Приватне життя феномена

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,

у якому, між іншим, висловлюється сумнівний здогад, що година веселого сміху може бути

корисніша для людського здоров'я, ніж глечик сметани

Хоча й гаряче, мов окріп у горщику, зібрання ще не закінчилось, однак ми почнемо новий розділ, цілком присвячений виступу Хоми Прищепи. Окремим розділом хочеться підкреслити як шанобливе ставлення автора і яблунівців до славного співвітчизника і земляка, так і вагомість усього того, що казав, наче виважував на крамничних вагах-тарелях, той, хто крізь землю пройшов — червону шапочку знайшов.

Із бойовими нагородами на вишитій сорочці (ви пригадуєте, що з цими відзнаками доблесті й звитяг давно колись ходив знаменитий старший куди пошлють позичатись Одарці Дармограїсі за телицю) Хома Прищепа став за трибуну й зненацька заспівав:

Доспівавши, Хома Прищепа хвацько підкрутив вуса, яких у нього не було, й став лунко ляскати в долоні, заохочуючи яблунівців до аплодисментів.

— Правда ж бо, славна щедрівка? Та ця щедрівка — з учорашнього дня й про день учорашній, а новий день треба славити новими піснями. Де ж це видано, щоб у небесах літали космічні кораблі, а по землі ходили піонери та колгоспниці й щедрували отакими піснями...— Він узявся руками в боки, ставши фертом нетутешнім, а тамтешнім, і ревнув баритончиком:—Добрий вечір тобі, господарю! Стережи, боже, твойого товару. Твойого товару від всякого спадку, щоб не було якого припадку! —Вже не стояв собі фертом тамтешнім, а знову обернувся на яблунівського, тутешнього.— То раніше бог оберігав і лікував худобину, а тепер ветеринарія та зоотехніки не згірше від самого бога впоруються. Щоправда, колись бог не був на зарплаті, а ветеринари люблять гроші.

Хома Прищепа перечекав сміх, який хвилею прокотився поміж люду, й провадив далі:

— Живемо в достатку. Правильно говоримо ниньки: а що маємо не тільки на сто га земельних угідь, а й на сто га душі? Тільки подумайте, які в нас душі — в якийсь там морг чи десятину, в сотку чи в десять соток не вкладаються. Ніякою землемірською кроковкою не зміряєш їх, бо ж чуєте: на сто гектарів душі! Що я хочу сказати? Знали колись і посуху, і недорід, і голод. Але навіть у посушливі часи на подільському чорноземі щедро сходило і щедро родило сміхом. Бо які ми? Сміємось тоді, коли є що кинути до рота, й тоді, коли треба тримати зуби на полиці. Регочемо тоді, коли в животі вмістилося півкабана, півкур- ника, півполя, й тоді регочемо, коли маємо в кендюхові затеруху, а в тій затерусі бовтається пучка борошна. Сміємося тоді, коли молоді й здорові, що навіть утримали б віжки від четверика чортів, якщо їх запрягти до воза, й сміємося тоді, коли від старості так руки тремтять, що й волоконце бабиного літа видається трудною ношею. Сміялися навіть на фронтах під кулями й під мінами, коли смерть заглядала в очі. Сміх насідає на того, хто ходить у передовиках, і на того, що пасе задніх. Смішинку, буває, проковтне чоловік, який сидить у президії і якому треба мати поважний вигляд, а він долонею затуляється, губи кусає. А хіба не трапляється, що вийде співати співак на сцену, сидять у залі люди, а співак цей ізнагла як почне реготати! Сміється одягнений і голий, босий і взутий, ситий і голодний, хворий і здоровий, розумний і дурний, багатий і бідний, скупий і щедрий. І не вибирають хвилини для сміху — до обіду чи після обіду, натщесерце чи надголодь, а сміються завжди, навіть уві сні. Сміються, коли обіймаються й коли розлучаються, коли сходяться й знову розходяться, коли гарикаються й миряться. Сміються взимку і влітку, в люті морози і в спеку, сміються після дощику в четвер і через дорогу навприсядки. Сміються тоді, коли весело, й тоді, коли зовсім сміятися не хочеться. Бо найдужчий у цьому світі — це сміх!

