Приватне життя феномена

РОЗДІЛ П'ЯТДЕСЯТ ДРУГИЙ,

де мовиться про нову зустріч із бородатим художником, про панно трудової слави, що спричинилось до чергової творчої поразки основоположника естетики рухомого мистецтва

Правда ж, доброго крюка дав автор, помандрувавши слідом за Хомою в оту Америку, але ж чи сінним конем, чи солом’яним волом пора вертатись у Яблунівку, треба вхопити рідну тропу — й чи пішки йти без замішки, чи йти помаленьку, щоб догнати стареньку...

Щоб спокутувати перед Яблунівкою своє захоплення Америкою, я, вибравши вільну хвилину, надумав податись у гості до бородатого художника, який своїм мистецтвом, безсмертними ідеями рухомого живопису не тільки відображав найпомітніші віхи колгоспного життя, а й втілював їх у вікопомних формах.

Не сумніваючись у тому, що бородань днює й ночує в Будинку культури, я подався до цього вогнища культури, яке з кожним днем розгорялось усе яскравіше.

Синій джинсовий костюм на бороданеві висів, наче на кілку. І якби ми побачились уперше, то я подумав би, що переді мною не людина, а городнє опудало, яке хтось із грядки заніс сюди, в просторе фойє. В усіх святих мучеників на всіх старовинних іконах я не бачив таких мученицьких очей, як у нього. Коли Ісус Христос ішов на Голгофу, то, либонь, у нього був життєрадісніший вираз обличчя, ніж в основоположника рухомого живопису. Його можна було б, напевне, порівняти тільки з тінню жителя Хіросіми — з тією тінню, що зосталась навічно на стіні вцілілого будинку від спалаху атомної бомби, з тією тінню, яку можна назвати апокаліптичним фотонегативом.

Хоча з бороданем відбулись такі разючі переміни, проте дух його зостався живий і незламаний. Печать цього могутнього духу лежала на страдницькому обличчі, поораному зморшками, наче яблунівське колгоспне поле. Далекі вибухи цього духу таїлись на денці зіниць, і, здається, саме зіниці були тими човнами Харона, що везли той дух по водах Стікса в царство мертвих, та так і не довезли. Так і кортить сказати, що лише завдяки силі свого духу бородань іще зостався живим, міг і далі підтримувати вогнище культури в Будинку культури.

Згадалась наша остання зустріч тижнів зо два тому. Бородань тоді був у розпачі, бо правління колгоспу на чолі з Димом забракувало картину, де показувались оранка землі й посівна в колгоспі.

Як пішло вже на лихо, кажуть Яблунівці, то дійде до погибелі тихо, та основоположник рухомого живопису, звісно, не збирався здаватись. Від його зігнутої та згорбленої постаті йшли такі відчутні магнетичні струми, що я не сумнівався: ось зараз він ударить лихом об землю, бо знає, уже що буде, то буде, а більше копи лиха не буде, бо він упевнений, аби лихо,а розум буде!

Почуваючись ні в сих ні в тих, я заговорив про погоду:

— Таке тепле літо, що й баба сердита на піч.

Бородань, сидячи на дерев’яній лаві, заляпаній фарбами,

позвішував уздовж колін довгі руки, схожі на гарбузове гудиння. Очі пом’якшали, вже не скидались на гострі гайдамацькі ножі, а потупішали. Й далі різали моє тіло вздовж і впоперек, та ще й на дрібненькі шматочки, але біль здавався не такий нестерпний.

— А циганам таке літо, що грішникам рай,— знову сказав я про погоду.

Бороданеві очі зовсім одм’якли, тепер у них замерехтіла ота пронизлива космічна курява, яка так вразила мене під час першої зустрічі, а зіниці вже не здавались човнами Ха- рона, що перевозять лихо в царство мертвих, а знову нагадали далекі зоряні галактики. Зрадівши цій прекрасній переміні, що сталася з художником від моїх реплік про погоду, я знову сказав:

— У кожнім році два Юрії, обидва вони дурні — один голодний, другий холодний.

Анемічна машкара наче зіслизла з обличчя бороданя, тепер він знову став нагадувати життєлюба, якому не чужі прянощі земного буття, повернувся владолюбний вираз, зморшки на чолі виказували не розпач і втому, а мудрість

— Літом і качка прачка, а зимою і дівка шмаркачка.

Бородань усміхнувся — де й поділись із його очей гострі

гайдамацькі ножі, гартовані у вогні народного гніву. Звівся з лави, по-дружньому потиснув мою руку й сказав голосом, у якому начебто почувся далекий гуркіт реактивного літака:

— Як у Яблунівці кажуть? Такий добрий урожай, що молотив цілий день, а віяти нічого.

