Приватне життя феномена

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ,

де Хома не хоче їхати ні до Великого Вербного, ні в Сухолужжя, ні п Чудии, а тільки до Америки

Повернувся якось мовчазний Хома Прищепа з колгоспної ферми додому — стомлений, як вірьовка, на якій з ранку до вечора воду із колодязя витягають. І очі в чоловіка наморені, мовби два кінських хвости, якими коні в лузі відганялись від гедзів. І руки натруджені, мовби два собаки, які від усієї душі цілу ніч брехали на місяць, а вдень, здурівши, й золоте сонечко в небі обгавкували натщесерце. Ніколи так не стомлювався в колгоспі, то, либонь, і на цей раз охляв не від улюбленої роботи, а від усяких пліток, чуток, обмов, поговорів, поголосок, що доходили до його не- замкнених вух.

Поклав на столі темні, мовби з ковальського горна вийняті, залізні болванки кулаків і дивився на них, наче на дику диковину, коли ото свиня не кована. Либонь, за дні мовчання голос йому десь глибоко запав у грудях, як западає на дні в криниці відро, що зірвалося з ланцюга. Зрештою, став витягувати голос із грудей — і пролунали з горла схлипування, булькання, зітхання, шепіт і посвист.

Мартоха, перед чоловіком гарячу страву ставлячи, нахилилась до його рота, наче мала обіруч зловити оте довгождане слово, щоб воно, сохрани господь, у двері не вилетіло, бо потім шукай вітра в полі!

— Мартохо! — зрештою вирвалось те перше й те найважче слово з грудей.— Поза морем і так багато всякого лиха, а їм бог іще й жінок наплодив...

— Тьху, чоловіче!—сахнулась Мартоха.— Й чого тобі забивать памороки заморськими жінками?

— Я оце, Мартохо, на своє думання сам набрів, ніхто не пхав... їхати чи не їхати?

— А куди, Хомонько, їхати?.. А куди, Хомонько, не їхати?.. Бач, як довго мовчав, хоч і не живемо з тобою, мов кішка з собакою. І немає в нас так, щоб ми вдень одне одного гудили, а вночі одне одного любили... То куди їхати?.. Куди не їхати?

— В Америку, трясця її матері! — Й Хома вдарив кулаками, наче молотами, по столу.

— А я думала, що ти збираєшся у Велике Вербче, там, кажуть, у магазині викинули славні соковижималки, а в цьому році ой як рясно має вродити яблук... Значить, тебе в ту Америку пускають?

— А чого б це мене мали пускати?

— Значить, не пускають?

— А чого б це мене не пускати?

Мартоха, ледь отетерівши, стала схожа на оту ліниву, яку й ноги не носять, очі позлазились на обличчі, як мухи після морозу, а губи їй порозсідались на всі боки, як реше- тилівська толока.

— Чого це мене мають пускати чи не пускати? Захотів — їду, захотів — не їду.

Мартоха заходилась якесь слово м’яти в роті, проте, либонь, м’яла так, наче три дні не їла хліба, а слово їй прилипло до гострих зубів, як до смоляної лавки. Й нарешті випустила те пришалимонене слово з рота, й подибцяло воно, мовби приблудна вівця.

— Та з якої хороби та Америка знадобилась? Подайся в Сухолужжя. Там, кажуть, у промтоварах такі сапки викинули, що не гнуться, а нашу вже іржа сточила, чим город обійдем?

— Совість кличе, Мартохо! Фермери. Совість кличе, щоб, може, разом із фермерами пройтись у великому поході, пройтися зі штату Айова до Білого дому у Вашінгтоні. Притискують, Мартохо, фермерів, що їм уже неви- крут, дихати нічим... Індійцям теж трудно в резервації, як мор і голод у них, а утисків скільки, а знущань!.. Негри, Мартохо, в безправ’ї живуть, ку-клукс-клан без ножа ріже... Оце я подумав, як подумав, як подумав! Скільки ще в них силують отого діда скакати за кавалок хліба, скільки ще там багатих шепчуть із кумою, а убогі з сумою, скільки ще отих, що прагнуть навіть у старця кий відняти! То чи можу я сидіти склавши руки, цень-цень, аби день, аби вечір близько? У нас у Яблунівці як говорять? Волю неволя вчить.

— Хомонько,— залебеділа рідна жінка Мартоха,— а може б, ти в Сухолужжя все-таки подався? Або у Велике Вербче... Або в Чудви! Скрізь у нас тихо й спокійно, голови не віднімуть.

Вона, либонь, своєю ласкою хотіла проткнути Хому, наче вужа вилами. Тому й бо в цю хвилю лагідність із неї йшла, як вода з каменя. Проте чоловік, забувши про страву на столі, яка вже задубіла, все дужче сурмонився на лиці, наче його пригощали вареним милом. І Мартоха тоді вмить забула свою лагідність, уже говорила — як гвіздки прибивала:

— То, значить, я тобі наче старий чобіт: скинув із ноги й викинув? А хто за тебе в колгоспі робитиме? А хто за тебе сидітиме під ясеном на постаменті? — Руки її шугнули над головою вгору, як блискавиці.— А чиї плечі твою славу, Хомо, триматимуть? І Іема такої людини ні в Яблунівці, ні поза Яблунівкою, тільки твої плечі те жорно і вдержать.

Інший би замовк, обмірковуючи, але ж, як пригадуєте, Хома напередодні довго мовчав, наче аршина проковтнув ізнічев’я. Гадали, що він побивається за четвериком італійським, за позолоченою квадригою, а, виявляється, зовсім інше варилося в душі. Отож мав час обміркувати й зважити, а тепер викладав слова — наче зі сковороди оладки, печені на олії соняшниковій.