Голова колгоспу Дим слухав, приклавши до вуха розплесканого коржа долоні, й кинув репліку:

— Треба знати, з кого сміятись! Так усе можна висміяти й осміяти!

Хома підморгнув лукаво в зал до яблунівців:

— Авжеж, треба знати, з кого сміятись, а що діяти, коли без причини смієшся?

— Бо сміх може бути правильний і сміх може бути неправильний.

— Коли сміється народ, то сміх його завжди правильний.

Голова колгоспу звівся за столом і вже розмовляв стоячи.

— Робота є робота, а сміх є сміх. Треба знати, коли сміятися, скільки сміятися. А також — як сміятися і з кого сміятися. Сміх, дорогий Хомо Хомовичу, є дошкульна зброя, а до зброї треба розумно братися. Щоб бодай у своїх не вистрелити й самим собі не завдати шкоди. Товариші! Засміється доярка на фермі, далі всі тваринники, весь колгосп засміється — де таке бачено й чувано? А коли такий безпричинний сміх перекинеться з нашого «Барвінку» на інші колгоспи? А як засміється район? Область? Республіка? Держава? Ще не траплялось такого, щоб держава сміялась!

— Та як не траплялося,— заперечив лукавий Хома,— коли держава ніколи не перестає сміятись.

— Крім того, сміх не повинен виходити за рамки. Сміх завжди має бути в рамках!

— Та сміх — це вільна птаха: летить, куди хоче, звідки хоче і як хоче.

— В умовах колгоспу, товариші, сміх може бути рентабельний і нерентабельний.

— Та сміх завжди рентабельний,— заперечував Хома, гнучи свою лінію.

— Демагогія чистої води,— зривався Дим на півнячий крик.— Над усім має бути контроль. А якщо з мене ворог сміється, недоброзичливець? Сміх ворога мені ворожий. Я, товариші, приймаю тільки прогресивний сміх, у якого правильна філософська основа. Хай знає Хома Хомович, що сміх теж може мати всякі реакційні напрямки, стояти на чужих методологічних засадах. А головне — куди сміх кличе, до чого закликає? Я за той сміх, який розумно кличе й мудро закликає. І туди, куди слід, а не на манівці чи задвірки. За такий здоровий сміх ми кров проливали, мерзли в окопах, недоїдали й недосипали. І такий сміх ніяким ворогам не віддамо. Не зазіхаємо на чужий сміх, але й своїм не поступимось і п’яддю. Чи ти, Хомо, хочеш порушити чистоту нашого сміху ?

І Дим соколиними очима прицілився в старшого куди пошлють, а долоню лівої руки приклав до грудей, наче тим рухом захищав колодочки бойових нагород. Прищепа так само торкнувся своїх фронтових відзнак, і коли озвався, то в голосі бриніла глуха образа:

— Я теж фронтовик. Я, може, воював із ворогами не тільки за наш яблунівський сміх, а й за те, щоб вільно сміялась вся держава. І я кров проливав, а не в тилу відсиджувався. І відступати аж ниньки не збираюсь — свято зберігаю чистоту нашого сміху. Коли треба, то завтра знову візьму зброю, аби в Яблунівці народ сміявся на повні груди. Кожен! Так що я теж тільки за той сміх, який розумно кличе й мудро закликає.

Голова колгоспу всміхнувся, задоволений громадянськістю позиції рядового яблунівського колгоспника, а Хома тим часом, підкрутивши пучками пальців пишні вуса, яких у нього не було, сказав:

— Такі збори, як ниньки, давно годилося скликати, щоб погомоніти за нові обряди й нові традиції. Славні тут пропозиції чулись, отож і я, наче ота Химка, хочу зі своїм глечичком на капусту... А чому б і не спробувати? Спершу в Яблунівці, а там, дивись, і по сусідніх селах. Бо ситий і культурний народ не може не сміятися... Отож пропоную в нашому селі таке свято провести, щоб назвати його День сміху.

