Приватне життя феномена

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ,

де нарешті ми бачимо Америку й Хому за синім морем, а також чуємо мудрі міркування старшого куди пошлють про чужий спосіб життя і про права людини в цитаделі капіталізму

Отже, ставши жертвою каннібальського експерименту ворожих розвідувальних служб і перетворившись на химерну радіобіологічну істоту, а також маючи постійний доступ до таких органів буржуазної преси як «Вашінгтон-пост», «Нью-Йорк таймс», «Оррор», «Мессаджеро» (яблунівські молодиці приносили ці газети з районного ярмарку), я споживав найповнішу інформацію про все і всіх. Хотів я чи не хотів, проте інформація сама вливалась у моє єство, і я знав про найновіші наміри та заміри НАТО в Європі, про масові маніфестації західнонімецьких прихильників миру в Гамбурзі й Рейланд-Пфальці, про виступ канцлера Шмідта в ландтазі. Військовий альянс між Тель-Авівом і Вашінгтоном, евакуація американського дипломатичного персоналу з мусульманських країн, зростання інфляції в Англії, плани розташування ядерних ракет на території ФРН, бойові дії патріотів Зімбабве, стратегічне значення Ормузької протоки і фігура принца Кабуса... Весь цей потік інформації вливався в душу, аж через вуха хлюпало. А ще якась історія з ліжком, виготовленим у барокковому стилі,— в цьому ліжку спала англійська королева, імператор Ефіопії й колишній шах Ірану, тепер за нього заплачено більше десяти тисяч доларів. А ще таке новітнє захворювання як «екссонофобія» — це невроз, викликаний побоюванням, що на бензозаправній станції ти не дістанеш бензину чи тобі наллють неповний бак. А ще Бангкок, так зване місто ангелів, храм ранкової зорі, вежа якого прикрашена черепашками, шматочками кольорового скла, строкатими черепочками китайської порцеляни... І ще безліч усяких новин, чуток, повідомлень, вістей, заяв, інтерв’ю, спростувань і т. д. Горе, коли нічого не знаєш і потерпаєш від інформаційного голоду, та ще більше, мабуть, горе, коли вимушено страждаєш від інформаційного переїдання, коли пережираєшся знаннями.

Найбільше, звісно, цікавило мене все, пов’язане з перебуванням Хоми в Америці. Мої радіобіологічні здібності спричинились до того, що інформація, виловлена з ефіру, в моїй свідомості оберталась на живі картини, тобто я не

тільки чув, а й бачив, тобто радіобіологічні мої здібності були водночас здібностями телебіологічними. Замкнувшись у знахарчиній хаті (аби ніхто не навідався й не викрив моїх таємниць), я приглядався до тих живих картинок, які так і ряботіли в очах. Майнув Нью-Йорк, хмарочоси, густий смог, далі показалась підземка-спідвей, а в підземці — жорстока різанина. Парубки-хіпаки і дівки-хіпачки, що, видно, належали до двох ворогуючих молодіжних банд американського мегаполіса, бились між собою на ножах, кололи одне одного гострими довгими шпичаками, кров’ю був заляпаний одяг, вагони метро, щити з рекламними оголошеннями, трупи валялись на рейках, на ескалаторі, а мимо затятих учасників цієї страхітливої різанини спокійно проходили — навіть не пробігали, а проходили!— пасажири. В них були зосереджені кам’яні обличчя жителів кам’яних джунглів, яких узагалі не обходить чужа смерть... Ось блиснув оптичний приціл гвинтівки, в тому оптичному прицілі появилася залюднена вулиця, схожа на глибокий каньйон у горах Сьєрра-Невади, мушка спинилась на елегантній блондинці в замшевому пальті кавового кольору та пухнастим шарфом верблюжої вовни довкола білої, мов лотос, шиї. Гримнув постріл, блондинка впала на тротуар, а повз неї байдуже проходили з кам’яними обличчями жителі великих кам’яних джунглів. Ось в оптичному прицілі гвинтівки вже показалась дитяча голівка з чорними кучериками, блиснули мигдалевидні очі, сяйнула білозуба усмішка... Гримнув постріл, і дитина впала на тротуар перед вітриною фешенебельного ювелірного магазину, й мимо непорушно завмерлої дитячої фігурки проходили з кам’яними обличчями жителі кам’яних джунглів. Далі постала перед моїм зором якась собача вакханалія, собаче вавілонське стовпотворіння — бульдоги і доги, сетери і фокстер’єри, доберман-пінчери й вівчарки, боксери і лайки, болонки і такси, хорти і мюстенлендери, курцхаари і пойнтери, коллі і гончаки, дратхаари і сетери, спанієлі і ще якісь породисті й безпородні. Собача зграя перебувала в безперервному хаотичному русі, ощирювались морди, клацали ікла, світились очі, здригались вуха, тупцяли лапи, втягувались і відвисали животи, тріпотіли хвости, напинались м’язи на шиях, на холках і на спинах, вібрували попереки. Здається, на спортивній арені, призначеній для гри в американський футбол, відбувались якісь дивні собачі змагання, перегони, бо по твердій тартановій доріжці, довкола якої біснувались люди і собаки, бігло тракурцхаари.

