Приватне життя феномена

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ,

який годилося б назвати панегіриком слову, котре то широке, як степ, а то сунеться, як чорна хмара, а то жахається, як зо сну, а то горить, як сліпий дивиться, а то є карбом, котрий уміщує замисли й розмисли

Оговтавшись та обзвичаївшнсь у Яблунівці, набачившись та наслухавшись, автор цих рядків, нарешті, в цьому коротенькому розділі хоче скласти велемовний панегірик слову. Хтось би інший, може, захотів прославити землю чи джерельну воду в криницях, цвіт пролісковий чи дух євшан-зілля, спів солов’я на вишневій гілці чи сяяння зірниці над ранковими росяними житами,— лишенько, хіба нема чого славити в цьому прекрасному нескінченному світі! Але мені в цю хвилину кортить написати панегірик слову, завдяки якому й можна розказати про дух євшан-зілля, пісню солов’я і млистий серпанок над росяними житами, бо слово таке велике, що здатне вмістити в собі всю довколишню багатоманітність і невичерпність, воно не нижче чи вище, а рівне цій невичерпності.

Лише Яблунівка дала мені ясне усвідомлення того, що слово — то наче ластівка, яка вилітає і гарну годину обіцяє, а то наче кібчик — птичка невеличка, та пазурчик гострий, а то наче синиця, яка пищить і зиму віщить. А хіба не буває слово таке холодне, як мороз, од якого зорі скачуть, таке холодне, як ятір, яким узимку циган надумає закритись, таке холодне, що хоч вовків ганяй? А то раптом слово те вдасться темне, хоч в око стрель, і тихеньке, хоч мак сій, і таке сумненьке, як грудень і в свято, і в будень. А то воно раптом засвітить та заіскриться, як місяць, що світить, та не гріє, тільки даремно хліб їсть, а то воно раптом таке первісне й свіже в ту пору, коли чорти ще й навкулачки не б’ються, коли птахи ніч розкльовують і коли світ настав, та ще рак не свистав. А що воно, те слово, високе, як небесна височина, й глибоке, як морська глибина, і співоче, як соловейко, поки дітей не виведе й поки не вдавиться ячмінним колоском, і таке жаристе, що від нього й камінь тріснув би!

У слові — вода все криє та береги риє, у слові — зимою деньок, як комарів носок, у слові — гарно й при місяцю, коли сонця немає. Слово може розіллятись, як Ворскла- річка невеличка, слово може попотурчати, як туркіт, слово може заспівати-засурмити, як півень. Слово де не посій, там воно вродить, навіть на яловій землі, яка сама їсти просить. Як ти даси слову, так слово й тобі дасть, навіть коли посадиш його на камінній горі, котра водою не годна похвалитись. Навіть на мохах воно плодоносить, навіть на пісках, навіть на сухоземеллі, на незораному міждоріжжі, на битім шляху, на долівці, на підлозі! Наори мілко та посій рідко, то, може, й не вродить дідько, а слово таки вродить. Як посієш наволоком, то й слово вродить як нароком, а як посієш густо, то й слово вродить не рідко й не пусто. Мокрий квітень, сухий май — буде слову урожай. А зима вже спитає, де літував і як ти слово доглядав, як ти складав слово до слова, наче сніп до снопа, як ти шанував оте ремесло, в якому слово за леміш та чересло, як ти на жорнах своєї душі перемелював слова добірні чи кукіль. Як і на все свій час, так і на слово свій час, отож бійся в лінощах вік звікувати, не будь ні богові свічка, ні чортові кочерга, бо в старості будеш бідний, як церковна миша, серцем голодний, як цуцик, мислями вбогий, замірами злиденний, хотінням нещасний, і вестиметься тобі часом із квасом і порою з водою, й хоч ложку матимеш, та в мисці катматимеш!