Яблунівське жіноцтво й чоловіцтво засміялося. Спершу немов тихий струмок зажебонів, далі струмок побільшав, потім побіг через каміння та пороги, через ревуни та чорториї. Начебто в цього залу було не багато облич, а одне величезне обличчя, на якому звершував таїнство свого буття голосний сміх. Та ще на цьому величезному обличчі веселими квітками порозцвітали очі, порозцвітали карими, синіми, золотими та зеленими вогнями. Ці барвисті вогні прискали барвистими присками. Це був сміх начебто й індивідуальний, та більше, либонь, колективний,— і не можна було не зачаруватися його здоровою силою, щирістю, відвертістю.

— Значить, День сміху? — поспитав Дим, коли ревуни та чорториї повтихали, коли струмок уже біг не через пороги й каміння, а тихесенько слався по рівній долині.— А хто дозволить?

— Самі собі й дозволимо!—прогримів дужим голосом Хома.

— Себто як?

— А відкритим голосуванням! — І Прищепа, майоріючи зі сцени кумачевим лицем, весело крикнув: — Хто за День сміху в Яблунівці, прошу голосувати!

Руки знялись угору, мов зграя голубів.

— Одноголосно! — підсумував Хома.— Отже, віднині в Яблунівці щороку проводитиметься День сміху. Звісно, можна сміятися в будь-який день і в будь-яку годину, навіть опівночі, навіть перед третіми півнями. Але справжнім святом має стати День сміху. До цього свята слід старанно готуватися цілий рік, примножувати здобутки назустріч святу, збільшувати показники.

— Значить, так,— звелась у залі рум’яна, мов наливне яблучко, молодиця.— Настало свято, так? Усі сміються, так? А от мені не хочеться сміятись, то що?

— Народ сміятиметься — й ти зарегочеш! — стали запевняти і зліва, і справа.

— Ще такі реготи нападуть, що, дивися, пересмієш найзавзятіших реготунів.

— Гляди, щоб після свята не захворіла на сміх та не стала вимагати від колгоспу пенсії.

— Ой, не кажіть, бо сміх — це здоров’я, чим більше смієшся — тим здоровший.

— о, може, скоро обходитимемося самим сміхом, відцураємось від лікарів і ліків?

— А що? Вчені ще дослідять: що корисніше — година веселого сміху чи глечик сметани.

— Ой, трудно мені втямити,— стала бідкатись молодиця з наливними яблучками щічок — А як утямити не годна, то як же сміятимусь? По мені, то краще глечик сметани!

— Отже, товариші,— озвався Дим до присутніх,— проголосувати ви проголосували за День сміху, а відповідальність лягає на чиї плечі? На плечі керівництва. Щоб не було непотрібної самодіяльності, ми складемо сценарій Свята сміху, розпишемо ролі. А також підготуємо репліки, й ці репліки завізуємо. Також продумаємо докладно, з чого саме сміятись. Теми для сміху треба вибирати з розумом, щоб після великого сміху не було великого плачу. Скажімо, глузуй із сусідки, з дефектів мови, з недбайливого хазяйнування — біля курей чи біля печі. Але ми самі не захочемо сміятися геть-чисто з усього.

— А в душі? — пурхнуло дівоче щебетання в залі.

— Як у душі? — не второпав Дим.

— Потай, у душі, щоб ніхто не побачив і не почув.