Темної масті, кавово-рябі, з сивим відблиском, вони лисніли короткою, жорсткою шерстю, грали гнучкими м’язами, високо несучи сухі й довгасті, клиноподібні голови. Бігли майже поряд, та посередині дороги крайній правий курцхаар вирвався вперед — і від несобачої перенапруги обріз верхньої губи вже не здавався плавно скошений, а хижо порізкішав, широка мочка носа затремтіла рухливими ніздрями. Спершу на півкорпуса, далі на цілий корпус цей курцхаар летів по доріжці попереду своїх суперників, і його перемога в змаганнях уже ні в кого не викликала сумніву. Як ізненацька з людського натовпу важким болідом вирвалась постать чоловіка в чорних крагах, ця постать звалилась на пса, схопила за шию руками, підім’яла тварину. Рев натовпу, свист, горлання, вигуки захоплення! Два курцхаари вже наближались до фінішу, як раптом чоловік у чорних крагах раз і вдруге вкусив оскаженілу тварину, що виривалася з його обіймів. Покусаний і скалічений, курцхаар нарешті зумів вирватися, прожогом зник у собачому тирловиську, а чоловік у чорних крагах — виваляний у блискучу кавової барви шерсть, запінений, із скривавленими губами та з виряченими очима божевільного,— розтанув у натовпі.

І тоді я, сидячи в знахарчиній хаті і замкнувшись од усього світу, побачив... Хому Прищепу.

Не подумайте, що відхилив фіранку і побачив грибка маслючка на вулиці, в затінку вишень. Чи раптом старший куди пошлють просотався до хати через щілину у замку, через димар звалився на припік чи пройшов через стіну — й опинився в хаті, поруч зі мною. Ні, зовсім не так.

Я навіч угледів Хому не в Яблунівці, не в хаті знахарчиній, а там, в Америці!

Видимість у голові була така хороша, що можна роздивитись кожну зморщечку на його червоному, як панцир вареного рака, обличчі. В його зморених очах бився, як телячий хвіст у петрівку, легесенький смуток, і він дивився перед собою печально, мовби там, на чужині, розжився, халявки попікши. Хома був зодягнений у знаменитий свій одяг, у якому колись ходив позичатись Одарці Дармограїсі, і своїм одягом, либонь, виказував до Америки таке саме ставлення, як до яблунівської пройдисвітки і спекулянтки. Хома, видать, сидів у студії якоїсь телевізійної компанії, бо на столі перед ним стриміло кілька мікрофонів, наче то великі заокеанські гади позадирали точені зміїні голови.

Враз і телекоментатор чи, може, телеінтерв’юєр появився — глистуватий тип у смугастому костюмі, у великих черепахових окулярах на довгообразій кінській морді. Голова його лиса нагадувала індійські прерії, випалені нещадним сонцем. Ліве вухо в типа обвисло, наче велось тому вуху гірше, ніж собаці на перелазі, а праве геть зів’яло, наче воно нажилося, мов зеленого мила наїлося. Лоб у коментатора був вузенький, що й курці дзьобом ніде клюнуть, зате очі дивилися з холодною жорстокістю, й ліве око в коментатора нагадувало чорта, який узяв батіг у бідного американського фермера й тепер ось прибіг по пужално, а праве око скидалось на того чорта, що взяв у американського фермера корову, а тепер ось надумав і теля забрати. Про такого б у Яблунівці сказали: «Видать, добрий, як баранчик, тільки ж чомусь він по-вовчому виє, бо, либонь, із тих, що ріднею лисиці доводяться».