Чудно точилась наша розмова! Я не осмілювався запитати прямо, щоб нетактовним своїм інтересом не поранити тонку художницьку психіку, а бородань також не зважувався відкрито зізнатись у своїх переживаннях. Хоч йому ой як кортіло! Але наша балачка топталась довкола суті, як п’яна компанія довкола яблунівської чайної, й здавалось, що якась моя думка начебто й погналася за зайцем, а коневі чомусь голову зламала, що якесь моє зауваження попало кулею в пліт, що якесь своє зауваження я довго шукав, та на чортзна-що попав! І так само в бороданя лу- чалось: якась химерна мисль совалась у його словах, немов Ничипір на гарячій сковороді, якась сентенція виходила шита на пробиту, якесь спостереження як ішло пішком, так і поверталося з порожнім мішком.

Ми б і далі, напевне, ловили мить порозуміння між собою, як ото кіт ловить шпака, що вгорі літає, та, на щастя, зайшла до фойє Христя Борозенна, тримаючи хлопця за руку. Нівроку молодичка, з хорошими статками, які ніколи не будуть в упадку. Очі її виглядали на два глибокі колодязі, з котрих воду не вичерпати й не виносити ніяким збаном до схилу віку. І брови такі темні, що не злиняють од вітру. Малий Хомко вдався у матір: в оченятах також кринична вода чиста світилась, брови-гілочки ні за якою водою не спливуть ніколи, сяйво личка ніколи не зійде ні в честь, ні в славу.

— Прийшла сказати, щоб забрали мене з картини,— озвалась Христя Борозенна.

— А це ж чому?—Голос у бороданя був гіркий, мов гірчак.— Що сталось?

— Сталось те, що корова Манька в моїй групі приболіла, й корові Колекції нездужається, ось і впали мої надої, тепер я вже не передовичка в колгоспі.

— Значить, не передовичка? — з трагізмом у голосі перепитав бородань.

— Ні.

— Й не можна нічого вдіяти?

— А що тут удієш? Побачили б ви Маньку, яке в неї стало вим’я! Почервоніло, набрякло. Десь їй сонце в полі напекло. Пасти не пасеться, їсти не їсть, ледь ноги переставляє. Вже Манька в поле не ходить, у стійлі стоїть, я змазую їй вим’я і свіжою сметаною, і вершковим маслом, і вазеліном. Загоїться, авжеж, але треба почекати.

— Аз Колекцією що сталось? — не поменшало трагізму в голосі митця.

— Чиряки погнали по вимені, а одна гноячка завбільшки з горіх. Завжди вона в мене чистенька, доглянута, а то чередники пасли череду на болотах під лісом, десь вона там застудилась. Та й тиждень замість мене підмінна доярка доїла мою групу, ось і сталось, не доглянула. Я вже тій Колекції мию вим'я теплою водою з милом, і витираю, і змащую йодом. 1 вже мій Невечеря через ту Колекцію не спить, лікує, але чи не доведеться вибракувати.

— Вибракувати? — бринів трагізм у голосі митця.

— Ага, вибракувати. Значить, надої мої впали, й хто зна, коли піднімуться, поки Манька й Колекція числяться за мною. Люблю їх, як рідних, та від моєї любові їм не легше. Так що тепер я вже не знатна доярка, а £>аз не знатна, то прошу зняти з картини.

Христя Борозенна повернулась і подалася геть із фойє, ведучи за руку малого Хомка, який оглядався, хлюпаючи з очей кришталево чистою водою довірливого погляду.

— Останній удар! — прошепотів художник.— Останній удар — і найважчий... Повний крах ідеї мого панно трудової слави. Повний крах...

І нарешті бородань відкрив мені історію задуму й створення панно трудової слави.

Фронтальну стіну у фойє мала прикрашати картина — колективний портрет. Колективний портрет кращих людей Яблунівки, тих, що домагаються найвищих показників у праці, а також можуть правити за зразки моралі. Кандидатури до колективного портрета обговорювались на правлінні колгоспу. Справді, серед кращих обрано найкращих, серед достойних — найдостойніших, серед морально стійких — найстійкіших. Саме тих, хто є прикладом для підростаючого покоління сьогодні, хто зостанеться прикладом і завтра. Панно трудової слави мало вражати монументальністю, масштабністю, епохальністю. Реалізації задуму віддано дні й безсонні ночі копіткого натхнення, міць бунтарського хисту. Своїх героїв бородань малював на натурі — в полі, на свинарнику, на корівнику, на стані механізаторів, за кермом автомобіля. Він схуд тілом, зате укріпився духом. Нарешті макет майбутнього панно трудової слави був майже готовий, коли почалися неприємності.