І яке слово на людських душевних неозорих плекалось і нині плекається! То, дивись, у злому слові ще зліше сидить, а те сердите, що здатне й дірку в голові прогризти чи визвіритись, як на батька. А вже в іншої людини ті слова здаються безсовісними — наче очі, в сірка позичені, наче хмелина, яка з кілочка та на дубочка, наче чорти, яких пустили в хату, а вони набили зуби брату. А вже перегодя в того самого чоловіка слова — куди вітер, туди й вони, сюди гав і туди дзяв, уже такі викрутні, говорять і сіро, і біло. А в того ловкача-пройдисвіта слова кручені й верчені, як сороки на тину, язик ними крутить, як пес хвостом, такі вже вони слизькі, що й обома не вдержиш.

Скільки ж бо хитрих слів у цьому світі водиться, і тих хитрих не одрізниш од лукавих, і такі в них бувають довгі хвости, як у лисиці. Слова хитрі вміють і кудкудакати вчасно, хоч нестись і не збираються, слова ті можуть спати, а Химині кури бачити, вони можуть і овечками прикинутись, не боячись хижого вовка. А на противагу хитрим людська натура хіба не дарує і в святу неділеньку і в будень слів дурних та нерозумних, які аж носом баньки дмуть, які аж гудуть, які аж світяться, які не каються. їм і горя нема, вони всі блазні своїм строєм, їм і море по коліна, їм закон не писаний. Таким словам не можна давати кия в руки, і товкача не можна, і макогона не можна, бо вони того макогона в макітрі зламають. Тим дурним словам і черепок цяцька, вони тільки й знають, що з миски та в рот, вони плюють та хапають, вони залізо ламають, вони в огонь скачуть, а перед вовком тупочуть, із ними і в ступі не справишся, вони радіють, коли ще з дурнішими здибаються.

А хіба немає слів ледачих, що годяться лише нінащо, або ж на віник та на смітник. їм би все святкувати, хоч і немає чого ковтати, бо вони лише свят і пильнують, їм щодня неділя, лінощі та безділля. Вони в цьому житті найдужче полюбляють байдики бити, а роблять — як за напасть, та й то не тепер, не в четвер, а лиш на петрівку! За тими байдужими й ледачими словами трава не росте, вони б лиш у шкапових постолах ходили, вони ні грачі, ні помагачі, з них, наче із жуків, не сподівайся меду їсти. З таких слів, наче з песького хвоста, не виготовиш сита, бо їх скільки вб’єш — стільки в’їдеш, бо вони як роблять — так і в чоботях ходять!

А хіба немає слів із забитими памороками, слів-роззяв- ляк, що ротами ловлять мух, а туди ворони зграями влітають? Та вміють же ці слова ротом дивитись, ротом слухати й ротом міркувати! А хіба немає в нашій мові слів- невмивак, які чорті й коли в кориті купані, які такі чепурненькі, мов мазнички, які хоч і в рами оправляй, а вони тобі блазні-блазнями. Не хочеться тут пошанувати (хоча згадати — вже й пошанувати!) оті слова, що не варт і на віхоть, які ні взад, ні вперед, які ні богу ні людям, які ні до ладу ні до поладу, які від ворон відстали, та до пав не пристали. Не слова, а пришийкобиліхвіст, курям на сміх, п’яте через десяте, вони б дуже добрі, та нікуди не годяться!

А то ще слова — вперті, мов свині, які квичать, а в пліт лізуть, які кладеш на полицю, а вони падають на лавицю, які хоч вріж, а вони не потечуть, яких хоч прикандич, а вони не забажають! А то ще слова — в них од страху очі великі, для них що сіре, то й вовк, вони б усіх перегнали, та бігти бояться! А то ще слова хвастуни й пустобрехи, що самі себе перехвалюють на один бік, що похвалилися б самі собою, та огірки за пазухою, що вони б ото щенились, мов собаки, та ніколи не стануть дійними! А то ще слова- базіки, які здаються мішками незав’язаними, які мелють, коли мелеться, які гарно щебечуть, та погано їх слухати, які тринди-ринди коржі з маком!