Коментатор говорив так, наче в кожному слові його сидить цуцик і той цуцик гарчить гаркаво. Причому голос у цуцика виривається з горлянки, що склепана із заліза на якомусь заводі в Буффало.

— Щойно по першому каналу наша телекомпанія вела живий телерепортаж, присвячений насильству в американському світі. Епізоди, які ви бачили, знято з натури прихованими камерами, які в нас розставлено по всьому місту, по всій країні, в найгарячіших місцях земної кулі. Наша телекомпанія веде репортаж безпосередньо з місця подій і безпосередньо в ефір. Я вважаю, що насильство так само необхідне для нормального існування суспільства, як і будь-які інші форми людських стосунків. Я вважаю, що насильство так само слід пропагувати по телебаченню, як і секс. Однак нашим глядачам буде цікаво довідатись, якої думки про насильство дотримуються в колгоспі «Барвінок».

Побачили б ви усмішку на обличчі в Хоми! Вона промайнула, мов собаці в корито впала, наче її корова язиком злизала, наче вовки з’їли,— така вона була миттєва, безнадійна, сумна.

— Яблунівські наші дядьки говорять: «Захотіла муха стального обуха!» — звернувся Хома до мільйонів і мільйонів у далекій Америці. Мабуть, усі зараз там припали до екранів телевізорів, бо, виховані на сенсаціях, вони не могли пропустити такої сенсації, як виступ Хоми із Яблунівки.— А ще й так говорять: «Книшу, книшу, я тебе не лишу, у сметану замочаю, у душу закачаю».

— Чудово! — неживою рекламною усмішкою всміхнувся коментатор, показуючи два ряди прекрасних діальши- вих зубів.— Із вашої заяви можна дійти висновку, що тема насильства не байдужа як для вас, так і для всіх інших колгоспників Яблунівки?

— Живому багацько і треба,— загадкою відказав Хома всьому американському народові.

Тип у черепахових окулярах разом із грибком маслючком зникли з екрана, мовби їх гангстерська банда викрала, й тепер на екрані стало творитися щось несосвітенне. А це несосвітенне було дуже несосвітенне й виявлялося ось у чому... Уявіть собі старий цегляний будинок доброї, надійної кладки. Уявили? А тепер уявіть дванадцять-п’ят- надцять чоловіків, строкато зодягнених, товстих і худих, високих і куцих, молодих і старих, проте з однією спільною прикметою: лоби їхні якщо й не виготовлені були зі справжнісінької міді, то принаймні здавались мідними. Видно, дуже таки тверді, вперті, дзвінкі. Дія відбувалась у заштатному містечку якогось штату. Чоловіки методично бились лобами в стіни, які від тих ударів спершу надщерблювались, над- кришувались, стріляючи хмарками вапна й цегляного порохна, а подекуди вже й потріскались, узялись щілинами. Дехто гатив кулаками, дехто бив ребром долоні, дехто лупав стіну пальцями босих ніг, та все ж таки переважна більшість гатила лобами,— під схвальні вигуки великого натовпу гаволовів, без яких, звісно, вода освятитись не могла. Хоч би в кого в руках блиснув лом чи кирка, якесь залізне чи дерев’яне знаряддя, так ні ж! Під тими ударами будинок прямо перед очима розвалювався, гаволови захоплено кричали, неподалік над якоюсь установою хлюпотів смугастий, багатозоряний американський прапор. Зрештою, добрались до брандмауера, котрого розтрощити не могли ні руками, ні ногами, ні лобами. Тоді четверо здорованів, четверо дебелих гевалів, четверо наймордатіших мордоворотів узяли за руки та за ноги п’ятого здорованя, п’ятого гевала, п’ятого наймордатішого мордоворота. І, розгойдуючи туди-сюди, як таран, стали гатити в брандмауер. Гатили головою, причому гевал-таран тримав голову так, щоб поціляти в брандмауер не чимось, а лобом. Лоб дзвенів, як може дзвеніти мідна колотушка, з лоба, здавалося, сиплються великі пелехаті іскри, проте зоставався цілий, не тріскався, навіть гулька жоднісінька не вискочила. Зате брандмауер став колотися, дав тріщину, цегла повищерблювалась. Далі тих четверо гевалів узяли іншого твердо-

лобого гевала, таранячи його міцною головешкою мінну споруду, яка від тих ударів, нарешті, розпалась, здійнявши хмару куряви. Натовп заревів іще голосніше, вгору полетіли порожні банки з-під пива, хтось вистрелив із багатозарядного кольта...

