Приватне життя феномена

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ,

де пояснюється, чому Хома не може взяти

з собою в подорож за океан свого бойового побратима

Хвалений борщ надвір виливають, а що ж тоді чинити з автором, який сам себе хвалить і хвастається, що Хома ось-ось опиниться в Америці, а Хома й досі в Яблунівці? Рідна земля не відпускає колгоспника з «Барвінка» чи, може, автор зумисне бариться з розповіддю та подіями? Фрази якісь в автора — ні гульня, ні робота, ритм оповіді — ні кує ні меле, а вже темперамент — що автор і за косою змерзнув би!

Але ж дарованому коневі в зуби не дивляться, отож нічого заглядати в зуби авторові, бо він не збирається з довбнею носитись, хоч де ще оте теля,— себто не стане квапитись. І фрази його не бігатимуть, мов собака по хаті, і думки не шастатимуть, мов миша в пастці, і темперамент не вируватиме поспішно та недоладно, й події не падатимуть, як грім на голову. А все тому, що автор відчуває скупість, йому не хочеться прогавити навіть найдрібнішу подробицю, коли йдеться про Хому. І хоча не все дається так, як прагнеться, бо, видать, не для пса ковбаса і не всякому по Якову, й хоча автор наставляє ширше й ладен іти з довгою рукою під цвинтар, а в нього тільки по губах помазано,— отож, незважаючи на ці вдачі-невдачі, автор однаково співатиме своєї пісні, а вона довга.

Хтось заперечить: стільки кусай, скільки можеш лигнути. А що вдієш зі вдачею? За своєю скупою вдачею автор то прирівнює комара до слона, то чіпляє кобилі другий хвіст, то коня шукає, а кінь його виглядає, то робить — на собаку мале, на кішку велике.

А тільки ж кортить розповісти про зустріч Хоми Прищепи з його бойовим побратимом Дмитром Волосюком. Бойовий побратим, звісно, не міг не провести Хому за синє море, отож навідався в Яблунівку, отож не обійшлось без нього застолля. Сивий посічений чуб так само костричився кострицею, оченята гостренькими шильцями блискотіли, а над ними завмерли брови — щоправда, не двома чаєчками, як колись, а двома змерзлими, настовбурченими горобчиками. Бойовий побратим за звичаєм накинувся на страви, а добряче попоївши і таким чином погомонівши, бойовий побратим почувався так, наче плюнув на рака, а юшку геть вилив, та ще й одклав млинці на другий день. Затим підвівся і, заточуючись од невипитого, смикнув Хому з-за столу й повів у кущі. А тут, у кущах, став проситись: візьми та й візьми, Хомо, в Америку мене, ось так приспічило.

— Приспічило, кажеш? Та куди тобі з твоїми домашніми думками в далеку дорогу?

— Неправду кажеш, Хомо, бо думки мої не домашні, а вже заморські й заокеанські!

— Чи не хочеш часом і там пошукати бойових побратимів, із якими воював по світових фронтах?

— Як у воду, Хомо, дивишся, вгадав! Бо вже які фронтовики були в районі й поза районом — із усіма здибався, в усіх перегостював. Уже дехто й не вірить мені, що воювали разом.

— Трапляються такі, що й не вірять?—реготав Хома, й сміх колисав чоловіка, як буря осиковий листок.— А в міліцію заяви не поступали на тебе, Венеційський не балакав із тобою?

— Чи мені боятись Венеційського? А коли й з ним годували вошей на фронті? Що тоді, га?

— Ха-ха-ха! — реготав Хома.— Й не побоявся б самого Венеційського обійняти й поговорити про війну?

— Хіба начальник міліції такий страшний, що маю боятись його?

— Й то правда, ха-ха-ха! Для чесних людей не страшний. А чого тобі в Америку, коли не секрет?

— Та кажу, що й там кортить пошукати бойових побратимів, з якими па Ельбі зустрічався.

— І ти б здогадався, хто з них воював, а хто в тилу відсиджувався?

— Фронтовика відразу видно, так само як тилового щура... Ось приїхав би у Вашінгтон чи в Чікаго,— замріяно мовив Дмитро Волосюк,— став посеред авеню чи стріт

і стою, а назустріч, бачу, якийсь Джон іде на милицях чи без руки. Я на груди йому падаю, обіймаю, плачу й кажу, як роки змінили Джона з тої пори, відколи не бачились...

— Слухай, Дмитре, а як ти з ним балакатимеш, коли тільки українську знаєш?

