Приватне життя феномена

РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ ТРЕТІЙ,

у якому йдеться про повернення Хоми в обітовану Яблунівку, про робота Васю, котрий гайнув у світи слідом за гіпнотизером, щоб той обернув його силою свого мистецтва на пляшку української горілки з перцем, а також змальовується колгоспна ферма

І тому має бути ця пісня, що Хома — старший куди пошлють і грибок маслючок, позичений чоловік і знаменитий мандрівник, гість американського континенту й поборник прав трудящої людини в усьому світі! — повернувся додому саме під час цього колективного сну яблунівців.

Пригадуєте, що проводжання старшого куди пошлють за океан обернулось на всенародне свято, на велике театралізоване дійство, в якому Яблунівці явили всю глибину своєї художницької душі, сповитої в пелюшках щедрості, гумору і привітності?

Коли Хома ступив на рідну землю, грибка маслючка не зустріла навіть рідна жінка Мартоха, надійно підперезана поясом цнотливості. Не зустрів і не кинувся в обійми навіть відданий та палкий бойовий побратим Дмитро Волосюк, із яким Хома на жодному з фронтів не воював, то більше, що бойовий побратим, будучи комісований за станом здоров’я, всю війну просидів у тилу.

Зійшовши по приставному трапу з літака й на прощання усміхнувшись вродливій нашій стюардесі, котра ні в чому не програвала мегатонним у своїй вроді заокеанським секс- бомбам, Хома відчув під ногами рідну свою землю — й сльози радості блиснули в очах позиченого чоловіка. Змарнілий від подорожі та від пригод, навіть постарілий від переживань за вдале проведення місії, що звалилась на його плечі, Хома в цю урочисту хвилину мало не плакав. І якби хтось зараз із яблунівців побачив — знайомі й дорогі риси обличчя, знайома усмішка, знайомий одяг! — то теж не зумів би стримати сліз розчулення, радості й щастя, що, нарешті, знову бачить Хому живим і здоровим, упевненим у собі.

Турбореактивний літак, зоставивши смугу в небі, зник за обрієм. Скільки сягало око грибка маслючка, слався пшеничний лан, мало не видзвонюючи туго налитим колоссям. Стояв переддень жнив, сьогодні-завтра мало настати свято зажинків. Повітря пахло достиглим зерном, духом хлібної ниви, а ще розмореним дурманом полину та чебрецю, польового різнотрав’я. До пшеничного лану примикала бурякова плантація, темніючи на сонці важкою соковитою зеленню листя. Ластівки пролітали низько над землею, щебечучи,— лише вони вітали Хому з поверненням.

Старший куди пошлють, узявши до рук валізу з гостинцями й сітку-авоську з апельсинами, мандаринами та бананами, рушив до Яблунівки, до якої було рукою подати. «Низький уклін тобі, Яблунівко»,— прошепотів самими губами розчулений грибок маслючок, і горло йому перехопила судома. Ранні й пізні ягоди на вишнях було зірвано, бо ж пора яка стояла, зате гілля яблунь і груш у садах вгиналось од рум’яних та жовтих плодів. «Такий благословенний ранок,— подумалось Хомі,— а чомусь не видно нікогісінько — ні на обійстях, ні на городах, ні на вулиці. Тільки голодні кури сокочуть і собаки валують. Де ж Яблунівці? Де ж Мартоха?»

З повідомлень зарубіжної преси старший куди пошлють знав про те грандіозне свято, яке почнеться на рідній землі на честь його повернення. Але, проходячи мимо сільського стадіону, Хома не помітив там напливу спортсменів, які змагаються з легкої атлетики чи з футболу, піднімають штангу чи кидають гранату, в чесній боротьбі виборюючи почесний приз. Біля колгоспної контори, де мав би відбуватись мітинг, де мав би грати духовий оркестр, сяючи начищеними до блиску інструментами, вітрець по широкому майдану перекочував голубине пір’ячко.