— Мартохо, згадай, що ні люльку, ні тебе я ніколи й нікому не позичав.

— А таки не позичав,— знітилась Мартоха, згадавши, як сама позичала Хому за телицю.

— Бо не тільки від людей знаю, що віддаси жінку — й сам мусиш свистіти в сопілку.

— Тобі вже, либонь, бачиться, що я клячусь — і то не віддаєш! — утішилась Мартоха.

— Значить, і за морем не захочу, щоб там на злість якійсь жінці та було мене бито.

— Бо ти, Хомонько, знаєш, що шафрану не перетреш, а Мартоху не перепреш.

— Еге ж, Мартохо, ти й кам’яну гору пересічеш, а я не гора — тільки Хома. Значить, не старий ти для мене чобіт, а завжди новий, якому і зносу немає.

— А це, Хомонько, не така правда, як у рові вовк із- дох?

— А хіба на моїй правді пальці знати? А хіба я передом січу, а зад волочу? — грізно, мов Ілля-пророк, запитував Хома.— Отож-бо й воно, Мартохо, що правду кажу, а брехнею хліба не їсти!.. А про постамент говориш...— Хома лише на коротку часинку замислився, наче якесь не зовсім старанно вим’яте слово доминав до кінця.— Хай порожній постоїть...

— Але ж, Хомонько, святе місце ніколи не буває порожнє,— нагадала жінка чомусь пошепки.

— То хай сідає кожен, кому заманеться! — великодушно кинув Хома, вельми гордий собою.

— Кому заманеться? Отак із вулиці? Яке брело, таке й забрело? Волоцюги й гультіпаки?

— А чому б і ні! — великодушно сміявся Хома, радий зі своєї широти душевної.

— Але ж колгосп ставив постамент не якимось лобурям чи проїжджій шоферні, не п’яницям чи яблунівським джигунам, а тобі, заслуженому. Й навіть пам’ятник обіцяли!

— Нині поставили мені, а завтра, дивись, можуть іншому віддати, правда?

— Віддані, кажеш? Звісно, можуть,— зітхнула.— Та поки надумаються віддати, насидишся, Хомонько, вволю, а мені від людей теж якась повага за той постамент.

І в її очах стало інші на три штихи; й лице її в усмішечку вирядилось, як телятко в мішку; і брівки її стрибнули туди-сюди, мов двоє поросяток, що рівнялись до лошаток, але ж не змогли дорівнятись, бо шерсть не така. І, може, Хомі задля цієї нагоди теж можна було запишатись, мов кошеняті в попелі, та не запишався, бо неспроста ж думні думи варились у голові, як раки в казані.

— А слава моя, Мартохо, вже нехай тут у Яблунівці без мене поіндичиться й поприщиться.

— Як то слава поіндичиться без тебе? А коли хтось привласнить, що потім не відбереш?

— Як без мене? А так: я там, а вона тут. Нехай вона поверх дерев ходить, хай через голови плює і кривим оком ні на кого в колгоспі не погляне. Хай моя слава тут без мене заверне собі ніс, хай гне кирпу, хай хвоста розпускає. І хай навіть думає, що вона одна сорока білобока.

— Ой, Хомонько, це ж вона так розбеститься без тебе, так розволочиться!

— І що — хай від неї відпочину, а вона від мене передихне. Хай іде до Будинку культури й несе свою голову, як гуска. А здибається з директором школи Кастальським, то хай покиває головою, наче кобила в спасівку. А побачить голову колгоспу Дима, хай дметься, як жаба проти вола.

— Вкрадуть,— жахалась жінка,— й проциндрять. Чужі люди твою славу в буфеті проп’ють чи повезуть в Одесу й там на Привозі втридорога продадуть. Тоді вже ніколи не побачиш, як твоя слава величається, наче сучка в човні. Ще не пізно тобі, Хомо, схаменутись і передумати.

— Передумати? Багато я думав, щоб передумувати. Болить мені доля тих в Америці, що у великому судні та на самому дні. Чом не поїхати? Щоб не сказали, що я лиш до себе горну, що я свою славу взяв — та й прав, що моя слава лиш собі править.

— Ось у Великому Вербчому, або в Сухолужжі, або в Чудвах...

— Та годі я Чудвами! — гримнув Хома. Й Мартоха не впізнала свого чоловіка. Отож був досі грибок маслючок, що крізь землю пройшов і червону шапочку знайшов, а тут... А тут роздало його вшир, підняло вгору, в очі налляло вогню, на губи поклало справедливий гнів. І знову гримнув Хома:—То камінь сам собі належить чи пеньок. А вже навіть трансформаторна будка собі не належить. А я, Мартохо, належу людству й часові, то яке маю право ховатись?

— Коли ж тебе, Хомо, в дорогу збирати — до того Білого дому?

— Поволеньки збирай, а збереш — от і поїду,— мовив Хома, беручись за ложку й сьорбаючи страву.

А Мартоха хоч іще й нівроку жінка, та стала мінятись хутко від переживань. Пожаліснішали в неї очі, наче їм у світ за очі; а бровенята її скидались на тих двох настраханих зайчиків, які мимоволі біжать понад озерами її очей, бо літати в них немає чим. А в погляді всяких думок налилось — хай і вороги, видко, таких думок не знають безнадійних. Зітхнула Мартоха — й зітхання її здалося схожим на сухий пісок, із якого бича не вкрутиш.

Ой, Америко, Америко, хоч сядь та й руки склади, хоч сядь та плач, хоч стань та реви!