Заштатне містечко якогось американського штату пропало, натомість на екрані появився самозадоволений тип у черепахових окулярах і старший куди пошлють. Тип тримався впевнено, мовби твердо засвоїв, що центи люблять, аби їх лічили, або ж сповідав істину, що цент долар береже. Зате Хома геть зажурився, наче той, хто не має грошей, бо не хоче розміняти карбованця.

— Щойно ви дивилися репортаж зі штату Техас. Група каратистів, не вдаючись до знарядь праці та до механізмів, переважно самими тільки лобами розбила будинок, який стояв майже сто п’ятдесят років. На цьому місці буде споруджено новітній універмаг. Ви навіч побачили, якими правами користується кожна людина в Америці. Права людини в нашій країні практично ніколи і ні в чому не обмежуються. Як у колгоспі «Барвінок» ставляться до прав людини в Америці?

— Було б краще, та нікуди,— хоч у боки та навприсядки,— знову загадкою відповів Хома, звертаючись до всього американського народу.— Авжеж, великі права: буває всяк, буває так, буває й ніяк. То наші колгоспники й не дивуються, що у вас і в глеку зварять борщ, а на жлукті пообідають. Такі права, може, просились до вас на три дні, та чорт їх довіку не викишкає.

— Значить, Яблунівка не байдужа до прав людини в Америці?

— Авжеж, не байдужа, бо ваші права й конем не об’їхати, бо вашими правами хіба ж не занудишсяі Ваші права б’ються, як риба об лід, та не бачать свій слід!..

Океанська синя хвиля билась у піщаний берег, порослий пальмами. Фешенебельний пляж повиставляв силу-силен- ну оголених жіночих тіл — юних і старих, вродливих і потворних, ангелоподібних і відьмоподібних. Які тільки усмішки спалахували під розкішним тропічним сонцем! Усмішки ці обіцяли знаду любові, таїну кохання, чар незглибимого почуття. І раптом із хвиль океанських, із глибини його блакитного лона виринула якась потвора, якась рептилія з багатьма щупальцями-мацаками, з виряченими дрібненькими очицями. Коли рептилія виповзла на берег, то виявилась гігантським крабом, панцир якого блищав од води й зеленів од налиплих водоростей. Публіка, вгледівши велетенського краба, вдарилась у паніку і, завдавши оголені ноги на оголені плечі, дременула з пляжу. Краб повільно посувався по золотому піску, не оминаючи залишених у поспіху речей, підминаючи їх під свої великі та маленькі клешні. Страшний і потворний, краб, нарешті, надибав на те, що й шукав на океанському березі,— на жіноче тіло, розпластане на піску. Підставивши спину сонцю, жінка солодко спала. Товсте її тіло нагадувало квашню, що вільно розповзалась на всі боки. Краб, наблизившись упритул, великі клешні поклав на цурупалки її рук, а дрібненькими клешнями так схопив жінку, що вона не змогла б вирватись, навіть якби хотіла. Проте жінка, прокинувшись від доторків слизького панциря, не злякалась, не стала вириватись, вона потягнулась товстим своїм потворним тілом так, наче відповідала обіймами на обійми несподіваного залицяльника.

Мабуть, немає потреби розповідати про те, з якими подробицями американське телебачення знімало й передавало в ефір цей неприродний сексуальний акт між гігантським крабом і жінкою. Партнери, вочевидь, були достойні одне одного. Садистська похіть, яка світилася в очицях краба, нагадувала б, либонь, святкові вогні пекла, якби хтось зумів проникнути в пекло й показати його в неприкритій красі. Похіть, яку випромінювали очі жінки, нагадували про блиск і чад казана зі смолою, в якій варять грішників у тому ж таки пеклі...

Потім краб поволеньки рачкував по піску до синьої океанської хвилі, поволеньки зникав у темній глибині, а щаслива жінка лежала під пальмою, й тіло її розіллялось, як драглиста протоплазма.