Чим ближче Хома підходив до тваринницької ферми колгоспу «Барвінок», тим дужчим ставав рев худоби. Чого б їй ревти посеред літа, коли стільки паші? І хоч година рання, сонечко недавно зійшло, перламутрова роса іскриться на траві та на листі, але ж годилося б уже вигнати чи на пасовисько, чи до літнього табору.

Передумавши йти додому, Хома звернув до ферми. Й тому, що давненько не бував тут, блукаючи заокеанськими манівцями. І тому, що серце заболіло й душа заголосила,— а в кого б не заболіло, а в кого б не заголосила від того сумного ревиська!

Залишивши під дверима подорожню валізу та сітку-авось- ку з помаранчами, грибок маслючок став на порозі ферми. Худоба, що давно не бачила його, спершу повмовкала в своїх станках, повтелющувалась у старшого куди пошлють здивованими очима, а потім як зареве радісно! Та такими сурмистими голосами, що мертві мали б попідводитися я могил. Та так злагоджено, що навіть народна хорова капела чи ансамбль бандуристів не змогли б дорівнятись.

Ревли, вітаючи грибка маслючка, корови. Своїм ревом наче казали: «Бодай більше не діждати своє серце за тобою, Хомо, на шматки рвати, а щоб ти від нас лиця не відвертав, дай боже тобі жартувати, аби не хорувати, нехай тобі бог здоров’я прибавить у ручки, в ніжки і в животик трішки! Ото як не буде риба раком, так тобі не бути американським пастернаком. Ото не тикай більше пальцем у небо вишнє, на якому начебто живе Всевишній, ото бери тваринницьке діло в свої руки і щоб позбавити нас від муки, задай коровам корму — кожній потрібну норму!»

Так яблунівська худоба ревла-співала де в риму, де без рими. Бо таки любила Хому, бо таки не могла без Хоми: хоч різні за вдачею — міцні на любов, на любов і смак товариш не всяк, із перцем чи не з перцем, аби з добрим серцем. А грибок маслючок, віддячуючи за ту любов колгоспної худоби, вже заходився моторно коло кормороздавача. Увімкнув кнопку — й набрав кормів, увімкнув кнопку — й кормороздавач рушив по лінії, увімкнув кнопку — й корми висипались у ясла. І працьовитий Хома, що зголоднів за натхненною й сумлінною роботою, вмить завдав корму всій худобі. А тому-то ритуальне вітальне мукання корів дедалі стихало, аж поки й зовсім затихло, тільки чулось на фермі ремигання, сопіння й пирхання.

— Та мені ж робити, мов п’яному з гори котитись! — вигукнув Хома на всю тваринницьку ферму, зовсім забувши про те, що порається коло худоби, може, в найкращому своєму святковому одязі.— Для мене робота — наче дівка на порі, а я коло неї — наче жених у дворі. Робота мені ще ніколи не піднесла печеного гарбуза. Я та робота — завжди рівня, спаруємось швидше, ніж спарують голубку та півня. Нема такої роботи, щоб не по нашому пір’ю.

Так сам себе вихваляв Хома перед худобою, давши раду й навівши лад на тваринницькій фермі. Слід було й гній вичистити, отже, грибок маслючок увімкнув механічну гноє- чистку, себто взяв до своїх трудових рук вила-згрелі, порався коло діла, приспівував:

— Ой чук, поберемось та будемо панувати: ти будеш свині пасти, а я буду заганяти!.. Я робити добре вмію, піч топлю, руки грію, руки грію, плечі парю, не йди, Грицю, бо ударю!..

