструменти нагадували ті звуки літньої ночі, котрі так виразно чулись, дивуючи мою уяву... Ось із хатнього причілку начебто по-басовому впевнено озивається старовинний народний інструмент бугай, посилаючи тремтливий звук непевної висоти. Від тину, де вишні стоять рядком, линуть теж звуки непевної висоти, ритмічні, мовби творені шкірою, натягненою на дерев’яний обруч, та ще бубонцями — такими срібними чи бронзовими кульками, завбільшки з горішок, а в ньому дірочки, а всередині дробинка, що піддзвонює. Ага, то химерний бубон! А від воріт струнні звуки внгойдуються тонесеньким разком у повітрі, навіваючи спогади про троїсті музики, і ті звуки нагадують якийсь смичковий інструмент басового регістру, чи не басоль, український, народний, старовинний. А від дерев’яного стовпця-рогача, па якому знахарка колись, очевидно, сушила горнята й гладущики, бандура ні-ні та й озветься, ні-ні та й заговорить гамованим, переривчастим речитативом. Під хлівцем, де зарості кропиви й лопухів, де чад чорнобилю й полину, таке вже ніжне та солодке голосіння струнне прокльовується, щип і щип хтось по струнах, чи не арфа божественна? А до неї — від дикої груші, посадженої на межі,— голос кобзи лине, і в неї, може, не так струни озиваються, як приструнки, пробуджувані плектром... Я ступив стежкою на город, і вже тут, на городі, від гарбузової поворозки, обтиканої лапатим слонячим листям, охрипло так, з кволим аітханням-вдихан- ням-видиханням озвалась надута шкіра чи то міхур надутий, нагадуючи козу, духовий народний інструмент. А від соняшників — дерев’яні малесенькі молоточки залопотіли, такі собі мініатюрні стукачки, лишенько, та це ж цимбали, самісінька старовина струпна озвалась своїми подвійними, потрійними та четвертинними струнами. З пахощів цибулі та часнику чомусь легесенько так ударили гуслі, пролунали по-лебединому геть-геть далеко їхні скрики. Від чубатої кукурудзи — звуки ну ж такого ніжного тембру, такого м’якого, наче хтось дме не так губами в дерев яну дудочку, як мрії свої вилускує в лоно духового інструмента, й не можна не вгадати флейту. Хай добро цій чудотворній ночі, яка тут, у Яблунівці, на початку щедрого подільського літа, раптом обернулася на оркестр, інструменти якого були поховані мало не під кожною зеленою рослиною, ховались мало не під кожним кущиком чи плодовим деревом. І ще мені з того плодючого бушовиська, з царства буяння і зела, вчулись голоси всяких дудочок, сопілочок та свистків, а також флейти-пікколо; а ще не дала забути про себе гуцульська ліщинова флояра, рідна посестра українських сопілок; не обійшлось також без органу, котрий заховався навіть не в садку, а за садком, де стелився отой моріжок, на якому Хома колись був зустрічався з кінними козаками; від постаменту, на якому в цю ніч сиділо хіба що проміння зірок та місяця, долинув звук, який народжувався начебто в нутрі паленої глини, і ця палена глина, либонь, мала творити такий музичний інструмент, як окарина.

Музика, яку чули мої вуха, народжувалась живим світом живих рослин. Усе, що росло на обійсті, на городі, в саду, випромінювало музику, дихало музикою в цю ніч. Хай то буряки чи картопля, кріп чи петрушка, квасоля чи пасльон, калачик чи березка, лобода чи щирій — кожна рослина світилась гармонійними звуками, які викликали в пам’яті старовинний чи сучасний інструмент, духовий чи смичковий. Море звуків, якими насичене вогке повітря, складалось у повільні урочисті ряди хвиль, котрі не те що злегка прокочувались, а наче зависали над землею й сяяли, як ото сяяло місячне проміння, і в сяянні їхньому чулась неоглядна глибина вічної загадки буття.