Кліпнув екран, вигулькнув тип у черепахових окулярах, і зараз він здавався ще більш глистуватим, ніж у попередніх епізодах, і кінська морда його наче дужче витягнулась, подовшавши, а очі то й зовсім нагадували чортів, що вже покрали у фермера не тільки батога й корову, а навіть поцупили пужално й теля. Він обізвався — й знавіснілі цуцики обізвались у кожному слові, наче гризлись між собою за голу кістку.

— Права людини в Америці передбачають повну свободу сексу. Духовної гармонії член нашого суспільства може домогтись тільки на грунті повної свободи інтимних стосунків, у які держава не втручається. В Америці гомосексуаліст може стати членом сенату, а збоченець може бути обраний до конгресу. Ми можемо похвалитись не тільки добре розвинутою індустрією проституції та порнографії, а й дитячою проституцією. Американські діти виходять на панель уже з дванадцяти років. Ми досягли великих успіхів також у порнокультурі... Весь світ свого часу смакував подробиці з життя позиченого чоловіка, підозрював про його закоханість у телицю, вважаючи, що почуття до телиці мали далеко не платонічний характер. Звісно, редактори не могли пропустити такі місця в знаменитому романі, але ж ми вміємо читати й купюри, причому в купюрах за давньою традицією ми знаходимо більше підтексту, ніж у самому тексті. Отже, як ви ставитесь до сексу і які погляди на проблеми сексу сповідає правління вашого колгоспу «Барвінок».

Хома скривився так, наче щойно пробував дістати слину з підлоги — й марно.

— А трясця вашій матері!—сказав так тихенько, що навряд чи хто з американців і почув.

— Га? —недочув і телеінтерв юєр, примружившись так, наче в малу мірку мірявся, а в велику не Вліз.

— А вас... к вашій мамі! — ще тихіще мовив Хома, кривлячись, наче ложку меду закусив перцем.

— Га? —мало не до рота наставив телекоментатор ліве своє вухо, геть обвисле, наче велось тому вуху, гірше, ніж яблунівському собаці на перелазі, а вузький лоб од надмірної пильності повужчав, що тепер на його безмежних просторах не те що курці ніде було б клюнути, а й комару сісти й крові попити.

— А щоб вас у Жито головою! — Шепотів Хома, не в змозі отямитись, і губи йому геть сполотніли, чи то від страху, чи від огиди великої.— Щоб вас пекло та варило, щоб ви на милицях пішли далеко...

— Га?—тулився глистуватий тип до чужого рота вже не лівим вухом, а правим, котре в нього зів яло-зів’яло, наче славно нажилося, бо зеленого мила дерев’яною ложкою наїлося. Й слова-собачки погавкували:—Аби воно рогом вийшло? Щоб нам на крячки сісти? А щоб нам випадком випасти?

— Як же я тепер до яблунівської скотини підійду? — шепотів Хома голосом тоненьким, як шило.— Та наша скотина сказиться, коли побачить мене після Америки, а Мартоха то й через поріг хати не пустить.

Телекоментатор, нічого не чуючи й нічого не тямлячи, розпалювався на хлюстуватому виду, як жаба до каченят, рука зі змієголовим мікрофоном у розпачі літала туди- сюди, наче сама себе хотіла посікти. А Хома й зовсім тихенько вже бубонів щось, тут у Яблунівці було не розчути, хоч те все радіобачення в голові моїй сиділо, здається, що й пальцями можна помацати не тільки грибка маслючка чи глистуватого типа, а й слова їхні помацати, а й шепіт Хоми відчути пучками, а й диханням далеким погрітись.

Клацнув перемикач якийсь, у голові затріщало від зубного болю, я побачив ракетоносець, на палубу якого сідав авіавинищувач, майнув дельфін із хлопчиком на спині, група негрів стояла коло біржі праці, мчав бейсбольний м’яч, крутилась рулетка, в гральному будиночку зринав угору шпигунський радіозонд, усміхалася хтива дівиця, чадів мідеплавильний завод, а коло нього стояв похмурий пікет страйкарів... Епізоди миготіли один за одним. Хома щез, глистуватий тип у черепахових окулярах також пропав у тому шарварку. Зрештою, зубний біль угамувався, знову в голові клацнуло, й тепер — на превелике диво! — я вже нічогісінько і не чув, і не бачив...