Очевидно, те ритуальне вітальне ревисько худоби, яким вона зустріла повернення Хоми з-за океану, розбудило, нарешті, в Будинку культури всіх яблунівців, загіпнотизованих заїжджим магом. Попросинавшись хто де, вони про- чумувались, позіхали, чухали намуляні вві сні боки, кректали, здивовано приглядаючись одне до одного й намагаючись пригадати події вчорашнього дня. Де гіпнотизер із палахкими очима пекельної сили, якої, мабуть, позичено з чортів, що розігрівають смолу під казанами? Гіпнотизера й слід прохолов, на сцені не зосталась і найдрібніша дещиця з реквізиту, що нагадувала б про вчорашній колективний сеанс. Голова колгоспу Михайло Григорович Дим отямився першим і геть вискочив, наче його смуток узяв! Досі був чистий у колгоспних ділах, як риб’яче око, чуткий до потреб трудящих, мов утка, густий у морально-виховній діяльності, як патока, а тепер уже собак навішають на нього, доведеться розплачуватись авторитетом!

Слідом за головою колгоспу дременув геть, наче його лють турнула, листоноша Федір Горбатюк, бо ж кореспонденція на пошті не ждала, та й не любив чоловік правити за посміховисько для інших. Рідна жінка старшого куди пошлють Мартоха зраділа, що прокинулась у третьому ряду на третьому кріслі не з кимось, а з білим лебедем на колінах. Авжеж, прийшла на сеанс колективного гіпнозу разом із лебедем, і птиця, загіпнотизована, спала з усіма колгоспниками. Схопивши лебедя, Мартоха також гайнула геть, наче за лихою годиною погналась. І зоотехнік Невечеря полетів так, наче його взяло та понесло поверх дерев, а за ним і доярка Христя Борозенна з малим Хомком, наче їх горою підняло!.. І так у содомському поспіху, уникаючи дивитись в очі одне одному, розбігався весь яблунівський люд — наче хотів круг світа піти, наче хотів туди не дійти, а назад не вернутись! Бо ждала робота, бо день надворі ждав, бо ждало життя, а щоб скис отой гіпнотизер, де він тільки взявся на їхню голову, а щоб його злидні побили, а хай би його мир не знав, не тільки мисляча Європа!

Серед яблунівського люду на сеансі колективного гіпнозу був і робот Вася, це електронне диво колгоспної дійсності. «Ну, гаразд,— міркувалось йому на сеансі,— живих людей, можливо, маг і ухоркає, навіє сни, а от мене?.. Хай спробує втовкмачити в мою чітку програму, що я не заміняю старшого куди пошлють на фермі, а граю на скрипці, що я Давид Ойстрах. А якщо не скрипаль Давид Ойстрах, то гілляста береза, що тріпоче срібним листям на весняному вітрі. А якщо не Давид Ойстрах і не гілляста білокора береза, то, скажімо, каса в колгоспній конторі. Каса, повнісінька грошей — і карбованцями, й троячками, й п’ятірками, а найбільше там сотенних купюр і півсотенних. Можливо, мені найдужче кортить уявити себе колгоспною касою, отаким вогнетривким сейфом, до якого не підходить жодна злодійська відмичка, бо замок — із електронними секретами, адже я електронне чудо!» Проте, на жаль, заїжджий гіпнотизер не почув внутрішнього голосу робота Васі, не обернув ні на скрипаля Давида Ойстраха, ні на гіллясту білокору березу, ні на вогнетривкий сейф, повний грошей, а своїм гіпнотичним мистецтвом приспав разом із усіма колгоспниками. І робот Вася піддався могутнім чарам навіяння, хоч, як ви знаєте, до живих людей не належав... А вранці, пробуджений ревом худоби на фермі, робот Вася згадав учорашні свої мрії, які так і зостались мріями. Ех, добре було б і справді хоч уві сні побути колгоспною касою, вже б робот Вася якось зумів одімкнути надсекретні електронні замки, бо ж сам наділений електронною кебетою, і вже — тільки вві сні, звісно! — мав би з чим гайнути до буфетниці Насті, щоб відвести електронну душу, щоб пригостити — звісно, тільки вві сні! — і друзяк усіх своїх, котрі й самі позбігалися б, нюхом відчувши, що робот Вася обернувся на повну колгоспну касу...