Все ще зачудований, я сів у саду під яблунею. Опустивши очі долу, помітив, наче двоє грубих стебел, у яких вгадувались мальви, обнизані широкопелюстковими квітками, здригаються. Ні ногою не зачепив, ні вітер не віяв, то чого б їм здригатись? Приглянувшись пильніше, застеріг, що стебла не просто здригаються, а рухаються в дивній осмисленій злагоді, то відступаючи одне перед одним, то наступаючи, то начебто кружляючи... Так, немов танцюють?! А може, й справді танцюють, бо ж музика й досі живе в повітрі, бо рухи стебел вкладаються в її ритм. Я вщипнув себе за щоку, відчув біль, отже, не сплю, отже, не сниться ніч, не мариться рослинна музика, не ввижається танець мальв, а все відбувається насправді на колишнії! знахарчиній садибі... Лишенько, але ж не тільки мальви танцюють, а й калачики неподалік од них теж ворушаться в гармонійній злагоді, химерно поводячи кругленькими голівками, а довкола тих голівок листячко здригається так, наче долоньки в аплодисментах. Ставши на коліна, за гуртом калачиків помітив кілька кошиків деревію на тонких граційних стеблах, ці кошики з гордовитою самоповагою також віддавались ритмові танцю, а за деревієм два-три кущики полину погойдувались... Холодіючи душею, усвідомив я, що мальви, калачики, деревій, полин не тільки танцюють, а й творять ту музику, під яку танцюють!

І танець не якийсь, а павана, такого тепер ніхто не тільки не грає, а й не танцює. Авжеж, ніхто не танцює цього старовинного й повільного, по-лебединому плавного, по- лебединому урочисто-величного танцю, уже, либонь, і нот не згадають і не знайдуть, а живий світ яблунівської природи — нате! Зберіг у своїй всеосяжній зеленій пам’яті, грає всіма музичними інструментами, які тільки можуть вичаруватись у царстві його магічної сили, грає й танцює світ, грає й танцює!

Тремтячи від збудження, вийшов із садка на моріжок — тут також линули хвилі нової музики, тут також звершувалось таїнство танцю: ромашки танцювали, конюшина,

стоколос безостий, тонконіг бульбистий. Ще трохи пройшовши, я надибав на нетребу й осот, на нечуй-вітер і череду, на мати-й-мачуху і романець, які, звісно, також у повільному та плавному, у велично-урочистому танці старовинному павана відкривали зараз моїм очам таку таємницю, якої раніше звідувати не доводилось.

Осяяння, мов спалах блискавки, пронизало свідомість: світ природи влаштував прощальну учту на честь Хоми!

Пригадується, як у «Слові о полку Ігоревім» журилась уся природа, коли було полонено князя київського?.. Журилась тоді вона у язичницькі часи, а тепер, у нові часи, раділа природа й печалилась водночас, прощаючись не з князем київським, а зі звичайнісіньким яблунівським колгоспником, укотре дозвольте нагадати вам — зі старшим куди пошлють із артілі «Барвінок». Змінились часи, то, звісно, змінились і герої журби!

Й мені, враженому монументальною величчю осягнутої картини, внутрішнім зором пощастило побачити її в багатьох подробицях. Бо уявилось, як усі обійстя й городи в Яблунівці, сади й левади, вулиці й завулки, ставки та болітця, ярочки та байраки зараз усім рослинним розмаїттям танцюють старовинну павану!

Жимолость, гіркоштап, живокіст, очиток, перстач, біла глуха кропива, воловик, люцерна, подорожник, шавлія, чебрець, мак, гірчак, портулак, свербіжниця, розрив-трава, буркун, гірчиця, звіробій, материнка, дягель, еспарцет, волошки, верес, цикорій, шафран, вовчі ягоди, брусниця, чебрець, дудник, чистець, комонник, золотушник!.. Хто б зумів зібрати такий оркестр народних інструментів, кому до снаги звести докупи стільки індивідуальностей, щоб вони водночас склали танцювальний ансамбль! Оркестровка! Пластика рухів! Чи здогадується Хома, котрий зараз летить у небі, що твориться на землі яблунівській на його честь? А либонь, і знає, і чує, ще й приспівує в літаку: «Нуте, хлопці, нуте всі! Нуте погуляйте! Одні скачте, другі плачте, а треті співайте. Ду-ду-ду, ду-ду-ду, уродивсь я на біду!.. Мене жінка у дорогу нарядила паном: сорочечка по коліна, підв’язана валом. Ду-ду-ду, ДУ-ДУ-ДУ, уродивсь я на біду!.. Ти отам, я отут, а хто ж із нас дома? А хто у нас порубає солому на дрова? Ду-ду-ду, ду-ду-ду, уродивсь я на біду!.. Оженюся в Америці, буду панувати, жінка стане свиней пасти, а я заганяти.

Ду-ду-ду, ду-ду-ду, уродивсь я на біду!..»