Серед кращих яблунівців, героїв колективного портрета, була пташниця Настя. Пташниця трохи засиділась у дівках, мріяла вийти заміж і нарешті вийшла — тільки не в своє село, а в сусіднє, у Сухолужжя. Чоловік їй трапився, може, й не п яниця, але щирий любитель оковитої, до того ж прогульник, бабій і аліментник, який став гріти кулаки об свою молоду дружину. Звісно, правління колгоспу порадило зняти образ Насті з колективного портрета, бо де ж це видано, щоб героїню чоловік бив, до того ж героїня не виявила належного яблунівського патріотизму, інакше вийшла б заміж у своєму селі, а не в чужому.

Кращий колгоспний шофер — батько чотирьох дітей, власник «Запорожця», виграного за лотерейним квитком, постійний слухач клубного лекторію «Алкоголізм — ворог здоров’я, сім’ї, суспільства» — раптом ускочив у тяжку аварію, позбувся прав і опинився із загіпсованою ногою в районній лікарні. Звісно, що цією аварією він позбавив себе місця на Пс^іно трудової слави, бо перестав бути кращим колгоспним шофером. Знатний тракторист і комбайнер — учасник війни, заводіяка, душа кожної чоловічої компанії — раптом перед виходом на пенсію надумав од своєї старої жінки переметнутись до молодшої сусідки. Й хоч, може, в молодшої сусідки порозкошував два дні й дві ночі, потім непереборно потягнуло до жінки законної, хоч і трухлявенької, та цих буйних двох днів і двох ночей виявилось досить, щоб його образ також зник із панно трудової слави. Не змогла довго втриматись на належній висоті молода телятниця (вона привселюдно посварилася з директором школи Кастальським, який начебто не дбав про її навчання в дитинстві). Агронома забракували тому, що він не наказав вчасно пересіяти вимерзлу взимку латку озимої пшениці.

З усіх яблунівців, що творили колективний образ сучасника, що складали панно трудової слави, зоставалась тільки доярка Христя Борозенна. Звісно, для масштабного та епохального панно замало однієї доярки, навіть найнепороч- нішої, хоч Христя непорочністю не відзначалась, інакше не знайшовся б малий Хомко, коли не було законного чоловіка.

— Тепер немає й Христі,— мовив бородань, закінчивши свою розповідь.— От якби корова Манька не підкачала та корова Колекція не підвела!

Так, тепер у нього не було й доярки Христі Борозенної, котра не стала чекати, поки правління колгоспу забракує її образ на картині, котра сама прийшла до художника, котра сама забракувала свій образ, бо так підказало їй трудове сумління.

Скільки невдач уже зазнав у Яблунівці основоположник рухомого живопису в новому мистецтві наших днів! Переді мною як жива постала ота корова червоної масті, котру, на жаль, вибракувано й відправлено чи то на шкуродерню, чи то на м’ясозаготівельний пункт. А комбайн, малюючи який бородань виявив себе генієм мотовила, хоч, може, і не впов-> ні впорався із задумом, раз правління на чолі з Димом знайшло недоліки. А поле, яке орють і засівають! На жаль, у тій картині художник також не зумів догодити правлінню. А тепер ось — панно трудової слави, котре повинне було принести якщо не безсмертя в пам’яті людства, то бодай визнання колгоспників «Барвінку». Й тут — невдача! Дивно, й чому це основоположнику рухомого живопису не вдається з одного чорта утяти два;, чому він ніяк не може зловити зайця за хвіст, чому весь час попадає, як сліпий на стежку? Видно, так йому вже судилось — облизуватись, як після маківки, крутити носом, як тертого хрону понюхавши, наймати куцого без хвоста!

Звісно, після стількох невдач перепадешся на смик, станеш схожий на отого сліпого, що доганяє глухого. Проте бородань і не думав здаватись чи відступати — великою незламністю світились очі, де моторошним блиском знову іскрився космічний пил.

— А вихід усе-таки є,— мовив художник, і в голосі почувся далекий гуркіт надзвукового літака.

— Так, вихід має бути,— поквапливо згодився я. Й поспитав: — А який?

— Як основоположник рухомого живопису, я постійно припускаюсь прикрої помилки, бо в основу свого малярського методу не кладу рушійну ідею використання модерного стилю.

— Ай справді! — зрадівши, вигукнув я.

— Ось над цим і слід подумати. Річ у тому, що я вже не маю права помилятись чи зазнавати невдач. Адже моє мистецтво належить колгоспу «Барвінок».

Я хотів побачити бодай фрагменти, бодай рештки панно трудової слави, нишпорив поглядом по стінах, по кутках — і марно. Чи в святому невдоволенні колективний портрет сучасника знищено, чи сховано. Попрощавшись, я подався геть із фойє, а перед очима бовваніла згорблена постать змарнілого митця, який так нещадно спалював і спалює себе на вогні натхнення. При такому самоспаленні скоро від нього зостанеться, наче після кремації, жменька попелу, захована в синій джинсовий костюм.