Отже, прокинувшись після сеансу колективного гіпнозу, порозходився яблунівський люд — хто по домівках, хто до роботи. Як пам’ятаєте, голова колгоспу Дим гайнув до контори, листоноша Горбатюк на пошту, Мартоха з лебедем побігла додому, інші — хто до телят, хто до поросят, хто до автомобілів чи комбайнів. І знаєте, спершу й робот Вася хотів летіти на ферму, та, видать, після вчорашнього сеансу колективного гіпнозу стались у його свідомості, себто в програмі, якісь химерні зміни. А чом би й не стались? Вплив гіпнозу на роботів узагалі не досліджений, такі експерименти не ставились ні в нас, ні за кордоном. Діло темне, як то мовиться, отже, змін у програмі можна чекати найнесподіваніших.

Значить, спершу летів робот Вася на тваринницьку ферму, як і було йому підказано програмою, та раптом, коли проходив повз автобусну зупинку, індикатори на лобі закліпали, заморгали то зеленим, то червоним, то оранжевим світлом. Либонь, лічильник випромінювання посилав йому, якісь дуже гострі й тривожні сигнали прямісінько в електронний мозок. Стоячи під явором, на якому виспівувало птаство, робот Вася то випускав шасі, то ховав. І щось відбувалося з його антеною. Коли антена вмикалась, тоді кепка-восьмиклинка з вузьким козирком підскакувала вгору, а коли антена вимикалась, тоді ця сама кепка-восьмиклинка різко падала на голову, наче білок із розбитого яйця на гарячу сковороду.

Очевидно, не слід критися з тим, які зміни відбулись у програмі робота Васі (до речі, в єдиного з тих, хто побував на сеансі колективного гіпнозу). Він надумав їхати в світи й ловити вчорашнього мага-віртуоза й просити, щоб той знову явив чари свого магічного мистецтва. Ні, не треба обертати робота Васю на скрипаля Давида Ойстраха, не треба перетворювати на гіллясту березу, що шелестить на вітрі срібним листям, не треба обертати й на вогнетривкий сейф у колгоспній касі, повнісінький грошви. Хай він оберне робота Васю на пляшку української горілки з перцем. На повну-повнісіньку пляшку, де на денці червоніє один чи навіть два вогнисті стручечки. І щоб цей стан для робота Васі був не минущий, не півгодинний чи годинний, а вічний, і кінця-краю не було цьому стану і нині, й прісно і вовіки-віків!

І, дочекавшись рейсового автобуса, робот Вася проворно, попереду молодиць із клунками, шаснув до салона, й індикатори його в передчутті майбутньої великої втіхи кліпали всіма барвами сонячного спектра. «Ну,— міркував робот Вася,— коли той гіпнотизер не захоче обернути мене на пляшку української з перцем, то бодай на кухоль свіжого «Жигулівського» пива з шапкою піни!» Над антеною, що вмикалась і вимикалась, кепка-восьмиклинка на голові в робота Васі злітала й сідала, нагадуючи метушливе крило, що від нетерплячки хоче летіти попереду самої птиці...

Наспіла пора попрощатись і нам із роботом Васею, то більше, що автобус рушив, відвозячи в далину це складне кібернетичне диво. Звісно, шкода розлучатись, однак розлука іноді буває не менш приємна, ніж зустріч. Усім нам колись доведеться розлучитись, на жаль... Не знаємо, чи здибався робот Вася з мандрівним гіпнотизером, не знаємо, обернуто його на пляшку української з перцем чи на кухоль свіжого «Жигулівського» пива з розкішною шапкою піни над вінцями. Оце незнання, як і недомовленість, іноді надають несподіваного аромату розповіді, й хоч автор не гіпнотизер, та давайте спільно вдамо (не приховуючи іронічного усміху тямковитих очей), що саме такого ефекту й досягнуто, коли мовиться про дальшу долю робота Васі.