І як у цьому велемовному панегірику, рівного якому ніде не знайти, та й не згадати слів-дурносміхів, котрі ще нам ой як знадобляться! Це слова, в яких завжди рот розтягнутий до вух, вони регочуться, коли й не хочеться, вона аж за боки беруться і животи в них од сміху трясуться. А ще треба згадати слова-джигуни й слова-гульвіси, які так і норовлять вигулькнути з конопель та вскочити в гречку, норовлять берега пуститись, вони — мов оті лелеки, що літають далеко, вони — мов оті коні, що вночі блукають і в стайні не ночують. Не обійдеш чи то хвалебним, чи то ганьбливим словом і ті наші слова, які хміль п'ють, хмелем дихають і хмелем співають, які в хмелю ладні й голови погубити. П’яні слова розминаються з розумом, п’яні слова попідтинню вештаються, у п’яних слів і очі сині, і спина в глині. Слово напідпитку не придатне до вжитку, для нього празник — Іван Бражник, для нього рідна хата — Неминайбуфет, а найдорожчий товариш — Непролийкрапля. Душа в п’яного слова міри не знає,— надудлиться, а потім качається, душа п’яного слова гуляє в тілі, бо сорочку воші з’їли. П’яне слово п’є не наживо, а на смерть, чорно п’є, наче оселедців обжерлось, п’є горілку, вино та пиво, наче в лазні на піч ллє. Погляньте ж ви на те слово-наливайло, на те слово-випивайло, що на колгоспних зборах горлопанить, що на трибуну здирається, що в сім’ї з дітей збиткується, й скажіть йому: а смоли б ти напилось! А смоли б ти напилось, бо вже пропило обличчя своє — маєш тепер мармизу, бо пропило очі свої — маєш тепер болото, бо пропило совість свою — маєш тепер дим голубий вівсяний. П’яне слово з таким самим п’яндигою водиться, бо ворон ворона не клює і циган цигана на шкапі не обдурить. І хоч кажуть, що язик не помело й слова не полова, а все-таки п’яні слова і є отією половою від нетверезого помела.

Хай славляться серед народу слова-скарби, які вміщають замисли й розмисли, які подеколи бувають зрідні не так дурному приятелеві, як розумному ворогові, може. Хай славляться поміж люду слова-одчайдухи, що мають волю й силу, що мають відвагу та щастя, що виграють або програють. Хай славляться невмирущі слова-шаблі, слова-за- порожці, які не бояться ні тучі, ні грому, які журби не знають, а з біди не заплачуть. Шана й доземний поклін словам-богоборцям, які вродились і не хрестились, які до церкви не ходили й не ходять і дзвонів не слухають, які за святим ділом та чортовими ногами не ганяються. Незалежні й горді ці слова-богоборці, вони не стануть інколи запалювати свічку й чортові, не ждуть хліба від святих, не мерзнуть у пеклі, бо там тепліше, ніж у раю. А побратимами слів-богоборців є слова-добротворці, які ніколи не помирають, хоч, може, інколи так тяжко добра дочекатись, як із каменя, та ще братами їхніми є слова-правдо- люби, які за праве діло стоять сміло, які в морі не тонуть і в огні не горять. Слова-правдолюби ніколи не переведуться, завжди їх мало буде, завжди на них чи недорід чи неврожай. І хай ці слова подеколи ходять у постолах, і хай цими словами хтось торгує, сподіваючись на бариші, і хай подеколи їх позички з’їдають та іржа точить, і хай вони вряди-годи з дороги звихнуться, і хай декому боком вилазять, і хай інколи бувають гірші брехні, і хай вони часто по правді вмирають,— та все ж таки це слова-правдолюби, найпомітніші поміж усіх інших, найдорожчі.

Цей захоплений панегірик словам складаючи, автор, однак, не збирається відмовитись бодай від однісінького, бо немає слів-сиріт, а є слова — рідні діти. А мова — це велика та дружна сім’я, де всі свої, де для батька й матері всі однаково серцю любі. Отож, малюючи Яблунівку, автор і надалі вдаватиметься до помочі всього словесного воїнства, й надалі грітиме свою душу теплом розмаїтої, наче весняний степ, рідної мови. Бо якщо Яблунівка вже спородила таку мову багату й щедру, то майбутнє безсмертя Яблунівки таки в безсмерті цієї мови, в її нев’янучій енергії та ще в одвічному самооновленні!