— Товариші! — вже не без гніву говорив Михайло Григорович.— День сміху — це день не потайного сміху, а відкритого й здорового, це День сміху для сильних фізично і морально. Адже мовилось тут не про день потайного сміху, правда? Смійся на весь голос, щоб тебе за твій сміх поважали, щоб із твого сміху приклад брали. Щоб, може, тебе, дівчино, за сміх полюбили, а тебе, сивий ветеране, поважали ще більше, ніж поважають. І нам потрібен не сміх задля сміху, не дзеньки-бреньки, не цяцькові брязкальця, а сміх, який бичує і випалює, допомагає домагатись високих урожаїв і поступу вперед. Бо економічність сміху ми ніяк не можемо скинути з рахунку, економічність сміху — на балансі.

Дим запалювався, як сира солома, в яку линули бочку солярки.

— Кривенька усмішечка, товариші, не пройде. В’їдливий сміх — кому він служить? Хихикання, підсміювання — теж не нашого поля ягоди. Адже День сміху, а не День хихикання? І не День кривої усмішки, так? Отож перше ніж сміятись, кожен має добре поміркувати. Кількість сміху має автоматично в умовах колгоспу «Барвінок» переростати в якість. Маємо поважати міжнародні стандарти сміху, але не цуратися своїх, яблунівських. Свій сміх не понесемо й не повеземо на чужі смітники. Живемо, поки сміємось, і сміємось, поки живемо. Як сказав філософ: я сміюся — отже, я існую. Маємо берегти раціональне зерно в будь-якому сміхові чи навіть випадковому підсміюванні. Сміх — поняття не ідеалістичне, а матеріалістичне!

Пролунали аплодисменти. Найлункіше ляскав у долоні Хома Прищепа, стоячи на сцені поряд із головою колгоспу. Долоні його ляскали, мов молот об ковадло, й здавалось, що Хома своїм лясканням тягне перший голос, а всі вторять, що він соліст, а то хор підляскувачів. Оченята ж у старшого куди пошлють були такі хитренькі, як двоє лисеняток, що й хвостами понакривались, а губи цвіли на обличчі, як млинець у маслі. Дивлячись на Хому, яблунівський люд так дружно вдарив у долоні, що звуки молота й відзвуки ковадла вже ледь-ледь чулись, та й реготи сипонули такі повсюдно, мов сліпий дощ із весняної хмари. А що за якусь хвилину лукавий Хома зумів надати своїм очам зовсім іншого виразу (тепер вони, поважчавши й пострашнішавши, скидались на двох розкуйовджених сов, які хоча й сплять, а все ж таки курей бачать), а губи вже не здавались млинцем у пахучому маслі (тепер нагадували рум’яну цілушечку хліба), то яблунівський люд ляснув у долоні з такою запопадливістю й громом, наче раптом у залі по цинковій блясі бігла сотня урвителів, озутих у залізні чоботи, а за ними гналася сотня охоронців порядку, закутих у залізні лати й озутих у кам’яні шкарбани.

А що голова колгоспу Дим не розумів причини реготу (він, як і Хома, стояв обличчям до громади), то дедалі більше тетерів на виду й скидався на того, хто пошився в дурники і їсть бублики, вже об’їв кругом і вкрай здивований, що всередині нема нічогісінько.

Хитрий і лукавий Хома, б’ючи молотом правої руки об ковадло руки лівої, тим часом правому своєму оку зумів надати розуму такого великого, мовби в кобилячої голови, а оку лівому ще більшого — начебто розуму голови курячої. На таку маніпуляцію яблунівський люд став не те що сміятись чи реготати, а вибухом колективного гомеричного реготу вибухнув. Дехто плакав зо сміху, витираючи сльози, дехто гикав, бо напала гикавка, а дехто корчився, бо напосілись кольки.

Коли Хома І Ірищепа зійшов зі сцени, всі встали. Сказавши, що всі встали, автор, безумовно, погрішив проти істини, бо звестися змогли не всі. Декого так розібрав сміх, що ноги віднялися, відмовившися служити, й такий яблунівець чи Яблунівка марно силкувались відірватись од стільця.

Аплодували й реготали доти, аж поки постать грибка маслючка зникла за порогом.