Хоча самовільна втеча Васі з колгоспу «Барвінок» і знаменна, і закономірна: адже на свій пост повернувся з заокеанських мандрів сам старший куди пошлють. І ніякий робот Вася не здатен замінити Хому, для якого робити — мов із гори котитись, і легіони кібернетичних чудес у близькому майбутньому не замінять таке чудо, як людина, котра, ходячи ревно коло землі, натерла трудові мозолі навіть на сумлінні, навіть на любові до цієї землі!

З корабля, як то мовиться, Хома подався не на бал, а з корабля «Аерофлоту» гайнув на тваринницьку ферму колгоспу.

Й коли сюди поприходили припізнілі після сеансу колективного гіпнозу фуражири, доярки, телятниці, вони нітрохи не здивувались, що худоба напоєна й нагодована, доглянута й сита. Нітрохи не здивувались, що Хома вже, поки вони покотом спали, повернувся з далекої Америки. Не здивувались, що зі згрелями в руках зустрічає їх на фермі. Так мало бути, так і є. Подумаєш, Америка! Колись до Великого Вербчого було важче дістатись, ніж тепер за океан. Подумаєш, здибався з радником президента! Ти спробуй зустрінься із своїм сусідом, який рік тому позичив у тебе тисячу карбованців на будівництво хати: храмину зведено, сусід там живе із жінкою та дітьми, а самого не видно, мов крізь землю в Америку провалився.

Дехто вітався з Хомою, а дехто й мовчки проходив мимо, наче вже бачилися сьогодні й недавно розійшлись. Але всі дивувалися зі святкового одягу грибка маслючка, з того одягу, якому немає зносу ні вдома, ні за океаном. Дивувались, мабуть, тому, що тут була ферма, а не господа спекулянтки й пройдисвітки Одарки Дармограїхи, тут був новітній тваринницький комплекс, а не літня резиденція радника президента, отже, слід зодягатись так, як до роботи.

Гомоніли про всяку всячину. Чи про тих пристойних, де поставиш — стоятимуть. І про те, що всі Мини з глини, і про якусь чудасію з нашого Федосія, й про Адамові літа з починку світа. А також про те, що не було в зайця хвоста й не буде, що когось там женили дрючком коло хати, що хтось там не співає басом, а тільки басом дивиться.

А пригадайте, як готувались до зустрічі Хоми! Які промови тренували, яку наочну агітацію оформляли, як м’язи для спортивного свята гартували! І все те—наче рукою зняло. Якби хтось розказав, то автор не повірив би, й ви також не повірили б, а тут своїми очима бачили, тут самі маємо розказувати про цю дивовижу, хай інші нам не вірять.

А в усьому, либонь, винуватий отой маг заїжджий, що давав сеанс колективного гіпнозу в колгоспі «Барвінок». Добре, що пропав безслідно, як гнила колода, а якби не пропав, а якби й далі чудеса свої творив? Бач, приспав усіх! Бачте, всенародне свято зустрічання Хоми з-за океану перетворив на трудовий будень. Ще настане час, коли Яблунівці не простять собі такого повального гаволовства, ще колись зрозуміють, що гіпнотизер той заїжджий обідрав їхню радість, мов Сидорову козу, що облупив їхнє щастя, як кат Микиту. Але ж самі Яблунівці, звісно, й трохи не винуваті, бо ще не навчились боротися з магнетичною силою гіпнозу.

Старший куди пошлють порався на фермі, прислухаючись до балачок, ні про що не розпитуючи і все менше дивуючись. А далі й собі прилучився до спільної балачки. Мовляв, віз у лісі, а хомут за лісом у болоті, а коняка — чорти її знають де, як же поїхати по солому?..

Трудовий солодкий піт заливав Хомі очі, геть розмиваючи образ далекої Америки.