— Подумаєш! Може, той Джон теж тільки свою англійську знає, а в українській — ні в зуб ногою? Ой, Хомо, воювали, хоч ми не знали англійської, а вони української. Й розуміли одне одного, й німця побили. То як же нам не зрозуміти одне одного в мирний час? Фронтовик фронтовика завжди зрозуміє й пригостить, а мені вже пора й за океан, бо тут тісно... Може, вони там позабували за війну, то треба нагадати, бо дуже носяться з тими атомними ракетами. Отак би ходив у них від хати до хати, від села до села, здибався б із фронтовиками — й нагадував!

— Еге, Дмитре, видать, що мати тебе в голову не била, маєш спичку в носі!

— І скотина розумна, дарма що не говорить, а чому б то мені бути дурнішим за худобу? Очі мої, Хомо, бачать далеко, а розум іще далі... Отож поїдемо вдвох до Америки, так?

Очі в Хоми стали голі-голісінькі, наче зажурились, що йде зима, а кожуха нема.

— Радий би взяти, щоб там, як говориться, на святі мати бодай одну лату, але...

І бойовий побратим Дмитро Волосюк хоча ще й не дослухав, а вже очі його теж стали голі-голісінькі, наче зажурився чоловік, що одна нога в нього взута гарно, друга роззута ще краще, а якби третя була, то й не вгадаєш, як би вона по світах пішла.

— А чому, Хомо? — питається жалісливо бойовий побратим.— Думаєш, там не ждуть мене?

— Може, й ждуть, Дмитре,— сказав сумно, як чоловік, що молотив цілий день, а віяти нічого.— Але ж трапляється там багато фронтовиків, які не тільки з гітлеряками воювали і калічились...

— То й що? — недорікувато поспитав бойовий побратим, наче йому в голові й на зяб не орано. Й підморгнув: — Та чого нам журитись, Хомо? Аби живі туди дістались, а голі там будемо!

— Авжеж, не тільки фронтовики, що німців били... А багато й таких, що десь в Африці воювали... Чи в Кореї. Чи в інших державах душили свободу... Як у тому В’єтнамі стражденному...

— То й що?—вперто допитувався Дмитро Волосюк, наче він розуму в божих баранів набрався.

— Як то що? — розсердився Хома, і язик йому так ворухнувся в роті, мовби хотів засичати гадюкою.— Ось у Вашінгтоні чи в Чікаго станеш ти посеред авеню або посеред стріт, еге?

— Ну стану,— похмуро згодився Дмитро Волосюк, потемнівши лицем, неначе не з доброго тіста зліплений.

— А назустріч тобі на милицях іде інвалід, обвішаний усякими нагородами, так? І ти немов із ланцюга зриваєшся, в обійми йому падаєш, сльозами своїми вмиваєш його, так?

— Ну так,— випустив Дмитро Волосюк із рота двійко сердитих слів, немовби їх гедзь уразив.

— Станеш йому розказувати, як в окопах мерзнув, як із ним зустрівся на Ельбі, еге?

— А чом би й ні! — знов буркнув Дмитро Волосюк, і з кожного слова сердита іскра приснула.

— Вродився ти, Дмитре, і виріс, а розуму не виніс,— дорікнув Хома.— Ото дурень до Америки й дурень із Америки. А який ум, такий і товк... А може, той інвалід у В’єтнамі воював, може, в'єтнамці йому ноги поперебивали, що він тепер на милицях шкутильгає? То ти, значить, поїдеш обійматися та чаркуватися з ворогом в’єтнамського народу? А що тоді про мене скажуть у Яблунівці? А прогресивний люд Америки? Мовляв, який їде, такого й на віз бере!

— Я ще в Америку не поїхав, ще не здибався там ні з яким фронтовиком, а ти, Хомо, вже вибатькував мене, вже мій лоб наскуб, а свого й не наставив. Кум із кумою тири-тири — свині моркву порили, от! Хто сказав, що я там із першим-ліпшим фронтовиком родичатимусь? Бачу, вільно твоїй губці в своїй халупці гомоніти, та краще взяв би мовчок на гачок... О, чи я не зумів би знайти інваліда до душі? Правильного інваліда, що правильно постраждав!

— Став би там товктись, як Сивко в пеклі, то накоїв би такого, що потім довелося їсти заварену тобою кашу й мені, і яблунівському правлінню. Ото краще один раз тут у селі відміряти, щоб потім не довелось жодного разу в Америці відрізати. Бо на похороні треба плакати, а на весіллі танцювати, Дмитре. Отож не будь

сердитим, бо сердите не бува ситим.